Віра Бічуя

У тихому закутку на півдні Тернопільської області, в стінах старовинного палацу ховається римо-католицький жіночий монастир. До пандемії це місце притягувало тисячі паломників і туристів, а потім різко спорожніло. Сьогодні в монастирі знову вирує життя, але вже аж ніяк не безтурботне. Після 24 лютого 2022 року Язловецький жіночий монастир Сестер Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії став притулком для жінок і дітей, які втекли від війни.

У монастирі всього три сестри: настоятелька сестра Юлія, сестра Шимона та сестра Тетяна. І ці три відважні жінки зуміли організувати прихисток для двох сотень біженців.

«На території, де жили десятки дітей, панувала неприродна тиша»

— Перше, що ми відчули, це страх, невпевненість в завтрашньому дні, розгубленість, — згадує настоятелька монастиря сестра Юлія перші дні російського нападу. — Ми розуміли, що це серйозна війна з великими жертвами й великим горем. І що в будь-який момент вона може дійти до нашої Язловецької землі. Почали робити барикади, разом з мешканцями села Язловець познімали вказівні знаки. Звичайно, Польща пропонувала нам евакуацію, але ми вирішили нікуди не їхати й надавати допомогу.

Запитали нашу верховну настоятельку, чи можемо залишитися, і почули: «А до чого сестри готові?» Наша відповідь була: «Бути тут до кінця».

Тому коли довідались, що до нас їдуть перші біженці зі східних областей України, відразу почали готувати для них кімнати. А тим самотнім жінкам, які перебували в нас з дітьми ще до війни, забезпечили термінову евакуацію до Польщі.

Єпископ Едвард Кава з Львівської єпархії приїхав до нас, провів інструктаж, ознайомив з правилами поведінки під час обстрілів. І привіз нам першу допомогу — м’ясні консерви. Ми зрозуміли, що не самотні.

Потім почалися дзвінки: священик з Харкова питав, чи ми можемо прийняти чотирьох біженців, які вже другий день в дорозі, а сестри оріоністки з Харківської області просили притулку для 50 осіб. На початку війни в монастирі перебувало понад 100 біженців, з яких 56 осіб — діти. Усі кімнати монастиря були зайняті. Звичайно, організувати стільки людей було непросто. Але внутрішня сила, яка нами керувала, перемогла, дала нам відвагу та натхнення служіння.

Здебільшого ті, хто приїхав до Язловецького монастиря — це були біженці з Харківської області, які стикнулися з жахіттями війни з перших її днів. Психологічний стан біженців був пригнічений, невпевнений та дуже тривожний. Деякі довго не розпаковували речі й спали одягнені. На території, де жили десятки дітей, панувала тиша.

— Одного разу, коли ми розвантажували допомогу і ящик з консервами з гуком випав з машини на асфальт — діти попадали на землю, а жінки зіщулились, — продовжує розповідь сестра Юлія. — Це було відображення їхнього внутрішнього стану. Діти були налякані, розгублені. В їхніх очах застигли відчай і біль. Вони сахались, ховалися за мам, не давали до себе доторкнутись, не хотіли спілкуватись. Так тривало перші три місяці.

До монастирських стін потрапили також біженці з Миколаївської, Запорізької, Полтавської, Вінницької областей, але вони згодом повернулись додому. Зараз тут проживають жінки з дітьми з Херсонської та Луганської областей.

— Мої вікна виходили на Чорнобаївку, я пережила всі жахи окупації, — говорить 56-річна переселенка Юлія з Херсону. — Я знищила свої дипломи, щоб росіяни не змусили мене на них працювати. Ми так довго чекали на наших! Нарешті дочекались. Але коли почались щоденні сильні обстріли, я не витримала і поїхала. Дев’ять діб добиралась. І само провидіння привело мене в таке благодатне місце.

«В якийсь момент ми стали отримувати стільки гуманітарної допомоги, що перетворились на маленький логістичний хаб»

Виклик трьом сестрам був кинутий серйозний. Зима. Діти приїхали хворі або почали хворіти вже на місці, потрібні були ліки, місце для ізоляціїї, доводилось возити дітей в лікарню і вдень, і вночі.

Бракувало простору для ігор дітей під дахом. На щастя, допомагали сестри оріоністки. Потрібні були одяг, взуття, побутова хімія, їжа, і все це в великих кількостях. Монастир попросив допомогу в Польщі. Так з’явились кварцеві лампи й додаткові обігрівачі. Виникла проблема прання вбрання та сушіння білизни для маленьких дітей, оскільки приміщення монастиря не пристосовані до цього, особливо взимку. Сестри з Польщі за гроші японського фонду AAR Japan закупили та передали взуття, пральну машину. Згодом допомога стала надходити в великій кількості. Але біженцям потрібна була також психологічна поміч.

— Дуже допомагали сестри оріоністки, які привезли до нас людей з Харкова, — розповідає Настоятелька Язловецького монастиря сестра Юлія. — У себе вони мали налагоджену методику надання допомоги одиноким матерям та жінкам з важкими психологічними травмами, привезли свого психолога, вчительку та виховательку для дошкільнят. Потім, дякуючи допомозі пані Олені Сурм’як, заступниці голови місцевої ОТГ (об'єднаної територіальної громади), до нас приїжджала працівник соціальної служби. Згодом почали допомагати Благодійний Фонд «Рокада» та люди з Червоного хреста — вони привозили лікарів і психологів, забезпечували жінок і дітей  ліками тощо.

Перші три місяці ми не залучали жінок до роботи, крім миття посуду згідно черги. Вони повинні були відпочити. Ми возимо дітей в лялькові театри, в зоопарк, діти граються на свіжому повітрі, можуть допомагати нам в господарстві чи на кухні, якщо виявляють бажання. Ми не змушуємо, але намагаємось залучати, заохочуємо. В монастирі вже є велика ігрова кімната, яка стала дитячим садочком для дошкільнят. Поляки також подарували нам ігровий майданчик.

— Який розпорядок дня в монастирі під час війни? — питаю в сестри Юлії.

— Такий самий, як і до війни. Сніданок о сьомій, обід о 13.00 з корективами на час обіду дітей, які повертаються зі школи в різний час, вечеря о 18:00. Єдиними обмеженнями тут є не пити, не палити та не водити чоловіків. Зараз темніє рано, тож монастир закривають о 20.00. Влітку діти могли гуляти в парку навіть до 21:30.

— Де ви берете продукти, щоб нагодувати людей?

— У нас є власне невелике господарство: кури, гуси, кози та качки. Але всіх потреб воно не покривало. Прийшли на поміч місцеві мешканці — Язловця та оточуючих сіл, — які з перших днів принесли нам велику кількість продуктів, напівфабрикатів та домашньої їжі: вареники, булочки, мясо, консерви. Фермери та селяни забезпечували нас хто чим міг — від огірків ібуряка до сирів. На польових роботах нам також допомагали місцеві, плюс наймані працівники. Цього року майже 20 чоловік з околиць збирали картоплю на наших двох гектарах поля.

Допомогли з продуктами також згадані вище японський фонд, сестри оріоністки та Польща. А потім ми почали отримували допомогу з різних джерел, і її було вже стільки, що ми перетворились на такий собі малий логістичний хаб. І самі стали надавати медикаменти, продукти та побутову хімію на схід та для військових. Наприклад, ми передали на фронт ковдри та 130 комплектів постільної білизни.

— Війна розкрила в нас солідарність та взаємодопомогу. Чи підтримували вас українські волонтери?

— Дуже. Наприклад місцевий фермер пан Слоньовський привіз нам цілу машину речей з-за кордону. І це сталося саме в піковий момент, коли людей в монастирі було дуже багато. Максимально допомагали поляки, які знали нас давно. Місцева вчителька математики безкоштовно навчала дітей. Місцевий лікар — лікував. Наша пані Юлія з Херсону протягом п’яти місяців вчила діток англійської мови, тепер працює як тьютор (той, хто веде індивідуальні чи групові заняття з учнями, наставник — Ред.), батьки віддячують їй. А ще з нами вже кілька років живе волонтерка Ірена, яка допомагає нам вести господарські справи.

— Як впливає на жінок атмосфера монастиря, ваші правила та цінності, які тут проповідують?

— Багато жінок з Харківської області — зі складними долями. Було всяке. Але ми привчали жінок до порядку, залучали до роботи — виключно до прибирання за собою, допомоги на кухні, бо нам самим було важко справлятися з такою кількістю людей. Хто не міг погоджуватись з нашими правилами, просто їхав звідси. Ми намагались привчити мам проводити більше часу з дітьми, десь треба було відкоригувати гігієнічні звички. Ми намагаємося забезпечити не тільки матеріальну сторону життя, а й відкрити духовну. Не знаю, як оцінювати зміни, які відбулись з жінками під час перебування тут. Але діти змінились однозначно, вони знову стали дітьми з їх радостями, сміхом і розвагами.

Сестра Тетяна проводила для дітей навчання з Катехізису — звісно, для тих, хто хотів. Сестра Шимона теж проводила заняття з релігії. Тепер діти чекають на Святого Миколая, святкують свята разом з мамами. Разом з жінками та дітьми ми молимось перед кожним споживанням їжі. Але на літургію люди ходять тільки за власним бажанням, і це зовсім небагато жінок. Сподіваємось, що наше служіння знайде відгук в їхніх душах, нехай згодом.

«Втратити близьку людину і після цього не стати таким самим вбивцею —  це стоїцизм»

— Скільки всього жінок та дітей знайшли тут прихисток в часи війни? Чи хтось з них повернувся додому чи виїхав за кордон?

— Взагалі за час війни в нас побувало понад 200 людей. Деякі зупинялись, а далі їхали за кордон, до своїх знайомих. Хтось давно повернувся додому. А деякі досі тут, бо повертатися їм небезпечно або нема куди.

Ми свідомі, що біженці не можуть перебувати в нас довго. Людям потрібно повертатися до справжнього життя. Ми спонукаємо жінок знаходити власне житло, починати жити самостійно. До нас приходили представники Фонду, який пропонує будинки для проживання, але зараз біженці стикнулися з проблемою оформлення документів.

— Знаємо з історії, що монастирі неодноразово рятували життя євреям, переховуючи їх від нацистів. Чи має для вас значення, якого віросповідання біженці?

— Ми католицький монастир і завжди відкриті для тих, хто звертається до нас за порятунком та допомогою. Ми не питаємо, якого вони віросповідання. Більшість біженців — люди православні, були також протестанти. В неділю в нашому костелі відбувається служба, і, звичайно, ми запрошуємо всіх до спільної молитви разом з нами.

— Що б ви порадили українцям, які відчувають ненависть до ворогів? Як справлятися з ненавистю, яка випалює їх зсередини?

— Це дуже важке питання. І не тільки для віруючих. Бо воно вимагає від нас певного героїзму. В моменті, коли людина втрачає близьку особу, не стати таким самим вбивцею —  це стоїцизм. Людина без внутрішньої сили не зможе з цим справитись. Я не вважаю, що зуб за зуб буде відповідним методом, бо так ми опинимось у прірві. Прощати дуже важко, забути неможливо. Потрібно молитись за ворогів, хоча це дуже важко. Людей, які все це вчинили, чекає відповідний суд. Бог їм суддя.

— Яким  ви бачите майбутнє України ?

— Я багато думаю над цим. Україна буде! Стільки пролитої крові не піде на марно. Ця земля є святою, і ця святість набирає своєї сили. Я бачу силу України в її єдності. Поєднання народу — це велика сила і майбутнє України. І Україна повинна бути вільна й обирати тих партнерів, яких вважає доцільними. Ми бачимо скільки нам зараз допомагає Захід. Я сама полька, і бачу скільки допомогла Польща, розумію наскільки поляки були і залишаються відкритими на допомогу.

— Наскільки ситуація змінила вас та сестер?

— Зміцнила, не зламала. Важко, бо війна триває, багато жертв, зокрема наших чоловіків з Язловця. Немає розуміння, коли це закінчиться і що на нас чекає ще. Багато людей втрачають домівки, втрачають надію. Але ми не втрачаємо віри у краще, бо в нас є та сила, яку нам дає Бог. Моє переконання: маєш здорові руки і ноги — роби добро! Не дивлячись ні на що — роби добро! Війна зробила нас сильнішими, в чомусь зцілила, і ми готові й надалі тут залишатися та допомагати...

‍