Війна в Україні

Поїзди Укрзалізниці, незважаючи на війну, зазвичай прибувають вчасно. Колись я навіть провела експеримент: в одній руці тримала телефон з розкладом руху, в іншій — увімкнену камеру, яка знімала застосунок Укрзалізниці. Назви станції та час прибуття на них поїзда. І коли надходив зазначений час, я направляла камеру у вікно, де в ту ж секунду з'являлася залізнична станція. На довгій ділянці від Києва до Запоріжжя потяг не запізнився ні на хвилину. І навіть зараз українські поїзди запізнюються тільки з вагомих причин — бо бомбардували вокзал, бо через обстріл пошкоджено залізничну колію або тому що шахед влучив в один з вагонів. 

Скорочуються залізничні маршрути. У жовтні відбувся останній рейс поїзда № 712 сполученням Київ-Краматорськ, відомого як поїзд кохання. Залізничну станцію в Краматорську було закрито з міркувань безпеки після чергового обстрілу, і тисячі пар втратили можливість там зустрічатись і прощатись. Особисто я знаю жінок, які сідали на поїзд № 712, щоб провести кілька годин зі своїми чоловіками. На Краматорському вокзалі було зроблено чимало щемких фоторепортажів про гарячі зустрічі й прощання. 

Зараз поїзд доїжджає до відносно безпечнішого містечка Барвінкове, розташованого за 60 кілометрів від Краматорська. Там можна сісти на маршрутку і їхати далі. Про довгі сполучення до міст, які сьогодні знаходяться на лінії фронту або під окупацією, досі нагадує символічна таблиця з розкладом руху на київському пасажирському вокзалі, де вказані вже неіснуючі рейси з Києва до Маріуполя, Луганська чи Донецька. 

Поїзд під обстрілом

Для Євгена Тищенка бути провідником — це теж певною мірою служба, пов'язана з величезним ризиком, втомою, розлукою з близькими. І замість скаржитися, як важко під час війни, Женя декорує свій вагон квітами, гілками й прикрасами, а квитки на вході перевіряє з широкою посмішкою, з першої секунди заряджаючи доброю енергією. Все для того, щоб зробити довгу подорож приємнішою для пасажирів. Серед яких нерідко трапляються особливі. 

— Військові — це герої. Без них не було б нас, — каже Женя і випрямляється на своєму сидінні. — Ми намагаємося їх підтримувати, я завжди пропоную їм каву чи чай безкоштовно. Це небагато, але хоч це я можу для них зробити.

Він зустрічає багато воїнів, особливо на сполученнях з прифронтовим Запоріжжям. Звідси бійці часто вирушають у відпустку додому або повертаються на війну після короткого відпочинку. 

Подорожуючи майже вздовж лінії фронту, Женя не раз опинявся в небезпечних ситуаціях, коли від його рішення залежала безпека, а то й життя пасажирів. От зовсім нещодавно довелося зупинити поїзд серед поля, бо почався обстріл.

— Я отримав пропозицію евакуювати поїзд, — розповідає Женя, — але коли відчинив двері вагона, побачив великі кущі й багнюку. 

Як відправити людей у цю багнюку, у темряву? Тож я сказав усім вийти зі своїх купе і лягти на підлогу в коридорі. Ми затягнули штори, вимкнули світло. Було дуже гучно

Ми чули, як працює ППО, вибухи близько і далеко від нас. Щось пролітало прямо над нами. Це був дійсно страшний момент, я навіть подумав: за мить ми всі загинемо. Пізніше ми дізналися, що вони тоді зруйнували вокзал, на який ми мали заїхати.

Останнім часом трапляється, що поїзди запізнюються навіть на вісім годин, і нікому потім не потрібно пояснювати причини — всі все розуміють, бо часто чують стрільбу на власні вуха.

«Вони так тремтіли, що я не міг їх заспокоїти»

Женя родом з околиць Києва, і потяги в його житті були завжди. Його дідусь був залізничником, і його розповіді про далекі подорожі збереглися в спогадах мами. Тож коли Женя досяг віку, коли вже можна було вирішувати, що робити далі з життям, мама сказала йому: «Йди працювати в “Укрзалізницю”». І він ніколи не пошкодував про це рішення. Робота провідника не нудна, і на підтвердження своєї тези Женя згадує подорож, під час якої перелякані пасажири прибігли до нього з криком, що у жінки відійшли води, і вона народжує. На щастя, вони тоді були недалеко від Львова, прибув транспорт і відвіз жінку до лікарні. 

Але справді страшні історії чекали на нього в майбутньому. 

— У день, коли почалася повномасштабна війна, я пішов на вокзал, щоб сісти на електричку й поїхати до Києва на службу, — розповідає Женя. — Там нікого не було, електричка була пуста. Мене запитали: куди ти їдеш?! Я спокійно відповів, що на роботу.

На головному вокзалі в Києві — натовпи людей. Вже відбувалися перші евакуації населення, а росіяни з жахливою швидкістю наближалися до кордонів української столиці. Женя на той час працював на потязі Київ–Ужгород, якій з перших днів війни став евакуювати людей. Женя не встиг озирнутися, як проминули чотири місяці. Він працював без перерви, супроводжуючи пасажирів у жахливі моменти втечі від смерті. Було й так, що з Києва до Ужгорода він їхав стоячи, бо у вагоні набивалося близько триста людей. Діти плакали, плакали їхні батьки й бабусі з дідусями, які мусили залишити частину своїх речей на вокзалі, бо вони не вміщалися в поїзд. 

‍Коли поставав вибір — дитячий візочок чи місце для ще одного біженця, всім було зрозуміло, що на пероні залишиться візок

— Провідник трохи схожий на психолога, люди хочуть йому виговоритися. Розповідають, як бомблять Нікополь та інші міста. Я кажу їм, щоб вони виїжджали, бо життя найцінніше. Але вони не хочуть виїжджати — там їхні домівки, поховані близькі. Тоді, під час евакуації, я відчув це ще сильніше. Люди тоді тікали з Ірпеня, Бучі, з-під окупації. Розповідали, що росіяни робили з дітьми, як прив'язали чоловіка і змусили його дивитися, що вони роблять з його дружиною. Були такі пасажири, які плакали і тремтіли так сильно, що я ніяк не міг їх заспокоїти.

Поки Женя евакуював людей і щодня курсував зі сходу на захід, росіяни розбомбили міст, що вів до його рідного містечка, де залишилася самотня мама. Міст — це єдиний шлях, яким можна туди дістатися, тому тривалий час він підтримував з родиною лише телефонний зв'язок. У містечку тоді було важко, особливо тим, хто не мав власного городу, бо туди не приходила гуманітарна допомога. На щастя, мати Жені впоралась і пережила цей важкий період. А коли нарешті відкрили дорогу додому, Женя вперше за кілька місяців поїхав до мами. 

‍Підійшов до своєї бібліотеки. Взяв великий мішок для сміття і викинув усі книги російською мовою

— Після всіх цих історій, які я почув, більше не можу чути цю мову. Коли я бачу їхню літеру «Ы», мене нудить. Я знаю, що важко зрозуміти цю ненависть і відразу, і той, хто цього не пережив, не зрозуміє. Але мене дивує, що досі є українці, які ходять до московської церкви. Бо хоча офіційно вона заборонена, їхні зустрічі проводяться на приватних квартирах. Є такі, які слухають російську музику... Російська була моєю першою мовою, але з моменту їхнього нападу я не сказав ані слова російською...

Міжнародний коктейль 

Поїзд зупиняється у Дніпрі й за якісь миті стає майже порожнім. Це місто є великим транспортним вузлом, де можна сісти на поїзди чи не в усіх напрямках. У вагоні залишаємося вчотирьох — я, двоє англомовних пасажирів і наш провідник. Крізь стіну чую, як Женя намагається заговорити з іноземцями, але зрештою заглядає до мене.

— Вам тут не сумно самій?

— Ні, у мене є телефон, я читаю новини.

— Там люди з Бразилії їдуть… 

— З Бразилії до Запоріжжя?

— Так. Він навіть газету з Бразилії читає.

— Познайомитися хочете?

Виявляється, у сусідньому купе їде українка й за допомогою інтернет-перекладача спілкується з бразильцем, який вже чотири місяці воює в Міжнародному легіоні. Це трохи кумедно, бо жоден з них не говорить англійською. Вони записують голосові повідомлення своєю мовою, а застосунок перекладає їх, роблячи смішні помилки. Довговолосий, смаглявий хлопець явно здивований тим, що викликає таку велику зацікавленість. Ми обмінюємося кількома реченнями про ситуацію на фронті, і я повертаюся пакувати свої речі, бо ми наближаємося до Запоріжжя. 

Женя ще на хвилинку з'являється в моєму купе. Розповідає, що поїздами до України їдуть люди з усіх кінців світу. Цей міжнародний коктейль — це те, що йому дуже подобається. Завдяки цьому він може дізнаватися, що світ говорить про Україну або чому про неї так наполегливо мовчать.

Сергій чекає на нас на одній з трьох заправок у Краматорську, які цієї ночі були атаковані російськими дронами. Заправки близ лінії фронту є стратегічно важливими об'єктами. Вони підтримують логістику, ланцюг поставок, дозволяють волонтерам заправляти машини й проводити евакуації цивільного населення з прифронтових містечок і сіл. Бомбардування їх за допомогою дронів і виведення з ладу здатне негативно вплинути на координацію допомоги. 

Три станції, знищені за одну ніч, свідчать про цілеспрямовані та скоординовані дії. Це черговий російський план ударів по тилу. Саме тому я їду туди, на місце атак, щоб задокументувати це і пізніше розповісти про це світові. Сергій — сапер, і з ним я почуваюся набагато безпечніше.

Double tap із затримкою

На заправці майже в центрі Краматорська кипить робота. Працівники АЗС прибирають уламки, розірвані частини дрона тощо. Все скидають на купу в дальній частині паркінгу. Нічний обстріл не пошкодив диспетчерів пального, тож незабаром заправка може відновити роботу. Чоловіки показують вцілілий двигун дрона й акумулятори, а я все знімаю на камеру. 

Потім ми їдемо на іншу станцію — вже порожню, повністю зруйновану, яка більше не працюватиме. На її зйомку я витрачаю близько 20 хвилин. Потім ми ще трохи розмовляємо із Сергієм біля автівки та роз'їжджаємося кожний у своєму напрямку. 

Три тижні по тому українська журналістка телеканалу «Freedom» Олена Губанова та її оператор Євген Кармазін приїжджають на одну із цих заправок. Адже вона знову стає ціллю атаки. Журналісти знімають наслідки, розмовляють з працівниками. Їхні шоломи й бронежилети лежать у багажнику машини, як було і в нашому випадку. Ми теж думали, що оскільки знімаємо вдень, все має бути спокійно. Атаки зазвичай відбуваються вночі. Та й взагалі це — серце Донбасу, центр міста, яке все ще тримається. 

Але за якісь секунди в Олену і Євгена, які як і ми із Сергієм, затрималися біля заправки в автівці, влучає російський крилатий дрон «Ланцет». Євген гине на місці. Олена ще бореться, але згодом її серце також зупиняється.

Це могла бути я…

Double tap — подвійний удар. Метод, який часто застосовують росіяни: спочатку вражають ракетою ціль, а коли туди прибувають рятувальні служби, вражають знову, щоб убити тих, хто приїхав рятувати постраждалих або нотувати правду. Оператор дрона знав, що має справу не тільки із цивільними особами, а з журналістами. Він вбив їх, усвідомлюючи це і знаючи, що не понесе за це жодної відповідальності.

Журналісти під обстрілом 

Олена Губанова — 125-та. Як випливає з висновків Міжнародної федерації журналістів, з початку війни на Донбасі в 2014 році до кінця 2025 року загинуло близько 125 представників ЗМІ, з яких 97 — як солдати Збройних сил України.

Однак, історія Олени є особливою. Вона народилася в місті Єнакієве, приблизно за п'ятдесят кілометрів від Донецька. 13 квітня 2014 року, на шостий день після проголошення так званої «Донецької Народної Республіки», місто опинилося під контролем сепаратистів. Були захоплені будівлі міської ради, прокуратури й міліції. Олена почала діяти як волонтерка, а згодом як військова кореспондентка, висвітлюючи боротьбу за свій дім під російською окупацією. Можливо, саме звідси вона черпала мотивацію, щоб працювати на найгарячіших ділянках фронту. 

І ніхто не очікував, що того дня вони разом з Євгеном, який родом з Краматорська, загинуть. Вони ж просто знімали автозаправну станцію після атаки російського дрона… 

Переважна більшість жертв серед працівників ЗМІ — громадяни України. За даними Національної спілки журналістів України, з початку повномасштабної війни на війні загинуло понад сто українських журналістів і працівників ЗМІ. За оцінками Міністерства культури України, станом на листопад 2025 року йдеться про 116 загиблих журналістів (але ця цифра також включає тих, хто загинув під час служби в армії), а також про 26 осіб, які перебувають у російському полоні. 

Вони були вбиті не тільки під час роботи й служби, але й у своїх будинках, ресторанах чи офісах — у результаті російських обстрілів. Щодо кількості вбитих під час журналістської діяльності, UNESCO наводить цифру в 22 жертви війни.

Поза межами фронту були також випадки вбивств журналістів, серед яких досі нерозкрите вбивство Олексія Бузини, застреленого в Києві у квітні 2015 року, а також Павла Шеремета — досвідченого білорусько-українського журналіста, який загинув у липні 2016 року в центрі Києва в результаті вибуху бомби, закладеної в його машині. Ці випадки, хоча і не пов'язані з бойовими діями, також внесли свій вклад у трагічну статистику вбитих в Україні.

Історії без хепі-енду

25 червня 2023 року, після Книжкового Арсеналу, міжнародного літературного фестивалю в Києві, Вікторія Амеліна пише на своїй сторінці у фейсбуці: «Рушаю на схід повна нової сили, яку ви всі, хто хоч раз обійняв, мені дали».

Через два дні вона сідає з друзями й волонтерами в популярній піцерії «Рія» в Краматорську. Як завжди, заклад заповнений людьми, перед входом навіть утворюється невелика черга. Зненацька у заклад влучає російський «Іскандер», вбиваючи тринадцять осіб і поранивши шістдесят чотири. Вікторії Амеліній удар завдає смертельних поранень. Вона кілька днів бореться за життя в лікарні в Дніпрі. Але помирає 1 липня 2023 року.

Перед смертю Вікторія встигає зробити низку важливих речей — зокрема, врятувати від забуття закатованого поета й письменника. Дати йому те, що на війні є найважливішим: пам'ять і правду.

Йдеться про Володимира Вакуленка, українського поета й письменника, який до того ж є батьком хлопця з аутизмом. Його село Капитолівка Харківської області потрапляє під окупацію на самому початку повномасштабної війни. Коли заходять росіяни, він починає вести щоденник. В якому описує не тільки жахливі будні під окупацією, але й своє повсякденне життя, пов'язане з доглядом за сином, якого намагається захистити від озброєних звірів. Зрештою росіяни його вбивають за проукраїнську позицію. Але він встигає закопати свій окупаційний щоденник у садку під вишнею. І попросити свого батька викопати його, коли все закінчиться. 

Але знайти щоденник родині Вакуленка не вдається. Натомість його знаходить Вікторія Амеліна — після кількох годин пошуків, перебирання між пальцями землі під вишневим деревом, яке з часу смерті Володимира встигло зацвісти й принести солодко-гіркі плоди. 

Знайдені щоденники — завдяки зусиллям Амеліної — видано у харківському видавництві «Віват», а згодом навіть перекладені польською мовою. Вікторія пише у передмові: «У щоденнику, який пощастило дістати із землі 24 вересня 2022 року, лише тридцять шість сторінок. Папір вологий, і я ніяк не можу його розпрямити. Нерівний почерк, багато закреслень, червоні й чорні чорнила. Насамперед розбираю слова на останній сторінці: “Я вірю в перемогу”. Вони вчувалися Вакуленкові в журавлиному “курли” над окупованою землею 21 березня 2022 року. Саме тоді він і зробив цей останній запис».

Вікторія загинула у війні добра зі злом. Як поет Максим Кривцова, «бард з Миколаєва» Гліб Бабіч, українська журналістка-розслідувачка Вікторія Рощина, яку закатували в російському полоні, та сотні інших журналістів, поетів, художників, музикантів, викладачів тощо. Українські воїни часто повторюють фразу, яка є найболючішим завершенням цього тексту: «Війна забирає найкращих». Скільки ще буде таких історій без хепі-енду?

Окупанти в Маріуполі встановили новорічну ялинку перед драмтеатром, на який у березні 2022 року військові РФ скинули потужну авіабомбу. У театрі тоді переховувалося до 1300 людей, і — за різними підрахунками — від 300 до тисячі з них загинули. Українці тоді написали фарбою перед театром величезними літерами «ДЕТИ», щоб росіяни побачили напис з літака й не бомбили. Але це не допомогло. Після захоплення міста, за даними управління стратегічних комунікацій ЗСУ, росіяни вивезли частину тіл, знайдених під завалами драмтеатру, запах тіл заглушили хлоркою, а деякі рештки залили бетоном, на якому стали відбудовувати театр. І от тепер святкове дерево сяє вогнями на тому самому місці, де був напис про дітей. З дня на день росіяни готують відкриття театру після «реконструкції», щоб ставити російські п'єси й фактично «співати й танцювати» на кістках загиблих маріупольців.

Ексрадник мера міста Петро Андрющенко був серед тих, хто бачив, як Маріуполь поступово занурювався у війну, й до останнього намагався допомагати людям, які залишалися під обстрілами. Сьогодні він є головою Центру вивчення окупації. Вивчає методи росіян, продовжує документувати злочини окупантів і розповідати світові правду про понівечене місто й те, як воно змінилося за майже чотири роки окупації.

Море, якого так бракує

Наталія Жуковська: Що найбільше болить, коли ви згадуєте Маріуполь?

Петро Андрющенко: Кожен маріуполець скаже: море. Катастрофічно бракує тієї великої води, стихії, біля якої ми всі виросли.  Море — це ж не про купатися, це про дивитися на воду. Море для маріупольців — не просто краєвид, це частина їхньої ідентичності, ритму життя і пам’яті міста. Росіяни вбили навіть Азовське море...

Я народився й жив у Маріуполі навпроти драмтеатру аж до повноліття, доки не поїхав навчатися. І хоча цей театр ніколи не був якимось великим культурним центром, там, приміром, стояли скульптури, які росіяни потім зруйнували й на їхнє місце поставили підробки. Поруч з театром є водонапірна вежа — архітектурна пам’ятка, справжній символ Маріуполя. Вона пережила дві війни. Сподіваюся, зараз теж вистоїть. Ще «болить» будинок, де народилася моя старша донька. Його знесли. А ще — квартира на Лівобережжі, у якій ми жили, — її розграбували.

Уявіть, поверх над нашим повністю знесло ракетою. Сусідня квартира провалилася донизу. Знизу по моєму стояку все вигоріло до 10-го поверху. Моя ж квартира на 11 поверсі вціліла. Навіть вікна не обгоріли. І її пограбували. Після пожежі зі зруйнованого будинку, де не працюють ліфти, винесли все, навіть електрогітару. Деякі речі — наприклад, пральну машинку — фізично не могли витягнути, тому підганяли вишку, щоб дістати через вікно. 

Біля кожної квартири публічної особи довго чергували ефесбешники, іноді навіть вселялися. Вони розуміли, що хоч я сам туди не повернуся, але можу когось попросити забрати речі. Цю людину могли б захопити й потім тиснути на мене. У них були списки — хто потрібен, кого слід знайти. Окупанти намагалися через давніх знайомих вийти зі мною на зв’язок. Люди з минулого життя телефонували мені, призначали зустрічі. Звісно, що я на це не реагував.

Від початку повномасштабного вторгнення я перебував у Маріуполі й щодня працював там з місцевими волонтерами. У нас було особливе місце «Халабуда», де збиралися ті, хто доставляв гуманітарну допомогу, підтримував мешканців. Коли ситуація стала загострюватися, служба безпеки попередила, що існує велика ймовірність спроби росіян увійти у місто. Полювали не лише на мера, а й на всіх публічних людей, аби використати їх у пропаганді чи для тиску на мешканців. Адже якщо, наприклад, відома людина публічно скаже: «Треба здаватися», це вже стане потужною інформаційною зброєю. Тому нам радили щоночі залишати Маріуполь, щоб уникнути такого ризику. Так і жили. Згодом стало зрозуміло, що лінія фронту наближається. Настав момент, коли ми виїхали востаннє і вже не змогли повернутися. 

600 смертей на місяць або медійна ілюзія

— Що вам відомо про теперішнє  життя мешканців  Маріуполя?

— На сьогодні у місті великі проблеми з водою. У кращому випадку вона є раз на два дні, та й то не у всіх. У лікарнях дуже бракує медперсоналу, працює лише третина від необхідного. Щомісяця помирає близько 600 людей, тоді як ще в 2022 році цифра була вдвічі меншою. Народжуваність тяжіє до нульової. Більшість молодих сімей або виїхала, або не планує дітей взагалі. І це видно навіть по соцмережах тих, хто залишився. Люди скаржаться на брак садочків, шкіл, лікарів — усе це або платне, або «для своїх». Росіяни намагаються створити картинку, що «життя відновлюється», показують кілька випадків народжень, але це медійна ілюзія. 

Також у Маріуполі відбувається тотальна маргіналізація населення. А це одне із завдань росіян. Адже маргінальне населення не здатне чинити опір. Який з алкоголіка протестувальник? Коли росіяни зайшли у місто в 2022 році, пляшка води стала коштувати стільки ж, скільки й пляшка пива. А пізніше стала в однаковій ціні з горілкою.

— Яка ситуація у місті з цінами на продукти, асортиментом, транспортом?

— Все є. Щоправда ціни — на рівні Москви. Громадський транспорт не працює. Є лише так звані «душогубки». З усіх, наприклад, трамвайних маршрутів, яких було понад десять, залишився один. Розібрали інфраструктуру. Тролейбусів немає. Ті, які з автономним ходом, використовують як автобуси. Санкт-Петербург подарував Маріуполю 100 автобусів. І половина з них вже згнила і не використовується.  

— А як щодо каналізації?

— Каналізація не працює — зруйнована або забита. У центральних кварталах час від часу її прочищають, але в приватному секторі й на околицях — біда. Люди роблять вигрібні ями. Коли немає води, то все це просто стоїть, смердить і тече. Каналізаційні стоки потрапляють у підвали й двори, особливо після дощів. Це провокує хвороби. Є дані з лікарень щодо великої кількості звернень з кишковими інфекціями, дерматитами, отруєннями. Лікарі про це прямо не говорять, бо бояться, але інформація просочується.

— Що зараз із «Азовсталлю»?

— Вважайте, її нема. Росіяни її знищили. Територію «Азовсталі» потрібно розміновувати щонайменше десять років. Туди заходили так звані «металісти» — ті, хто метал вирізає. Вони пройшли трішки, а потім сказали: «Витрати на розмінування не перекривають профіт від того, що ми забираємо металобрухтом». І справу покинули. Наскільки мені відомо, там планують будівництво дороги, яка скоротить шлях з лівого берега на правий.

— Що відомо про стихійні поховання, які з’явились у Маріуполі під час активних бойових дій у 2022 році? Чи веде російська окупаційна влада якусь роботу з ексгумації та ідентифікації тіл загиблих?

— Тіла загиблих маріупольців перепоховані на трьох цвинтарях. Основне — Маріупольське кладовище. Є могили на приватних ділянках, але це не масова історія. Перепоховали багатьох. Утім, якщо говорити про випадки, коли люди згоріли в будинках, загинули в підвалах від обвалу конструкцій, то ніхто не шукав їхні рештки і не перепоховував.

— Чому?

— Бо треба було розібрати все, провести ексгумацію. Їм легше було за таких обставин просто екскаваторами вигрібти завали — разом з тілами й речами. Бо треба було «зачистити територію». Частину вивезли як сміття, частину засипали під нові забудови. Це теж одна з трагедій Маріуполя. Не тільки те, що місто зруйноване, а й те, що настільки знецінене людське життя.

Як в українців забирають житло

— А що з житлом? Чи справді окупанти, зносячи зруйновані будинки, позбавляють їхніх власників компенсацій?

— Є випадки захоплення житла. Причому вони відбуваються у різних формах. Перша — це коли будинок офіційно визнано аварійним або таким, що не підлягає відновленню. Тоді людей «тимчасово» виселяють, часто навіть без альтернативи, і все — потім їхнє житло просто зносять. Формально — у межах «відбудови», але ніхто нічого не компенсує. 

Щонайменше 22 тисячі людей у Маріуполі сьогодні не мають даху над головою після таких демонтажів

Другий спосіб — «націоналізація» покинутих квартир. Якщо людина не живе у квартирі, не платить за комуналку, не має «російської прописки», то з часом її житло можуть визнати «безхозним» і передати або муніципалітету, або «новим власникам». І третій варіант — коли просто заселяють нових мешканців. Особливо якщо квартира стоїть порожня, двері зламані після обстрілів — підселяють когось з новоприбулих, часто з російських регіонів. Це офіційно подається як «розміщення тимчасових переселенців з Донбасу», але насправді є звичайною експропріацією. Ми знаємо десятки таких історій. Скільки їх насправді — ніхто не порахує.  

— Чи є мобілізація у місті?  Місцевим приносять повістки?

— Чи є примусова мобілізація у Маріуполі чи на окупованих територіях? У класичному вигляді її немає. Вона є в іншій формі — через рекрутинг і шантаж. Всі підписують контракти.

— Чи дійсно Росія інвестує у розвиток Маріуполя, чи вкладення мають здебільшого військове або пропагандистське значення?

— Щось будують. Бо росіяни туди їдуть. Візьмемо до прикладу компенсаційне житло — це ті квартали, які вони люблять показувати в ЗМІ. Вони знесли орієнтовно 35000-37000 квартир. А побудували натомість аж 5,5 тисяч. Людей заселили у 4700 квартир. Тобто це менш ніж 10% від зруйнованого житлового фонду. 

Для росіян у Маріуполі є житло різного ступеня готовності. Є 57 багатоповерхівок як іпотечне житло. І 10-20% від цих квартир вже здано в експлуатацію. Також вони будують дороги, бо це є частиною логістики. Про те, як їх будують — окрема історія, бо частина доріг, які робили торік, вже розбита.

«Ордер на арешт Путіна за депортацію українських дітей — наша заслуга»

— Як саме сьогодні відбувається процес збору доказів злочинів росіян у Маріуполі?

— Документування злочинів не є головним завданням нашої організації. Окуповані території для росіян — поле експериментів, результати яких вони потім масштабують. Тому нам важливо знати, що там відбувається. Ми вивчаємо окуповані території, дивимось, що і як впроваджують росіяни. Це дає розуміння, як діяти далі. 

Ми збираємо дуже різні дані, і це не завжди «докази» у судовому розумінні. Хоча ордери на арешт Марії Львової-Бєлової і Путіна за депортацію українських дітей — наша заслуга. Ми знайшли історію про викрадення українців, змогли розслідувати справу й довести. 

Інформацію збираємо на основі свідчень, власних контактів, мережі волонтерів. Також проводимо системний моніторинг. Там, де можливо, використовуємо додаткові підтвердження — супутникові знімки, документальні копії. І «складаємо пазли». Наша мета — отримати цілісну картину того, що відбувається на окупованих територіях, а не збирати по одному доказу для кожної події. Ми співпрацюємо з міжнародними й українськими правозахисними організаціями, аналітиками, журналістами-розслідувачами й іноді з держструктурами, які мають можливість оформити матеріал відповідно до вимог слідства. Іноді неможливо отримати «ідеальний» ланцюг доказів, і тоді матеріал служить більше для публічної інформованості й аналітики.

Тисячі людей повертаються, щоб… виживати

— Чи важко сьогодні виїхати з окупованого міста? Які є шляхи?

— Якщо ти не викликаєш підозр, не є мобілізаційного віку, то виїхати нескладно. Переважно їдуть через Росію, Білорусь, Європу. Є також шлях через Росію і Прибалтику, Грузію і Туреччину. Все залежить від наявності документів і фінансової спроможності.

— Чи відомо, скільки людей повернулося в окупований Маріуполь?

— Нормальної статистики немає. 

За нашою інформацією, торік до Маріуполя повернулося близько 40 тисяч людей 

Росіяни, звичайно, називають більші цифри. Люди повертаються хвилями. Особливо ті, хто не зміг адаптуватися, у кого закінчилися гроші, або ті, хто має там стареньких родичів. Треба розуміти, що росіяни цим активно користуються, створюючи картинку «життя повертається у Маріуполь». Насправді ж це не життя, це виживання. Люди живуть у руїнах або у відбудованих будинках, де умови набагато гірші, ніж було раніше.

У нас у країні досі немає стратегії щодо внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Наприклад, проблеми з житлом не вирішуються вже четвертий рік. Допомоги як такої немає. Думаю, що не набагато легше й нашим біженцям за межами України. І це не питання тих країн, які їх приймають. Це про відсутність лобіювання інтересів наших людей за кордоном. Подивіться на Польщу: за років п’ять там українців не залишиться, якщо польська політика не зміниться щодо використання українського питання у внутрішніх інтересах. 

Питанням внутрішньо переміщених осіб має займатися держава, і про жодне «не на часі» не може бути мови. Тому в тому, що люди часом повертаються на окуповані території, також є провина держави. 

Бо коли опиняєшся у ситуації, коли ти нікому не потрібен, коли роками не можеш вирішити питання житла, роботи, освіти дітей — у якийсь момент здають нерви. І тоді людина думає: «Повернусь, там принаймні своє» 

Тим, хто там, я би сказав, щоб вони виїжджали з міста. Водночас не здавались і пам'ятали, що ми про них не забуваємо. Ми поруч настільки, наскільки можемо. І ми точно повернемося.

«Історія міста переписувалася вже 30 тисяч разів»

— Яким чином окупаційна влада намагається «переписати» історію Маріуполя? Які ключові наративи нав’язуються місцевому населенню?

— Переписування історії — одна з головних цілей окупантів. Вони говорять, що наше місто засноване Катериною II, що полк «Азов» підірвав драмтеатр… Також велика робота ведеться в освіті й медіа: дітей навчають «російської історії Маріуполя», місцеві ЗМІ показують «відновлення міста» як заслугу росіян. Водночас ігнорують теми руйнувань, масових поховань, гуманітарну катастрофу. Тобто все, що показує правду про окупацію. Звісно, вони створюють свою «нову історію». Це вже було. Я ж маріупольський, історію міста знаю. Вона була переписана вже 30 тисяч разів… 

Наприклад, свого часу німці захопили місто без жодного пострілу. 

А у 43-му, перед тим, як звільняли Маріуполь, радянська армія просто розбомбила й спалила майже все місто. Після чого стала всім розповідати, що це зробили німці

Або ще один приклад. В Маріуполі є пам’ятник піонеру-герою Толі Балабуху, який нібито кинувся з гранатою під танк і загинув… Насправді не було ні Толі Балабухи, ні танку. Абсолютно вигадана історія. Для росіян важливо, аби у кожному великому місті був якийсь «піонер-герой». Так і зараз буде. Тому коли мене питають: «А що буде далі?», я кажу, що треба згадати, що вже було. 

На жаль, росіяни вміють працювати над цим ефективно. Це слід визнати й протидіяти вже сьогодні. Коли я бачу, як європейці бояться собі зізнатися, що війна проти Європи вже йде, я згадую, що з Україною було те саме. Згадайте історію з островом Зміїний, Тузлою, захопленням маяка у Криму. А далі газова війна, шантаж… Все це у нас вже було, і ми теж не були до цього готові. Хтось вважає, що «пронесе». Натомість треба готуватись і протидіяти — розумно, системно і прагматично.  

‍Фотографії надані Петром Андрющенко

‍Альдона Гартвіньська: Чому ти вирішила поїхати в таке небезпечне місце? Ти думала про те, що на тебе чекає?

Антоніна Палярчик: Ні. Ні про те, що це небезпечно, ні про те, що мені може загрожувати. Я хотіла щось пережити. Тепер я розумію, як це було наївно. 

‍— Ти приїхала до України як журналістка? 

— Як волонтерка. Я хотіла бути корисною в цій війні. Але дуже швидко моя волонтерська діяльність з надання допомоги на кордоні та підтримки дитячих будинків перетворилася на організацію далеких перевезень. 

‍— Пам'ятаєш, коли ти вперше поїхала далі на схід і опинилася поблизу фронту?

— У новорічну ніч з 2022 на 2023 рік я поїхала з волонтерами до Куп'янська. Ми десь прочитали, що неподалік від міста підрозділ «Кракен» звільнив село Новоселівське. Це було десь за 20 кілометрів від Куп'янська, вже за межами Луганської області. Невелика колонія... По дорозі було видно лише якусь палаючу будівлю. І в якийсь момент — можливо, це нас і врятувало — я побачила спалену вогневу установку, оточену кільцем середньокаліберних гільз. Ми зупинилися біля неї, і з кущів вилізли українці в повному озброєнні. Вони запитали, що ми тут робимо, і виглядали так, ніби просто вийшли зі своїх бойових позицій, у які ми врізалися своїм великим помаранчевим бусом. Вони сказали, що за наступним пагорбом сидять росіяни і що в Новоселівському вже нікого немає. Насправді тут хвалитися нема чим. Ми поверталися тоді з вимкненими фарами по вибоїстій дорозі. Російські ГРАДи летіли з одного боку дороги на інший. І якимось дивом ми вціліли. 

‍— Це були ще ті часи, коли не було стільки дронів.
— Не було. І, як я вже сказала, мені тут нема чим хвалитися. Це було нерозумно.

‍— Коли ти усвідомила, що те, що переживаєш, відчуваєш, бачиш, варте того, щоб про це писати?

— Я писала короткі тексти, але це був радше потік думок, натхненний тим, що я побачила на сході, це не було схоже на репортажі. Потім я надіслала свою першу пропозицію тексту до тижневика «Tygodnik Powszechny», в якому описала роботу українських волонтерів, які допомагали евакуювати цивільних на сході. Я тоді саме поїхала з групою хлопців до Часового Яру. Це був вже час, коли падав Бахмут, і вони проводили ці евакуації щодня. І цей текст сподобався.

‍— Я пам'ятаю нашу розмову в чаті, це було навесні 2025 року. Тривала наступальна операція на Покровськ, місто бомбили, літали дрони. Ти тоді сказала мені, що у Покровську, бо зловила автостоп з якимось місцевим дідусем.

— Я ніколи не бачила в прифронтовій зоні такого гарного, синього електрокара, що виблискує. Він виглядав, як жук. І Леонід їхав на ньому додому зі швидкістю 50 кілометрів на годину. 

‍— Чому саме автостоп? Як на це реагували ті, кого ти намагалася зупинити?

— Я їхала з колегою Йонашем, який робить фантастичні фотографії. Ми могли поїхати його машиною. Але ми планували залишитися на дві ночі в Покровську, щоб побачити більше. І в таких умовах, якби нам вдалося заїхати на його машині, ми б не мали де її залишити. Вона б досить швидко була збита дроном. У Покровську навіть покинуті машини, що стояли десь на узбіччі, також були вражені цими дронами.

Ти питаєш про реакцію людей... Ми залишили машину в Доброполі. На той час це було останнє «нормальне» місце на шляху до Покровська. Це місто, яке взяло на себе функцію тилу, де військові ходять на каву й за покупками. І звідти ми вже ловили когось у бік Покровська. Ми просто стояли на узбіччі, одягнені в тонкі жилети під одягом. Шоломи залишили. Ми не брали із собою жодних сумок, одягу, зелених аптечок, нічого, що могло б натякнути, що ми військові, волонтери чи журналісти. Солдати, які нас підвозили, питали, чи знаємо ми, куди хочемо їхати. Мабуть, їм здавалося, що ми вперше в Донбасі і не знаємо, яка ситуація в Покровську. 

Один із солдатів, який нас підвозив, сказав, що якщо ніхто не захоче нас туди відвезти, то він сам завезе, коли їхатиме вночі. Ми домовилися. Він залишив нас за 10 кілометрів від межі міста, де ми мали далі чекати на зупинці. Там вперше почули дрон. Сховалися під дахом…

‍— Цей дрон вас шукав?

— Не думаю. Він просто летів, шукаючи ціль. Було чітко чутно дзижчання, і в якийсь момент у кущах навпроти пролунала серія пострілів, а потім вибух. Тобто або його збили, або він досягнув цілі. 

А потім саме на цій зупинці зупинився пан Леонід. У нього вся родина була похована на кладовищі неподалік від його будинку. Він жив у передмісті Покровська і тому був так прив'язаний до нього.

Як і більшість людей, які побудували свої будинки там на крові своїх предків. Вони дуже прив'язані до цієї землі і так просто не поїдуть. Такі, як пан Леонід, воліють померти у власному домі

‍— І що сказав пан Леонід, коли вас побачив? 

— Він не дуже здивувався. Запитав, що ми хочемо дивитися в цьому Покровську, якщо все зруйновано. Сказав, що ми маємо бути обережними з мародерами.

Йшлося про грабіжників, які в цьому покинутому більшістю жителів місті вламувалися в квартири, гаражі в пошуках цінностей, алкоголю. Мені здається, частина з них могла бути вже досвідченими мародерами, а частина — просто місцевими маргіналами. Вони були одним з елементів специфічної місцевої екосистеми. 

‍— Чи ти знаєш, що сталося далі з паном Леонідом?

— Цілком ймовірно, що він мертвий, як і більшість людей, які вирішили залишитися в такому місці, адже перш ніж воно потрапляє під контроль Росії, його піддають інтенсивному обстрілу. Крім того, диверсійні групи росіян, які вдиралися в місто, мали наказ розстрілювати цивільних, а російські дрони теж не вибирали, вони вражали все, що рухалося, навіть бабусю, яка їхала на велосипеді.

‍— А звідки ти знаєш, що вони мали наказ розстрілювати цивільних? 

— Це був не Покровськ, а селище Званівка, розташоване неподалік від Бахмута. Я робила репортаж про переселених туди бойків і буквально за мить до публікації тексту, коли Званівка опинилася на лінії фронту, російська диверсійна група розстріляла там цілу родину. Вижила одна людина з кульовим пораненням обличчя. Це була мати, яка втратила чоловіка і трьох синів.

Вона згадувала, що росіяни сказали: «Ізвітіє, ето пріказ»

‍— Що ви робили в Покровську?

— Ми хотіли розповісти про ситуацію міста з точки зору самих мешканців, а не з позиції привілейованих журналістів. Ми не пересувалися на броньованому автомобілі, а ходили пішки, як і мешканці. Найбільше запам'яталась літня жінка, яку ми зустріли в бетонному укритті, де хотіли переночувати. Коли ми зайшли всередину, виявилося, що там вже хтось живе. Важко сказати, як довго ця жінка вже там була, скільки ще збиралася бути, бо з нею було дуже важко розмовляти. Вона трохи говорила до нас, трохи до кота. Іноді про недалеке минуле, іноді раптово згадувала своє дитинство, старших братів і сестер, які загинули. Казала, що не боїться смерті. Не боїться ходити посеред вулиці, коли інші люди дивляться на неї, як на божевільну. Схоже, що її рідний дім у селі Шевченко, зруйнований ракетою, вже під окупацією. І вона з вузликами, котом якось дісталася сюди. Не знаю навіть, як звали того кота, бо вона називала його то так, то інакше. Як не знаю, чим їй можна було допомогти. Вона не хотіла жодної допомоги. 

‍— У неї було що їсти?

— Вона навіть поділилася з нами їжею. Дала банку паштету й трохи хліба. Бо вона і кіт їли поламані шматочки хліба

Це був час, коли в Покровську ще працювали два магазинчики. Ми були в одному з них, і саме з його власником ми виїхали з Покровська на вантажівці, яка з одного боку мала сліди від влучання осколків. У цьому магазині був старлінк, і звідти я писала тобі повідомлення. А сам магазин був добре забезпечений, бо власник щодня їздив за поставками. Життя в такому місці, як Покровськ, якось продовжувалося саме завдяки таким божевільним, як цей чоловік, який також виявився переселенцем. Разом з дружиною, яка була продавчинею в цьому магазині, вони втекли з Авдіївки. 

‍— За статистикою неурядових організацій, в Україні вже загинуло 125 представників ЗМІ. У жовтні 2025 року на заправці в Краматорську від удару дрона загинули журналісти телеканалу «Свобода» Олена Губанова та її оператор Євген Кармазін. Нещодавно був важко поранений твій добрий знайомий Георгій Іванченко. В результаті атаки дрона він втратив ногу, а той самий дрон вбив на місці французького фотографа Антуана Лаллікана. Чи це був для тебе такий момент, коли ти сказала собі, що, можливо, досить ризикувати?

— Так, це був один з таких моментів прозріння. Тим більше, що це було під Дружківкою, у нібито спокійному місці. Але я вже й раніше мала такі моменти. Переломним моментом у моїй журналістській роботі було документування масового вбивства в селі Гроза, де російський «Іскандер» влучив у кафе, в якому відбувалися поминки після похорону одного з мешканців — Андрія Козира, військового, який загинув на фронті. Тоді від удару загинуло 59 осіб. Не всі відразу, люди помирали протягом кількох наступних днів у лікарнях від важких поранень. Кілька днів тривав пошук тіл, витягування решток з-під уламків, бо ця велика ракета влучила у самісінький центр маленької будівлі, і деякі тіла так і не знайшли. Я документувала все це протягом кількох днів. Все, тобто від моменту витягування тіл, роботи експертів судової медицини в харківському морзі на Салтівці, аж до похорону.

Cаме тоді, дивлячись зблизька на останки, я побачила, які тендітні наші тіла і що залишається від людини, поруч з якою влучив «Іскандер»

‍— У своїй статті ти написала: «На землі лежить турнікет. Невикористаний, просто покинутий. Тут не було кого рятувати». Чому саме Гроза стала для тебе переломним моментом? Адже раніше ти бачила смерть, розірвані тіла, чула дрони й тисячі інших жахливих історій... Тоді, 5 жовтня 2023 року, настав момент, коли ти зрозуміла, що життя є крихким і насправді ти ніколи не знаєш, коли настане твій час?

— Так. Тоді вперше у мене виникли серйозні сумніви, чи хочу я продовжувати цим займатися, не тільки через ризик, але й з етичних міркувань, бо раніше я не була в таких місцях, як Ізюм під час ексгумації, Буча відразу після деокупації, де тоді було чимало журналістів...

‍— Чому ти вважаєш, що фотографування може бути неетичним, якщо припустити, що окрім журналістської роботи ти також ведеш документацію російських злочинів?

— Я не маю на увазі фотографування тіл чи наслідків атак, а говорю про поведінку журналістів щодо живих людей. На жаль, я бачила чимало кричущих прикладів того, як, на мою думку, не повинна поводитися людина зі здоровою моральною позицією. Наприклад, учасники похорону жертв вже навіть кричали на журналістів, щоб вони хоча б на хвилину поважали їхню скорботу, а не тиснулися всюди зі своїми об'єктивами. Але на них, особливо на іноземних журналістів, це не діяло. Я теж колись робила такі фотографії, але швидко відмовилася від цього.

‍— Ти пам'ятаєш сцену у фільмі «20 днів у Маріуполі», коли лікар кричить журналістам, щоб вони не вимикали камери, а знімали, бо вони повинні показати це світу?

— Так, часто в таких розмовах, як ця, я цитую саме цей фрагмент. Це був початок війни, ще неможливо було повірити в те, що це відбувається насправді. Думаю, такі дискусії неможливо вирішити. З появою інтернету минули часи, коли фотографія, опублікована в якомусь популярному американському журналі, могла змінити хід війни. Були перетнуті всі можливі межі, до того ж це відбувається чи не в кожній війні. 

‍Схоже, нам потрібні якісь нові нещастя, бо ті, що вже відомі — звичні й більше не справляють враження

‍— Чи вже позбулася цих сумнівів, повернулася до роботи?

— Повернулася, звичайно. Зараз закінчую писати книгу. Пишучи репортажі, я вже трохи відходжу від прямих військових тем, зосереджуючись на таких неочевидних аспектах війни, як бойківська меншина чи харківський центр для кажанів... Хоча від Донецької області залишилося небагато, я зосереджуюся на тому, щоб розповідати про цей регіон без війни, бо про всі ці місця чути майже виключно як про поля битв або чергові окуповані міста, стерті з лиця землі. А це регіон з неймовірною історією, краєвидами, тут була козаччина, з місцевого степу зараз евакуюють до етнографічних музеїв фігури половецьких баб... Можна ще довго перераховувати, що тут відбувалося, скільки було культурних ініціатив, особливо після 2014 року в усій Донецькій області, що доводить, що це регіон, який є чимось набагато більшим, ніж гірнича промисловість, безробіття й сепаратисти.

‍— Це Україна?

— Без сумніву.

На Донбасі у селах, захованих у степу, досі чути чисту українську мову

Фотографії з приватного архіву Антоніни Палярчик

Ракетні обстріли в Серебрянському лісі — повсякдення бойових медиків. Вони вже звикли, що дощ зі снарядів летів на них у певний час доби. Зазвичай можна було встигнути спокійно випити ранкову каву, перш ніж росіяни починали рубати чергові дерева в лісі, де із землі вже стирчало більше спалених пнів, ніж живих гілок. У бліндажі сиділи троє: двоє польських медиків і Катя — єдина українка в команді. 

Все це зафіксувала увімкнена камера в телефоні Януша. Він увімкнув запис, коли вони почули перший вибух — снаряд впав далеко. Чому він увімкнув її? Можливо — інтуїція

На відео видно, як неподалік від входу до підземного бліндажа Анджей сідає на пеньок з чашкою кави в руці і щось переглядає в телефоні. Спокійний ранок на війні. Не минуло й кількох секунд, як пролунав потужний вибух. Ударна хвиля вибила телефон з рук Януша. Запала могильна тиша. За мить почувся шурхіт пошуків телефону й ліхтарика, і звідкілясь із цієї темряви пробився голос Януша.

— Анджею?! 

За мить десь здалеку почулося приглушене: «Я живий». 

— Ми теж цілі!

З'явилося зображення. Навколо пилюка, одна зі стін бліндажа зруйнована. Януш і Катерина підбігли до Анджея. Він лежав на землі. Вочевидь, зі зламаною ногою і кровотечею. Але він притомний. Януш наклав йому турнікет, а коли на мить припинився обстріл, Катя побігла за допомогою. З'явились українські медики з ношами, на які поспішно поклали Анджея і вибігли з бліндажа, незважаючи на небезпеку. Рана настільки серйозна, що чекати не можна, і медик повинен потрапити до пункту стабілізації й бути негайно евакуйований з лісу.

Далі відео записано на камеру Каті. Як вона бігла лісовою стежкою за медиками, спустилась під землю до польового госпіталю й подала звіт. Розповіла, що сталося, де знаходився пацієнт і скільки часу минуло з моменту накладення турнікета. В її голосі — спокій і витримка. Голос абсолютно не видає того, що відбувається в її голові — ударна хвиля була настільки потужною, що дівчина отримала сильну травму від тиску. Наслідки вона відчула лише за кілька годин, коли вдалось евакуювати пораненого колегу до Слов'янська, і адреналін спав. 

Анджей вижив. Після надання медичної допомоги в лікарні та стабілізації його стану його перевезли до Польщі. А Катя після цієї події протягом року відновлювалася. Наслідки травми повністю вивели її з роботи на передовій. Разом з тим, як вона сама зізнається, вона не шкодує про жодне зі своїх рішень. 

Альдона Гартвіньська: Що це означає — бойовий медик? Як виглядає твій робочий день?

Катериною Барзаковська: Наш фонд займається евакуацією поранених з передової, хоча зараз ми працюємо на стабілізаційному пункті. Це можна назвати польовим шпиталем. Приймаємо поранених,  робимо рентген, дренажі грудної клітини, процедури й операції. Лікарня може прийняти до 80 важких пацієнтів на добу...

— Зараз у тебе складні завдання, тоді як раніше ти не мала нічого спільного з медициною, правда? Що ти робила до війни? 

— Працювала програмістом, дев'ять років жила в Польщі. 

— Непогане було життя. Чому ж вирішила піти таким шляхом?

— Це моя країна. Я не можу триматись осторонь того, що відбувається. Але зараз мені теж живеться непогано. Якби я мала ще раз зробити вибір, я б прийняла таке саме рішення.

— Памʼятаєш 22 лютого 2022 року? 

— Я була у Кракові. Мені позвонила мама й сказала одне слово: «Почалося». Вся моя сімʼя була в Ірпені. В одному підвалі. Саме бомбили Гостомель, і я розуміла, що одна ракета, один вибух — і моєї сім'ї немає. Витримати це було досить складно. 

Буквально за два тижні до початку повномасштабки молодша двоюрідна сестра сказала мені раптом:  «Я не хочу помирати». І мені було дуже страшно чути це від 16-річної дитини. Я її заспокоювала, але сама розуміла, що війна буде.

І коли я по телефону чула, як бомблять Ірпінь, попри все я взяла себе в руки й почала збирати кошти. Купувати різну допомогу для біженців, для друзів на фронті. І швидко це все передавати.

Перші пів року я займалась лише цим. Потім зрозуміла, що хочу долучитися до війни особисто. І почала підготовку.

— У Польщі чи в Україні? Ти хотіла долучитися до ЗСУ? Знала, що будеш працювати саме медиком?

— Так, Я відразу знала, що це буде медицина. Підготовку почала в Польщі — з проходження курсу КПП. Потім проходила вже курси з тактичної медицини. А далі долучилася до організації «W międzyczasie». І разом з ними приїхала працювати в Україну.

— Яким був твій перший бойовий досвід?

— Це була евакуація загиблого грузина, який лежав під Бахмутом декілька місяців в траншеї. Насправді була досить складна операція. Здавалося, що, можливо, ми не повернемось. Було задіяно багато людей, адже тіло лежало в край небезпечному місці.

Але коли ми вже були в дорозі туди, то дізналися, що тіло вивезли в Краматорськ. звідти ми його і забрали. Тобто операцію так і не провели.

Мій найстрашніший досвід — це, напевно, на Запоріжжі, де ми працювали на евакуації на БТР М113. Це був момент, коли я усвідомила, що зараз все може закінчитись. Тому що коли їдеш в М113, всередині темно, шумно, і ти взагалі не знаєш, що відбувається навколо. Суцільна невідомість. І от починається поруч обстріл, і ти відчуваєш, що зараз тобі кінець. Цей момент я запам’ятала назавжди.

— Як це — бути дівчиною на війні? Ти ж мініатюрна, як дитина. Як можеш впоратися з порятунком 100-кілограмового чоловіка?

— Мені самій не доводиться витягувати людей з окопів чи нести на руках…  В екіпажі завжди є два чоловіка, які фізично сильніші за мене. Але від себе я роблю максимум. Я собі заробила протрузії свої в різних відділах хребта. Тож робота таки на здоров'ї відбивається.

— Твоє життя під постійною загрозою. Звідки брати мотивацію, щоб робити це далі?

— Навіть та кількість поранених, якій ми вже змогли допомогти, варта набагато більше, ніж одне моє життя. Я знаю, що навіть якщо я помру, то життя моє було не даремним. Чимало людей мали можливість жити чи зберегти свій зір, свої кінцівки. 

Плюс мотивує розуміння того, що в мене немає вибору. Я не можу зараз сісти й програмувати. Мушу бути тут, мушу допомагати. І війна дає розуміння того, хто ти є. В цих умовах, коли кожна хвилина може бути останньою, ти розумієш, на що ти здатен.

— На сайті фонду W międzyczasie я бачила світлину: ти сидиш у бліндажі — це було у Серебрянському лісі, якого, до речі, більше немає — і читаєш книжку. Як це можна відділити? Там — обстріли, тут — поезія. 

— Я дуже люблю поезію. Знаю безліч віршів на пам'ять. Це мій спосіб відпочити, переключитись. Зараз поезія, яку я читаю, переважно воєнна. Тому що є, наприклад, мій знайомий Максим «Далі» Кривцов, який загинув. І зараз я часто перечитую саме його вірші. Знаю їх на пам'ять і вважаю, що це важливо. Адже так живе пам'ять про людину.

Ілюзія безпеки

Машина їде швидко. Мені здається, ми летимо над поверхнею, пливемо крізь пісок і пил, який відірвався від наших коліс. Я закриваю ніс шарфом, мружу очі. Вікна відчинені, щоб вчасно почути звук металевого шершня — дрона з вибуховим боєприпасом.

Я сподіваюсь, що антидронна сітка, розтягнута вздовж усієї дороги, нас врятує. Росіяни знають, що саме тут проходить евакуаційна дорога. Вони шукають дірки й щілини в сітці, влітають у тунель дроном, вимикають гучні двигуни, сідають на землю й чекають. Коли поблизу з'являється автомобіль, оператор піднімає дрон і вдаряє ним в машину, що рухається. 

Я нервово прислухаюся до звуків за вікном, але в вухах — лише шум вітру. За мить помічаю, як зникають фари позашляховика перед нами. Думаю, що це добре. Це означає, що над нами не висить жоден дрон-камікадзе, інакше він би давно вже в них врізався.

— У Марбельї я їв найкращі морепродукти, — чую розмову Еріка з колегою на передньому сидінні. — Я б поїхав на море. Взагалі я люблю іспанську кухню, вона така яскрава.

Ми поспішаємо польовою дорогою до стабілізаційного пункту, розташованого приблизно за 10 кілометрів від лінії фронту. Ми перебуваємо в зоні досяжності дронів, артилерії та всього, що росіяни вигадали для вбивства. Але бійці розмовляють про смачну паелью.

Дорога здається нескінченна, я повністю втрачаю орієнтацію — ми їдемо на північ чи на південь? Ми точно їдемо довго, бо коли доїжджаємо на місце, вже зовсім темно. Десь над моєю головою я чую металевий звук.

— До бліндажа! — кричить Ерік і штовхає мене в бік замаскованого сіткою і гілками входу під землю. Я чую тріск дверей машини, тріск шишок під ногами, автомобіль, що від'їжджає з ревом двигуна. Хтось хапає мене за руку і затягує всередину, до прихованого під землею дерев'яного лабіринту.

Коли тиск зменшується і зникають мушки перед очима, я бачу підземну фортецю. Коридори тягнуться десятки метрів, блукаючи між операційними залами, місцями відпочинку після операції, складами, кухнею, туалетами... На стіні висить схема цього лабіринту, і я розумію, що сьогодні не тільки я тут заблукаю.

Підземна фортеця

— Ви увійшли в оперативну зону Медичної служби Третьої штурмової бригади, — серйозно каже гладкий чоловік. — Відтепер серйозно слухайте кожен наказ, бо від цього залежить ваше життя. І наше теж. 

— Що це було? — питаю я його.

— Де, на небі? Шахед. Останнім часом вони атакують наші позиції, — він відповідає абсолютно без емоцій і жестом руки закликає нас йти за ним.

Ми заходимо на кухню, де кілька військових якраз вечеряють — гречану кашу з м'ясом і темно-коричневим соусом. Як вдома. Ми вітаємося з ними кивком голови. Тут стоять два холодильники, поличка з консервами, солодощами, закусками, чаєм і кавою. У великій коробці з прозорою кришкою я бачу свіжий пиріг, напевно, спечений волонтерами. 

— Хочете кави? — з посмішкою запитує Ерік, який раптово з'являється на кухні. Він мусив залишити машину трохи далі, щоб вона не привертала увагу дронів надто близько до входу в підземну фортецю. 

У його блакитних очах я бачу доброту й величезну втому від років, проведених на війні. Ерік родом з Криму. Він народився в Севастополі, тому вже в 2014 році зрозумів, що означає втратити дім. Хоча тоді він жив у Києві з родиною, він вирішив добровільно вступити до армії, щоб спробувати відбити окуповані території. Він брав участь у звільненні Маріуполя та Мар’їнки, був у Іловайському котлі. Через рік він повернувся до цивільного життя. Почав вивчати фізичну культуру, тренував спортсменів з важкої атлетики. Повномасштабна війна заскочила його в Ірпені. Він встиг вивезти своїх близьких на Закарпаття, щоб повернутися і взяти участь у боях за захист української столиці.

— Моя квартира опинилася в окупованій частині Ірпеня, — Ерік випрямляється на стільці, ніби все це сталося століття тому. — Я почав співпрацювати зі спецпідрозділами. Я знав місто, знав, де вони можуть ховатися, де зберігати військове спорядження. Коли ми нарешті вигнали їх з Києва, я поїхав в Запоріжжя.

Ерік потрапляє до батальйону територіальної оборони «Дніпро–Азов», який незабаром увійде до складу Третьої штурмової бригади. Він починає з піхоти, на власній шкірі дізнаючись, що таке окопи на передовій. Він починає розуміти, як важливо, щоб кожна частина була забезпечена медичним обслуговуванням. Коли тільки може, він вивчає тактичну медицину, щоб у бойових умовах надавати першу допомогу. Він не боїться крові, не боїться бути пораненим, контролює свій страх. 

— Я потрапив у дуже гарячу ділянку. За мить до нас принесли одинадцять поранених, деякі в дуже важкому стані. Я латав дірки, накладав турнікети, але зрештою сам отримав поранення. Це був жахливий момент, — очі Еріка блищать у напівтемряві. — Ми вивезли всіх. Я мав легку контузію , але відчув сильний приплив ендорфінів, я був як на кайфі. Мені вдалося врятувати стільки людей! Я прийняв рішення, що хочу почати працювати як бойовий медик.

З гранатометом на спині та аптечкою він йшов пліч-о-пліч з бійцями на бойові завдання. Він брав участь в обороні Авдіївки, яка настільки знекровила бригаду, що батальйони були виведені з боїв на кілька тижнів. Тоді Ерік почав навчати військових надавати першу допомогу собі та пораненим побратимам.

Бо ніщо не болить йому так, як коли він бачить непотрібні ампутації, бо хтось наклав турнікет, хоча в цьому не було необхідності, і нога через зупинений кровообіг через багато годин просто відмерла. Або коли привозять пораненого, якому вже не можна допомогти, але смерть можна було зупинити ще в окопі

Ерік так серйозно підійшов до цього питання, що сьогодні в цій дерев'яній підземній фортеці він є заступником керівника. 

— Нью-Йорк Таймс написали, що Путін боїться Білецького, — кажу я йому.

— Білецький — це людина, з якою я звільняв Маріуполь у 2014 році. Це людина, яка була в найгарячіших точках фронту зі зброєю в руках. Це людина, за яку я готовий боротися. Ми всі віримо в нього і тому створили сильну бригаду, — відповідає Ерік. — Завдяки хорошому лідеру ми не віддаємо навіть шматочка землі без бою. Бригада стала корпусом, це величезна кількість солдатів. Тому Путін нас боїться.

Багато бійців «Трійки» підкреслюють, що командири в бригаді, йдучи слідами Андрія Білецького, проходять бойовий шлях від піхоти до командирів. Кожен командир знає, з чим бореться піхота, що таке окопи. Набагато легше керувати машиною, яку розумієш до найдрібніших деталей. І тому ця машина стає дедалі сильнішою. Ерік вважає, що це єдиний спосіб захистити незалежність, а з часом і відбити окуповані території. Україна повинна побудувати сильну і сучасну армію, щоб ніхто більше не наважився на неї напасти. На його думку, переговори служать лише для того, щоб солдати поверталися додому з російського полону. 

Червоне світло допомоги

— Є поранений — на кухні з'являється Гладкий. Ми швидко піднімаємося на ноги. — Стан легкий.

Ми йдемо у напрямку входу до бліндажа. Команда готується до прийому пацієнта — перевіряє обладнання, одягає гумові рукавички. Хтось вмикає червоні лампи, завдяки яким, коли відчиняться двері, назовні не проникне забагато світла. Червоне світло менш помітне. Всі раптом замовкають, чути лише шепотіння. Біля ноутбука сидить жінка і записує те, що ми знаємо з радіокомунікації: рана живота, оклюзійна пов'язка, пацієнт у свідомості. Рана живота може виглядати непомітною, спочатку не давати поганих симптомів. Але якщо у солдата є навіть маленька дірка в легені, він перебуває в смертельній небезпеці. Йому загрожує один з вбивць на полі бою — пневмоторакс.

Десь над входом до бліндажа я чую вібрацію — у нашому напрямку наближається машина. Хтось підбігає до дверей, а медики стають біля лежанки, на яку за мить покладуть пораненого. Двері відчиняються, всередину вбігають двоє медиків, низький бородань і маленька блондинка. Між ними кульгає молодий хлопець у трусах і футболці. Медики беруть пораненого, зачиняють двері і вмикають звичайні лампи. Повертається галас, обмін повідомленнями, хтось підтягує мобільне обладнання для рентгену, щоб побачити, як глибоко в животі застряг уламок після вибуху дрона–камікадзе. 

— Де у вас болить? — запитує один з медиків. — Ви давали йому якісь ліки? 

Військові, які принесли пораненого, стоять майже струнко біля стіни. Вони відповідають на запитання, а потім замовкають, втупивши погляд у лікарів. Вони чекають, що буде з їхнім побратимом. Невеликий шматочок металу відразу видно на рентгенівському знімку, над яким схилилися кілька людей. З їхніх облич я бачу, що все буде добре.

Медики працюють навколо хлопця, як мурахи. Швидко, ефективно, згідно з протоколом, без зайвих міркувань. По черзі перевіряється кожна частина тіла, бо під час евакуації бойові медики могли щось пропустити. Вся процедура триває кілька хвилин. Врешті-решт приймається рішення: пацієнт стабільний, потрібно змінити пов'язку і підготувати його до евакуації в лікарню, де витягнуть осколок. Двоє медиків відмічаються, на мить люмінесцентні лампи замінюють на червоне світло, щоб вони могли вийти з бліндажа і повернутися на чергування. Знову настає тиша. Але неприємна і незручна, бо в будь-яку мить її може перервати звук військового пікапа, який несподівано привезе сюди пораненого воїна.

— Що таке незалежність? — Ерік робить ковток вже холодної кави, перш ніж відповісти на моє останнє запитання. — Це свобода. Свобода вибору. Свобода вибору способу життя. Свобода — це також те, що я можу зі зброєю в руках боротися за цю незалежність.

Сафарі по-російськи‍

Альдона Гартвіньська: Ти ще боїшся? Як взагалі на тебе впливає страх? Мотивує чи паралізує?

Міхал Пшедлацький: Страх є. Повторю досить банальні, але правдиві слова, що якщо його немає, то треба зупинитися. Особливо на фронті. Затягнути ручне гальмо й подумати, що не так. Страх є, але є також багато прорахунків ризику, які вже у мене в крові.

От, наприклад, коли виходиш з-під Антонівського моста у Херсоні, праворуч є рівна місцевість, а за річкою — шматок сірої зони, важко сказати, під чиїм вона контролем. А далі вже російські позиції, з яких тебе видно, як на долоні. Розрахунок ризику полягає в тому, що ти думаєш, чи викажуть росіяни свої позиції — міномет або кулемет, — аби влучити у двох цивільних. Бо виходячи, ти не одягаєш на себе спорядження, щоб не викликати зайвого інтересу. Адже там будь-яка підвищена увага до тебе, чи то військовий одяг, чи то камера, означає смерть.

— Херсон — це не прифронтове місто, це лінія фронту. Щоденна гра у рулетку. Прогулянка без детектора дронів — величезний ризик. І якщо місія дрона добігає кінця, він уже не повернеться до оператора, а в щось вріжеться. І часто це звичайні цивільні. Приміром, літні люди, які їхали вулицею на велосипеді.

— Скрізь, де російські дрони долітають до міст, селищ чи маленьких сіл, де все ще живуть цивільні, люди є ціллю для росіян. Я ще не стикався із ситуацією, і це для мене шокуюче, щоб російський дрон летів у бік людей, а коли переконався, що це цивільні, то не став бити по них, а відлетів у поле. Дрон має очі оператора і рухається від початку до кінця під його керівництвом.

— Звучить жахливо, що «ракета має очі». Вона має камери, через які оператор дрона бачить все в прямому ефірі…

— Тому кажуть, що це сафарі, полювання на людей. Це відбувається на всій лінії фронту.

Херсон у цьому плані є особливим місцем, бо це єдине велике місто області, яке знаходиться буквально на лінії фронту. Тому наліт російських дронів там триває мить. 

Ці дрони сідають навіть групами на так званих висотках, тобто на високих точках міста, на кранах, на будівлях і чекають, поки з'явиться ціль. А далі влаштовують вбивче сафарі на цивільне населення. Атакуючи і вбиваючи просто для того, щоб сіяти терор

Кожен із цих операторів дронів, який атакує жінку, яка повертається з магазину, матір з дитиною у візочку, чоловіка, який вигулює собаку, літню подружню пару, яка їде старим пошарпаним автомобілем до свого села, є воєнним злочинцем.

Додамо до цього, що щодня Росія використовує на фронті в Україні кілька тисяч дронів. Щодня. Я навіть не кажу про нічні атаки, в яких до статистики додаються сотні важких дронів типу «Шахед», що несуть до ста кілограмів вибухівки, а ще ракети, керовані авіаційні бомби тощо.

Це війна, в якій всі все бачать. І у випадку з операторами дронів не може навіть мови бути про їхню помилку. Це не артилерія. У випадку дрона FPV (First-Person View — вид від першої особи — Авт.) оператор до останнього моменту бачить, кого атакує.

— Ти мав півтора роки вимушеної перерви у висвітленні подій в Україні через нещасний випадок, який з тобою стався. Початок повномасштабної війни і зараз — це різні війни, зокрема через використання дронів. Як ти готуєшся до роботи зараз?

— Насамперед я готую питання і теми, які хочу записати. Шукаю і знаходжу героїв і героїнь для своїх репортажів. Що стосується підготовки, то я маю — важко тут говорити про щастя — кілька років досвіду роботи в таких складних умовах. Я б розділив це на дві, а насправді навіть на три складові. Перша, ключова, — це власна медпідготовка, щоб вміти надати допомогу потерпілому, якщо він опиниться поруч, або захистити себе. Друга — ми не їдемо в порожнечу. Наші найкращі вчителі та гіди знаходяться на місці. Не має значення, що я провів півтора року в Україні, більшу частину цього часу на фронтових і прифронтових територіях. Це не той досвід, що його має солдат, який перебуває на місці постійно. Викладачів на місці необхідно слухати. І вчитися. Третя складова — це мотивація і розуміння, навіщо ми це робимо. Покійний професор Лешек Колаковський любив говорити, що незнання не звільняє від відповідальності, бо є речі, знати про які є моральним обов'язком. І я думаю, що ці слова саме про це. Я майже 15 років професійно працюю з камерою. Для мене це передача правди, свідченнь з місць, куди журналісту важко дістатися, тому там таких журналістів менше або їх немає взагалі. Камера є інструментом допомоги. Якщо я маю навички та досвід, то вважаю своїм обов'язком передавати це. ‍

Я б волів провести півтора року інакше, ніж на українському фронті. Я б волів, щоб мою машину колись не пробили дронами, я б волів кілька разів не відчувати такого жахливого страху, що аж мороз по шкірі, але те, що там відбувається, впливає на наше повсякденне життя і на наше майбутнє. І на майбутнє наших дітей

Тому суспільство має право очікувати, а журналісти мають обов'язок передавати суспільству достовірну, засновану на фактах, інформацію, щоб суспільство могло приймати соціально обдумані, відповідальні рішення.

— Чи не вважаєте ви, що професія воєнного кореспондента дещо застаріла? Зараз кожен має супертелефон, зараз чи не кожен черпає знання з Telegram. Мешканець околиць, де відбувається якась подія, може бути на місці набагато швидше, ніж журналіст, який повинен доїхати, оформити дозволи на зйомку. Зараз кожен може бути воєнним кореспондентом.

— До цього ще слід додати матеріали, записані з камер дронів або GoPro, встановлених на шоломах солдатів, а також відео та фотографії на телефонах свідків жахливих подій. 

З моєї точки зору, я не є воєнним кореспондентом. Я — документаліст, режисер, оператор. Я — репортер і зосереджуюсь на тому, щоб якомога автентичніше розповісти про те, що, на мій погляд, є важливим. 

Роль воєнних кореспондентів змінилась, але не змінилися правила, що ми маємо подбати про правдивість ситуації. Слід враховувати, що згадані матеріали, які походять безпосередньо з війни, часто є чиїмось дуже емоційним поглядом. І ми маємо трохи відфільтрувати те, що заявляє людина, яка була свідком жахливого вбивства і воєнного злочину, щоб передати цю інформацію далі світові. 

Нашим важливим журналістським завданням є доповнення цієї інформації контекстом. Погляньмо на Ірак. У якийсь момент з Іраку надходила інформація, що сьогодні загинуло 100 осіб у результаті вибухів, наступного дня — 160, 250. Така цифровізація виглядала дегуманізуюче. І ми мали передати, що означає така кількість загиблих, зниклих безвісти.

— Зараз ми маємо справу з цим і в Україні.

— У кожній війні ми маємо з цим справу. У кожній війні в усій її жахливій красі.

— Але про те, що щодня бомблять цивільне населення в Краматорську чи Слов'янську, важко прочитати в мейнстрімних ЗМІ. Тільки коли бомблять дитячу лікарню в Києві, з'являється резонанс. Ніби ми трохи звикли до того, що гинуть цивільні: «Ну що ж, важко».

— Люди стають менш чутливими до повідомлень про війну. Перший напад на цивільне населення завжди викликає набагато сильнішу реакцію, ніж сотий. З точки зору цивільного, який постійно перебуває під цією загрозою, це геть незрозуміло. Натомість інші звикають, я б навіть сказав, що людям стає нудно від повідомлень про атаки й щоденні смерті. І найбільше втомлюються ті, хто нічого не робить. 

Бо ті, хто щось робить регулярно, зберігають у собі такий рівень емпатії, що не можуть байдуже пройти повз повідомлення чи звіт про черговий напад.

У мене є хороша подруга, відома італійська репортерка Франческа Боррі. Вона зосереджується переважно на Секторі Газа, але також працювала в Сирії та інших місцях. Якось вона сказала, що бездіяльність під час війни — це зовсім не бездіяльність, а тихе сприяння сильнішим. І саме те, що люди не діють, відвертаються від того, що відбувається поруч, є тією мовчазною підтримкою сильніших. Бо якщо ми не реагуємо зараз, росте ймовірність, що ми опинимося в такій самій ситуації.

— Я багато разів чула, як ти говорив, що Покровськ — це пекло на землі. Це пекло ти показав у своєму фільмі «Янголи Покровська». Фільм розповідає про життя в облозі й евакуацію цивільного населення. Буквально місяць тому моєму колезі Богдану Зуякову, який займається евакуаціями, зателефонувала літня жінка з Покровська. І попросила його забрати її звідти. Але єдине, що він міг зробити, це вибачитися перед нею, бо вже не міг їй допомогти. До Покровська вже навіть не можна в'їхати — солдати пробираються туди пішки, бо кожен транспортний засіб, що рухається, відразу потрапляє під обстріл. Нещодавно Богдан з Костянтинівки евакуював матір з дванадцятирічним сином. Чому ці люди залишаються там?

— Місяць тому я працював у Костянтинівці і був здивований, що, незважаючи на такий сильний обстріл, а також часткове оточення практично з трьох боків, у місті все ще залишалося кілька тисяч людей. Згідно з українським законодавством, вони не повинні там бути, тим паче з дітьми, бо є наказ виїхати, евакуюватися — це порушення Кримінального кодексу батьками неповнолітніх дітей. Цей закон був ухвалений і набрав чинності, здається, ще в 2023 році. Чому ж ці люди не виїжджають? 

Кожен з цих випадків є окремою історією. Є люди, які не готові покинути свій будинок, незважаючи на те, що він наполовину зруйнований і знаходиться прямо біля російських позицій. Коли їх запитують, що вони там захищають, вони відповідають, що свій дім. Якого, по суті, вже не існує.

Люди також не вірять, що на них чекає щось хороше, бо не знають іншого світу. Бо бояться. Бо їм бракує сил

Або чекають на росіян, бо таких теж є трохи.

— Але чи дійсно ці люди, виїжджаючи, отримують допомогу, чи буває по-різному? Чи мають вони потім де зупинитися, жити? Чи вони мусять виїхати й стати тягарем для своєї родини, яка живе десь у безпечніших місцях?

— Люди, які евакуюються з прифронтових територій, потрапляють до центрів допомоги, які найчастіше управляються неурядовими організаціями. Звідти вони або їдуть до своїх родин, якщо мають до кого, або, і я був свідком цього, потрапляють до тимчасових пунктів для біженців, внутрішньо переміщених осіб, де їм забезпечують базову допомогу, місце для сну, проживання і харчування. Це інший рівень функціонування — не тільки тому, що це відбувається поза їхнім звичним світом, місцем, яке люди знали все своє життя, але також тому, що зазвичай це великі зали з десятками ліжок.

Я був свідком, коли жінку з Покровська вмовляли евакуюватися разом з чоловіком. Їх вмовляли тричі, аж поки в двір не влетіла ракета й не вбила чоловіка на місці. І тільки тоді його дружина... усвідомила, що настав час.

— Волонтери також розповідали мені, як вивозили людей, які зіткнулися з цією бюрократією, з тим, що раптом вони залежать від допомоги держави... І зрештою вирішили повернутися туди, звідки втекли.

— Я мав справу з такими людьми, які повернулися. Зокрема в Покровську й Вугледарі. Суть в умілому наданні допомоги. А це не так просто. Тому що найчастіше допомогу першими отримують ті, хто найголосніше кричить. Ті, хто в разі якоїсь катастрофи дістанеться до головної дороги, якою рухається конвой ООН. Але часто найбільш постраждалими від цієї катастрофи є не вони, а люди, які залишилися там, на місці, живучи в підвалах. І коли до таких людей добираються, вони вже не мають сил, щоб боротися далі (бо той факт, що хтось доходить до головної дороги, свідчить про те, що він ще має сили). І якщо ми зведемо таку людину із системою допомоги, яка в певному сенсі знеособлює, бо ти лише номер у картотеці, якому присвоєно ліжко, то людина, яка є психічно травмованою, зневіреною, часто також заціпенілою, знеціненою, то що з нею буде? Ці люди у підвалах і зруйнованих будинках потребують більшої уваги. 

А увага однакова. І тому вони вирішують взагалі не виїжджати, або повернутися, щоб померти у власному ліжку.

Між обов'язком і емоціями

— Я сама зустрічала людей, які вже тричі мусили тікати, бо, наприклад, вони походять з Луганщини, переїжджали в межах області кудись на захід, потім фронт знову до них дійшов, і знову вони мусять тікати — цього разу з Краматорська. Це важко витримати психологічно. Як, до речі, ти це переживаєш, адже ти пов'язаний в певному сенсі зі своїми героями? Як відокремлюєш роботу від почуттів, емоцій?

— Сам хотів би почути відповідь на це питання. Працюючи над репортажами з території війни, я досі не знайшов такого золотого способу.

— Тобто ти не можеш закінчити репортаж і просто рухатися далі? 

— Я намагаюся, але ці стосунки, звичайно, залишаються. Поки ти знаєш, що та чи інша людина, з якою ти пов'язаний, жива, це набагато легше, бо в такому випадку достатньо контактувати час від часу. Найгірше, коли ця людина зникає безвісти. Бо тоді невідомо, чи вона жива. Звичайно, є й такі люди, які загинули. У мене в телефоні є номери, на які ніхто вже ніколи не відповість.

Виїжджаючи з України, я розриваюся між частиною себе там і частиною себе тут. Там мені легше функціонувати, тобто легко контактувати з людьми, я знаю, з чим маю справу. Мені здається, що потрібно будувати свою психічну стійкість до цього і насамперед жити згідно з простими, фундаментальними людськими цінностями: щирістю, чесністю, правдою.

— Але те, що ти практично не повертаєшся з України, свідчить, що ти проводиш свої збори — збираєш гроші на підтримку Білих Ангелів, солдатів, на пікапи для воїнів. Напевно, це неможливо розділити?

— Не зовсім так, бо залежить, що від чого відокремлювати. Я займаюся допомогою, роблю це постійно. Я не припиняю цього і буду намагатися надавати цю допомогу доти, доки не буде досягнуто справедливого миру на українських умовах. Хоча я побоююся, що це може тривати ще довго, а я вкладаю в це час і енергію, які іноді хотів би мати для себе, бо це виснажує. ‍

Але я роблю це і буду робити. Бо піти легко. Легко закрити очі. Легко відвернутися. Тільки в житті головне не те, щоб було легко, а щоб було цінно

Я хотів би робити мільйон інших речей. Але ми не живемо в ідеальному світі, і якщо я заплющу очі, це не означатиме, що те, чого я не бачу, не існує. Те, що відбувається в Україні, все одно триватиме.

Моє завдання — свідчити про те, з чим стикаються українці, захищаючи свою землю, незалежність, свободу і європейський спосіб життя. Бо те, що напало на них, якби його не стримали, зараз стосувалося б нас, в цьому я абсолютно впевнений. 

З огляду на завдання, яким я займаюся, моя перспектива трохи нагадує перспективу людини, яка намагається переплисти Ла-Манш під час шторму. Припустимо, я вірю, що маю достатньо сил, щоб спробувати це зробити. Але щоб переплисти цей гігантський, бурхливий, повний холодної води Ла-Манш, я не можу дивитися у кінець, я маю зосередитися і тримати курс, правильний напрямок, завдяки чому зрештою сподіваюсь дістатися пункту призначення. Я зосереджуюсь на тому, щоб права рука слідувала за лівою, а ліва — за правою. Я просто роблю свою роботу. Відпочинемо, коли цю роботу не потрібно буде робити. 

Хоча коли це закінчиться і настане час для відновлення, доведеться робити вдвічі більше. Але я пообіцяв собі, що коли цей жах закінчиться і в Україні настане справедливий мир, я сяду на Хрещатику, на сходах, куплю собі квас, з'їм солодку булочку. Просиджу так цілий день, з друзями, знайомими, героями й героїнями моїх репортажів. І, вибачте, мені в цю мить буде зрештою начхати.

Я біжу до світла, що пробивається з-за прочинених дверей. Треба миттєво зникнути під землею, сховатися від російського дрона. Ми вриваємося всередину й спускаємося дерев'яним коридором. Раптом я зупиняюся. Перед моїми очима — потужна фортеця з коридорами, що тягнуться на десятки метрів. На стіні висить схема — карта підземного лабіринту. Сьогодні вночі я тут заблукаю. 

— Давайте, я вас проведу, — каже мені хтось польською.

Це Даніель, польський бойовий медик з фонду «W międzyczasie». Така несподівана зустріч — ми знаходимося в стабілізаційному пункті, що належить Третій штурмовій бригаді, елітній українській частині. Те, що «Трійка» дозволила працювати в цьому місці польським волонтерам, свідчить про глибоку довіру й професіоналізм команди медиків, створеної Даміаном Дудою. З початку повномасштабної інвазії медики фонду евакуюють поранених солдатів з першої лінії фронту, прямо з окопів. Не було дня, щоб ці польські добровольці не були присутні в зоні бойових дій. 

Тут, у цій медфортеці, працюють під покровом ночі. Адже саме вночі сюди привозять найбільше поранених. Ми йдемо за Даніелем дерев'яним лабіринтом, оглядаємо операційні зали, місця відпочинку, кухню, туалети. Я пишаюся, що в цій фортеці ми маємо своє маленьке польське представництво. 

Слідуючи за Даніелем Ланговським з позивним «Ромео», я вже розумію, що запишу з ним розмову.

Альдона Гартвіньська: Які думки треба мати в голові, щоб їхати на передову, ризикувати власним життям, рятувати інших? Що тебе мотивувало? 

Даніель Ланговський: Те, що мотивує більшість людей, які долучилися до допомоги Україні. Пам'ятаю картини 2022 року: дитячі візочки, залишені на кордоні, тисячі волонтерів, люди, які відкривали свої домівки для біженців. Я був у Швеції і не міг виїхати два тижні. Став думати, що можу зробити і як. Почав писати до різних організацій, приватних осіб... І після повернення зі Швеції відразу поїхав з гуманітарною допомогою, евакуювати цивільних. Я бачив це величезне нещастя, людські трагедії і відчував, що того, що я роблю, недостатньо. Гуманітарна допомога не приносила мені відчуття ефективності, дієвості. Я навіть думав підписати контракт зі Збройними Силами України. Але зрештою вирішив, що бути частиною команди Даміана — саме те, чим я дійсно хочу займатися.

— До цього ти не мав військового досвіду?

— Мав короткий досвід роботи в оборонній організації в Польщі, але він був занадто коротким, щоб говорити про реальну військову підготовку. Тож радше ні, до України не мав.

— Це справжній стрибок у глибоку темну воду. Це не дії в тилу, евакуація цивільних з прифронтових міст. Це робота на передовій, під обстрілом і дронами. Чому саме бойовий медик?

— Тому що це реальні дії. Бачу, що фундація робить хорошу роботу, результати якої видно відразу. У мене було відчуття несправедливості, я відчував, що все це не повинно так бути. Звичайно, війни відбуваються по всьому світу, але я не можу брати участь у кожному конфлікті. Я не можу поїхати до Гази, наприклад. Важко усвідомити, скільки цих воєн у світі, але я можу долучитися до тієї, яка найближча до мене, найближча до моєї країни. Саме так я і зробив. 

— І все одно не дуже переконливо для людини, яка спостерігає за цим з безпечної диванної подушки. Ти виїжджаєш з Польщі, одягаєш шолом і жилет і йдеш просто у вогонь. Навіщо?

— З мільйона причин. Не хочеться вживати гучних слів, однак, я не є такою людиною, яка могла б сидіти на дивані в Польщі перед телевізором, вдавати емоційну залученість, говорити, що те, що відбувається є жахливим, несправедливим, таким-то чи іншим. І просто бездіяльно на це дивитися. Я став на бік доброї сторони — країни, яка була атакована. 

Історія чітко показала, що таке Росія. У 1945 році, коли Червона армія увійшла до Польщі, а потім до Берліна, тисячі жінок і дітей пережили пекло, зґвалтування, грабежі, приниження цивільного населення... Те саме пізніше відбувалося в Чечні, Абхазії, Грузії. І те саме відбувається сьогодні тут, в Україні. Я зрозумів, що якщо ми зараз відвернемо погляд, якщо залишимо українців самих, хвиля насильства неодмінно пошириться далі. Тобто і на Польщу. А я не хочу одного дня прокинутися і сказати: я міг щось зробити, але сидів мовчки. 

Бути тут — спрощує реальність. Все стає чорно-білим. Або ти дієш, або вдаєш, що не бачиш. Але цей вибір ніколи не є легким. Кожне рішення має наслідки, які будуть з тобою до кінця життя. І це теж треба взяти на себе. 

Мені 48 років. Більшість моїх однолітків живе спокійно, будує будинки, виховує дітей, планує відпустки. І це добре, так і повинно бути. Але я відчув, що якщо і можу надати своєму життю більшого сенсу, то саме тут. Це не романтична візія війни. Це простий факт: я можу допомогти. Можу спробувати врятувати чиєсь життя. Я завжди був ідеалістом. І я знаю, що цього в собі не зміню. Може, це звучить пафосно, але для мене відповідь очевидна: 

Що може мати більший сенс, ніж врятувати іншу людину?

— Що ж тоді ти хотів би сказати тим, хто ставить під сумнів твою тезу, що якщо ми залишимо українців самих, то росіяни підуть далі? Є безліч людей, які взагалі сумніваються, що ця війна відбувається. Чимало поляків кричать: «Це не наша війна»!

— Я хотів би запросити всіх, хто сумнівається в існуванні війни в Україні, приїхати сюди. Не до Києва на лате, а на фронт. Якщо їм доведеться тримати в руках голову українського солдата, з черепа якого витікає мозок, то, можливо, тоді вони усвідомлять реальність того, що відбувається. 

Тут немає фотошопу, тут немає пропаганди. Тут є запах крові, гару й металевий присмак у роті, коли лежиш у землі під обстрілом. Це не картинки з телевізора. Це буденність людей, які борються за те, щоб і ми в Польщі мали спокій

Я не є геополітиком, але достатньо ознайомитися з історією. Росія може і буде продовжувати експансію. Чи зупиняться росіяни, якщо буде підписано мир? Ні. Метою Путіна є падіння України. Тоді ми матимемо дуже довгий кордон з Російською Федерацією. Якщо хтось сподівається, що це буде спокійний і дружній до нас кордон, то він помиляється. І так, це дійсно дивно, що в Польщі — країні, яка стільки разів отримувала від історії по морді — є люди, які можуть кричати «це не наша війна». Як не наша? Це так само, як сказати, що якщо вовк з'їсть одну вівцю, то решту стада він залишить у спокої, бо наївся.

Перш ніж приїхати сюди, я мав у голові образи воєн з книг і фільмів: великі танкові маневри, авіація, величезні фронти, що переміщаються на картах. Реальність виглядає зовсім інакше. Це позиційна війна, це боротьба за кожен шматок землі, за кожне село, за кожен будинок. Якщо хтось хоче це собі уявити, то дійсно гарною аналогією є Стіна з «Гри престолів», яку Нічна Варта захищала від атак дикунів. Українці — це Нічна Варта: вони стоять, захищають і не дозволяють дикунам пройти далі. Тільки тут, на відміну від серіалу, це не фантастика. яку можна вимкнути. Ця стіна побудована з людської крові, болю і страждань.

— Щодня ти бачиш те, що залишить у твоїй голові слід на все життя...

— Те, що я іноді бачу тут, жахливе. Кров. Фрагменти тіл. Крики. За одну секунду людину можна перетворити на фарш. Тут втрачають кінцівки, зір, життя.

І ці зображення... ніхто не покаже їх повністю. ЗМІ не покажуть їх, бо ніхто не захоче на це дивитися. Ми відвертаємо погляд. Це психологія витіснення — зручніше вдавати, що цього не відбувається. Що це нас не стосується. Або що ці зображення є фальшивими.

Але зараз потрібно змиритися з цим. Відкинути історичні події та політичні ігри. Кожен повинен поставити собі одне питання: що зараз дійсно важливо? Чи хочу я, щоб у моєму місті, у моєму домі, у моїй родині відбувалися такі речі? Чи хочу я, щоб Україна виграла цю війну і зупинила імперські амбіції росіян?

— Тактичну медицину ти вивчав з нуля?

— Так. Я все ще вчуся і буду вчитися, бо це процес, який, на мою думку, ніколи не закінчується. Змінюється поле бою, змінюються засоби, змінюється тактика. Все це еволюціонує. Ще два роки тому фронт не був настільки насичений дронами. Це дійсно дуже багато змінює. Також постійно зростає небезпека для медиків під час евакуацій. Необхідно адаптувати медичні процедури до нових умов. Це постійне навчання. 

І чи це не наша війна? Можливо, не в буквальному сенсі. Вона не відбувається на наших вулицях, на нашій землі, в наших містах і селах. Я можу виїхати звідси в будь-який момент. І зрештою я поїду звідси, повернуся до безпечного дому, до родини, до знайомих і друзів. Я можу це зробити в будь-який момент. Я маю таку можливість, я маю такий привілей. Сотні тисяч українських чоловіків і жінок у формі, на передовій, такої можливості не мають. 

Але ми можемо бути наступними. Як би це не звучало, але на даний момент немає «кращого» місця для навчання й використання досвіду, який мають українські воїни, які його набувають і охоче передають. І не скористатися їхніми знаннями та досвідом було б просто дурістю.

Армія російських волонтерів, або знання із закритих груп

Кевін, волонтер з групи WildBees, починає свій день з перегляду десятків телеграм-каналів. Іноді це займає півтори години, іноді дві. Щоденно надходять сотні повідомлень у вигляді фотографій, графічних проєктів, 3D-моделей.

Кевін ніколи нічого не пише в чаті, ні про що не питає — таким чином він міг би викрити свою присутність у цих закритих групах і бути негайно з них видаленим. У деяких групах по 900 учасників, в інших — кілька тисяч. 90% контенту, що там з'являється, його геть не цікавить. Але він не може не переглядати всі ці повідомлення, бо в кожному непримітному проєкті може ховатися щось революційне, щось, що може загрожувати українській армії. Якщо він виявляє щось нове й цікаве, відразу передає це колегам із ЗСУ.

У таких групах можна знайти не тільки ідеї та дискусії про нові технології, але й моделі та готові проєкти, які достатньо завантажити й надрукувати на 3D-принтері. Є також інструкції, як виготовити гранати, як росіяни роблять свої сітчасті метальні пристрої для лову дронів-камікадзе, які дуже нагадують українські.

Можливо, вони їх вкрали, як і модель крила для «Баби Яги» — секретного розвідувального дрона українців. Навіщо їм це крило, Кевін не знає. Припускає, що росіяни можуть почати копіювати.

У наступній розмові бачу десятки фотографій замаскованих мін, які виглядають, як маленькі дерева. Росіяни з жахом обмінюються цими фотографіями, радять одне одному бути подвійно обережними.

— Виходить, що ви вчитеся у росіян? — питаю Кевіна.

— Так. Так само, як вони вчаться у нас, так і ми вчимося в них.

З міркувань безпеки ми не пишемо, як Кевін потрапив до цих груп, і як ці групи називаються. Ім’я героя, щоб йому не нашкодити, ми змінили.

Вже не просто орки, а серйозний противник

Ми сидимо в машині вже досить довго, а кількість нових повідомлень продовжує зростати. Чергові фотографії, чергові внутрішні розмови, за якими ніхто не повинен стежити.

Альдона Гартвіньська: На початку повномасштабної війни нормою було знелюднення і знецінення російської армії — наприклад, їх називали «орками». Сьогодні ми вже знаємо, що росіян не можна ігнорувати. Вони вчаться надзвичайно швидко, володіють і вдосконалюють передові технології. Це дійсно сучасна армія.

Кевін: Звичайно, це передова армія, до того ж я спостерігаю у них таку ж силу, як і на українському боці, — волонтерів. На цих телеграм-каналах зазвичай не сидять солдати. Здебільшого це саме волонтери, цивільні, фахівці з різних галузей, які обробляють всю цю інформацію й матеріали.

Основна різниця в тому, що російські волонтери вже давно можуть офіційно співпрацювати з армією. Кожен цивільний, який робить щось, що може допомогти Росії воювати, має можливість співпрацювати з Міністерством оборони, виробляти і відправляти на фронт свої проєкти.

— А українські чи західні волонтери не можуть?

— Ні. Якщо ви хочете, то можете безкоштовно відправити свої проєкти, роздруківки чи підтримку, але нікому це не цікаво, це така сіра зона, неконтрольована і ніким не врахована у статистиці. Тому ми не можемо навіть точно сказати, скільки допомоги надходить на фронт і скільки роблять волонтери.

Щоб запустити виробництво, наприклад, дронів, потрібно мати підписаний контракт з Міністерством оборони, а це трапляється рідко, хоча я маю враження, що український уряд починає розуміти, як це може змінити ситуацію на фронті, і потроху відкривається для цього. Бізнес-орієнтованість війни в Україні за останній рік, скажімо так, набула величезного темпу. Жодна країна в світі не здатна використовувати свої ресурси для виробництва ста тисяч дронів на місяць.

Найімовірніше, вони зрозуміли, що варто використовувати ці маленькі фірми, які колись були здебільшого групами волонтерів, для постачання дронів на фронт.

— А якби така можливість була три роки тому?

— Це видно майже неозброєним оком за останні пів року. Звичайно, ми як група волонтерів WildBees не маємо жодної розвідувальної інформації, але ми бачили із замовлень, що буде зроблено або що відбудеться. Закінчився вересень, надійшли перші замовлення на друк протипіхотних мін (корпусів). Для нас це було сигналом, що вони спробують зупинити фронт на зиму. І це вдалося, не було жодного прориву, і на сьогодні ми надрукували, думаю, сотні тисяч цих мін. Це вже такий масштаб, що його не осягнути, бо замовлення надходять навіть по 30 тисяч на місяць, і це від однієї команди. Отже, якщо скласти все разом, то це сотні тисяч по всій лінії фронту.

— Чому саме міни?

— Це найпростіший спосіб зупинити піхоту, бо важкої техніки вже немає. Є дрони, тож фактично залишаються тільки атаки піхоти. Останнім часом дуже ефективними виявилися атаки на мотоциклах, над якими спочатку всі сміялися. Дрони не можуть координувати штурм 26 мотоциклів одночасно, бо це все-таки розрізнена маса, не зосереджена в одному місці. Вони проїжджають, ховаються — і це вже реальна загроза для українських солдатів.

Тому останнім часом українці скидають з повітря шипи, які проколюють шини і зупиняють ці мотоцикли посеред поля, де вже дуже легко знищити живу силу дронами.

— Чи можна сказати, що волонтери влаштували нову гонку озброєнь, тільки технологічну?

— Звичайно, це відбувається вже три роки. Іноді бувало так, що ми отримували модель для друку, солдати просили нас надрукувати 20 тисяч штук.

Але через тиждень ми отримували нову, змінену модель, а через тиждень — ще новішу. І це значно впливало на ланцюг поставок, бо якщо ми передавали замовлення на друк групі зі Сполучених Штатів, то воно не надійшло б за тиждень-два. Тож потрібно було відразу зупиняти їхню роботу, казати: «Гей, не друкуйте це, друкуйте вже наступну версію».

Тому управління ланцюгом поставок і навіть розсилкою, що саме і хто має надрукувати, є дуже важливим і залежить від того, що відбувається на фронті. Бо якщо ви не маєте повного уявлення, ви можете заплутатися в цьому, що призведе до того, що солдати отримають щось, що вони вже не використовуватимуть і викинуть у смітник. А це буде втратою грошей і часу багатьох людей.

— Україна підтримується країнами Заходу, але Росія у цій війні теж не є самотньою острівною державою.

— Як ми знаємо, Північна Корея і Китай постачають різні ресурси росіянам. Росія знаходиться дуже близько до Китаю, тому росіяни придумали геніальну ідею відправити туди своїх людей на заводи, що виробляють оптоволокно. Я не впевнений, чи це волонтери, чи солдати, але припускаю, що це радше інженери-волонтери.

Не знаю, чи росіяни викупили ці заводи, чи платять за поставки, але на місці сидять люди, які отримують інформацію, дуже швидкий зворотний зв'язок безпосередньо з фронту, негайно вносять зміни в моделі, що забезпечує блискавичний розвиток і вдосконалення.

Йдеться про створення продукту, який є дорогим і досить складним. Так, росіяни не єдині в цьому, але вони дійсно вчаться, а потім переносять це на свою землю. Як це було з іранськими шахедами, які вони вдосконалили, почали виробляти в Росії й назвали Герань-2.

Для кожного інженера реверс-інжиніринг (тобто зворотна інженерія) є природним. Копіювання існуючих рішень і їхнє вдосконалення. Інженер відкриває якийсь пристрій, розбирає його на частини, дивиться, як він побудований. 

Війна показала, наскільки важливо те, про що ми говоримо: йти в ногу з технологіями ворога. 

Росіяни вчаться у українців, а українці — у росіян. Це гонка озброєнь, яка колись тривала на заводах або на креслярських дошках інженерів оборонних підприємств, а тепер відбувається просто на фронті

Обладнання забирають з лінії фронту або фотографують. Потім починаються дискусії, наприклад, на телеграм-каналі: як краще замаскувати? Що зробити, щоб воно вибухнуло швидше, щоб долетіло далі? Це постійний розвиток, навіть блискавичний. Це не так, як раніше в конфліктах, коли ми мали сорок видів бомб для скидання з літака, тридцять видів мін і нічого більше. І може, через рік чи три якась компанія запровадить щось нове. Сьогодні на фронті в Україні ці зміни впроваджуються щодня. 

Був період, коли частоти, на яких літали дрони, тобто спілкувалися з операторами, змінювалися щотижня. Але зараз це стабілізувалося. Виявилося, певні частоти все-таки є «найкращими». Хоча кілька відсотків дронів все ще літають на інших частотах, певний стандарт все ж сформувався. І з'явилася нова відповідь на це — оптоволоконні дрони, яким на даний момент надзвичайно важко протидіяти.

— Чому? 

— Вони не мають частоти, вони підключені до оптоволокна, і тому їх дуже важко виявити. Хіба що візуально. Є наземна станція, до якої підключений кінець котушки, цієї нитки оптоволокна. Завдяки цьому створюється зв'язок між дроном і наземною станцією. Тож він не поширює жодних сигналів назовні, бо вони мають «кабельне» з'єднання. Українці зараз намагаються виявляти ці дрони акустично, тобто за звуком, тому що звук двигунів дрона дуже характерний і неприродний, його легко виділити з оточення. Встановлюються мікрофони, які аналізують звуковий спектр — на основі бібліотеки звуків таких двигунів — і завдяки цьому можуть його відстежити, вичислити, в якому напрямку він летить.

— Для неспеціаліста це звучить досить абсурдно. Дрон на мотузці. Яка його мобільність? Що відбувається з цією мотузкою?

— Цей оптичний кабель тонкий, як павутина. Котушка з ниткою знаходиться під дроном і розмотується в міру збільшення відстані від оператора. Обмеженням можуть бути всілякі перешкоди на місцевості, але дрон має камеру, тому оператор може цілком добре впоратися. Коли він влітає в якусь будівлю і літає між кімнатами, може виникнути проблема, щоб не заплутатися і потім спокійно вилетіти. Нитка може зачепитися за щось, обірватися, і тоді пілот втрачає зв'язок і може статися детонація, залежно від типу детонатора та/або ініціюючої пластини, що використовується.

На відміну від радіокерованих дронів, ці літають дуже низько над землею. Радіокеровані не можуть, тому що через рельєф місцевості та перешкоди сигнал послаблюється. А ці не мають перешкод у зв'язку, якщо з ниткою все в порядку. Вони також літають на дедалі більші відстані. 20-30 кілометрів вже не є чимось вражаючим, були проведені також випробування на 50 кілометрів. Дедалі частіше трапляються ситуації, коли такий дрон сідає десь і чекає, коли ціль з'явиться в його радіусі дії, а потім атакує. Це як керована міна. Я навіть бачив на якомусь відео такий дрон, до якого була підключена сонячна панель, тобто він весь час був підключений до джерела живлення і чекав на ціль. Зараз цих дронів так багато, що поля вкриті цими світловодами, поля кукурудзи чи пшениці вкриті тонкою павутинною ниткою.

— Повернімося до того, як їх виявляти. Немає ніякого способу, крім того, про що ви вже говорили — візуального спостереження та спроб виявлення за звуком?

— Ми чекаємо на наступний стрибок у розвитку технологій. Я не до кінця знаю, в якому напрямі він піде, тому що ми маємо справу з багатьма аспектами одночасно, до того ж додається надзвичайно динамічний розвиток використання штучного інтелекту. Є компанії в Україні, які вже створили дрони, що використовують ШІ, який дозволяє автоматично й точно скинути бомбу на обрану ціль, навіть якщо ця ціль рухається. А як протидіяти волоконно-оптичним дронам — побачимо, над цим зараз інтенсивно працюють.

Початок вересня. За кілька годин вночі відразу шість автомобілів підриваються ворожими дронами-камікадзе. Все відбувається на головному логістичному шляху, що сполучає Ізюм і Слов'янськ. Це найкраща і найшвидша дорога, якою можна дістатися на Донбас з Києва чи Харкова. Щодня тут їздять сотні військових автомобілів, волонтери, цивільні, тут евакуюють поранених бійців машинами швидкої допомоги. Звідси до першої лінії фронту — менше сорока кілометрів. І хоча ми й звикли жити в ритмі дронових ударів, цього ніяк не вдається збагнути. До сьогоднішнього дня дорога здавалась абсолютно безпечною.

Небезпеку дедалі важче передбачити

Ще два роки тому я іноді відвідувала військових, особливо артилеристів і операторів дронів, на бойових позиціях. Тоді безпеку визначала дальність артилерійського вогню — ми знали, як рухатися поблизу лінії фронту, щоб мінімізувати ризик обстрілу. Слово «небезпечний» функціонувало в зовсім іншому вимірі. Небезпеку можна було передбачити, підготуватися до неї, а часто навіть запобігти їй. Іноді я навіть чула фразу, що «якщо ти волонтер, то треба бути дурнем, щоб дати себе вбити на війні». 

Бо якщо слухати військові повідомлення, перевіряти маршрут безпосередньо перед виїздом, підтримувати постійний зв'язок з тими, хто добре знає місцевість, то ризики, що щось піде не так, були й справді невеликі.

Однак, зараз дрони повністю змінили фронтову реальність. Вони літають роями над лінією фронту і вражають все і всіх. Тут не має значення, чи це військова техніка, чи автомобіль для медичної евакуації, чи швидка, позначена великим червоним хрестом. Росіяни б'ють по всіх транспортних засобах і не роблять жодних винятків. І не лише техніка є їхньою ціллю. 

Якщо місія дрона добігає кінця, бо в нього сідає батарея, то він вдаряє в будь-яку ціль, яку зустріне на своєму шляху. Із розрядженим акумулятором він не повернеться до оператора, а марнувати вибухівку шкода. Вражають фотографії літньої жінки, яка їхала на велосипеді поблизу міста Покровськ. Російський дрон врізався в неї і посеред білого дня розірвав на шматки. Не менш жахливим є відео мешканців Херсона, які швидким кроком проходять тротуарами, що вже поросли бур'янами й польовими квітами, уздовж стін будівель.

Вони намагаються бути непомітними, бо в цих місцях вже йдеться про «сафарі» — полювання на цивільних

Не у кожного є «цукорок» — детектор дронів, і вже зовсім небагато хто має доступ до перехоплювача сигналу.

— Це працює так, що зненацька ти отримуєш звуковий сигнал, а потім на екрані з'являється зображення з камери дрона, — розповідає Бруно Бікман, нідерландський журналіст і продюсер. Він показує невеликий пристрій з монітором, схожий на старий телевізор. — Це те, що дійсно необхідно, коли ходиш вулицями Херсона, який щодня атакують сотнями дронів. Коли ворожий безпілотник опиняється поруч, на екрані пристрою з'являється картинка, яку бачить оператор дрона. Ти теж бачиш цю картинку, завдяки чому маєш набагато більше шансів сховатися від нього. Дуже важко усвідомити, що ми говоримо про будні великого українського міста, яке ще донедавна асоціювалося переважно з найкращими кавунами на світі.

Сотні разів я долала дорогу з Ізюма до Слов'янська. Я знаю її майже напам'ять. Знаю, де лежить зім'ятий ударною хвилею потужний дороговказ із замазаними назвами міст, де руїни церкви й де стояв згорілий танк. На блокпості нас зупиняють солдати:

— Куди ви їдете? Знаєте, яка ситуація?

— Так. Хочу лише уточнити. Ми повинні з'їхати з дороги в районі Адамівки, так?

Солдат зазирає всередину, бачить увімкнений детектор дронів і трьох людей, які на сто відсотків впевнені, що мета цієї подорожі варта ризику.  

— Так. Їдьте обережно, — кивком голови він дозволяє нам їхати.

Незважаючи на небезпеку на дорозі, рух досить інтенсивний, адже альтернативний маршрут — це додаткові дві години їзди по розбитій дорозі. Тож усі ризикують і будуть ризикувати далі, доки небезпека не стане смертельною. Зараз ми всі, по суті, граємо в дронову рулетку.

Рік тому тут був наш бліндаж

Червень 2024 року. Ми знаходимося за кілька кілометрів від російських позицій. Час від часу шум дерев, які ще не зрізало снарядами, переривають гучні вибухи. Я добре знаю, що таке ліс, уражений війною. Аромат моху й шишок змішується із запахом диму й металу. Земля постійно тремтить від роботи артилерії та падаючих снарядів.

Швидким кроком я йду за Даміаном Дудою. Ми прямуємо в бік ями в землі, яка на найближчі 48 годин буде нашим домом. Саме тут ховаються від безперервних обстрілів польські медики з фонду «W międzyczasie». Ми проходимо повз випалену ділянку землі, чорну, як вугілля, і десятки обпалених знизу дерев, кора яких облущилася чи не до половини стовбура. 

— Ця частина лінії ще покрита лісом, — пояснює Даміан, коли помічає, що я озираюсь навколо, а далі вказує рукою вперед. — А там вже починаються оборонні позиції, які ми називаємо «болотами». За болотами — сіра зона, нульові позиції. Там усе випалено, лісу немає.

До війни Серебрянський ліс був природним заповідником. Зеленою, шумною оазою на межі Донецької та Луганської областей.

За кільканадцять місяців інтенсивних боїв зелений сховок перетворився на згарище, яке тепер не дає притулку не тільки птахам і тваринам, але й солдатам, чиї позиції опинилися під відкритим небом

Сьогодні екологія здається не такою важливою, як життя українських солдатів, чию кров щодня вбирає земля. Але рани, які росіяни завдали українським лісам, степам і водоймам, не загояться ще довго після того, як затихнуть гармати, а наслідки атак, забруднень і руйнувань будуть виправлятися десятиліттями. Спеціалісти кажуть, що розмінування України займе до семиста років. Що степ, що утворився внаслідок руйнування греблі в Новій Каховці, назавжди змінить екосистему і вплине на стан довкілля у всій Європі. Що українська земля всмоктала хімічну отруту після важких боїв на територіях промислових підприємств, як-от «Азовсталь» у Маріуполі, коксохімічний комбінат в Авдіївці чи «Азот» у Сєвєродонецьку. Природа є мовчазною жертвою російської агресії, а такі місця, як Серебрянський ліс, ймовірно, вже ніколи не повернуться до довоєнного стану. Зараз його територія більше нагадує місячний пейзаж з пеньками, що де-не-де стирчать з-під землі. І щодня, сантиметр за сантиметром, він зникає під ногами росіян.

Коли ми зрештою виїжджаємо з лісу на безпечнішу територію, Даміан плескає мене по плечу:

— Можеш з гордістю казати, що встигла відвідати Луганську область…

Також я встигла побачити місце роботи польських медиків, бо через кілька місяців пряме влучання снаряда обернуло наш бліндаж на руїну. На щастя, у той час нікого всередині не було. Щодня росіяни просувалися далі й далі, аби врешті влітку 2025 зайняти українські позиції, на яких я колись спостерігала за роботою команди Даміана.

Радіо Свобода намагалося з'ясувати, яка частина території Луганської області знаходиться зараз під окупацією. Згідно з даними, які вони отримали від обласної військової адміністрації 1 липня 2025 року, це 95%. Зокрема, шістнадцять населених пунктів у зоні активних бойових дій. Беручи до уваги темп, в якому росіяни захоплюють ці території, а також офіційні дані із сайту DeepState, можна зробити припущення, що зараз розмір території під контролем Збройних Сил України вже значно менший.

Серце Донбасу б'ється

Відразу після в'їзду в Краматорськ до нас надходить інформація — цієї ночі російські дрони — майже одночасно — вдарили по трьох місцевих заправках. Для нас це чіткий сигнал: росіяни намагаються ускладнити або унеможливити пересування. Заправок поблизу небагато, і їхня відсутність реально погіршить логістику. Я дивлюся фото в інтернеті — добре знайоме мені лого, зім'яті листи металу, розбите скло. Вирішую поїхати на цю заправку, щоб задокументувати один з ударів. На місці застаю команду працівників, які з мітлами в руках замітають останні шматочки скла із землі. На парковці лежить купа зім'ятого ударною хвилею металу, готова до вивезення на металобрухт.

— Ми тут всю ніч прибирали, — каже бородатий чоловік із сережкою у вусі. — Роздавальні колонки не пошкоджені, тож незабаром зможемо відновити роботу. Ми знаємо, як це важливо. Дивись, онде лежать шматки дрона.

Чоловік показує пальцем на купку заліза на бордюрі. Це шматки двигуна, акумулятора, зім'яті дроти, все ретельно зібране, щоб служби могли швидше працювати й з'ясувати, що саме завдало таких пошкоджень.

З іншого боку заправки — яма в бетоні. Це місце влучання безпілотника. Прибрано нашвидкоруч, але ретельно — щоб якнайшвидше загладити ці нові рани, заподіяні Росією. Це — дуже характерна риса українців. Наслідки атак усуваються блискавично, дороги відновлюються для руху якнайшвидше, логістика повертається на колії, а люди щодня йдуть за покупками й на роботу. Ніби все те, що відбувалося вночі, було лише страшним сном.

Вранці працюють кав'ярні, базари, надаються послуги. У Краматорську живуть біженці з Луганської та Донецької областей, з місць, що знаходяться під окупацією.

Деякі люди тікають вже втретє чи вчетверте, бо фронт одне за одним поглинає місця, де люди знов і знов починають нове життя

Якщо на стіл перемовин Росія хоче покласти вимогу віддати такі міста, як Слов'янськ чи Краматорськ, то що вона може сказати цим людям? Що вони мають тікати знову, чи, може, мають прийняти паспорт країни, яка спалила все, що вони любили? Країни, яка ґвалтувала, катувала й залякувала? Тут ніхто не дасть себе залякати. Тут ніхто не віддасть свій дім без бою. Українські прапори висять тут на кожному кроці, і кого б ти не спитав про це на вулиці, почуєш, що Краматорськ — це Україна.

Фотографії в тексті — Альдона Гартвінська

Понад півтора мільйона дітей опинилися в пастці окупації від початку російсько-української війни. Для одних це означає розлуку з рідними й депортацію до Росії, для інших — роки за парканами чужих інтернатів чи під дахами «прийомних» сімей, де їх силоміць відучають від всього українського. Багатьох відправляють у військові табори, де гранати й розтяжки стають навчальним матеріалом, а російські солдати диктують правила виживання. Те, що Кремль цинічно називає «опікою», світ визначає як воєнний злочин і геноцид. Проти цієї системної політики Росії бореться благодійна організація Save Ukraine, яка повертає додому викрадених дітей. Лише за час повномасштабної війни їм вдалося врятувати 777 маленьких і юних українців. Про випадки викрадень і порятунку засновник Save Ukraine Микола Кулеба розповів Sestry.

Діти на продаж

Наталія Жуковська: Пане Миколо, нещодавно з’явилася інформація, що у Росії створили сайт із фотографіями та описами викрадених українських дітей, до того ж з відкритими обличчями. 

Микола Кулеба: Знайти цей сайт вдалося завдяки нашій команді розслідувачів, які постійно моніторять інтернет у пошуках викрадених дітей. Насправді він існує вже давно — на окупованій Луганщині ще з 2015 року. Спершу це був примітивний ресурс з невеликою кількістю інформації. Потім так звана «ЛНР» під контролем Росії почала створювати свої «міністерства» і перетворила сайт на базу даних дітей. З весни цього року вони стали активно його оновлювати. І вже зараз інформація подана в стилі «даркнету» — як каталоги для педофілів. Ми маємо скріншоти, де вказано не лише колір волосся чи очей, а й «риси характеру» — наприклад, «дитина слухняна, виконує вказівки». 

Це — явні ознаки торгівлі дітьми, а такий злочин у світі вважається одним з найтяжчих. Не дивно, що США внесли Росію до списку країн, які толерують торгівлю дітьми, зокрема сексуальну експлуатацію. Цей сайт виглядає як маркетплейс, а не ресурс для легального усиновлення

Ми знаємо, що понад 300 українських дітей перебувають у десятках інтернатів на окупованій Луганщині. І будь-який росіянин може приїхати, заплатити директору інтернату й забрати дитину.

— Маєте приклади таких випадків?

— Так, і вони є і на найвищому рівні. Пригадайте Марію Львову-Бєлову, яка вивезла дітей з Маріуполя до Москви й роздала їх по російських сім’ях. Одного хлопця, Філіпа, вона взяла собі. Публічно розповідала, що діти спершу «ненавиділи» Росію та Путіна, а потім їх «перевиховали» і вони «полюбили». Насправді Філіп не мав вибору й просто змирився. На той момент йому було 16 років. 

Ще приклад — Сергій Миронов, близький до Путіна політик. Його вже п’ята дружина приїхала в дитячий будинок у Херсоні та забрала двох дітей — трирічну дівчинку та хлопчика. Ці діти були сиротами, яких місцеві переховували у церкві, щоб уберегти від депортації. Але ФСБ дізналося де вони, і забрало. Згодом Миронови вивезли їх до Москви. Дівчинку вдочерили, змінивши навіть рік народження, а місце перебування хлопчика досі невідоме. 

Є й інші історії. Наприклад, сім’я з Підмосков’я приїхала на окуповану територію й забрала трьох братів і сестер. Менша дитина їм сподобалась — її залишили собі, а двох інших просто «викинули». Їхнє місце перебування теж невідоме. 

Це — воєнні злочини. Навіть коли діти опиняються в російських сім’ях, виникає питання: з якою метою? Адже Росія офіційно заперечує існування української нації, а в соцмережах їхні громадяни прямо писали, що українських дітей «треба знищувати». І найстрашніше — діти в окупації чи у РФ не мають жодної можливості повідомити про своє існування чи попросити допомоги. За це їх відразу ж покарають, і вони можуть просто «зникнути» десь на Далекому Сході.

— Ви неодноразово наголошували, що півтора мільйона українських дітей було викрадено або незаконно переміщено до Росії. Уповноважена з прав дитини у РФ Марія Львова-Бєлова заявляла про понад 700 тисяч. Чому така різниця в даних і якою на сьогодні є ця цифра?

— Потрібно чітко розібратися у цифрах. Я казав, що півтора мільйона дитячих життів опинилися у пастці російської окупації. У 2023 році Марія Львова-Бєлова заявила, що Росія зареєструвала 744 тисячі українських дітей. Ми розуміємо, що ця цифра саме з тих півтора мільйона. Втім, що з ними зараз — невідомо: скільки з них з батьками, без батьків, скільки сиріт. Росія відмовляється надавати будь-яку інформацію. 

Є також офіційні дані українського уряду. Йдеться про 19,5 тисяч дітей, щодо яких є підтверджені повідомлення, але місце їхнього перебування невідоме. І це — лише верхівка айсберга. Ми маємо пояснювати Заходу, що таке «пастка окупації». Це ситуація, коли дитина або сім’я не можуть покинути територію. Наведу приклад. 

Нещодавно ми повернули маму з 16-річним сином з окупованої території. Їх змушували отримати російське громадянство, а хлопця — ходити до школи, що більше нагадувала військову підготовку. Мати не хотіла виїжджати, бо це її дім, але син сказав: «Якщо ти не хочеш, я поїду сам. Я не залишусь тут, бо не хочу служити в російській армії». Вона була змушена їхати, щоб він не втік самостійно. 

Ще одна історія — про хлопця з Херсонщини. Його мати стала колаборанткою, працювала на окупаційну поліцію, а потім втекла до Росії. Коли йому виповнилося 18, вона сказала: «Хочу, щоб ти був російським військовим і воював з укронацистами». Коли той відмовився — пішла у російський військомат і здала його. П’ять місяців хлопець служив у Криму, охороняючи військову базу. Одного дня почув інтерв’ю врятованого нами хлопця з Луганщини, який розповів, як з нього робили «росіянина». Вони зв’язалися, і ми змогли витягти цього хлопця з російської армії. Тепер він живе у Києві і мріє стати українським військовим, щоб боронити Україну.

— Чи існують механізми та якими є складнощі повернення як дітей з окупованих територій, так і депортованих у РФ?

— Давайте говорити про два треки. Перший — офіційний. Це механізми репатріації дітей, які сьогодні фактично відсутні. 

Ініціатива президента Зеленського Bring Kids Back об’єднала 41 країну навколо повернення дітей, але реального механізму немає, бо Росія взагалі не хоче вести переговори на цю тему. Вони не надають жодної інформації і не мають наміру повертати дітей

Я говорю це не з чуток. Будучи ще дитячим омбудсменом, я брав участь у Мінських переговорах. І тоді, і зараз позиція Росії незмінна: вони не планують повертати дітей. Якщо раніше вони ще заперечували свою участь в окупації Криму й Донбасу, то тепер, після внесення цих територій до своєї Конституції, вони вже офіційно заявляють, що це «російські землі», і що на них живуть «російські діти». В їхній логіці вони не захоплюють, а «звільняють» території та «рятують» населення. 

Зібратися, поки горить сірник

— У яких умовах перебувають українські діти в РФ та в окупації? Про що вони розповідають після повернення додому?  

— Це територія страху. Я наведу кілька історій, які чув особисто.

Перший випадок — хлопець 16 років. Ми його врятували, хоча йому вже видали повістку в російську армію. Я запитав: «Ти ходив до школи?». Він: «Яка школа? Це, скоріше, військове училище. Щодня нам промивали мізки: яка Росія велика, що ми маємо воювати з Україною й ставати російськими військовими. Приходили солдати, навчали користуватися зброєю».

Ще одна історія: прийомна мама трьох дітей не випускала їх з дому. Росіяни змушували оформити їх як сиріт, отримати російські паспорти, інакше погрожували забрати в інтернат або віддати в російську сім’ю. Вона ховала дітей, вишиванки, українські речі…. Мала два телефони: один — для дзвінків в Україну, інший — для перевірок. Коли чула, що під’їжджає військова машина, швидко ховала все, випихувала дітей у вікно, і ті переховувалися у кукурудзі, поки вдома проводили обшук. 

Є й більш жорсткі історії. В іншій сім’ї під будинок під’їхала машина з кулеметом, солдати з автоматами виламали двері, робили перевірки, застосовували тортури. Так, після побиття батька на очах у сина у того почалися заїкання й енурез. Ми їх евакуювали, але їм потрібні роки реабілітації. П’ятирічна дівчинка після допитів батьків на її очах перестала говорити. Вперше заговорила вже у нашому реабілітаційному центрі, коли їй було шість.

Ще один випадок — сім’я з Маріуполя. Мати чотирьох дітей зникла безвісти, двоє дітей були вбиті. Бабусю з двома онуками врятували. 17-річна дівчинка сиділа з кам’яним обличчям і скляними очима, без жодної емоції. 

Я спитав: «Які в тебе мрії чи плани на майбутнє?». Вона відповіла: «Я живу сьогоднішнім днем»

Те саме кажуть багато підлітків: максимум планування — день-два, як вижити, знайти їжу, уникнути фільтрації. Попри це, навіть ті, хто 11 років живе в окупації, вірять, що українські території звільнять. 

Місяць тому ми евакуювали з Херсонщини 17-річного хлопця, якому вже видали повістку. Його родина відмовилася брати російські паспорти, батько там — пастор. Сказали: «Ми не можемо присягати на вірність Росії, бо наша віра забороняє нам взагалі клястися. Тим більше — на вірність чужій державі». Росіяни відповіли: «Тоді ми заберемо ваших дітей». І це повторювалося кілька разів. Вони вирішили написати листа Путіну з проханням захистити їхнє право на відмову. Через два тижні їм телефонує співробітник ФСБ з Криму: «А що це ви там вирішили Путіну писати?».  Довго з ними розмовляв, переконував, але безрезультатно. Потім приїхали місцеві окупаційні органи й запропонували «компроміс»: підписати папір і отримати паспорт, але без усної клятви. Коли я запитав цю жінку, чи багато дітей залишилося в селі, вона відповіла: «Молоді майже не залишилося». 

На питання, чи багато забрали в армію, вона сказала: «Не знаємо точно, але бачимо багато свіжих могил 18-річних хлопців»

Люди живуть у постійному страху. Родини, яких наша команда допомагає евакуювати з окупованих територій, розповідають, що поруч з ними у їхніх селах чи містах поселяються російські військові разом з родинами, переважно вихідці з Чечні й Сибіру. Місцева окупаційна влада передає їм житло українців, які були змушені тікати, або тих, кого вбили. Часто самі військові примусово виселяють мешканців з їхніх будинків. 

Врятовані діти свідчать про безкарність загарбників: одному хлопцю прострелили шини на машині просто через те, що він «не сподобався», інша дівчина стала жертвою багаторазового сексуального насильства з боку російських солдатів.

— Як саме Росія вивозить українських дітей?

— Способів кілька. Наприклад, тисячі дітей, про яких заявляла Марія Львова-Бєлова, вивозили з Маріуполя так звані «волонтери» або військові — просто хапали дитину із сім’єю чи без і везли на фільтраційні пункти в Донецьк або інші окуповані території. Потім з Росії приїжджали представники, щоб забрати їх далі. 

Є багато випадків, коли дітей вивозили нібито в табори відпочинку — і не повертали батькам 

Один хлопчик, наприклад, зник з дому, коли мами не було. Його вивезли спочатку в один табір на три місяці, потім в інший — ще на три, а далі відправили у військову академію. І це при живих батьках. Мамі дивом вдалося його повернути після триденного допиту. 

Часто сім’ю доводять до стану, коли звинувачують у «неналежному піклуванні» і забирають дитину, відвозять у Росію. Після цього у батьків немає жодних прав. Був випадок з 17-річною дівчинкою-сиротою, яку ми повернули. Вона розповіла, що коли їй було 16, її прийомна мама погодилася на «літній відпочинок» у Криму — відмовитися було небезпечно, бо це програма Росії, інакше були б погрози забрати дітей. 

Дівчину посадили в автобус і привезли не на море, а у військовий табір у Волгограді. Три тижні вони проходили військову підготовку: робили розтяжки з гранати, вчилися мінувати та розміновувати, підривати танки. Деякі навіть стрибали з парашутом. Тренували їх солдати з «Вагнера»

Якщо щось робили неправильно — покарання. Підйом о п’ятій ранку за сигналом сірника — мусиш зібратися, поки він догорить. Далі — марш-кидки, фізичні вправи. Це була справжня армійська муштра. У таборі було близько тисячі дітей з окупованих територій і Росії. Після закінчення їм видали сертифікати, які дають право йти на строкову службу — фактично «військовий пропуск». Ось такі діти повертаються до нас.

«Вони казали, що врятували мене від нацистів і НАТО»

— Чи були випадки повернення вже усиновлених росіянами дітей?

— Так, ми повертали таких дітей. Наприклад, хлопця 13 років повернули завдяки його сестрі — вона боролася до останнього, ми допомагали. Був також хлопець, у якого мама померла, а бабусю змушували прийняти російське громадянство, щоб отримати дитину. Не віддавали — тоді нам вдалося фактично викрасти назад і бабусю, і хлопця. Ми також повертали дітей з інтернатів. Таких історій чимало.

— Скільки дітей вже вдалося повернути?

— Загалом Україні вдалося повернути понад 1300 дітей. 777 — це ті, кого повернула наша організація. Знаєте, просто так повернути дитину неможливо. Кожне повернення — цілі спецоперації, про які сьогодні я не можу говорити. Це конфіденційна інформація. 

Зазвичай шукаємо родичів, які можуть приїхати з документами і боротися на місці. Наприклад, бабуся дитини з інвалідністю три місяці добивалася повернення онуки з інтернату в Криму. Її змушували приймати російське громадянство, здавати ДНК-тест, щоб довести спорідненість. І коли вже справа стала публічною, туди приїхала сама Марія Львова-Бєлова з телекамерами, плакала й казала бабусі: «Як ми вас довго чекали». Цей сюжет навіть показували на місцевому телебаченні.

— Як діти реагують на повернення? Чи були випадки, коли вони вже встигли психологічно адаптуватися до російського середовища, коли не хочуть повертатися — наприклад, через страх, пропаганду чи втрату зв’язку з родиною?

— Так. Особливо це стосується маленьких дітей, які не розуміють, що відбувається. Але й старші іноді шокують. Наприклад, дівчинка 14 років, коли ми вже привезли її на підконтрольну Україні територію, запитала: 

«А це Росія чи Україна?» Я відповів: «Це Україна». А вона: «А що, Україна ще існує? Нам казали, що її вже немає, що все — Росія» 

Інший випадок: хлопця забрали в російську сім’ю, коли йому було 13. Через рік ми його повернули завдяки старшій сестрі. І він каже: «Чому ви кажете, що мене викрали? Мене врятували». Я уточнюю: «Врятували? Від кого?». А він: «Від нацистів і від НАТО». Я кажу: «Ти жив на Херсонщині. Коли ще був вдома, бачив там нацистів?». «Ні. Але так сказала сім’я, в якій я жив». Він був переконаний, що Росія та особисто Путін його «врятували». Казав, що навіть мер Анапи приходив у російську сім’ю, де він перебував, і обіцяв захищати його від «нацистів». На моє питання «Ти його ще потім бачив?» хлопець відповів: «Ні». І минуло пів року після повернення в Україну, перш ніж він зрозумів, що все це була брехня. Це яскравий приклад, як працює російська пропаганда і як вона промиває дітям мізки.

Відсутнє правосуддя будь-де — загроза справедливості всюди

— Яка мета Росії у таких діях — чи йдеться про ідеологічну індоктринацію, асиміляцію чи щось інше?

— Основна мета — знищення української ідентичності. Це стратегія Путіна. Аналогія проста: сто років тому Османська імперія забирала християнських дітей, робила з них мусульман і перетворювала на яничар — елітне військо. Путін робить те саме: знищує національну ідентичність, а потім проводить селекцію.

Тих, хто підходить для армії, відправляють воювати вже як «російських солдатів». Кмітливих роблять вченими чи бізнесменами, щоб працювали на Росію. Решту відправляють у силові структури, спорт чи культуру, але виключно як «росіян» 

Мета одна: щоб діти служили і прославляли Росію, забувши, що вони українці. 

— Мовчання чи розголос? Що допомагає, а що, навпаки, заважає поверненню дітей?

— Ситуація двояка. З одного боку, розголос, рішення Міжнародного кримінального суду й інші подібні кроки допомагають привернути увагу. Але з іншого — це ускладнює процес, бо росіяни розуміють: кожна врятована дитина — свідок воєнного злочину, і вона може свідчити на трибуналі. Подивіться: Міжнародний кримінальний суд уже видав ордер на арешт, Рада Європи створила трибунал. Путін чудово усвідомлює, що збираються докази. Тому будь-яка дитина з окупованої території є небезпечною для нього, бо може розповісти, що робили росіяни із цивільним населенням, як вони вбивали. 

Я ще не зустрічав жодної поверненої дитини, яка б не згадала про якісь воєнні злочини росіян 

Саме тому там діє жорстка ізоляція і прагнення не випустити жодного свідка.

— Ви вірите, що вдасться притягнути до відповідальності осіб, які беруть участь у викраденні чи «усиновленні» дітей?

— Це не питання віри, це питання правосуддя. Якщо правосуддя не відбудеться — це загроза для всього світу. Мартін Лютер Кінг колись сказав: «Відсутність правосуддя будь-де — загроза справедливості всюди». І це абсолютна правда. Навіть якщо покарання настане через 10 років — воно все одно має відбутися. Бо якщо цього не станеться, це стане сигналом для всіх тоталітарних режимів: можна діяти безкарно й мати успіх. Це не питання віри — це питання дій. Кожен з нас має робити все можливе, щоб злочинці були покарані. Інакше ми відкриваємо скриньку Пандори.

— Якою є реакція міжнародної спільноти? Чи достатньо зусиль світ докладає для повернення дітей?

— Ні, недостатньо. Я часто наводжу такий приклад: уявіть, що до мого будинку вдираються, викрадають дітей, мою дружину ґвалтують, забирають власність. У такій ситуації я кричав би на весь світ. Звісно, дякував би кожному, хто дасть ковток води, нагодує, підтримає. Але я не заспокоюся, поки не переможе правосуддя і мої діти не повернуться додому. Тому ми не можемо казати, що зроблено «достатньо», коли навіть не знаємо, де перебувають наші діти. Ця війна не закінчиться, доки ми не повернемо всіх дітей. І переговори не матимуть жодного сенсу, якщо питання дітей не буде включене в порядок денний — і ми не знайдемо рішення.

— Яку психологічну підтримку надаєте дітям та їхнім родинам після повернення?

— Діти насправді дуже травмовані — і самою окупацією, і тим, що багато з них досі не розуміють, що з ними відбувалося. Це стан замороження, в якому вони перебували роками. Вони зростали в ньому. Це і фізичний, і психологічний тягар: втрати, насильство, знущання, постійний страх. Уявіть: три роки життя в ізоляції, у страху, в очікуванні чогось, що не настає. Для дитини це критично — вона має розвиватися. Відсутність навчання, нормального спілкування — величезна проблема, яку ми намагаємось компенсувати. Наші психологи, терапевти створюють програми для різних категорій: дітей з інвалідністю, сиріт, тих, хто пережив сексуальне насильство. Є й програми реабілітації для дітей, яких примушували до мілітаризації. Завдання — допомогти дитині якнайшвидше повернутися до нормального життя у громаді. Хоча є травми, які, ймовірно, залишаться на все життя — як сексуальне насильство чи втрата близьких на очах дітей.

— А що відбувається далі з дітьми та сім’ями, які повертаються з Росії чи окупованих територій? Куди вони потрапляють?

— Держава надає їм певну підтримку. З цього місяця виплачує по 50 000 гривень на кожну повернену дитину — на базові потреби, можливо, на оренду житла. Це лише початок. Багато родин їдуть до близьких або за кордон, бо інтегруватися в Україні складно — війна триває, обстріли не припиняються. Путін робить усе, щоб життя тут було нестерпним. Але навіть у цих умовах врятовані сім’ї вдячні: вони можуть вільно дихати, відчувати свободу і гідність. Те, чого не було в Росії, де ти — ніхто, і окупант може вбити чи забрати дітей у будь-який момент.

— Провідний театр США ставить оперу на основі історії з SAVE Ukraine. Які випадки повернення дітей лягли в її основу?

— Ми постійно з ними спілкуємось. Вони приїжджали, збирали історії дітей — ті самі, про які я вам розповідав: викрадення, роз’єднання із сім’ями, життя в окупації. Це реальні історії врятованих дітей. Саме на їхній основі створюють оперу, яку наступного року покажуть у Варшаві, а потім — по всьому світу. Мета цієї постановки — зробити так, щоб світ більше дізнався про ці злочини. Донести правду через мистецтво. Бо це теж дуже потужний інструмент. Воно може достукатися до світу й показати, що того, що сьогодні робиться для порятунку українських дітей, недостатньо. Їх треба врятувати всіх до єдиного.

 Фотографії надані Save Ukraine‍

Дмитро Джулай — журналіст-документаліст, який спеціалізується на розслідуваннях воєнних злочинів РФ, зокрема хроніках трагедії в Бучі. За понад півтора роки роботи з архівами він зібрав свідчення близько пів тисячі очевидців, опрацював сотні відео з камер спостереження й секретних документів, аби відтворити трагічні події перших днів війни та довести причетність російських військових до воєнних злочинів в Україні. Поки росіяни заперечують свою причетність до розстрілу цивільних і називають фейком вбивство 554 українців в Бучі й околицях, Дмитро збирає беззаперечні докази, які можна побачити у трьох серіях фільму-розслідування.

«Батьку, не помирай!» 

Наталія Жуковська: Дмитре, з чого розпочалася ваша робота над документальними розслідуваннями воєнних злочинів?  

Дмитро Джулай: Ще до початку повномасштабного вторгнення я планував робити фільм про Бабин Яр, Голокост та Другу світову війну. Зібрав багато матеріалів, знайшов важливі свідчення. У лютому 2022 року готувався розпочати роботу, але все довелося відкласти. Вже 25 лютого у мережі з’явилися перші відео вбивств цивільних, скоєних росіянами. На одному з них — машина, в якій їхали батько із сином. Російські військові відкрили по ній вогонь, вбили чоловіка й їхнього собаку. Син кричав: «Батьку, не помирай!». Це відео стало для мене поворотним. Я зрозумів: ми зіткнемося з масовими вбивствами, як це вже було у попередніх війнах за участі Росії. І саме тоді усвідомив, чим можу займатися і бути корисним. 

У перші дні повномасштабного вторгнення західна аудиторія не могла повірити, що росіяни здатні на вбивства цивільних. Тож ми провели невелике розслідування й показали: це правда, яка відбувається вже зараз. У лютому–березні, коли багато територій ще перебували під окупацією, я дуже обережно, дистанційно спілкувався з людьми, які пережили катування, чиї рідні були вбиті. Після звільнення Київщини й Чернігівщини поїхав безпосередньо на деокуповані території, побачив усе на власні очі. Саме Буча стала символом воєнних злочинів Російської Федерації в Україні. І я зосередив свою роботу там.

Першою частиною розслідування стала історія про вбивство полковника Теліженка на околиці міста. Чому вас зацікавив саме цей випадок?

Тому що було достатньо ниточок, за які можна було потягнути, щоб спробувати встановити осіб, причетних до цього злочину. Взагалі історія з полковником Теліженко унікальна.

‍Ті, хто його викрав — тобто росгвардійці — згодом виставили його нагороди та особисті речі у своєму музеї в Росії. Вони подавали це як доказ своєї «героїчної» операції — мовляв, захопили важливого ворога 

Саме ці нагороди й допомогли нам ідентифікувати частину воєнних злочинців, причетних до його викрадення. 

Втім, ситуація виявилася складнішою: викрадення здійснив один підрозділ, а передали його іншим, які здійснили страту полковника. Це був окремий 175-й розвідувальний батальйон із Пскова, який розташувався у лісі на околиці Бучі. Це місце було одним із тих, куди свідомо звозили людей  на допити, а згодом там і розстрілювали. Полковника Теліженка забили до смерті під час допиту. Він найімовірніше не хотів йти на співпрацю з росіянами. Буквально за 50 метрів від нього знайшли тіло місцевого самооборонівця — Олексія Побігая. Його вбили пострілом у голову. В цьому ж лісі знайшли мертвими ще сімох бучанців. Їх розстріляли. Після публікації нашого розслідування правоохоронні органи оголосили підозру капітану російської армії Каскулову — на той час він був заступником командира 175-го окремого розвідувального батальйону з Пскова. Саме його ми запідозрили у причетності до вбивства полковника Теліженка.

А які ключові факти вам вдалося встановити у справі щодо вбивства тероборонівця Олексія Побігая?

Олексій Побігай без жодного військового досвіду в перші дні війни вступив до лав бучанської самооборони. До того тримав маленький магазин у своєму районі. Звичайна людина, готова боронити своє місто й країну. Під час розслідування я звертався до багатьох людей: запитував, чи не залишилось якихось речей, документів, шевронів — того, що могли загубити російські військові. Якось прийшов до архівного відділу Бучанської міськради. І начальник архіву, Ігор Бартків, виявився його добрим товаришем. Він показав документ під назвою «Інформаційний бюлетень». Окрім пропагандистських повідомлень типу «Росія всіх перемагає», там був розділ «приклади мужності й героїзму наших товаришів». І в одному з них чорним по білому було написано: «Капітан Сергій Тихонов затримав представника тероборони міста Буча — Олексія Побігая». Це був прямий доказ того, що Олексія схопили не невідомі, а конкретний російський офіцер. Після цього мені вдалося ідентифікувати самого капітана Тихонова. 

Ми з’ясували: щоб затримати Олексія, росіяни провели цілу спецоперацію — оточували район, тримали сусідів під вартою. Один з них мені розповів, що вони були із Кемерово. Згодом ми зрозуміли, що це група спецназу росгвардії з Кемерова, якою керував капітан Сергій Тихонов. Це той самий підрозділ, як ми встановили, що викрадав Теліженко. Тому логічно, що Олексія Побігая знайшли вбитим у тому самому лісі, що й полковника СБУ. На той момент російські війська вже налагодили систематичну роботу з пошуку та арешту українських патріотів та противників російського режиму. Коли ми працювали над другою частиною розслідування, вже було відомо, що саме у бучанському лісі стояли псковські десантники. На жаль, нам не вдалося точно встановити, хто саме натиснув на спусковий гачок, убиваючи Олексія Побігая, але ми чітко розуміємо — до його страти причетний хтось з військових цього підрозділу.

У який момент ви зрозуміли, що історія виходить за межі кількох випадків? Як локальні свідчення мешканців Бучі допомогли вам провести ще масштабніше розслідування?

Я ходив від хати до хати, спілкувався з людьми, які розповідали про деталі: яку форму бачили, техніку, зброю... Саме у той момент стало зрозуміло, що можна спробувати ідентифікувати причетних не тільки до вбивств тероборонівця Побігая і полковника Теліженко, а й багатьох інших бучанців.

‍Розслідування переросло у дещо більше 

Ми почали з’ясовувати деталі щодо подій, які відбувалися на вулиці Яблунській. Саме там знайшли найбільше тіл убитих цивільних. Для третьої частини розслідування нам вдалося зібрати десятки годин відео з камер спостереження. На щастя, у перші дні, коли російські військові заходили в Бучу, камери на Яблунській встигли зафіксувати події. Також були відео з телефонів очевидців. 

До того ж, втікаючи з міста, російські військові залишили після себе багато документів. Наприклад, журнал чергувань із вказаними прізвищами та годинами. Шматочок за шматочком ми відтворювали події. І врешті ідентифікували багатьох російських військових, які можуть бути причетні до масових вбивств на Яблунській у період найінтесивніщих розстрілів місцевого населення. 

Третя частина фільму — це розслідування трьох днів окупації, з 3 по 5 березня, відтворене нами майже похвилинно. Саме у цей період відбувся один з наймасовіших розстрілів цивільних у Бучі.

‍Лише за ці три дні російські військові вбили щонайменше 62 людини

Солдат в арафатці 

Як вдалося встановити причетних до розстрілів цивільних?

Я зосередився на тих вбивствах, щодо яких ми мали реальні докази — фото, відео, свідчення. Усе зводилося до одного підрозділу — 234-го десантно-штурмового полку з Пскова, що належить до 76-ї дивізії ВДВ Росії. Саме він і був причетний до масових вбивств на вулиці Яблунській у Бучі. 

Коли знаєш підрозділ, то далі можна шукати конкретних військових. Тут нам допомагали наші джерела у правоохоронних органах. З’ясувалося, що російські військові, втікаючи, залишили на Яблунській особистий комп’ютер одного з командирів псковського полку. У ньому був список близько двох тисяч військовослужбовців 234-го полку із Пскова, з датами народження, даними про родини, номерами військових квитків, паспортами, спеціальностями… Один з основних фігурантів нашого розслідування — це російський військовий, який був одягнений в арафатку. Його чорно-білий шарф сильно контрастував на тлі інших «зелених чоловічків». Та найголовніше — цього «Арафатку», як ми його спочатку назвали, зафіксували камери спостереження в момент вбивств чотирьох бучанців. Ось «Арафатка» командує групою військових, які розстрілюють 70-річного бучанця Володимира Рубайла, ось він наказує провести зачистку поруч з багатоповерхівкою і його підопічні вбивають 41-річного Дмитра Коновалова. То він веде бучанця Ігоря Городецького, після чого того вбивають, чи стає зі своїми підлеглими на нічліг в одному з багатоповерхових будинків на Яблунській, де того ж вечора у своїй квартирі вбивають Євгена Петрашенка. Стало очевидно, що попри все треба ідентифікувати цього російського військового. Нам це вдалося, бо його підопічні зупинилися поруч з камерою, яка писала звук. З огляду на купу доказів, я не сумніваюся, що «Арафатка» — це Борзунов. Але хотів мати якесь остаточне і сильне підтвердження. Я подзвонив кожному, кого вдалося ідентифікувати. І що цікаво — до Борзунова я таки додзвонився. Не сподівався, що він відповість. Розуміючи, що часу буде обмаль, відразу запитав: 

«Чи ви причетні до вбивств на вулиці Яблунській?». У відповідь почув: «Так»

Після цього він поклав слухавку. За три хвилини він мені написав: «Передзвоніть». Я передзвонив, і ми говорили майже 10 хвилин. Я питав про конкретні епізоди, які ми вже ідентифікували. Він підтвердив убивство щонайменше трьох осіб. Думаю, це одне з перших прямих підтверджень від російської сторони, що саме їхні військові вбивали цивільних у Бучі. Адже їхня офіційна пропаганда заперечує це, а Путін узагалі називає все фейком. На жаль, Барзунов — командир найнижчої ланки. Нам вдалося встановити також і присутність під час вбивств на Яблунській високопоставлених російських офіцерів, зокрема і командира 234-го полку Артема Городилова. Це важливо, адже доводить, що те, що сталося в Бучі, це не «ексцес виконавців», а санкціонований згори метод ведення російською стороною війни проти українців: затримання, катування, розстріли. Я намагався зв’язатися з вищими офіцерами, чия присутність у Бучі на Яблунській була зафіксована. Телефонував і ставив просте питання: «Чи ви причетні до вбивств цивільних у Бучі?». Але у відповідь чув лише російську нецензурну лексику.

Під час розмови із псковським десантником ви поводилися досить стримано й холоднокровно. Як вдавалося контролювати емоції?

Я подумав, що саме така манера — спокійна, виважена, цивілізована, буде моєю перевагою. Я не маю права емоційно реагувати чи переходити на крик, тому що я не пропагандист, я журналіст. Моє завдання — здобути точну, перевірену інформацію, зібрати факти й докази. І якщо я зможу отримати від російського військового хоч щось, що допоможе ідентифікувати їхню причетність до злочинів — це вже важливо. Це не була особиста розмова. Це було професійне інтерв’ю. І мій тон — це спроба зберегти чіткість та об’єктивність.  

Ви особисто переглянули десятки годин відео з камер спостереження. Як ви витримували ці кадри? Чи були моменти, коли було надто важко?

Щиро кажучи, саме відео — це не найскладніше. Ти просто сідаєш, аналізуєш, звіряєш хронометраж. Це технічна й аналітична робота.

‍Найважче — спілкуватися з рідними загиблих 

Боляче вторгатися в їхній особистий простір, змушувати згадувати пережите. Зазвичай я намагаюся не телефонувати, а особисто підійти, спитати, чи готова людина говорити. І це завжди емоційне випробування — і для неї, і для мене. Буває дуже складно не тільки записати інтерв’ю, а й потім його передивлятися. Слухаєш 10–15 хвилин — і мусиш зупинитися. Бо не можеш. Не тому, що це слабкість — це просто межа. Втім, навіть у важкі моменти не було думки зупинитися чи полишити розслідування. Бо для родин загиблих потрібна ця справедливість. Їм важливо знати, як саме загинули їхні рідні, хто це зробив, чи є бодай якісь кадри останніх хвилин їхнього життя. Наприклад, була історія з тероборонівцями, яких розстріляли на території офісної будівлі на Яблунській, 144. Мені вдалося знайти короткий відеоепізод, на якому видно, як хлопці за день до своєї страти допомагають людям евакуюватися, чергують на блокпосту. На кадрах був Андрій Вербовий. Коли я надіслав відео його дружині Наталі, вона відповіла: «Переді мною Андрій постав, немов живий». І саме такі моменти — коли ти можеш хоч трохи дати людині частинку правди, — додають сил і сенсу. Ми розуміємо: притягти російських військових до відповідальності буде дуже складно. Але наш крок — це фіксація, ідентифікація та документування злочинів. І це вже крок до справедливості. 

Загалом я переглянув сотні годин відео. Треба розуміти, що на деяких є лише кілька секунд важливих подій, решта — порожнеча. Я мусив передивлятись усе, бо кожна секунда має значення

Прикидався мертвим і так врятувався

Як вам вдавалося переконувати людей — очевидців, свідків, родичів загиблих, говорити?

Один з перших матеріалів був про розстріли в селі Старий-Новий Биків на Чернігівщині. Говорив із тими, кого катували, з рідними загиблих. Загалом я майже пів року їздив Чернігівською та Київською областями. Це ще не були розслідування в класичному сенсі — це було фіксування й документування воєнних злочинів. Я показував людям, що я «в темі».

Говорив, що мені не йдеться про хайп, а лише про розслідування

Я хотів дійти до правди, знайти причетних. Показував людям свої напрацювання. За весь час роботи над фільмом лише одна людина, яку я хотів записати, відмовилася. Звісно, що я на неї не тиснув. Мені здалося, жінка просто не повірила, що я не спекулюватиму на трагедії.

Чи була історія, яка стала переломною у розслідуванні?

Ключовим в одному з епізодів розслідування є свідчення Івана Скиби. Це боєць тероборони Бучі, якого затримали російські військові, розстріляли разом з іншими, але він дивом вижив. Куля пройшла навиліт — у бік. Іван розповідав, як лежав на землі, прикидаючись мертвим, а коли стемніло, зняв черевики з одного убитого, бо сам був босий. І втік до місцевої жительки, яка далі допомогла йому врятуватися. 

Також мене вразила історія однієї з жінок, яка жила поруч з місцем, де розстріляли тероборонівців. Вона розповіла, що весь період окупації намагалися підгодовувати собак, аби ті не чіпали тіла вбитих. Загалом, історій було дуже багато, але нашою головною метою було не просто збирати емоції — ми шукали докази. Бо чимало з того, що ми знаємо про Бучу, — це верхівка айсберга.

‍Багато історій лишаються нерозказаними. І найстрашніше — свідки відходять‍

Так, двоє людей, з якими я планував поговорити, вже померли. Час іде, і ми повинні все зафіксувати. Бо разом з людьми зникають їхні цінні спогади.

Перша серія фільму про вбивство полковника СБУ Олексія Теліженка стала підставою для оголошення підозри російському офіцерові. Чи було у вас відчуття, що ви виконуєте роботу, яку мали б робити слідчі?

Ні. Я чітко розумію, що в Україні — тисячі таких злочинів. Уявляю, скільки роботи у слідчих. У правоохоронців своя логіка, протоколи та експертизи. Я — журналіст. Ми доповнюємо одне одного. До того ж правоохоронці часто ділилися досвідом зі мною, і це допомагало у роботі. Ми всі разом робимо одну велику справу. Сподіваюся, що наші матеріали допоможуть правоохоронцям у майбутньому оголосити нові підозри. Можливо, колись ці докази, навіть якщо вони невеликі, стануть частиною міжнародного розслідування.

А чи вірите  ви, що російські злочинці понесуть справедливе покарання?‍

Важко сказати. Я не юрист, але вірю у справедливість. Ми повинні не зупинятися й шукати нові докази воєнних злочинів. Бо того, що не проговорено і не показано, у сучасному світі просто не існує. На жаль, кількість таких історій щодня зростає.

У травні ви отримали міжнародну золоту нагороду New York Festivals 2025 за другу серію фільмів про Бучу у номінації «Права людини». Що для вас означає це визнання?

Будь-яка згадка про Україну, про війну — дуже важлива. «Радіо Свобода» має багато мовних редакцій. Ми переклали цей фільм румунською, болгарською, англійською, російською.

‍Сукупно — лише на YouTube десь під три мільйони переглядів

‍Для мене важливо, що хоча б одна людина в Болгарії, Румунії чи десь ще у світі дізналася правду про криваву війну в Україні. Ми показали докази, пояснили контекст. І це важливіше за саму статуетку.

Продовження серії розслідувань про воєнні злочини, вчиненні росіянами в Україні, буде?

Я вже понад десять років працюю на «Радіо Свобода». І зараз наше медіа на межі закриття через нову політику США. Втім, поки маю можливість — роблю великі розслідування. Лише у Бучанській громаді сотні вбитих. Є й інші місця — і не лише на Київщині. Роботи дуже багато. Головне, щоб можна було її продовжувати, бо це важливо не лише для нас, а й для наступних поколінь. 

‍

Фотографія не померла — вона змінилася‍

Альдона Гартвіньська: Вам не здається, що професія фотографа, особливо в контексті війни, стала набагато складнішою через те, що у вільному доступі є безліч аматорських фотографій, які люди викладають в інтернет? На місці події найчастіше опиняються звичайні люди. І чи не кожен з них зараз має хорошу камеру на смартфоні. Яке в цьому всьому відведено місце для професійної фотографії, особливо під час війни?

‍Мацей Зигмунт: Деякі мої знайомі фотографи-академіки стверджують, що фотографія померла. Саме через надлишок знімків, якими ми щодня завалені — головним чином в соцмережах. 

‍Вони кажуть, що фотографія знецінилася, що «всі ми фотографи», бо кожен має свій телефон, і мистецтво вже не таке важливе

На мою ж думку, довгострокові документальні проєкти зараз переживають розквіт. Видаються фотоальбоми, втілюються ідеї на межі мистецтва і документалістики або такі, що виконуються аналоговими методами, наприклад, робота Олівера Чанаріна і Адама Бромберга, які освітлювали фотопапір у місцях, де солдати ISAF [Міжнародні сили підтримки безпеки — оперативні війська, сформовані переважно збройними силами країн-членів НАТО, що займаються підтриманням миру в Афганістані — Ред.] натрапили на імпровізовані вибухові пристрої.

У цьому потоці аматорських фотографій, відео, коротких форм, роликів досі, — а може, навіть особливо зараз — є місце для довгострокових проєктів, пов'язаних з тим, що ти як фотограф довго перебуваєш у певному місці. Ми не дивимося тільки на саму подію, яку документуємо, бо це може зробити кожен за допомогою смартфона або камери GoPro. А за короткий час не так легко встановити ближчі стосунки з людиною, яку докуменуєш, яка є героєм репортажу.

‍— Що ви маєте на увазі, кажучи, що саме зараз з'явилося місце для таких проєктів? Фотографи мають більше завдань такого типу?

— Бажаючих поїхати на війну немало, але разом з тим нелегко знайти когось, хто розуміє серйозність ситуації та потреби аудиторії. Будь-хто може створити якийсь випадковий контент. Завдання — знайти когось, кому ми можемо довіряти, що він привезе матеріал, зроблений з дотриманням усіх етичних норм. Тому дуже часто, коли до мене звертаються медіаагенції, НУО чи ЗМІ, вони самі хочуть обговорити етичні аспекти. Наприклад, як я знаходжу своїх героїв. Вони хочуть знати, наскільки правдивим може бути матеріал, який я доставлю.

‍— Пошуки такого героя, особливо в небезпечному місці, викликають сильні емоції. Після закінчення зйомок ви продовжуєте шукати своїх героїв? Чи траплялося вам повертатися, щоб показати їхню подальшу долю? Чи просто перегортаєте сторінку й рухаєтеся далі?

— Коли я починаю документувати якусь історію, так звану human story героя, я відразу маю на увазі, що хочу повернутися до цієї теми або спробувати розширити не тільки особисту історію, але й, наприклад, зв'язатися із сім'єю героя, його знайомими чи людьми, які якимось чином пов'язані з ним, але знаходяться в іншому місці.

Таким прикладом є проєкт, який розпочався на початку повномасштабної війни. Я зв'язався з однією з волонтерок, з якою провів інтерв'ю. В результаті з'явилося кілька зворушливих портретів з часів, коли Київ був геть знелюднений. Потім я потрапив до її чоловіка, який є військовим капеланом, активно переміщається по фронту, виконуючи свою службу в дуже небезпечних місцях. Документуючи його роботу і роблячи фотографії й відео за його участі, я намагався, щоб це було цілісним матеріалом, незважаючи на те, що кожна фотографія віддалена від іншої як територіально, так і часово. Я досі підтримую контакт з цією родиною і хотів би продовжити цю історію під час наступних поїздок.

‍— Але, працюючи в таких умовах, ви, мабуть, усвідомлюєте, що ваші зустрічі можуть бути останніми. Чи не є це трохи гнітючим?

— Іноді вони і є останніми. Усі ми в певному сенсі навчилися жити з усвідомленням, що така ситуація може трапитися. До того ж кожна моя поїздка — навіть начебто безпечна — може закінчитися погано, бо ніколи не знаєш, що раптом звідки впаде. У місце, де ти був десять разів, на одинадцятий раз може прилетіти дрон, впасти ракета, а по дорозі може статися ще безліч речей. Це загроза життю, близькість смерті в нашій роботі є постійною, тому ми звикаємо до цього й не думаємо про це щодня. Підсвідомо ми витісняємо цю неминучість реалій війни з наших думок.

‍— Добре, але у тебе є сім'я. Припускаю, що ти не можеш приховати від них свою професійну діяльність, коли їдеш на фронт. Як поєднати сімейне життя і фотографування війни? Адже здається, що фотографи повинні бути самотниками, щоб нікого не наражати на передчасну жалобу.

— Це той самий механізм. Живучи в умовах війни або поблизу, ми якось звикли до цього. Коли я виїжджав на свої перші проєкти на схід і перед від'їздом заїжджав до рідного дому, не всі були задоволені, коли дізнавалися, що за завдання стоїть переді мною. Тільки для мене це — місія. Я хочу бути з людьми в цих складних ситуаціях і документувати їхнє життя, бо це важливо.

Я вже багато років співпрацюю з НУО і не завжди фотографую красиві речі — зазвичай це складні й проблемні ситуації. Тому, коли почалася російська інвазія в Україну, я знав, що настав той момент, коли я потрібен саме тут. Незалежно від того, чи заробиш на цьому гроші, чи ні, ти просто відчуваєш, що твоя робота може принести якісь зміни, хай навіть незначні.

А повертаючись до моєї родини, спочатку всі дуже переймалися і під час моїх перших поїздок завжди хвилювалися за мене. Зараз маю враження, що вони звикли. При зустрічі вже не питають: «Навіщо?», а лише: «Коли знову їдеш?». Для них моя робота в певному сенсі стала нормою.

Раніше моя бабуся плакала, дочка теж. Зараз усі змирилися і розуміють мої рішення

‍— Але ви не відразу поїхали на передову. Межі розмивалися дуже непомітно.

— Так, все відбувалося поступово, без раптового стрибка у вир подій. Почалося з того, що війна прийшла до Кракова, міста, в якому я живу, у вигляді біженців на вокзалі. Я пішов туди з фотоапаратом і почав їх знімати. Потім працював для мережі неурядових організацій, які займалися управлінням приймальними центрами. Вони шукали фотографа, який би з повагою до людської гідності документував усе, що тоді відбувалося.

Пізніше разом із знайомими фотографами я вирушив у бік Перемишля, до кордону. Потім був Львів, а потім далі на схід: Київ, Ірпінь, Чернігів, Харків… Зрештою я опинився так далеко, наскільки це було можливо.

‍— Бо далі вже були російські позиції. Як тоді ви справляєтеся зі страхом? Бо я не вірю, що страху немає. Він вас мотивує чи блокує? Ви знаєте свої межі, коли потрібно відступити?

— Ніколи не знаєш, коли тебе охоплять страх чи тривога. Мені здається, що коли подорожуєш у великій групі або навіть удвох, то легше. Бо ви підтримуєте одне одного, а рішення приймають кілька людей. Ти не вирішуєш сам, чи їхати в місце, де дуже спекотно. Тоді ти відчуваєш, що більше голів працює над твоєю безпекою. Я маю набагато більше сумнівів, коли подорожую сам — таке теж траплялося. Наприклад, я сам потрапив на Запорізький фронт, в околиці села Роботине. Тоді я мусив боротися з власним розумом, самостійно приймати рішення і брати на себе повну відповідальність. 

Найбільшим твоїм ворогом є думка, що фотографа ж не вб’ють. Бо тоді мусиш собі пояснювати, що ти не є незнищенним. Втім, війна в Україні показала, що журналісти гинуть, а іноді навіть стають ціллю атак.

Під кайфом адреналіну ти здатний витримати набагато більше і легше впоратися з сумнівами. Особливо під час раптового обстрілу, коли потрібно швидко приймати рішення: в який бік бігти, де ховатися, де твої друзі, чи кликати їх і шукати, чи зараз потрібно дбати тільки про себе... Мені здається, що такі рішення я приймаю досить швидко й ефективно. Зрештою, я все ще тут.

‍— Тобто страх мотивує, а не паралізує?

По-різному, але загалом я маю враження, що межа між паралічем і мотивацією завжди є тонкою. Я боюся, що мотивація виявиться ілюзорною і приведе мене в оману або в місце, де я не повинен опинитися. 

Етика на фронті

‍— Після прем'єри «20 днів у Маріуполі» люди трохи краще зрозуміли, в чому полягає робота репортера, журналіста, фотографа. І що іноді ми показуємо речі, на які вони навіть не хочуть дивитися, але ми мусимо їх показати, щоб світ знав. Чи є у тебе якась моральна, людська межа, яку ти не переступиш? Є щось, чого ти б не показав?

— Мабуть, так, але я намагаюся документувати, фотографувати те, що відбувається в даний момент. Навіть якщо це дуже травматичний момент або щось, чого наші очі не хочуть бачити, я все одно натисну кнопку затвора. Однак, рішення про те, чи буде така фотографія опублікована, чи буде надіслана конкретному отримувачу, не обов'язково належить мені.

Часто, як ти сама кажеш, такі моменти є несподіваними – і раптом ти залишаєшся з цим кадром, з цим зображенням, якого не очікував. І з'являється якийсь страх, удар емоцій, коли твої руки можуть тремтіти, а ти намагаєшся записати інтерв'ю з людиною, яка дуже сильно постраждала, яка отримала травми. Я пам'ятаю історію, коли я знімав людину, яка була важко поранена після обстрілу. Цей чоловік дуже страждав, але вирішив поговорити зі мною. І от він говорить про біль, а я повинен в цей час тримати камеру стабільно і знімати до кінця. Для фотографа це дуже важко, а для цієї людини — парадоксально — це полегшення. Бо для цієї людини важливо: ось журналіст, свідок моєї історії, він мене слухає, і йому я можу розповісти про цей важкий момент.

— Але, напевно, перед тим, як відправити фото, ви також аналізуєте, чи може це фото, наприклад, комусь зашкодити. Коли ви їдете на війну, там є багато інших аспектів, не тільки моральних. Це не тільки питання показати відірвану ногу, але там є багато інших нюансів.

— Це те, про що журналісти часто забувають, що всі матеріали повинні бути узгоджені та затверджені, адже випадкова фотографія може коштувати комусь життя. 

Наприклад, якщо я працюю з якоюсь військовою частиною, волонтерами чи медиками... або коли я знімаю матеріал у лікарні, то часто ці люди не бажають, щоб, наприклад, показували їхні обличчя. Також часто категорично не можна показувати інформацію про те, де був знятий матеріал або де відбулася подія, яку ми описуємо в цій історії. Після публікації неакредитованого матеріалу через тиждень-два там можуть просто впасти ракети. Ми можемо ненавмисно дати росіянам підказку, що це важливе місце або важливі люди. 

Це має особливе значення в контексті роботи з військовими, тому що дуже легко виказати розташування їхніх позицій або баз. Я завжди мушу надсилати знімки і на всяк випадок запитувати, чи можна такі речі публікувати

Деякі фотографії іноді потрібно розмити — чиєсь обличчя або лінії обрію. Інші можна опублікувати з певною затримкою, бо, наприклад, через тиждень після зйомки вони вже покинуть це місце і публікація вже не зашкодить. Це дуже делікатні питання, про які люди часто забувають.

‍— Багато разів траплялося так, що насправді саме волонтери чи журналісти наражали людей на небезпеку. Вони публікували те, що не слід публікувати. Як ви навчилися цим воєнним правилам? Звідки знали, що можна, а що не можна робити?

— Більшість речей виконувалась у процесі, в бою. Траплялось, піднімаєш камеру, а хтось починає кричати на тебе, щоб ти негайно її сховав. Але також багато разів, ще до від'їзду, я консультувався з досвідченими людьми, зокрема з військовими, що може бути важливим, особливо з точки зору логістики, доріг, місць, де можна безпечно зупинитися.

Коли я вже на місці, коли я потрапляю до якоїсь частини, то дуже уважно стежу за тим, що роблю. Я завжди питаю, щоб не накоїти дурниць і не зашкодити своїми фотографіями чи відеоматеріалами. Зараз взагалі стало необхідно офіційно співпрацювати із пресслужбою, і майже кожен підрозділ має свого пресофіцера. Зміни були введені саме для того, щоб уникнути небезпечних ситуацій.

‍— Чи це взагалі робота для будь-кого, чи радше ні? І що ти міг би сказати фотографам, які також хотіли б поїхати? До мене часто звертаються фотографи, кажуть, що хочуть поїхати, і я не знаю, що їм відповісти. Що б ти сказав? Як їм до цього підготуватися? 

— Я також часто отримую такі запитання на зустрічах, дебатах, дискусіях. Іноді люди пишуть мені в інстаграм чи месенджер, запитують, як почати, як офіційно туди поїхати, як отримати акредитацію. Але я намагаюсь їх попередити, що це може бути їхня остання поїздка. Або що вони можуть повернутися, але зі значно пошкодженим здоров'ям, тобто інвалідністю. А ще цікаво, що звертаються до мене здебільшого жінки. А взагалі з кожним роком війни таких питань стає дедалі менше. 

Я не можу брати із собою кого забажаю, тому що у нас вже сформована команда. З людей, яким я довіряю і з якими вже працював. Однак, якщо хтось запитує, я намагаюся допомогти, а далі вже кожна людина сама вирішує, чи їхати далі. Як правило, не всі мають достатньо рішучості. А може, просто спрацьовує інстинкт самозбереження, і зрештою більшість все ж відмовляється їхати. Я це поважаю.

А декілька людей, яких я консультував, поїхали і навіть досі працюють в Україні. Вони так само, як я, мають потребу розповідати ці історії, хоча світ дедалі менше хоче їх слухати.

‍— Але ж ви не збираєтеся здаватися?

— Я дотримуюся визначеного курсу і, коли тільки маю можливість, роблю все, щоб знову долучитися до справи і поїхати. І весь час намагаюся створювати нові можливості для наступних проєктів в Україні.

Фотографії: Мацей Зигмунт