Ексклюзив
20
хв

Очільник Інституту серця Борис Тодуров: «Кожна трансплантація — не просто операція. Це справжнє диво»

«Лише за останні три роки ми зробили 110 трансплантацій серця, включаючи 10 пересадок дітям», — Борис Тодуров про трансплантацію під час війни, порятунок військових та «омолоджені» хвороби серця

Nataliia Zhukovska

Борис Тодуров, директор Інституту серця

No items found.

Борис Тодуров — член-кореспондент Національної академії медичних наук України, доктор медичних наук, професор та заслужений лікар України. Він вже 17 років очолює Інститут серця, який раніше мав назву Київський міський центр серця. Провів понад 15 тисяч операцій. 2001-го року вперше в Україні здійснив трансплантацію серця людини. А у 2016 році разом з німецьким професором Крістофом Шмідом провів першу в Україні операцію з імплантації механічного серця.  

Наталія Жуковська: Пане Борисе, наскільки війна омолодила хвороби серця? 

Борис Тодуров: Війна — це завжди великий стрес для всіх. Особливо така жорстока війна, яка триває в Україні, із постійними щоденними обстрілами. Хронічний стрес викликає судинні і серцеві захворювання. І зараз ми бачимо, що досить молоді люди — до сорока років — вже приїжджають до нас з інфарктом, кардіоміопатіями та із іншими хворобами. Тому сьогодні впевнено можна говорити, що війна суттєво омолодила хвороби серця. 

Борис Тодуров в операційній. Фото: приватний архів

Які найчастіше хвороби серця траплялись за останні три роки — роки повномасштабного вторгнення?

Найчастіше зараз зустрічається ішемічна хвороба серця, бо збільшились фактори ризику для неї. Ідеться про артеріальну гіпертензію, ожиріння, цукровий діабет, куріння, підвищений рівень холестерину, високий артеріальний тиск, стрес — всі ці фактори зараз присутні у молодих людей. Особливо у тих, які перебувають на передній. Сукупність таких факторів ризику призводить до того, що наявні у людини  спадкові захворювання можуть загостритисяі і розвиватися набагато раніше, ніж за нормальних умов.  

Ви були на двох війнах — у Косові та в Іраку, а тепер вам доводиться працювати вдома — під час війни РФ в Україні. Які паралелі могли би провести між тим, що бачили? В яких умовах вам доводилося працювати?

Ані в Іраку, ані у Косово я не бачив таких бойових дій, як в Україні. Ми працювали у лікарнях, де не було таких обстрілів, як зараз в Україні. Над нашими головами не літали по 100 шахедів та ракет на день. Там було досить комфортно робити свою роботу. В Україні ж ми працюємо в умовах частих блекаутів, щоденних обстрілів і повітряної тривоги.

Ми постійно ризикуємо, бо коли йдемо в операційну, у цей час бути повітряна тривога і обстріли, але ми не йдемо в укриття, бо не можемо припинити свою роботу

Тому кожного дня, працюючи в лікарні, коли трапляється обстріл, наші хворі і ми стикаємось з великим ризиком того, що може бути, як в дитячій лікарні «Охматдиті», коли російські ракети зруйнували будівлю і вбили кількох людей. Ці війни не можна порівнювати. Україна сьогодні потерпає від значно більшої агресії ворога.

Наскільки інститут та ваші медики були готові до початку великої війни? Які найперші задачі стояли перед вами у перші дні війни?

Першого дня повномасштабної війни ми зібралися о 7-й ранку в Інституті серця. Я обдзвонив всіх. Під час наради наголосив співробітникам, що ми є лікарями, тобто військовозобов'язаними, нам, насамперед, треба організувати роботу нашої лікарні, враховуючи умови війни. Ми організували хірургічний процес. Приймали поранених цивільних і військових. З підвалу зробили повноцінне бомбосховище. Розуміючи, що можемо втратити зв'язок, електрику і опалення, купили декілька генераторів. Щоб мати альтернативне водопостачання, на території пробурили свердловину. Організували власне опалення на деревяній стружці. Перейшли на автономну котельню, щоб не залежати від центральної. У перші дні дістали два Starlink і забезпечили собі альтернативний зв'язок. Жили в повній автономізації.

Борис Тодуров: «500 людей майже три місяці жили у нас в бомбосховищі». Скриншот з відео

Також закупилися продуктами, бо в Києві перші три місяці майже не було можливості їздити по місту. Зранку 24 лютого я на швидкій їздив по магазинах, які ще працювали. Купували хліб, продукти, які можна було дістати. 500 людей майже три місяці жили у нас в бомбосховищі. Це були наші пацієнти, які вже не могли нікуди поїхати, співробітники з родинами та домашніми тваринами.

Ми намагалися всім дати притулок. До нас навіть привозили дітей з Сумського дитячого будинку та з інших областей. Ми забрали декількох пацієнтів з нашого Ірпінського філіалу, куди у березні зайшов ворог. Тому було не дуже легко забезпечувати харчування, опалення і водопостачання, але ми справились. Розуміли, що наша допомога буде потрібною у ці скрутні часи. Тому зорганізувалися і жодного дня не зупинили свою роботу. На сьогодні ми повністю незалежні. Навіть якщо навколо все зупиниться, то Інститут серця працюватиме впродовж трьох місяців на повній автономізації. 

90 перших днів війни ви жили у клініці. Як це було?

Я жив на роботі і спав на дивані у своєму кабінеті. Поруч тримав автомат Калашникова, набої принесла наша тероборона. Кожен з чоловіків-співробітників мав якусь зброю. Ми були готові захищати клініку і місто. У нас був зв'язок із теробороною, і ми усвідомлювали, що якщо вже будуть бої у Києві, то ми в них братимемо участь як звичайні солдати. Ми були готові до цього і технічно, і морально. У всіх був патріотичний настрій. 

Борис Тодуров: «Навіть якщо навколо все зупиниться, то Інститут серця працюватиме впродовж трьох місяців на повній автономізації». Фото: соцмережі Тодурова

Окупанти знищили філію Інституту серця в Ірпені. Росіяни чинили звірства на Київщини і в інших регіонах — і продовжують це робити. Ви 5 років прожили у Росії. Яке коріння ненависті росіян до українців? 

Я думаю, що це ненависть не тільки до українців. Вони мають ненависть до самих себе. Вона формується з дитинства. У Росії є так звана «табірна субкультура». Якщо ви подивитесь якісь російські фільми за останні 10-15 років, то побачите, що там формується така собі ідеологія табору. Де є дозорний, «пахан», «злодій у законі». І все російське суспільство зараз побудоване саме так. 

У дитинстві разом із батьками протягом 5 років я проживав в Іркутській області Росії і відчув на собі дію цієї субкультури. Пам'ятаю, що в школі у нас були дозорні — ті, хто збирав гроші з малечі. Були бандитські угруповання, які гралися школа на школу, клас на клас. Тобто у них з дитинства сформована субкультура, яка базується на не на демократії та законі, а на силі і насильстві. І там, де можна безкарно зробити якесь насильство, росіяни це роблять. І не тільки по відношенню до інших країн, а й по відношенню до свого народу.

Я думаю, що ця субкультура формувалася ще з часів монголів, і досі Росія не стала демократичною, ліберальною і цивілізованою. Всі питання вирішуються тільки через насильство і силу

Тому мене це не дивує. Таку поведінку я бачив ще в дитинстві, коли ходив в школу, і ми розуміли, з ким маємо справу. Насправді Україна завжди добре розуміла, ким є її сусід. Тільки трішки, на жаль, ми не підготувалися. Не вкладалося ні у кого у думках, що вистачить розуму у цих людей піти великою війною і вбивати в 21-му столітті тисячі людей. Не тільки чужих, а і своїх. Заради амбіцій однієї людини, яка є не дуже здоровою психічно.

Кардіохірурги Інституту мають великий досвід втручань з приводу бойових поранень. З якими проблемами до вас найчастіше звертаються військові?

Ми почали оперувати поранених ще з 2014 року. Опікувались 11-м батальйоном. Це були добровольці. Ми їздили своєю швидкою, забирали поранених військових і лікували у себе.

Борис Тодуров під час поїздки на Донбас, 2015 р. Фото: соцмережі Тодурова

З початком широкомасштабної війни ми продовжили цю роботу і досі оперуємо поранених у серце, судини, грудну клітину. І не тільки у себе. Ми їздимо у військові шпиталі і там теж проводимо оперативні втручання. Нещодавно були у Харківському госпіталі. У військового було важке поранення аорти і легень. Ми брали з собою апарат штучного кровообігу — відкрили аорту, забрали уламки. Врятували хлопцю життя. Згодом забрали його до себе, і він у нас пройшов реабілітацію.

Загалом, сотні поранених пройшли за ці три роки через наш інститут. Маю велику колекцію металевих уламків, шрапнелі куль, які ми дістали із серця, великих судин, легень, із грудної порожнини

У перші дні війни з Бучі нам привозили  цивільних людей. Думаю, що ми не найактивніші хірурги. Звичайно, що військові госпіталі і загальні хірурги, нейрохірурги зробили набагато більше операцій. Вони прооперували тисячі людей. Взагалі-то лікарі зробили свою справу в цій війні. Вистояли, не поїхали нікуди, а продовжують рятувати людей. І, звичайно, що роблять все можливе, щоб поранені не стали інвалідами.

Скільки операцій ви зробили за всю вашу діяльність? 

Я не знаю, скільки їх точно на сьогодні, але рік тому цифра становила 15000 операцій — за 38 років моєї хірургічної діяльності.

Якою була ваша перша пересадка серця?

Першу пересадку серця в Україні мені довелось зробити з моїми колегами ще в 2001 році. Тоді ще не було умов і такого гарного закону про трансплантацію, як є на сьогодні. Не було й бюджету на це. Ми робили все за свої гроші. Тоді, у 2000-х роках, ми зробили чотири трансплантації. Деякі наші пацієнти прожили 16-17 років. Ну, а на сьогодні ми вже зробили 110 трансплантацій тільки за останні три роки, включаючи 10 трансплантацій дітям. Нещодавно ми зробили першу в нашому інституті трансплантацію легень. Досить вдало. Наша пацієнтка йде на поправку. Того ж дня ми зробили ще три пересадки серця — восьмирічному хлопчику, мамі п'ятьох дітей і молодому чоловіку. Ми продовжуємо досить вдало нашу трансплантологічну програму.

2024-го року провели 29 трансплантацій серця без жодного летального випадку — всі вижили і в гарному стані. Ми дуже пишаємося такими результатами

Думаю, що навіть в західних країнах сьогодні жодна клініка не може сказати, що за рік не втратили жодного хворого після пересадки серця. Тому ми ділимося досвідом із закордонними колегами, багато навчаємося, читаємо лекції і робимо презентації на конференціях.

Що відбувається в області трансплатології під час війни? 

Під час війни не просто працювати всім. Але з 2019 року, коли був ухвалений новий закон, почалося нормальне фінансування, й організувати трансплантаційну координацію по всій країні стало простіше.

Борис Тодуров під час транспортування органів для трансплантації. Фото: соцмережі Тодурова

Ми прогресуємо щороку і збільшуємо кількість операцій на 20-30%. Загалом, не тільки ми, а й декілька транспланталогічних центрів в Україні розвиваються досить швидко.

На сьогодні ми входимо в європейське медичне поле з досить розвинутою трансплантологією. Це стосується трансплантації нирок, печінки, серця, легень,  підшлункової залози, клітин кісткового мозку

Тобто в Україні майже всі напрямки трансплантології розвиваються активно і результативно. Попри війну й часом брак грошей і кадрів, ми працюємо.

Вас запрошували робити операції до багатьох країн світу. Які поїздки найбільше запам’яталися? 

Перша моя поїздка за кордон була в 1999 році в Єгипет, де ми оперували новонароджених дітей. Багато дитячих операцій я зробив в Азербайджані. В Грузії ми зробили перші операції в місті Батумі. За перші 100 складних операцій я став почесним жителем міста. Також оперував в Узбекистані — у Ташкенті і Самарканді. Перед повномасштабною війною ми були у Душанбе (Таджикістан) і Ісламабаді (Пакистан). Підписали угоду про співпрацю, але війна зруйнувала наші плани. Також оперував в Іраку під час війни в 2004 році. Під час війни у Косово, у 2005 році, ми забирали дітей з Пріштіни. Кожна країна по-своєму запам’яталася. Грузія і країни Середньої Азії були дуже гостинні. Нас гарно приймали, і там ми оперували найскладніші випадки. Кожна країна цікава, і в кожній країні є свої особливості, але завжди важко оперувати в чужих стінах.

Борис Тодуров з польськими кардіохірургами під час міжнародної конференції у Києві, 2019 р. Фото: приватний архів

Ви також налагодили співпрацю із польськими колегами. У чому вона полягає? 

Співпраця із польськими колегами триває багато років. Із того часу, коли ми познайомилися із професором Зембалою в Забже. Співпраця дуже плідна, багаторічна, і ми знайомі майже з усіма провідними кардіохірургами Польщі.

Борис Тодуров разом з польським кардіохірургом, професором Зембалою, 2017р. Фото: приватний архів

Обмінюємося досвідом і консультуємо наших важких пацієнтів з трансплантологами у Польщі. Ми також розробляємо нові методи механічного серця і спілкуємося щодо реєстрації польських приладів механічних сердець в Україні. Я мав декілька доповідей на польському кардіологічному клубі торік і на міжнародних конгресах у Польщі. 

Як лікар Тодуров знімає стрес? Що допомагає відновлювати сили?

Для мене найкращий шлях аби переключитися і зняти стрес — робити щось своїми руками. У мене є маленька майстерня на дачі, де я збираю цікаві шматочки деревини з гарною структурою і роблю невеличкі вироби — стаканчики, цукернички, шкатулки для прикрас, вази. Все це потім дарую своїм друзям. Це моє улюблене хобі. Зазвичай ним займаюся взимку, а влітку проводжу час у своєму невеличкому саду на дачі. Дуже люблю садівництво.

Наше інтерв’ю виходить у період новорічних свят — яку з ваших операцій ви могли б назвати справжнім дивом?

Останнім часом я зазвичай оперую надскладні операції. Пишаюся операцією, яку зробив 6-річній Соломії із трансплантації серця. Це, на мою думку, було найважливіше досягнення у моїй практиці, коли ми зробили трансплантацію саме цій маленькій дівчинці. Це була перша дитяча трансплантація в Україні.

Борис Тодуров з дівчинкою, якій було зроблено пересадку серця. Фото: приватний архів

Ну, і ще більш складною була перша у нашому інституті операція із трансплантації легень. Її ми зробили Маргариті — мамі п’ятьох дітей. Це була надскладна операція, яка тривала майже 10 годин. Пацієнтка вижила, проходить реабілітацію і це, на мою думку, справжнє диво. Жінка вижила і зараз ми радіємо разом із нею. На мою думку, кожна трансплантація — не просто операція чи методика лікування пацієнтів. Це справжнє диво.

No items found.

A TV host, journalist and author of over three thousand materials on various subjects, including some remarkable journalist investigations that led to changes in local governments. She also writes about tourism, science and health. She got into journalism by accident over 20 years ago. She led her personal projects on the UTR TV channel, worked as a reporter for the news service and at the ICTV channel for over 12 years. While working she visited over 50 countries. Has exceptional skills in storytelling and data analysis. Worked as a lecturer at the NAU’s International Journalism faculty. She is enrolled in the «International Journalism» postgraduate study program: she is working on a dissertation covering the work of Polish mass media during the Russian-Ukrainian war.

Support Sestry

Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!

Donate

Про смерть Світлани Олешко повідомив у Фейсбуці письменник Сергій Жадан.

Журналіст та громадський активіст Євген Клімакін зазначив, що прощання з режисеркою відбудеться 23 грудня о 12.00 у Варшаві.

«Не стало Світлани... Людини, яка створила Teatr 'Arabesky'/ Театр "Арабески", привносила в театр поезію, повставала проти штучного і заскорузлого, розповідала про Шевельова і Юру Зойфера, про наших закатованих і репресованих. Людини, яка втілювала Харків і була частиною його серця», — написала Тетяна Терен, журналістка, виконавча директорка Українського ПЕН.

«Талановита, харизматична, світла, вона була джерелом натхнення для багатьох з нас. Своєю енергією та добром Світлана змінювала світ навколо себе, несучи любов, підтримку й силу кожному, хто її знав», — пише у своєму пості лідерка ініціативи Євромайдан-Варшава Наталка Панченко.

Після початку повномасштабного вторгнення Світлана Олешко переїхала до Польщі, де працювала у Польському театрі ім. А. Шифмана у Варшаві.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6512974ff15ba88aec92030f_Yuliia_Natalia_Svitlana_Fot.Tymofii%20Klubenko-male.jpg">Мої три сестри. Ми зараз у різних країнах, але хочемо знову всі разом жити у Харкові</span>

Наприкінці березня цього року у Варшаві відбулась прем’єра вистави Світлани Олешко «Харків, Харків». Вистава створена у формі мюзиклу та розповідає про діяльність театру «Березіль» та його засновника Леся Курбаса. Текст до вистави спеціально написав Сергій Жадан. «Це дуже харківська історія про те, як театр “Березіль” приїжджає до Харкова з Києва і що власне з ним стається потім, — розповідала Світлана Олешко. — Сергій Жадан дотримується історичної правди. Майже. Тільки ми змінили фінал. Ми подумали, що досить вбивати наших митців і ми залишили Курбаса жити і вручили йому Оскар».

У січні цього ж року в Польському театрі імені Арнольда Шифмана режисерка організувала читання антології «Війна 2022». До книги увійшли твори 42 українських авторів, написані після 24 лютого 2022 року.

Фото: Tymofii Klubenko

Світлані Олешко був 51 рік. Вона двічі була заміжня. Першим чоловіком режисерки був письменник Сергій Жадан. Другий — лідер гурту «Мертвий півень» Місько Барбара, який помер у 2021 року.

Світлана Олешко – засновниця, директорка і режисерка театру «Арабески». Проходила стажування в Польському інституті театру. З 1993 по 2019 рік працювала науковим співробітником Літературного музею в Харкові. Світлана Олешко є ініціаторкою створення Театрального інституту в Харкові. Найвідоміші постановки – «Декалог: локальна світова війна», «Червоний Елвіс», «Чорнобиль™ », «РадіоШансон: Вісім історій про Юру Зойфера».

Світлана Олешко від початку заснування онлай-медіа Sestry.eu була його авторкою, робила інтерв'ю з видатними постатями сучасності. Вся редакція Sestry висловлює свої співчуття рідним та друзям Світлани Олешко.

20
хв

Померла режисерка Світлана Олешко

Sestry

Croatians have warmly welcomed Ukrainians since the very first days of the full-scale war. According to official data, the country has taken in approximately 30 thousand Ukrainian refugees. Stress, language barriers, and lack of employment are just some of the challenges faced in a new country. In July 2022, several proactive Ukrainian women, who had overcome the tough path of adaptation themselves, decided to unite for a good cause. They established an organisation for their fellow countrymen called «Svoja», which has been actively helping those in need for three years now.

Iryna Pronenko: «I could not comprehend that war could happen twice in my life»

I come from Luhansk. I studied there, graduated from the Faculty of Psychology, and managed to work in my profession before 2014. As soon as the war began, my future husband and I left the city. We never wanted to live under Russian rule. In Luhansk, we left two apartments and all our belongings behind, embarking on a new life in Kharkiv. We invested our earnings in professional development and education because the situation in 2014 demonstrated that those with knowledge and experience had a better chance of finding employment. It took us eight years to build a new life and make something out of ourselves. By the time of the full-scale war, I was a managing partner of an HR consulting agency, and my husband had a psychological counselling practice. However, like in 2014, the war caught up with us again. In mid-March 2022, we decided to leave. Due to my husband’s disability, we both went abroad.

Iryna Pronenko: «The situation in 2014 showed that those with knowledge and experience had a better chance of finding employment». Photo: Private archive

We chose Montenegro, not knowing that fate would decide otherwise. Our route passed through Hungary and Serbia. However, when boarding a bus to Belgrade, the driver refused to let us on with our cat. We started looking for another way to get to Montenegro, and it led us through Zagreb. At that point, we had been on the road for five days.

We arrived in Zagreb on 17 March 2022. Perhaps due to exhaustion and the sense of peace, we decided to stay there.

On Facebook, I found a group helping Ukrainians in Croatia. I wrote that a couple with a cat was looking for accommodation. That same day, we received a reply: «We would be happy to host you»

Within a few days, I saw a social media announcement about free Croatian language courses. Over the next month and a half, I studied. Finding a job in Croatia was not easy, but I continued working remotely in Ukraine. Eventually, I met the head of the «Svoja» organisation, offered my help, and got involved in volunteering.

Iryna Pronenko at Croatian language courses. Photo: Private archive

I still help Ukrainians in Croatia with career counselling, setting up businesses, and job searches - such as writing CVs and preparing for interviews. Before us, no one else was doing this. With my beginner-level Croatian, I accompanied people to interviews. Later, when the association won a grant and began receiving funding, I was employed there as a specialist in employment and career consulting.

When the full-scale invasion began, I could not comprehend that war could happen twice in my life. There was an inner protest when you think, how many times must I start over?

In Croatia, it so happened that we created our own job. Its results are evident. Over two years, we have employed more than 500 people. For now, I do not plan to return to Ukraine - and I have nowhere to return to.

Tetyana Chernyshova: «It is very important to feel that you are not alone»

We are from Kyiv and, like many others, thought that the war would not last long - at most, three days. I remember sitting in the bomb shelter with my children. We have three. At that time, one daughter was eight years old, the other six. Our eldest was no longer living with us.

Tetyana Chernyshova’s daughters in a bomb shelter during the shelling of Kyiv. Photo: Private archive

On the second day of the full-scale war, my husband said: «We are leaving. You have half an hour to pack. Whatever you take is yours. We are heading to Western Ukraine». We had a huge argument because I thought it was inappropriate and unnecessary to leave home. I took documents, money, some belongings, and underwear for three days. For some reason, I was convinced that we would return within a week.

On the way, along the Zhytomyr highway, we saw a lot of military equipment. Missiles were being shot down overhead. The children asked: «Why are there fireworks during the day? You cannot even see them». From Kyiv to Zhytomyr, it took us about seven hours. The next day, we heard horrifying news that cars were burning on the Zhytomyr highway and that there were Russian tanks there. We reached the Slovakian border. We managed to find a place to stay in a student dormitory. A few days later, we decided to go abroad with the children. Friends invited us to Zagreb, Croatia. My husband stayed behind, and I went with the children to the pedestrian border crossing. In a queue over seven kilometres long, we stood for 12 hours.

After crossing the border, I panicked. My mind was in chaos. I called the woman who had invited us to Croatia. She fully coordinated us. The next day, we travelled by train to Budapest and from there to Zagreb. And again, we thought we would stay for a week at most - and then return home. However, on March 8th, our house near Kyiv was destroyed by an enemy projectile. It was a direct hit. All that was left of the house was a pile of rubble. That was the moment I understood the gravity of the situation. At first, I was like an animal trapped in a cage. Only later did I start going outside, exploring where the shops and hospitals were.

The children were very well received at the local school. Simultaneously, they studied online in Ukraine. One daughter immediately integrated into the group, while the other struggled. She cried every day and said: «Mum, I do not want to go to school. I do not understand what they are saying. They hug me, and I do not want to hug them».

Tetyana Chernyshova with her daughters. Photo: Private archive

Croatians are a kind and empathetic nation. They sympathised with us greatly because 30 years ago, they also experienced war and understand what it is like. I worked online as a lecturer in therapeutic physical education at Shevchenko University. However, we were eventually told that it was impossible to conduct lessons from abroad. I had to resign. Until I learned the Croatian language, I worked wherever I could - cleaning floors and toilets, babysitting. In March 2022, I accidentally met a Ukrainian woman named Nataliya, and later, we founded our association «Svoja». We decided to provide informational support to Ukrainians who found themselves displaced by the war.

When you are in a foreign country and do not know your rights, anything can happen. For example, there were cases where people were deceived about their wages at work

Today, I work as a waitress in a café near my home and my children’s school, and I volunteer at «Svoja». From my own experience, I know that people arriving in a new place often do not know where to start or how to proceed. As for my adaptation, I have learned the language and gained some understanding of how to survive here. However, I still feel like a stranger in a foreign country.

Nataliya Hryshchenko, Head of the Ukrainian Association in Croatia: «For us, «Svoja» is one of our own»

We established «Svoja» in July 2022. At that time, it was not easy for anyone who had found temporary refuge in Croatia. We lived without unpacking our suitcases, waiting to return home the next day. Unfortunately, that did not happen. So, we decided to create our own community called «Svoja». To gain people’s trust, it was necessary to officially register the organisation. We were fortunate to meet the «Solidarna» Foundation, which supported us both legally and financially. They provided us with our first grant, registered a fund to support Ukrainians, and acted as our mentors.

Nataliya Hryshchenko: «We managed to create a community of Ukrainians who use our services». Photo: Private archive

Today, our core team consists of four people brought together by chance. Each of us has our own area of focus. We managed to build a community of Ukrainians who use our services, comprising over three and a half thousand people.

It is very important to feel that you are not alone. By helping others, we help ourselves cope with the pain that the war inflicts on all of us

First and foremost, we provide informational support. Our main focus areas are employment and education. We collaborate with the local employment fund. We have a database of people who contact us and respond to their requests quickly. There is no bureaucracy with us. We work with over 70 employers who provide us with job openings. We also cooperate with legal firms that support refugees. Additionally, we assist Ukrainians in validating their diplomas. The number of people seeking our services grows every year. People want to work in their professions and receive fair pay.

During a meeting at «Svoja». Photo: Private archive

We also work in the field of human rights protection. We collaborate with the Ombudsman of the Republic of Croatia and have even had to seek their assistance. For example, 20 kilometres from Zagreb, there is a settlement of Ukrainians where there was no family doctor after the previous one resigned. This is a significant issue for Croatia, which lacks two thousand doctors. We wrote a collective appeal to the Ombudsman, who addressed the issue through the Ministry of Health.

Additionally, we organise language courses. So far, over 200 people have completed our programmes. From January 2025, we plan to introduce a Croatian language course specifically for medical professionals. We have also established an IT community that offers training sessions. Currently, we are running a course on artificial intelligence. Moreover, we provide regular psychological support lectures.

There are requests for psychological, physical, and even material support. Recently, we collected items and food for people who had just arrived from Ukraine. Their numbers continue to grow. Last year, according to official data, there were 22,900 Ukrainians in Croatia; by 2024, this number had risen to over 27 thousand.

Finding us is simple - we have our own website and are also active on Facebook, Telegram and YouTube.

20
хв

Nataliya Hryshchenko, head of the Ukrainian association in Croatia: «It is important to feel that you are not alone»

Nataliia Zhukovska

You may be interested in ...

Ексклюзив
Disinformation
20
хв

The war of narratives: how Russia manipulates the information space in Ukraine and Europe

Ексклюзив
20
хв

Nataliya Hryshchenko, head of the Ukrainian association in Croatia: «It is important to feel that you are not alone»

Ексклюзив
20
хв

Head of «Women's Territory» Liliia Shevchenko: «We give women a sense of sisterhood»

Contact the editors

We are here to listen and collaborate with our community. Contact our editors if you have any questions, suggestions, or interesting ideas for articles.

Write to us
Article in progress