Ексклюзив
20
хв

Казка про культурні події у Львові (під час війни)

Ще два роки тому ми не могли й мріяти, що у Львові під час війни відбуватимуться культурні заходи, а зараз культурне життя вирує по всій країні, щоб розраджувати, поширювати пам’ять, веселити й засмучувати

Софія Челяк

Вечір пам'яті поета Максима Кривцова. Львів, 2024. Фото: Anastasiia Smolienko

No items found.

Support Sestry

Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!

Donate

Частина I: Втрата сенсу

Якихось три роки тому на прохання «Розкажіть про культурні події у Львові» я відповіла б, що немає більше культурних подій. Три роки тому на короткий час ми всі втратили віру в культуру як щось високе і стали свідками того, як вона працює в межах режиму тотального захисту. 

Культурним заходом тоді був шелтер у театрі імені Леся Курбаса. Це один з перших неакадемічних театрів у Львові, відкритий у 1989 році і названий на честь режисера, розстріляного в урочищі Сандармох разом з іншими діячами і діячками української культури. Актори та режисери театру адміністрували прихисток для тих, хто тікав від війни. 

Прихисток для втікачів від війни в театрі Леся Курбаса, Львів 2022. Фото: Данило Павлов/Reporters

Культурним заходом було й оголошення прибуття і відбуття евакуаційних поїздів поеткою Катериною Міхаліциною. Або діяльність художників, які возили людей на кордон. Також культурним заходом стали збори співачкою коштів на медичні турнікети й термобілизну.

До більш звичних форматів діячі культури стали повертатися, щоб допомогти відволіктися біженцям. Стали організовувати читання в укриттях, концерти в шелтерах, відкрили акторську школу для дітей. Куратори й мистецтвознавці вдень проводили екскурсії вулицями Львова, а ввечері — аукціони картин найвідоміших українських художників, аби зібрати гроші на потреби ЗСУ.

У той час я відкидала будь-яку думку про можливість проведення фестивалів і про те, що хтось з іноземних авторів наважиться приїхати й провести літературні зустрічі. Все це не мало сенсу: мистецтво заради розваги, заради розвитку, заради мистецтва зрештою стало для нас недоступним привілеєм. Читати книгу, дивитися довгий фільм стало неможливим, адже неможливо було надовго відволікатися від новин, комунікацій по волонтерці, робочих чатів. Війна забрала час для себе. Забрала й особисті кордони, залишивши тільки спільний.

Частина II: Необхідність говорити

Ми зустрілися з Пітером Померанцевим (британський журналіст і письменник, спеціаліст із сучасної російської пропаганди — Ред.) у Віденській кав’ярні в кінці березня 2022 року, ще до деокупації Київщини, Сумщини й Чернігівщини. Пітер розпитує, як я, як проєкти та робота. А потім питає, на які дати я планую цьогорічний фестиваль.

Над містом ракети, російські війська можуть просунутися далі вглиб країни, планувати можливо лише на кілька наступних годин. Така реальність — не тло для організації літературних фестивалів. Але Пітер нагадує мені про фестиваль Live Aid. І далі:

— Твій фестиваль матиме таке ж значення, як і концерти, які були організовані у Сараєво. Особливо якщо транслювати події англійською мовою. Письменники приїдуть, щоб бути частиною історії. Якщо я приїхав, ми назбираємо по світу ще дев’ятнадцять авторів, які не боятимуться. І будемо розповідати про воєнні злочини, наполягати на організації трибуналу та розвіювати міфи про Україну. 

Софія Челяк у Львові. Приватний архів

Через декілька днів звільнили Київщину, ще через 10 днів я опитувала там свідків окупації. У перервах між поїздками в область писала концепцію фестивалю. У тексті намагалась передати емоції від того, як бачила в Макарові трактор, що працював на щойно розмінованому полі, — серед залишків снарядів, між зруйнованими будинками. Хотілося розповідати про те, як квітнуть дерева, а комунальники підмітають тротуари біля церкви Святого Апостола Андрія Первозванного, на подвір’ї якої виявили могилу, в якій під час ексгумації знайшли тіла 117 бучан. Наш досвід ставав настільки інтенсивним, що не виражати його через культуру стало неможливо. 

Ми все ще не могли вбирати досвід інших, але життєво необхідно стало говорити про власний досвід

У травні 2022 року ми почали співпрацю з НАY Festival, який допоміг перекладати й поширювати наші події англійською та іспанською мовами. Провели фестиваль у жовтні, у львівському укритті відбулися 30 українських і 20 іноземних подій. Для нас було важливо поєднати українських учасників з іноземними, адже для наших гостей фестиваль став можливістю говорити, створював концентроване інтелектуальне середовище для генерації ідей. 

Іноземних гостей ми кликали, щоб запропонувати їм досвід, який перетворить їх на свідків нашої війни, дозволить свідчити на величезні аудиторії про нашу війну від свого імені. Нам вперше довелося писати протоколи безпеки та страхувати наших учасників. Зрештою події переглянули близько десяти мільйонів людей у понад ста країнах. Тривога під час фестивалю залунала лише один раз — на останній події, і ми вважали це успіхом і неймовірною вдачею. 

Далі ми з частиною учасників сіли на нічний поїзд до Києва. Ми прибували вранці 10  жовтня, і того самого дня у Києві відбувся наймасованіший від початку повномасштабного вторгнення обстріл. А у Львові стався повний блекаут, оскільки російські ракети вдарили по об’єктах інфраструктури. Близько десяти гостей фестивалю опинилися в укритті київського готелю. На наступний день ми евакуювали їх з України. У той приїзд ми мали показати їм наслідки окупації Київщини, але досвід, який вони пережили в Києві за один ранок, виявився інтенсивнішим за очікуваний. І вони свідчили. 

На другий рік повномасштабного вторгнення, згідно з дослідженнями, українці почали читати більше в порівнянні з «довоєнним» 2021 роком. Найпопулярнішими книжками стали історичні книги й класична література. Люди в текстах шукають відповіді на запитання, чому Росія на нас напала. Або ж заповнюють прогалини у знаннях про українську культуру. Часи загрози для суверенітету держави стають часами підвищеної зацікавленості культурою та літературою. Спільна спадщина зшиває наші досвіди.

Частина III: Пам’ять

Ми стоїмо з Ґреґом над могилою української письменниці Вікторії Амеліної на Личаківському цвинтарі у Львові. Ґреґ кладе на могилу квіти. Мовчки спостерігає за тим, як я вкопую в землю азалію і прибираю сміття. Коли закінчую, він питає:

— Чи буде доречно, якщо я зроблю декілька речей, ритуальних для мене?

Спочатку Ґреґ читає вірш ірландського поета. Я не пригадую ні імені, ні назви вірша. Запам’яталося тільки, як в голові я стала дискутувати з рядком «Любов пішла разом з тобою». Дуже захотілося розповісти йому, що любов не проходить.

Далі Ґреґ читає Каддіш. Я так хотіла почути звучання молитви, бо колись до війни перекладала Аллена Ґінзберґа і мала би почати перекладати його «Каддіш» — вірш, присвячений єврейству поета, предки якого жили у Кам’янці-Подільському й у Львові. Я шукала способи, як почути Каддіш, бо саме в звучанні молитви, як на мене, крився підхід до перекладу. І от я, яка не перекладала вже понад два роки, раптово чую, як Каддіш звучить.

Я розумію, що мої руки в мокрій землі.

Третя річ — камінець.

— Мої люди не несуть квіти, а залишають камінці. Сподіваюся, це не образить.

На могилі було ще кілька камінців.

На жаль, нам доводиться ходити на поховання в рази частіше, ніж скажімо, європейцям. Фактично щодня відбувається похорон загиблих на війні — цивільних і військових. І щоразу церемонія вдосконалюється, щоб тріумфувати життя людини та висловлювати максимальну шану. Я дуже сподіваюся, що європейці не знатимуть, як це — їхати в автобусі в кортежі із загиблим, а дорогою дивитися на перехожих, які бачать процесію  і стають на коліна. Ти вдивляєшся в їхні постаті під дощем, а вони піднімають голови — і дивляться на тебе.

Ти знаєш, що вони вшановують зараз не лише тих, хто в труні попереду, але й тих, хто лишається жити із втратою. У промовах за загиблим втішаються і підтримуються живі, які залишаються зі своїм горем
Львів 2023. Фото: Petros Giannakouris/East News

Коли ховали Вікторію, на могилі заграв український гурт «Пиріг і Батіг», вони співали пісню на вірш Василя Стуса, улюбленого поета Вікторії. Василь Стус був убитий у російському концентраційному таборі у 1985 році. Вікторія загинула внаслідок удару по ресторану RIA у Краматорську в 2023 році. У мене досі в голові звук землі, що б’є по кришці труни, а під скрипку та гітару лунають слова «Верни до мене, пам’яте моя». Слава богу, я тоді стояла з оберемком квітів, які ми несли вслід за труною. І тільки копачі перестали копати, я стала розкладати їх на могилі, щоб хоч чимось себе зайняти та не зійти з розуму від горя. Але сходити з розуму ще не можна, бо потрібно працювати з архівами загиблих, думати про пам’ятник.

Наша колективна травма, завдана Союзом, спонукає документувати й архівувати спадок, поміщати його в книги, виставляти. Ми боїмося забути і намагаємося розповідати про цих людей де тільки можна, щоб пам’ять про них жила в якомога більшій кількості людей. Бо щоразу, коли ми забуваємо, припиняємо існувати як держава.

Частина IV: Розрада

Вперше «Пиріг і Батіг» з їхнім новим проєктом я почула в травні 2022 року. Ми наважилися організувати концерт в пам’ять Марека Іващишина, культурного менеджера, який заснував у 90-х культовий заклад та громадську організацію «Дзиґа». Після переїзду до Львова я мріяла бути частиною дзиґівської спільноти, бо там збиралися найкращі. Марек раптово помер у 2019 році. І ми щороку в річницю його смерті збиралися, щоб пограти на його честь. У 2022 році ми відчули, що війна — не причина не вшанувати пам’ять Маркіяна. І зібралися.

«Замордовані кацапом» — так називалася нова програма гурту. Хлопці грали пісні на вірші вбитих росіянами від початку окупації в 1921 році. Микола Леонтович — автор обробки Щедрика, яку в світі знають також як Carol of the Bells. Василь Стус. Михайль Семенко — легендарний український футурист, розстріляний у Києві в 1937 році. Григорій Чупринка — поет, вбитий 1921 року за участь у збройному русі проти Радянського Союзу. Мар’ян Пиріжок (фронтмен гурту «Пиріг і Батіг» — Ред.) зумів завдяки музиці показати, якими живими всі вони були. 

Зараз вони збирають повні зали. А тоді, на другому поверсі Дзиґи, я вперше від початку повномасштабного вторгнення на декілька хвилин забула про війну. 

«Пиріг і Батіг» у Львові, 2022. Фото: Wiki

Після Дзиґи ми пішли в бар «Фацетка». Це місце  збору нашої спільноти у Львові. На початку повномасштабного вторгнення ми домовлялися, що якщо зникне зв’язок, бар стане місцем обміну новинами. Але того травневого вечора 2022 року ми продовжили джемити на вулиці.

До нас підійшли поліцейські, попросили припинити грати, бо вже скоро комендантська година: «Ви тут граєте і веселитеся, поки люди воюють і помирають». Не знаю, як я набралася мужності, щоб з упевненістю відповісти: «Наші б хотіли, щоб ми продовжували веселитися, поки вони тимчасово не можуть». Поліцейські відійшли від нас. Ми заграли останню пісню для Марека і розійшлися по домівках.

Частина V: Шов суспільства. Надія

Я отримала пропозицію написати цей текст, коли була на резиденції Харківського літературного музею.

Останній вечір у Харкові ми проводили на квартирнику й говорили з харківськими культурними менеджерками про те, що потрібно напрацювати список того, що нас усіх об’єднує, щоб ефективніше протидіяти російській пропаганді. Міф про проросійський Схід і бандерівський Захід був побудований у межах гібридної війни Росії проти України, яка почалася задовго до 2014 року. І Росія продовжує використовувати цей найбільш усталений стереотип, щоб розбалансовувати внутрішню ситуацію в Україні. Але ми можемо протидіяти.

Там, у квартирі українського славіста, професора Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, який був змушений тікати за кордон від радянської репресивної машини, я думала про всі ті виставки та нові артцентри, які відкрилися у Львові від початку повномасштабного, про нових митців, які вимушено приїхали до міста, але вирішили в ньому залишитися, про нові ресторани і читання та лекції в бібліотеках. Ще два роки тому ми не могли й мріяти, що у Львові під час війни відбуватимуться культурні заходи, а зараз культурне життя вирує по всій країні, щоб розраджувати, поширювати пам’ять, веселити й засмучувати. Культурні події зшивають людей різного походження і досвіду.

Книга мексиканської авторки Лідії Качо про війну в Україні, присвячена Вікторії Амеліній і Софії Челяк. Приватний архів

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65afd4c11f08d52da349ed86_IMG-6415-1%20(1).jpg">«Читайте також: «Вона не боялася!» — подруги про Вікторію Амеліну»</span>

No items found.

програмна директорка Львівського міжнародного BookForum, журналістка, перекладачка, членкиня PEN Ukraine

Support Sestry

Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!

Donate
girl, city, nostalgia

For the longest time it has been my dream to move to America but after living there for three years, I decided to move back to Poland. Just like my parents, I thought that living in America was going to offer me this big American dream, but that was not the case. I think due to the ways in which America is portrayed, I had this preconceived notion of what my life is going to look like but I was unaware of the jarring realisations that come with moving to the West. 

When I got there I wouldn't say that I missed my old life in Poland. Everything felt new and exciting and I felt like «I made it» but the longer I spent time in the US the more I realised the sad realities of America. Life in the East is highly focused on community: I know my neighbours, I get my fruits and vegetables from a local market stand, my friends buy me beers when I’m out of cash, but my experience in America was the complete opposite of that. Unless you’re in a borough where you grew up or have built a community, all your experiences are transactional. I found myself thinking that I’m forming a relationship with someone to quickly later on finding that they wanted something from me, blurring the line whether friendships can exist outside of work or status.

What was the most difficult for me when I was there was really understanding my identity in the realm of the US

In America, I am perceived as a white girl and my identity as a Polish person is not necessarily considered unless I bring it up in a conversation. This was really difficult for me to understand because I feel like I'm coming from a country that focuses on identity so much. I felt like that was just being stripped away. I couldn't really identify myself with where I lay in the US. Should I be considered an immigrant or should I be considered a Polish American? It was really unclear for me. I was aware of the privileges that I have in America due to being a white woman but I couldn’t identify or relate to the white American women around me.

Photo: Shutterstock

I didn't really feel at home there unless I was in a neighbourhood such as Greenpoint where I was able to socialise with Polish people, and when it came to my university, I only met one other Polish person. It wasn't until I became friends with a Ukrainian guy who came from an immigrant family. He understood exactly what I was talking about. The Americans only perceived him as a white boy and he was unable to identify with white American men either. We would discuss our similarities and differences of being Polish and Ukrainian and the terror that's happening in the world right now that most of our peers in America seemed to ignore. I think that America is so centralised in its country and politics that a lot of issues outside that don’t concern people there just seem to be irrelevant and I think especially when you are an immigrant you can find yourself feeling lost. 

That friend of mine made me realise how much I miss my country and how much I miss my community because he was the closest to what felt like a community to me in America. It's a weird experience to be an Eastern European because, on one hand, most Eastern European countries have been historically oppressed but on the other hand, you do carry the privilege of being a white person and should hold yourself accountable for having that privilege. 

It's just not talked about enough how much history affected Eastern European countries and especially in the West I don't see many people being aware of what happened.

I remember how in one of my classes an American kid didn’t even know about what’s happening in Ukraine. «What war?» they said and I couldn’t believe what I was hearing

I got so angry, how can one not know? Everything there is centralised in their country, excluding anything that doesn’t focus on it or on their ideals of individualism. I couldn't take it anymore - «America this, America that», - no news about another country, while their country is one responsible for most war crimes in the world and is simultaneously one able to stop these wars.

Photo: Shutterstock

In New York, I lived in the Ukrainian neighbourhood of the East Village, hoping it would bring me a sense of peace. Instead, I found it felt rather fabricated. I didn’t hear any Ukrainian on the streets, and most of the neighbourhood seemed to be gentrified by hipster white Americans and students looking for affordable housing. I often found myself wondering what this meant for those who once called the neighbourhood home.

The contrast between the original culture and the modern, more commercialised environment evoked a sense of nostalgia for what was lost, which was only enhanced by what is happening in Ukraine right now

Similarly, I saw the same thing taking place in Greenpoint. What was once known as a thriving Polish neighbourhood was no longer the same. Each month I’d go - another restaurant would get shut down and another person I’d known would move out since they could no longer afford it. What struck me most was the change in the people around me. Many residents who lived there for a long time were being pushed out due to rising rents, and the cultural landscape I had initially felt in a way at home, began to feel more homogenised. Both Ukrainian and Polish communities were pushed out of neighbourhoods they once considered their own, now they move a couple miles further away from Manhattan to another neighbourhood they will call home until it happens again. 

All my time while I was in America I questioned: why not choose the calmer, community life? Why is this the dream? Feeling isolated in the four walls of my New York apartment, waking up every day to the loud noises outside, seeing faces I don’t recognise every day. Why not move back home and have community, support and a sense of safety? I realised that as I was complaining about all of this I only had one option. I packed my things and I left. My dream is not to be surrounded by shiny things and a job that boosts my sense of self. I want to feel like I belong somewhere, a place where neighbours say hi to each other, a place where others take care of each other, a place we can call home.

20
хв

Why I am coming back East

Melania Krych

In late October, nearly all fashionable outlets and media outlets circulated a photo of the famous actress Sarah Jessica Parker. She appeared as the iconic character Carrie Bradshaw from «Sex and the City» - holding in her hands the fresh book «Patriot» - the posthumous memoirs of Alexei Navalny.

Anyone who watched the main hit of the late nineties remembers the on-screen Carrie as a confident character who taught women two things: not to feel ashamed of their love for fine shoes and to carry ultra-thin condoms in their bags. Throughout all six seasons and two full-length films, the New York columnist showed little interest in politics - unless one counts her brief romance with a local politician.

Sarah Jessica Parker's character holding Navalny's memoirs. Photo: zz/XNY/STAR MAX/IPx/Associated Press/East News

Thus, the fact that the latest propagandistic hit of Russian liberals immediately received native advertising in a popular series is somewhat concerning. Why is that? Opening the official book annotation reveals in black and white: Navalny’s «Patriot» contains a manifesto for transforming Russia, which includes «free elections, constitutional assemblies, decentralisation and a European orientation». Allegedly, this was the last entry in the diary of the Russian oppositionist just weeks before his death this winter.

In other words, the bait for American elites is more than clear - to play on sympathy and once again sell the illusion of a wonderful Russia, one that will certainly repent and westernise after Putin’s death

A few weeks have passed since the release of Sarah Jessica Parker’s photo - and the attempt to appeal to Western intellectuals continued. The press has published a rather interesting story about how the so-called Russian opposition purchased a house near the White House. For two million dollars from the pockets of unnamed sponsors, they created this «headquarters of resistance to the Putin regime».

This centre of Russian liberalism will be just two blocks away from Capitol Hill. Three flags will wave on the lawn in front of the building: white-blue-white (used by some Russian opposition figures since the full-scale war in Ukraine began), the EU flag and the NATO flag - according to the initiators - these are «future partners of Russia after the liberation from Putin’s regime». An interesting scene for White House staff, who will commute by bicycle to work each day.

The plan is to hold regular events of the Russian opposition here - seminars, discussions, fundraising events and meetings with American politicians. The first public event - «debates between representatives of the Democrats and Republicans on the topic of the “new administration’s policy on the war in Ukraine”». No mention of troop withdrawal from another country’s territory, reparations or threats to Poland and Lithuania as the next trophies.

Not only are Ukrainian flags near the White House now but also the flags of the Russian opposition. Photo: Nur Photo/East News

Thus, it can be stated clearly that Russia aims to impose its agenda on the United States regarding the war in Ukraine. It seeks to continue doing what it has managed since the collapse of the USSR - selling itself as the main arbiter of peace, security and trade in Eastern Europe.

Once upon a time, it was Americans who saved Russians from starvation - in the harsh nineties, it was containers of poultry, popularly called «Bush legs», that saved Russians from starvation.

Nowadays Russia is well aware that every day of the war in Ukraine makes it increasingly isolated - even if one is not misled by UN Secretary-General António Guterres bowing over a loaf of bread at the BRICS summit. Therefore, Russia will employ all methods - playing on sympathy, notes of nostalgia and creating the illusion that «never again» truly means never again. Simply forget everything, lift the sanctions and immediately join NATO and the EU.

Russia has never spared money on deception and manipulation, on trinkets and awards for Russian opposition figures abroad, who likely have little understanding of the daily life of the average Russian in rural areas

Yet the problem is evident - Russians are buying their own PR in popular series and purchasing properties for future residencies close to the White House - which raises the thought of what Eastern European countries, often torn apart by Moscow, might offer as an antidote. Perhaps a shack of our own, a block away from Capitol Hill, could host discussions with Polish and Ukrainian intellectuals who live in their homeland, rather than sitting on grants as political exiles.

Clearly, this is a new challenge for Poland and Ukraine, against which the idea of an improved Russia, following the replacement of the current dictator with someone more charming and bearded, will be marketed. The aim of this initiative is simple - to make Western leaders forget about shifting focus to Poland and Ukraine as key pillars of Eastern Europe, and to once again attempt to mould a maniac into an angelic figure with rosy cheeks.

Only childhood photos of Hitler, Stalin and Putin show that all of them were once adorable infants. But this did not prevent them from killing millions and tearing down borders

Project co-financed by the Polish-American Freedom Foundation within the framework of the «Support Ukraine» programme, implemented by the Education for Democracy Foundation.

20
хв

How the Kremlin sells the illusion of an improved Russia without Putin through Carrie Bradshaw

Maryna Danyliuk-Yarmolayeva

You may be interested in ...

Ексклюзив
20
хв

Adventures of an American woman in Wroclaw

Ексклюзив
20
хв

September 2024 in Ukraine in photos

Ексклюзив
20
хв

«Vyshyvanka Expansion»: how Ukrainian woman combined ancestral memory, national identity and business

Contact the editors

We are here to listen and collaborate with our community. Contact our editors if you have any questions, suggestions, or interesting ideas for articles.

Write to us
Article in progress