Ексклюзив
20
хв

Як організація українців Vitsche Berlin бореться з російською пропагандою в Німеччині

Це вони першими забили тривогу, коли побачили в одному з берлінських кінотеатрів рекламу російського видання, в якій були нахабно використані кадри жертв війни в Україні. Поява в Німеччині, яка є найбільш інфікованою російською пропагандою країною Європи, громадської організації, яка протидіє цій пропаганді і захищає інтереси України, популяризує українське, — це без перебільшення історичне явище

Kseniya Minchuk

Одна із засновниць «Віче» Владислава Воробйова на одній з демонстрацій у Берліні. 2022. Фото з архіву Vitsche Berlin

No items found.

Support Sestry

Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!

Donate

Vitsche Berlin — активістська організація української діаспори, яка народилась у Берліні за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Її заснували 15 українців, і вона вже обʼєднала сотні волонтерів, провела сотню демонстрацій і непересічних культурних подій. Одне з основних завдань Vitsche — інформування німецького суспільства про реальну ситуацію в Україні та боротьба з російськими наративами.

Sestry поспілкувалися із співзасновницями Vitsche Владиславою Воробйовою і Катериною Тарабукіною.

Організація «Віче»: Катерина Тарабукіна, Павло Мельник, Єва Якубовська, Вікторія Фешак, Влада Воробйова, Кріста-Марія Лебе, Ірина Шулікіна, Серафима Бріг, Катерина Демерза. Фото: Anna Daki/Vogue

Заявити про себе

Ксенія Мінчук: Як Vitsche бореться з російською пропагандою в Німеччині? З чого все почалося?

Катерина Тарабукіна: Німеччина — одна з найбільш інфікованих російською пропагандою країн Європи. І тут колосальна нестача досвіду роботи з цією пропагандою. Неоране поле роботи. 

Протягом багатьох років у Берліні не було чітко і яскраво проявленої масової української громади. Давайте щиро, вона була не голосна. Так, робилося багато волонтерки навколо української церкви, Пласту, відбувалися невеликі культурні заходи, кінопокази, були українська вечірня школа, українське радіо тощо. Але дійсно голосною була «русскоязычная тусовка» чи стара радянська еміграція, де все злилось у «пориві гомосоветікус». 

У Берліні велика українська діаспора. Є величезна, прекрасна сила, яка робила в Берліні в 2014 Євромайдан, а потім розрослась у величезну фронтову допомогу. Нова ж еміграція з України 2014-2018 років, яка здебільшого складалася з креативного класу та представників IT-індустрії, тяжіла до мультикультурної англомовної тусовки. Це вже інші люди, інше покоління, їх багато. І виявилося, що вони не завжди були залучені в процеси формування нової української громади. Всі сиділи по своїм бульбашкам. Нам вдалося зробити так, щоб вони з них вийшли. 

Владислава Воробйова: 31 січня 2022 року, ще до повномасштабного вторгнення, ми зробили нашу першу демонстрацію. Тоді ми ще не називалися Vitsche, але вже зрозуміли, що це об'єднання людей, яке буде продовжувати робити українське і про Україну. 

Ми збиралися як український хаб, обговорювали зроблені проєкти, планували майбутні. Прагнули створити окреме, незалежне українське комʼюніті. 

У перший день великої війни ми зробили демонстрацію, яка тривала 12 годин. На вулиці вийшли десятки тисяч людей

Катерина Тарабукіна: На демонстраціях українці збиралися не тільки заявити про себе, а й покричати, пообійматися, поплакати. Це був частково спосіб зцілення. Але потрібно було робити демонстрації не тільки для українців. Треба було залучати іноземців. Перед нами стояло питання, кого запрошувати на мітинги як спікерів. Як зробити так, щоб іноземцям теж було це цікаво? Ми стали використовувати свої знання в мистецтві. Адже ми в команді майже всі — з культурного менеджменту.

Нам, наприклад, цікаво робити резиденції-академії для молодих науковців, істориків. Організувати для них лекції та розповісти про пропаганду в історичному наративі Другої світової війни. Чи запросити митців і зробити перформанс на колишній фабриці, куди німці вивозили наших українських жінок з дітьми на насильницьку працю. 

Владислава Воробйова: З демонстрації нас забрала директорка Пілецького інституту зі словами: «А давайте ви не в «третій кімнаті» українського бару будете зустрічатися, а ми дамо вам простір у два поверхи». 

Так у нас з'явилося приміщення. У нас був, так би мовити, «пресвідділ», простір, де люди писали новини, пресрелізи, тексти, маніфести на демонстрації, реєстрували, знаходили, як евакуювати людей, як доставляти гуманітарку тощо. Були люди, які все це пакували й відправляли.

За майже 3 роки нашого існування ми крок за кроком вибудували систему. Тепер у нас не 250, а 50 волонтерів. 

Достукатися до держустанов

— Як ви впливали на німецькі державні установи? Чи вони одразу підключилися до допомоги?

Катерина Тарабукіна: Перші два тижні — чи навіть більше — Берлінський сенат взагалі нічого не робив для українських біженців. На всіх місцевих вокзалах працювала волонтерська організація «Berlin Arrivals». Місцева влада готувала аеропорт «Тегель» для прийому українців, які тікали від війни. Тільки за місяць після повномасштабного з'явився «намет від держави». 

Як можна було побудувати систему прийняття біженців, коли місто не займається їхнім прийомом, а правила в'їзду, оформлення та знаходження притулків змінюються щогодини?

Наша організація готувала та постійно друкувала інформаційні ліфлети, доки місто не почало працювати на повну. Багато часу я витратила на спілкування з німецькими організаціями. Ми відправляли свою представницю до Кризового штабу, щоб вона розповідала про потреби українських біженців. Бо вони нічого не робили. 

Нас не одразу стали сприймати як серйозну організацію. Здебільшого через стереотипи, нібито ми надто емоційні, надто молоді. А ще тому, що, за великим рахунком, ніхто тоді не знав, хто такі українці. Ставилися скептично. Російська пропаганда зробила багато, щоб образи «нацистів-бандерівців» чи «українок, чия мета вийти заміж за німецького чоловіка» потужно сиділи в голові багатьох.

Додайте до цього повне нерозуміння того, що відбувається в Україні на той час, а також ракурс, що один з найбільших економічних партнерів Німеччини «чомусь» напав жорстокою війною на сусіда. Шок, стрес, страх, недовіра. Насамперед до нас, бо складно ж відразу визнати, що помилився з партнером.

Зрештою їм довелося навчитися з нами рахуватися, тому що за кожну їхню недолугу заяву до них спочатку йшов офіційний лист-звернення, потім була демонстрація. І вони зрозуміли, що ми з їхньої голови не зліземо. 

Владислава Воробйова: У багатьох німців немає уявлення про суб'єктність України. І у них дуже погано з історією. Вони здебільшого думають, що після розпаду СРСР всі країни, які в нього входили, якимось дивним чином стали Росією. І тут з'являємось ми, приходимо на зустрічі, натякаємо, що вони недостатньо роблять. Ми — розумні, інтелектуальні, активні, ми вимагаємо права голосу. Бо українцям потрібна допомога. А ми знаємо, як саме треба допомагати. 

Зараз я як медіа адміністраторка бачу, скільки нам приходить мейлів із запитом на співпрацю від різних організацій, зокрема політичних. Це означає, що тепер ми можемо говорити про Україну на великих сценах саме українським голосом. І це дуже важливо. Щоб досягти цього, нам знадобилося півтора-два роки. Хотілося б, щоб це було не так довго. Але як є. 

Збір коштів тепер теж на іншому рівні. Ми займаємося фандрейзингом (залучення сторонніх ресурсів для реалізації значущих завдань — Ред.). Цікаво, що ми відкрили для німців, що таке банка для перерахування грошей. У нас в Україні кожен знає, що таке «відкрити банку», «розбити банку». А в Європі про це ніхто не знав. Ми пояснили, тепер користуються. 

Два з половиною роки ми робили демонстрації чи не кожного тижня. Загалом провели їх понад сто

Але згодом ми перестали робити це так часто. Зрозуміли, що демонстрації перестали бути настільки важливими, як на початку. І тому перемкнулися на масштабніші проєкти. Одним з таких проєктів стала конференція з протидії дезінформації Truth to justice, яку ми провели 7 грудня 2024 року. І в якій взяли участь близько 200 учасників і ще тисячі людей онлайн.

Катерина Тарабукіна: Завдання було не тільки показати, що російська пропаганда — глобальна катастрофа в Німеччині, а й те, як ця пропаганда працює в інших країнах. Ми демонстрували, яка вона в Україні, Молдові, Сирії, країнах Африки. 

Ми зробили це так, як робимо все — через мистецтво, з дослідженнями, глибоким зануренням. Не бачила ще Німеччина конференції з пропаганди, на яку були б запрошені журналісти з різних куточків світу. І тому це спрацювало.

Також мені здається дуже важливим проєктом організовані нами зустрічі B2B між головами німецьких інституцій і українськими митцями. Після низки таких зустрічей народилася велика кількість співпраць. Чого тільки варто те, що Берлінська філармонія допомогла вивезти музикантів Одеської філармонії. 

Пробитися крізь ворожі наративи

— Чому в Німеччині така ефективна російська пропаганда?

Катерина Тарабукіна: Причин багато. Зокрема, після Другої світової війни утворився цілий пласт пропаганди та викривлення подій. Ближче до 70-х Західною Німеччиною було придумано, що «у 1945 році німці були визволені від нацизму». Це давало зняття післявоєнної напруги, але головним визволителем призначили умовного «блакитноокого Ваньку — російського солдата». Так всі лаври боротьби з нацизмом віддали Москві, разом з міфічним гримучим когнітивним коктейлем вини та вдячності. Це частина складного процесу взаємовідносин Бонну й Москви, яку ми знаємо як Ostpolitik. 

Який не візьмеш період взаємозв'язків Росії з Німеччиною, завжди були пропаганда і вплив Росії. Я працюю з темою пам'яті вже 12 років. Останні 6-7 років — з німецькою культурою пам'яті. І от опитування — «Яке ім'я спадає вам на думку при слові «свобода»?». Більшість німців знаєте що відповідають? Горбачов! Уявіть собі. Хоча це не пропаганда, це історичне міфотворення та відсутність знань про СРСР. Цю різницю теж треба розуміти. 

— Коли Росія почала свої пропагандистські атаки проти українців у Німеччині?

Ще під час пандемії, але активно — з 2014 року. Майдан, Крим, Донбас... І полилася пропаганда нескінченним потоком. Коли з'явилися телеграм-канали, полилося ще з більшою силою. Плюс інституційні зв'язки, «вєлікая русская культура», літературні фестивалі, опера і балет, Російський Дім на Фрідріхштрассе, бренд «русский авангард» (вкрадений по всій території колишнього Союзу). І, звичайно, «культура внє палітікі».

Катерина Тарабукіна

— Які зараз найпоширеніші наративи російської пропаганди в Німеччині? 

Перший: «українці — найпривілейованіші біженці», «у них більше прав і привілеїв». До речі, на нашій конференції був артоб'єкт українського мистецького дуо Fantastic little splash, який при натисканні кнопки показував популярні наративи російської пропаганди. 

Серед поширених наративів також: «українці, які виїхали через війну, не хочуть працювати», «Україна — тоталітарна, корумпована держава» і, звичайно, «українки — проститутки». Цей останній пункт — частина німецької непропрацьованої теми про ставлення до українок, польок і білорусок. Ще під час Другої світової війни вкоренилася така думка, що жінки цих національностей — «м'ясо, яке повинно працювати, готувати, обслуговувати» домінуючу расу. Ну а Росія це підживлює, звісно. 

Ще один наратив — «в Україні немає війни». 

— Як Vitsche протидіє цій пропаганді?

Найкраща боротьба з дезінформацією — інформація. Наше завдання — працювати з інтелектуалами й академіками, які впливають на процеси в Німеччині, вибудовувати українську суб'єктність. Над тим, щоб Україну бачили сучасною, європейською країною, розповідати світу, про що ця повномасштабна війна, яка триває вже 3 роки. Працювати з наративами, давати на кожну дезінформацію — правдиву інформацію у вигляді продукту (медіа компанія, виставка, конференція, резиденція тощо).

У німецькій системі, щоб сформувати якесь знання у суспільства чи донести інформацію, треба говорити про це мінімум 2 роки. Ми це на собі перевірили

Наша кураторка Серафима Бріг двічі на рік курує величезний фестиваль Ukrainian Sound Garden, який легко збирає влітку по кілька тисяч людей. І це розбиває міф, що України не існує, в неї немає своєї культури, що це країна дикого Сходу, де не розвинута ні класична, ні тим паче сучасна культура. 

Дуже важливо не просто робити шоу-кейси української культури, а співпрацювати з місцевою творчою спільнотою, щоб виробляти колаборативний продукт, який буде розбивати стереотипи, що єдине, в чому українці можуть бути цікаві — культурний продукт про війну. 

Проблема в тому, що лінивих людей, які тяжіють до російського імперського чи всякої конспірологічної муті, зараз набагато більше, ніж тих, хто хоче розібратися. Виховання критичного мислення є складним процесом, тому ми бачимо своєю ціллю приділяти більшу увагу проєктам на тих платформах, де знаходяться молоді жителі Німеччини. Виходити на ту надскладну аудиторію, яка не має нормального уявлення ні про історію своєї держави, ні тим паче про російську пропаганду і її кількість на цих платформах.

— Чи втомився Берлін від українців і їхньої активності?

Німеччина в принципі втомлена від всього і завжди. Але скажу так — нас це мало цікавить. Німеччину чекають дуже складні часи — вибори 23 лютого. Може, їх це стряхне. А, може, й ні. У будь-якому разі так, як втомлені українці, не втомлений ніхто. 

Вибору немає: ні в них, ні в нас. Треба триматися, йти далі й багато працювати на подолання різного роду непорозумінь. Щоб німецька допомога й українська співпраця громадського та державного секторів сприймалася як належне. Щоб Україну сприймали серйозно, а не як те, через що німецькі компанії лишились дешевого російського газу. 

Фотографії з архіву Vitsche Berlin

No items found.
Join the newsletter
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

A journalist, writer, videographer, content creator and podcast author. She has participated in social projects aimed at raising awareness about domestic violence. She has led her own social initiatives, ranging from entertainment projects to a documentary film about an inclusive theatre, which she independently authored and edited. At «Hromadske Radio», she created podcasts, photo reports and video stories. Since the full-scale invasion of Ukraine, she has begun collaborating with international publications, attending conferences and meetings across Europe to share insights about the war in Ukraine and journalism during these challenging times.

Support Sestry

Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!

Donate
LGBT Ukrainians Germany Berlin war

«Rainbow» symbolism for the enemy is a signal for humiliation, mockery, violence and murder»

- Before the full-scale invasion, I was a co-founder and director of the organisation «Insha» in Kherson, - says Maryna Usmanova. - Since 2014, it has been protecting the rights of women and LGBT community representatives. We organised informative events, training sessions for police and local authorities and advocated for the opening of a shelter for victims of domestic violence.

Maryna Usmanova. Photo: FB
During the occupation, we evacuated people from the Kherson region. We managed to evacuate over 300 people: LGBT community representatives, activists, journalists and military wives. Those for whom staying meant death

The charity organisation «Insha» and the team of the NGO «Projector» jointly documented war crimes against LGBT+ individuals on the then-occupied and later liberated territory of the Kherson region. Instances of brutal abuse by Russian soldiers were recorded. «Rainbow» symbols on phones or tattoos were signals for humiliation, mockery, violence and murder.

According to the NGO «Projector» report, Russian soldiers deliberately sought out LGBT community members. For example, there is evidence that Russian soldiers forced men to undress, checked smartphones for same-sex dating apps and severely beat them for it. Aleksandr was detained at a checkpoint by Russian soldiers, pushed into their van and taken to a temporary detention facility just because he was part of the LGBT+ community. He was beaten initially in the facility. Then a red dress was brought, and he was forced to wear it. In this dress, he was taken to an interrogation with an FSB officer. Aleksandr’s answers displeased the Russians, so he was added to a list and kept under arrest. According to him, being on this list «allowed» the guards to beat him, torture him with electric shocks, force him to eat the Ukrainian flag and more. Sexual violence was common in the facility. Medical care was not provided, detainees were fed once a day, and access to a shower was granted only to those who «deserved» it. To get permission for a shower, guards forced detainees into sexual acts. Aleksandr was held captive for 64 days. He was released but ordered to sing the Russian anthem every morning for ten days in a row while being watched from another building with binoculars to ensure compliance.

And there are countless such examples.

- Now the «Insha» organisation is still active, and part of the community still lives in Kherson, - continues Maryna Usmanova. - For instance, we received a grant for an initiative to provide the city with bicycles. Kherson currently has problems with public transport, and walking around the city is unsafe. So we purchased bicycles, brought them to Kherson and distributed them to those in need. Another initiative of ours is the evacuation of art objects. We managed to save many valuable exhibits.

But staying in Kherson was far too dangerous for me, and I had to leave. In the city, I was a public activist. I was invited to appear on television and radio. At the same time, the registered address of our organisation was effectively my home. It was not difficult to find me as an LGBT activist. Moreover, before the full-scale invasion, an advocacy campaign for the crisis centre was conducted, and billboards featuring, among others, my face were displayed throughout the city. If you googled «Kherson LGBT», the system would provide plenty of information about me.

As I later learned, they were looking for me. So, if I had not left, I probably would not be speaking with you now.

«Everyone needs their own community. Especially Ukrainians at this time»

- We ended up in Berlin «via Australia». In the sense that a Kherson activist we knew, who had moved to Australia long ago, helped us find people in Berlin willing to assist us.

We were housed in an anarchist commune. There were seven of us, plus a cat and a Malamute dog. All of us lived in one room for eight months. But it was far from the worst option, and we are very grateful. Anarchists are saints (laughs, - Edit.).

Once we adapted, we began meeting with other activists. One day, along with Loki von Dorn, we decided that we wanted to establish our own organisation.

Now, the Kwitne Queer community comprises over 100 people. We are the only organisation for queer Ukrainians in Western Europe. We meet approximately once a week to discuss plans, organise discussions, lectures, mutual support groups, play «Mafia» and celebrate holidays together. Everyone needs their own community, especially Ukrainians at this time.

The Kwitne Queer team consists of five people: Kyrylo Kozakov, Maryna Usmanova, Loki von Dorn, Hala Korniienko and Mariyana Polevikova. All of them are in Berlin due to the war. Private archive

After all, you might come to a supposedly friendly place, and then you are confronted with unfriendly questions about politics as a Ukrainian: «Why is your Zelensky fighting with Russia?» And often, these questions are not from Russians but from people from Kazakhstan or Azerbaijan. It is clear that after such questions, it is difficult to consider such a community your own.

One of our important projects is «Your Friendly Interpreter». Each of us occasionally needs to visit doctors, government institutions, job centres and so on. However, Ukrainians still largely do not know German. How then can one explain to a gynaecologist, for example, that despite someone having a beard, they have female reproductive organs? There are many issues where it is impossible to be effective without an interpreter.

In Germany, there are charity foundations that provide free interpreters, such as the «Caritas» organisation. But. First of all, it is a religious organisation. Secondly, they mostly provide Ukrainians with Russian interpreters. Because there are many of them. And you cannot choose your own interpreter because it is a free service.

Imagine a transgender person going to a gynaecologist accompanied by a homophobic, Ukrainophobic elderly woman interpreter. I once went to a therapist in the company of just such a person. She told me that «all Ukrainians are Banderites» and so on, following the well-known Russian narratives

That is why we came up with a solution: a person goes to the doctor, calls our Ukrainian interpreter via Telegram from there, and they translate on speakerphone. We already have five specialists, and experience shows that this option is much more comfortable than what local charity foundations offer. This service is very popular with us.

One of my dreams and goals is to have my own shelter or social apartment - a queer hostel. Berlin has a huge housing problem. From time to time, people find themselves on the streets. They need a safe place to get through difficult times or a gap between housing contracts.

Mayor of Berlin Kai Wegner (centre, in a white shirt and jeans) and Ukrainian Ambassador to Germany Oleksii Makeiev at the CSD Pride. Photo: genderstream.org

Every year, we participate in the Berlin Pride, one of the largest in Europe. Ukrainian Ambassador to Germany Oleksii Makeiev joins the Ukrainian column, delivers a speech, and last year, the Mayor of Berlin Kai Wegner spoke from our float.

Does Berlin have problems with homophobia? At the legislative level, everything is excellent. But on the level of personal communication - not always. Germans have already learned that homophobia is bad, that it makes you appear at least uneducated. But in Berlin, Germans have long been less than half the population. Many people from other countries bring their homophobia with them.

«I chose Berlin because I felt safe here»

Another co-founder of Kwitne Queer, Loki von Dorn, a non-binary person, human rights advocate, activist and actor, shares:

- Even before the full-scale invasion, I broke my leg - and the fracture was quite serious, with fragments. When the war began, because of my leg, I could not join the Territorial Defence or even a volunteer headquarters - they would not take me. In March, I finally had surgery, and an implant was placed to fix the bone. Fighter jets were flying over the city of Dnipro at that time. I lay there thinking I would not even have time to hide if the Russians started bombing.

At the end of May, I decided to leave. I went to Germany because I had many acquaintances there, although, in the end, it was new acquaintances who helped me. I chose Berlin because it is the most welcoming to queer people. Here I felt safe. Berlin reminds me of my favourite cities in Ukraine: a bit of Dnipro, a bit of Odesa, and a bit of Kyiv.

Loki von Dorn: «In Germany, there is a voice for everyone. Unfortunately, that includes Russians too. That is why it is important to have our Ukrainian community». Private archive

I had no money, did not know the language, and the documents took a long time to process. My housing was only for a month. In six months, I changed the roof over my head eight times. Sometimes I slept on the floor. Despite this, I adapted quickly and immediately started looking for activities.

It is hard for creative professionals to find work in Berlin. Because here, every other person is an «artist». You are not competitive here due to the vast number of people like you

As a professional activist, I sought opportunities primarily in this direction. I had known Maryna Usmanova from Ukraine. In Berlin, I attended events she organised for the Ukrainian queer community. And one day at the end of 2022, we decided to create an organisation for Ukrainians who found themselves here because of the war.

In February 2023, we began the process of registering Kwitne Queer. We wrote the charter, submitted the documents, and only in August 2024 did we receive official non-profit organisation status. Until then, we worked as volunteers. Registering your non-profit organisation in Germany is not easy at all. For example, we are still waiting for our account to be set up, without which we cannot receive grants or spend grant money.

Our main mission is to support equal opportunities and inclusion for queer Ukrainians in Germany, facilitating their interaction. We all need support. Because sometimes you cannot predict the criterion by which you will be discriminated against: whether for being queer, a refugee or Ukrainian.

Recently, we were formally accepted into the Alliance of Ukrainian Organisations. Interestingly, the Ukrainian Orthodox Church is among the members of this alliance. They were not against it. Along with other organisations in the Alliance, we share a space where we can host our events.

At the time of this article's publication, the Kwitne Queer organisation officially opened an account in a German bank, received a grant from one of Berlin's district centres, and launched an official website. So, new initiatives lie ahead.

20
хв

«Free translators for Ukrainians in Germany - most of them are homophobic Russians. We decided to protect the queer community»

Kseniya Minchuk

Про смерть Світлани Олешко повідомив у Фейсбуці письменник Сергій Жадан.

Журналіст та громадський активіст Євген Клімакін зазначив, що прощання з режисеркою відбудеться 23 грудня о 12.00 у Варшаві.

«Не стало Світлани... Людини, яка створила Teatr 'Arabesky'/ Театр "Арабески", привносила в театр поезію, повставала проти штучного і заскорузлого, розповідала про Шевельова і Юру Зойфера, про наших закатованих і репресованих. Людини, яка втілювала Харків і була частиною його серця», — написала Тетяна Терен, журналістка, виконавча директорка Українського ПЕН.

«Талановита, харизматична, світла, вона була джерелом натхнення для багатьох з нас. Своєю енергією та добром Світлана змінювала світ навколо себе, несучи любов, підтримку й силу кожному, хто її знав», — пише у своєму пості лідерка ініціативи Євромайдан-Варшава Наталка Панченко.

Після початку повномасштабного вторгнення Світлана Олешко переїхала до Польщі, де працювала у Польському театрі ім. А. Шифмана у Варшаві.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6512974ff15ba88aec92030f_Yuliia_Natalia_Svitlana_Fot.Tymofii%20Klubenko-male.jpg">Мої три сестри. Ми зараз у різних країнах, але хочемо знову всі разом жити у Харкові</span>

Наприкінці березня цього року у Варшаві відбулась прем’єра вистави Світлани Олешко «Харків, Харків». Вистава створена у формі мюзиклу та розповідає про діяльність театру «Березіль» та його засновника Леся Курбаса. Текст до вистави спеціально написав Сергій Жадан. «Це дуже харківська історія про те, як театр “Березіль” приїжджає до Харкова з Києва і що власне з ним стається потім, — розповідала Світлана Олешко. — Сергій Жадан дотримується історичної правди. Майже. Тільки ми змінили фінал. Ми подумали, що досить вбивати наших митців і ми залишили Курбаса жити і вручили йому Оскар».

У січні цього ж року в Польському театрі імені Арнольда Шифмана режисерка організувала читання антології «Війна 2022». До книги увійшли твори 42 українських авторів, написані після 24 лютого 2022 року.

Фото: Tymofii Klubenko

Світлані Олешко був 51 рік. Вона двічі була заміжня. Першим чоловіком режисерки був письменник Сергій Жадан. Другий — лідер гурту «Мертвий півень» Місько Барбара, який помер у 2021 року.

Світлана Олешко – засновниця, директорка і режисерка театру «Арабески». Проходила стажування в Польському інституті театру. З 1993 по 2019 рік працювала науковим співробітником Літературного музею в Харкові. Світлана Олешко є ініціаторкою створення Театрального інституту в Харкові. Найвідоміші постановки – «Декалог: локальна світова війна», «Червоний Елвіс», «Чорнобиль™ », «РадіоШансон: Вісім історій про Юру Зойфера».

Світлана Олешко від початку заснування онлай-медіа Sestry.eu була його авторкою, робила інтерв'ю з видатними постатями сучасності. Вся редакція Sestry висловлює свої співчуття рідним та друзям Світлани Олешко.

20
хв

Померла режисерка Світлана Олешко

Sestry

You may be interested in ...

Ексклюзив
20
хв

Poland - the indisputable target of Russians. German politician Rebecca Harms on Russia’s information war in Europe

Ексклюзив
Disinformation
20
хв

The war of narratives: how Russia manipulates the information space in Ukraine and Europe

Ексклюзив
20
хв

«Germany - an unfavourable place for entrepreneurs, hence Ukrainians bring their social and charitable initiatives to Berlin»

Contact the editors

We are here to listen and collaborate with our community. Contact our editors if you have any questions, suggestions, or interesting ideas for articles.

Write to us
Article in progress