Дарина Пустова

Ірина Литвиненко-Гнелицька з чоловіком, восьмирічною донькою й одинадцятирічним сином жили у Скадовську біля моря. Як тільки ставало тепло, ходили на море, їздили на острів Джарилгач. 

«Ми насолоджувалися тим, що маємо, мали плани, багато про що мріяли. В мене був ритуал: коли молодшу відводила до школи, поверталась додому повз море, купувала улюблену каву, сиділа, слухала шум хвиль. У нас ніколи штормів не буває, це затока, завжди тихо і спокійно. До війни ми були щасливі», — згадує Ірина.

«Росіяни розстрілювали людей, які намагались виїхати єдиною дорогою»

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії до України Ірина втратила батька, родина у скорботі не слідкувала за новинами. Про початок війни дізналася зі шкільного чату: «Я запропонувала дітям взяти найулюбленіші іграшки, бо все забрати не можемо. Ми зібралися, і вже об 11-й виїхали». Гнелицькі попрямували до Херсона, вже в дорозі дізналися, що там точаться бої, росіяни намагаються захопити Антонівський міст: «Поверталися люди, які все це бачили, там розстрілювали дуже багато машин, люди тікали, кидали машини, розверталися. А це був єдиний шлях до неокупованої правобережної України», — розповідає «Сестрам» Ірина.

Родина має родичів в Росії. «Свекруха з Росії мене питала, що у нас відбувається, я писала — війна, вона не вірила. Відправила їй відео, як нам назустріч їде колона російської техніки. Після цього вона перестала мені писати».

Родина мусила повернутись додому, сподівалася, що це ось-ось закінчиться і повернеться нормальне життя. Ірина пригадує першу ніч, коли літали російські літаки, гелікоптери, завмирало серце, майже не спали, щоб мати можливість швидко сховати дітей. 

На початку березня 2022 року до міста заїхали російські танки.

«Розпочалися масові протести, наші люди повиходили на площу, але окупанти підняли зброю. Стріляли в повітря, в людей кидали димові шашки».

«Росіяни забирали людей і ці люди зникали»

Почалося життя в окупації. У школах через місяць відновилось навчання онлайн. Ірина зізнається, що виходили з дому тільки в разі крайньої потреби. Великі магазини закрилися, маленькі намагалися працювати. Мешканці потрошку закуповувалися, заморожували. «Ми навіть хліб заморожували», — розповідає Ірина. 

Після новин про звірства окупантів на Київщині додалися страхи, що окупанти можуть увірватися до квартир, грабувати, катувати дорослих та дітей. «Завжди була в стані тривоги, в очікуванні, що треба згуртуватися і захищатися. Чула, як окупанти забирали людей, катували, це були люди з якихось списків. Вони робили рейди, десь їх вивозили, і людина зникала. Були випадки, що когось повертали, люди були побиті».

«Визволення від нацистів» 

На початку окупації загарбники намагалися перетворити Скадовськ на зразкову пропагандистську картинку — міста, визволеного від «нацистів»: знімали відео, організовували концерти. Але ці спроби, за словами Ірини, були абсурдні: «Вони почали готуватися до 9 травня, завозити свої червоні ганчірки. Чомусь були прикраси саме з символікою Радянського союзу. Була якась польова кухня, каша. Вони навезли якусь масовку, ми дивилися і не розуміли, хто ці люди. Було більше військових, ніж простих людей. Вони ходили зі зброєю і з вівчарками, охороняли цей натовп не зрозуміло від кого».

Від самого початку окупації у місті з’явилися колаборанти. Найбільшим шоком для Ірини було дізнатися, що на сторону ворога перейшли добре знайомі і шановані люди: «талановита і дуже класна» викладачка театрального гуртка, який відвідувала дочка Ірини, україномовна сусідка — «добра жіночка», з якою пані Гнелицька щодня спілкувалася.

«Я заново придивлялася до людей, навіть знайомих. Я почала відсторонюватися, відмежовуватися. Для мене це було неприйнятно, що вони пішли за росіян «топити», і було страшно, що можуть здати».

Можливість виїхати в бік вільної України, за словами Ірини, коштувала, в середньому, 25 тисяч гривень за людину, а оплата здійснювалась через колаборантів чи, безпосередньо, загарбникам. В родини з чотирьох осіб таких коштів не було: «Все одно це була рулетка. Заплатив гроші, а тебе не пропустять. Чутки ходили, що не пропускають, розстрілюють, просто закривають, стоять черги по декілька днів, а то й тижнями. Були випадки, коли вони розстрілювали вибірково машини в колонах, ти не знав, куди влучить — колесо фортуни. За дітей страшно, розстрілів була тьма».

Минув рік. Діти досі лякуються гучних звуків у мирній Баварії

«Останнім дзвіночком» стала ротація окупаційних військ. Замість байдужих «кримчан», росіян з тимчасово окупованого Криму, до області зайшли кадирівці: «Наприкінці червня — на початку липня ми почули про перші випадки насилля щодо дітей в на Херсонщині. Зрозуміли, що вже точно маємо збиратися і, на свій страх і ризик, виїжджати. Стало занадто небезпечно, могло повторитися те, що було в Бучі-Ірпені. В Херсонській області, мені здається, такого було і є дуже багато, просто про це зараз мало хто каже. Ми розуміли, що ця ротація була небезпечна. Почали дуже активно зникати люди», — розповідає Ірина. 

Гнелицькі виїхали зі Скадовська 11 липня 2022 року через Крим. Дорога до Німеччини для них пройшла через Москву і латвійське місто Лієпая. Добиралися шість діб. Родину прихистив баварський Меммінген: «В першу ніч почалася сильна гроза. Мої перелякались: «Мамо, ракети летять». На другий день о 5 ранку була сирена. Тут раз на місяць перевірку роблять, ми не знали і злякалися. Минув рік, та досі від тої сирени всередині все стискається і згадуєш все: біль, страх, відчай. Дуже багато болю».

Фото з архіву героїні публікації

Амату Ліннер, модель і фотографку, війна застала в Парижі, на другому семестрі навчання з репортажної документальної фотографії в одній з найвідоміших шкіл фотографії у світі «Speos».

Вона не уявляла, як допомогти, коли подруга з харківської Салтівки писала: «Я бачу танки з вікна, вони стріляють по будинках. Знаю, що ми не виживемо. Знаю, що нас всіх вб’ють». 

«Я зрозуміла, що не можу закінчити навчання. Ми домовилися, що я колись потім здам свій фінальний проєкт про мости в Нормандії. Війна перевернула все. Моє життя більше не мало сенсу. Все, що мало сенс — це зробити хоч щось задля перемоги», — розповіла вона «Сестрам». 

Амата повернулася до рідного Дніпра в середині серпня 2022 року. 

«Це було емоційне рішення. До того я ходила на всі акції протесту, на демонстрації. Ще жевріла надія: якщо ми досить голосно будемо говорити про те, що відбувається, то, можливо, нас помітять і відразу допоможуть. Як виявилося, на це потрібен певний час. Я збирала допомогу, донатила, робила новий фотопроєкт із біженцями. Але всього цього було замало». 

Найгірший досвід — чула як люди кричать під завалами

Перше, що Амата почула в Дніпрі, — робота ППО. 

«Спочатку було дивно, що люди реагують на це як на щось звичне. Я й досі думаю: це велика трагедія, що ми звикли, люди не повинні до такого звикати. Але тоді зрозуміла, що життя триває, навіть отак». 

Найстрашнішим своїм досвідом Амата вважає вечір 14 січня 2023 року, коли ракета влучила в її районі. 

«Цей будинок стоїть яких 500 метрів від мого. Я була на місці прильоту. Чула, як кричать люди під завалами, бачила вибиті вікна, руїни, що залишилися від двох під’їздів. Пам’ятаю, що весь район був затягнутий таким специфічним димом, густим та чорним — годі було дихати. Не сподіваєшся, що побачиш це в місті, яке дуже добре знаєш, в місті свого дитинства. Колись я вже дивилася на свій будинок, на будинок навпроти, і розуміла, що боюся побачити мій Дніпро таким, як Харків, як Маріуполь — зі зруйнованими, розтрощеними будинками. Ніколи не думала, що це побачу». 

Фронт — це не робота, з якої можна звільнитися

Мабуть, це і був той переломний момент, коли Амата остаточно вирішила вступити до лав ЗСУ. 

«Це — шлях. Приймати таке рішення треба свідомо. Це не робота, з якої можна звільнитися, бо щось не подобається, чи я дуже втомилася, чи ще щось». 

Наступним випробуванням для Амати стала участь в евакуації з зон бойових дій. Саме так вона вирішила перевірити, на що справді здатна, зрозуміти, як реагуватиме під обстрілами, чи витримає, чи не впаде у паніку. 

«Після першого виїзду туди зрозуміла, що моя ідея піти до лав ЗСУ — реальна. Є люди, в яких першою реакцією буде страх, їх може паралізувати. Є люди, здатні відкласти свої емоції вбік і порадити собі із ситуацією: рятувати своє життя і ще комусь допомогти. Я зрозуміла, що я радше з других, ніж з перших. І тоді подумала, що пройшла цей тест. Було важливо також зрозуміти, що це таке, коли треба розвантажити машину, із плитоноскою і каскою десь на 13 кілограмів, коли сама важиш всього 53». 

Проте Амата не заперечує страх. Людині повинно бути страшно, але є страх, який можна взяти під контроль, і страх, який поглинає.

«Страшно, коли їдеш і знаєш, що там дуже небезпечно, можуть працювати снайпери. Вміння контролювати свій страх дає силу знову їхати. Аналізую потім. Наприклад, коли снаряд упав в якихось двадцяти метрах від мене». 

На війну — тільки з найкращими

Далі був вишкіл. Тактична медицина, власна безпека, робота з турнікетом, тампонада, алгоритм MARCH, тактика роботи в групі, вогнева підготовка. «Робиш фізичні вправи, коли в тебе кидають навчальну гранату, — треба зуміти зреагувати, впасти правильно. Треба вчитися, коли відкрити вогонь, коли його припинити. Розуміти команди командира, команди між собою, скажімо, при штурмі посадки: як це робити, як переміщатися. Зброя — це така річ, яка завжди з тобою. Вона важка, незручна, висить на тобі — до цього треба звикнути. Навіть після тренування з муляжами зброї лякаєшся, бо вона реальна, може раптово вистрелити. Були люди, які не витримали навантаження. Я собою пишаюся, бо все пройшла без поблажок».

Попереду в Амати — фізичні тренування. Для вступу в ІІІ Окрему Штурмову Бригаду тендітній жінці «треба трохи підтягнути фізуху». 

«Чому саме Третя штурмова? Процитую мого брата: якщо йти на війну, то з найкращими».

Французька богема і російські «страждання»

Свій дипломний фотопроєкт про мости Нормандії Амата Ліннер більше не згадує. Мішки з піском, заліплені скотчем вікна — вона почала фотографувати ці щоденні знаки війни, які бачила навколо себе. 

«Я хотіла показати своє звичайне життя, своє місто з усіма цими «наліпками». Показати, що все це не просто так, що воно має сенс. Я показувала, щó ми робимо на випадок ракетного удару, щó захищає будівлі від уламків, а в кінці — наслідки реальної ракетної атаки 14 січня. Після удару такої сили, що зносить стіну, меблі й посуд залишаються на своєму місці — можна піти і взяти. Потім я їздила на військове кладовище, сфотографувала могили з прапорами, аби показати ціну, яку ми платимо за свою свободу. Повезла все це у Францію і представила на випускній виставці». 

Дипломний проєкт Амати дуже сподобався журі, дехто навіть назвав його зовсім іншим поглядом на Україну. 

Та на виставці була ще одна робота, пов’язана з війною. Цей проєкт представляв «особисті страждання» автора — розповідав про його важке життя у Франції, маму в Москві, яку він не може навідати, бо боїться мобілізації, старі вікна і брудну ванну в дешевій паризькій квартирі, де змушений жити, і думки про те, як війна зруйнувала його життя, записані голкою на слайдах. 

Саме цей дипломний проєкт було визнано найкращим документальним репортажем року в паризькій школі фотографії «Speos». 

Фото надані героїнею статті