Ексклюзив
20
хв

«Словаки — переважно розумні, проєвропейські люди. Для яких те, що зараз відбувається — катастрофа». Як живуть українці в Словаччині?

«Підтримка українців серед населення й співчуття є досі. Всі, кого я знаю, проти Фіцо, проти Росії. Цих людей шокували результати виборів. Вони виходять на протести, кажуть, що не хочуть жити у СРСР. Тут доросле і дійсно толерантне суспільство»

Kateryna Kopanieva

Сотні людей тримають ліхтарі на антиурядовому протесті під гаслом «Словаччина  — це Європа, досить Росії» 24 січня 2025 року в Братиславі, Словаччина. Фото: TOMAS BENEDIKOVIC/AFP/East News

No items found.

Support Sestry

Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!

Donate

Масові протести в Словаччині, на які виходять тисячі людей, не згодних з проросійським курсом уряду Роберта Фіцо, не сходять з перших шпальт європейських газет. Протестні акції розпочалися у грудні 2024 року після візиту Фіцо до Москви, де він зустрівся з Володимиром Путіним. Ситуація ще більше загострилася після того, як Київ перекрив трубопровід для постачання російського газу до Центральної Європи. Фіцо у відповідь вибухнув критикою в бік української влади та пригрозив припинити фінансову допомогу українським біженцям.

Яких у Словаччині, за даними Eurostat, налічується понад 127 тисяч. Як і в більшості інших країн Євросоюзу, українці тут мають статус тимчасового захисту, що дає доступ до легального проживання, медицини й ринку праці. Sestry дізнавалися, як на тлі бурхливих політичних подій та погроз з боку прем'єр-міністра живуть наші біженці у Словаччині.

Словаччина — не та країна, куди приїжджають заради соцдопомоги

Киянка Ксенія Соколова приїхала з двома дітьми до Словаччини у перші дні повномасштабної війни. Відтоді живе і працює у Братиславі. Каже, що в її оточенні немає людей, які підтримують проросійський курс уряду.

— Словаки, яких знаю я, підтримують Україну й українців, — запевняє Ксенія. — Це розумні прогресивні люди, які хочуть, щоб країна йшла європейським шляхом. Для них те, що відбувається зараз — катастрофа. Щодо погроз влади урізати допомогу біженцям, то більшість українців її вже й без того не отримує. Словаччина — не та країна, куди приїжджають заради соцдопомоги. Тут, якщо хочеш вижити, потрібно працювати.

Ксенія Соколова. Приватний архів

Попри те, що Ксенія приїхала без знань словацької мови, вона змогла знайти роботу: 

— Єдиною перешкодою було те, що два місяці я не могла влаштувати доньку у дитячий садок, з якими у Словаччині проблема — їх мало і вони переповнені. Питання вирішилося завдяки волонтерам, які організували садки спеціально для українських дітей. І це далеко не єдина проблема, вирішити яку українцям допомогли волонтери — підтримка з боку словаків була безпрецедентною. Коли я з восьмирічним сином та дворічною донькою пішки перейшла кордон, незнайомі люди відразу запропонували мені квартиру в Тарнаві, оренду якої сплатили на рік уперед. Інші люди вже чекали на мене в місті Зволен. А за кілька тижнів я знайшла квартиру в Братиславі. 

У Словаччині протягом двох років діяла програма компенсації житла — українці могли жити безкоштовно, тоді як вартість оренди власникам компенсувала держава. Пільга поширювалася абсолютно на всіх українських біженців — незалежно від того, працювала людина чи ні. Минулоріч програму урізали, тепер вона доступна лише певним категоріям біженців (наприклад людям з інвалідністю і вразливим групам). Знижки на оренду доступні також українцям, які приїжджають до Словаччини вперше — для них програма діє перші 120 днів (але компенсують вже не всю вартість оренди, а частину). 

Більшість українців уже орендує житло самостійно. Знайти його непросто — у Словаччині не ви обираєте квартиру, а її власники обирають вас. Попит на житло великий, власникам потрібні підтвердження вашої платоспроможності: робітничий контракт, легальний дохід. Із потенційними орендарями проводять детальне інтерв'ю. Особливо якщо це сім'я з маленькими дітьми, бо, за законом, дітей складно виселити.

У Словаччині можна шукати квартиру без брокера — чимало місцевих не люблять користуватися їхніми послугами. Але якщо ти іноземець, заставу можуть попросити не за місяць, а за два. Якщо з немовлям, то й взагалі за пів року. Середня вартість місяця оренди однокімнатної квартири в Братиславі — 550-650 євро. Дво- і трикімнатної — 750-800 і 1000 євро на місяць відповідно. Знаю українців, які мешкають у гуртожитку. Поки діяла програма компенсації, місце у кімнаті коштувало 200 євро. Зараз — вдвічі більше.

Словацькі волонтери допомагають українцям у Кошице, 2022. Фото: PETER LAZAR/AFP/East News

Спеціальної фінансової допомоги для біженців у Словаччині немає.

— Є виплати з безробіття — їх дають людям, які не мають жодного доходу, — продовжує Ксенія. — Але це не ті суми, на які можна жити. Наприклад, непрацююча мати з двома дітьми може отримувати близько 130 євро на місяць. Разом з тим чимало продуктів тут коштують дорожче, ніж у сусідніх Чехії чи Австрії. Якщо дитині немає трьох років, виплати будуть до 300 євро. Коли виповнюється три, вона має йти в садок, а мама на роботу. Але, як я вже казала, садки переповнені — і багатьом вдається прилаштувати дитину лише ближче до п'яти років. А як же жити ці два роки? 

Я подавала заявки у сорок дитсадків — і скрізь отримала відмову

Питання вирішилося, коли волонтери відкрили садочок для українських дітей, за який я платила 70 євро на місяць. Донька ходила туди два роки — і це дозволило мені працювати.

«Я навіть не відчуваю, що за кордоном» 

Першим місцем роботи у Словаччині для Ксенії стала французька консалтингова компанія:

— Я займалася рекрутингом — підбором провідних консультантів для автозаводів у Словаччині, Польщі й Чехії. У Словаччині розвинена галузь автовиробництва, майже в кожній родині бодай одна людина зайнята у цій сфері. Оскільки компанія іноземна, знань словацької ніхто не вимагав — підійшла моя вільна англійська. У Братиславі немало міжнародних компаній, яким достатньо вашої англійської. 

Також є варіанти для тих, хто не знає англійської. 

На фабриках і заводах вже є координатори, які знають українську — і перекладають співробітникам інструкції. Те саме в готелях, де чимало наших працюють у клінінгу. Українки роботящі, їх наймають охоче

Разом з тим багато хто вже добре вивчив словацьку (тут немає інтеграційних програм, але доступні мовні курси). Відкрилася низка українських бізнесів: ресторанів, магазинів, салонів краси. Українці є у всіх сферах, тому я навіть не відчуваю, що за кордоном. 

Українська школа в евакуації. Фото: FB

Ще один важливий проєкт, де я працювала — Українська школа в евакуації. Місце, де українські підлітки змогли продовжити навчання з нашими вчителями українською мовою, паралельно вивчаючи словацьку — поступово, без зайвого стресу. Зараз багато хто з цих дітей вже вступив до європейських вишів. 

Вища освіта у Словаччині, до речі, безкоштовна

Ще у мій перший рік у Словаччині до мене почали звертатися українки з проханням допомогти з пошуком роботи. Я стала допомагати, а через деякий час ми разом з однодумцями-волонтерами розробили цілу серію проєктів підтримки українок і розіслали пропозиції до різних організацій. Зрештою ГО Sme Spolu запросила мене стати головним координатором одного з найбільших проєктів для підлітків — «Українська школа в евакуації». А через рік ми отримали ствердну відповідь від UN Women, і протягом п’яти місяців я навчала 24 українок самореалізовуватися. Зараз працюю як консультант з пошуку роботи за спеціальністю — теж для українських жінок. Вже вдалося допомогти багатьом з них. 

Загалом нам з дітьми комфортно у Словаччині — насамперед тому, що місцеві добре ставляться до іноземців. Тут доросле і дійсно толерантне суспільство.

«Виборці Фіцо — це переважно люди старшого покоління з провінцій, які дивляться російські канали»

Те, що у Словаччині не почуваєшся чужою, підтверджує і харків'янка Юлія Голозубова, яка приїхала сюди навесні 2022 року:

— У менталітеті словаків (принаймні тих, які зустрічаються нам) немає «совка», люди поважають одне одного, чужий простір, власність. Більшість словаків просто не розуміє, як це — взяти щось чуже. Усі спокійно залишають свої речі без нагляду — рюкзаки, велосипеди, самокати. Усі знайомі, які забували чи губили телефони, потім їх знаходили. 

У місцевих групах можна зустріти повідомлення на кшталт «Хтось залишив гроші біля банкомату. Я відніс до банку — можете там забрати»

Люди знаходять гроші, телефони, ключі — і їм і на думку не спадає забрати це. 

Юлія Голозубова у Комарно. Приватний архів

Попри те, що моя словацька досі далека від ідеальної, я жодного разу не відчувала до себе упередженого ставлення — хтось розуміє англійську, хтось — українську чи російську. Словаки не роблять із цього проблеми. Ще приємно дивує те, як люди вміють об'єднуватись — особливо заради мети. Ми з дітьми (у Юлії троє дітей — Авт.) це відчули, коли жили в селі, а потім у невеликому містечку Модра. Місцеві самі організовували цілі автобуси з допомогою для українських родин, займалися цим усім селом. 

Підтримка й співчуття є досі. Всі, кого я знаю, проти Фіцо, проти Росії. Цих людей шокували результати виборів. Вони виходять на протести, кажуть, що не хочуть жити у СРСР. У Братиславі майже ніхто не голосував за Фіцо. Його виборці — це переважно люди старшого покоління з провінцій, які дивляться російські канали і ностальгують за радянським минулим. У моєму оточенні таких, на щастя, немає.

Сина в школі здивували словацькі діти. Він спочатку думав, що вони прикидаються — настільки всі дружелюбні та уважні, з першого дня хотіли все йому показати, звали гуляти. Пізніше він зрозумів, що це щиро.

Словацькі діти справді добрі, зовсім не підлі. Немає булінгу — і тому мої тепер щодня радісно біжать до школи

А ще словаки дуже спокійні, не люблять метушню. Братислава хоч і столиця, але тут ніхто не жене — люди ходять повільно, розглядають усе довкола. Після Харкова, де всі завжди кудись біжать, мені це довго здавалося дивним. Зараз звикла — і вже сама нікуди не поспішаю.

Юлія працює на складі, де сортує жіночий одяг. Умовами робочого контракту задоволена:

— У мене офіційне працевлаштування, страховка, вихідні, повний соцпакет з лікарняними й відпускними. У супермаркетах часто пропонують плаваючий графік, а в мене субота й неділя вихідні (цей момент був особливо важливим через дітей). Спершу було складно фізично, бо весь день на ногах. Але звикла. Коли стала працювати швидше й виконувати норму, отримала прибавку до зарплати. Мій власний досвід і досвід усіх українців, яких я знаю, показує, що в Словаччині можна непогано почуватися, якщо працюєш. Роботи вистачає. Але їхати до Словаччини краще або із запасом грошей (щоб не думати, де їх брати), або з бодай приблизним планом дій — розумінням того, що робитимеш. Тому що часу на «пошук себе» не буде.

Кухня у Словаччині, за словами Юлії, схожа на українську:

— Ми купуємо ті самі продукти, що й в Україні. Національна страва тут — капусниця. Трохи нагадує наш борщ, лише без томатів і буряку. Багато капусти та багато м'яса. Ще словаки люблять вареники — пироги. Найпоширеніші — із солоним сиром, з бринзою. 

Влітку 2024 року Центральне управління праці, соціальних справ та сім'ї Словаччини опублікувало дані про те, що в країні швидко зростає кількість працевлаштованих іноземців, і лідирують серед них українці (їх аж 40 відсотків). Місцеве видання Trend зазначає, що за умов нестачі робочої сили збільшення у країні кількості працевлаштованих на 12,5 відсотків є суттєвим показником. 

No items found.
Join the newsletter
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

A Ukrainian journalist with 15 years of experience. She worked as a special correspondent for the national Ukrainian newspaper «Facts», covering emergencies, high-profile court cases and writing about prominent people, as well as the lives and education of Ukrainians abroad. She has also collaborated with a number of international media outlets.

Support Sestry

Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!

Donate
LGBT Ukrainians Germany Berlin war

«Rainbow» symbolism for the enemy is a signal for humiliation, mockery, violence and murder»

- Before the full-scale invasion, I was a co-founder and director of the organisation «Insha» in Kherson, - says Maryna Usmanova. - Since 2014, it has been protecting the rights of women and LGBT community representatives. We organised informative events, training sessions for police and local authorities and advocated for the opening of a shelter for victims of domestic violence.

Maryna Usmanova. Photo: FB
During the occupation, we evacuated people from the Kherson region. We managed to evacuate over 300 people: LGBT community representatives, activists, journalists and military wives. Those for whom staying meant death

The charity organisation «Insha» and the team of the NGO «Projector» jointly documented war crimes against LGBT+ individuals on the then-occupied and later liberated territory of the Kherson region. Instances of brutal abuse by Russian soldiers were recorded. «Rainbow» symbols on phones or tattoos were signals for humiliation, mockery, violence and murder.

According to the NGO «Projector» report, Russian soldiers deliberately sought out LGBT community members. For example, there is evidence that Russian soldiers forced men to undress, checked smartphones for same-sex dating apps and severely beat them for it. Aleksandr was detained at a checkpoint by Russian soldiers, pushed into their van and taken to a temporary detention facility just because he was part of the LGBT+ community. He was beaten initially in the facility. Then a red dress was brought, and he was forced to wear it. In this dress, he was taken to an interrogation with an FSB officer. Aleksandr’s answers displeased the Russians, so he was added to a list and kept under arrest. According to him, being on this list «allowed» the guards to beat him, torture him with electric shocks, force him to eat the Ukrainian flag and more. Sexual violence was common in the facility. Medical care was not provided, detainees were fed once a day, and access to a shower was granted only to those who «deserved» it. To get permission for a shower, guards forced detainees into sexual acts. Aleksandr was held captive for 64 days. He was released but ordered to sing the Russian anthem every morning for ten days in a row while being watched from another building with binoculars to ensure compliance.

And there are countless such examples.

- Now the «Insha» organisation is still active, and part of the community still lives in Kherson, - continues Maryna Usmanova. - For instance, we received a grant for an initiative to provide the city with bicycles. Kherson currently has problems with public transport, and walking around the city is unsafe. So we purchased bicycles, brought them to Kherson and distributed them to those in need. Another initiative of ours is the evacuation of art objects. We managed to save many valuable exhibits.

But staying in Kherson was far too dangerous for me, and I had to leave. In the city, I was a public activist. I was invited to appear on television and radio. At the same time, the registered address of our organisation was effectively my home. It was not difficult to find me as an LGBT activist. Moreover, before the full-scale invasion, an advocacy campaign for the crisis centre was conducted, and billboards featuring, among others, my face were displayed throughout the city. If you googled «Kherson LGBT», the system would provide plenty of information about me.

As I later learned, they were looking for me. So, if I had not left, I probably would not be speaking with you now.

«Everyone needs their own community. Especially Ukrainians at this time»

- We ended up in Berlin «via Australia». In the sense that a Kherson activist we knew, who had moved to Australia long ago, helped us find people in Berlin willing to assist us.

We were housed in an anarchist commune. There were seven of us, plus a cat and a Malamute dog. All of us lived in one room for eight months. But it was far from the worst option, and we are very grateful. Anarchists are saints (laughs, - Edit.).

Once we adapted, we began meeting with other activists. One day, along with Loki von Dorn, we decided that we wanted to establish our own organisation.

Now, the Kwitne Queer community comprises over 100 people. We are the only organisation for queer Ukrainians in Western Europe. We meet approximately once a week to discuss plans, organise discussions, lectures, mutual support groups, play «Mafia» and celebrate holidays together. Everyone needs their own community, especially Ukrainians at this time.

The Kwitne Queer team consists of five people: Kyrylo Kozakov, Maryna Usmanova, Loki von Dorn, Hala Korniienko and Mariyana Polevikova. All of them are in Berlin due to the war. Private archive

After all, you might come to a supposedly friendly place, and then you are confronted with unfriendly questions about politics as a Ukrainian: «Why is your Zelensky fighting with Russia?» And often, these questions are not from Russians but from people from Kazakhstan or Azerbaijan. It is clear that after such questions, it is difficult to consider such a community your own.

One of our important projects is «Your Friendly Interpreter». Each of us occasionally needs to visit doctors, government institutions, job centres and so on. However, Ukrainians still largely do not know German. How then can one explain to a gynaecologist, for example, that despite someone having a beard, they have female reproductive organs? There are many issues where it is impossible to be effective without an interpreter.

In Germany, there are charity foundations that provide free interpreters, such as the «Caritas» organisation. But. First of all, it is a religious organisation. Secondly, they mostly provide Ukrainians with Russian interpreters. Because there are many of them. And you cannot choose your own interpreter because it is a free service.

Imagine a transgender person going to a gynaecologist accompanied by a homophobic, Ukrainophobic elderly woman interpreter. I once went to a therapist in the company of just such a person. She told me that «all Ukrainians are Banderites» and so on, following the well-known Russian narratives

That is why we came up with a solution: a person goes to the doctor, calls our Ukrainian interpreter via Telegram from there, and they translate on speakerphone. We already have five specialists, and experience shows that this option is much more comfortable than what local charity foundations offer. This service is very popular with us.

One of my dreams and goals is to have my own shelter or social apartment - a queer hostel. Berlin has a huge housing problem. From time to time, people find themselves on the streets. They need a safe place to get through difficult times or a gap between housing contracts.

Mayor of Berlin Kai Wegner (centre, in a white shirt and jeans) and Ukrainian Ambassador to Germany Oleksii Makeiev at the CSD Pride. Photo: genderstream.org

Every year, we participate in the Berlin Pride, one of the largest in Europe. Ukrainian Ambassador to Germany Oleksii Makeiev joins the Ukrainian column, delivers a speech, and last year, the Mayor of Berlin Kai Wegner spoke from our float.

Does Berlin have problems with homophobia? At the legislative level, everything is excellent. But on the level of personal communication - not always. Germans have already learned that homophobia is bad, that it makes you appear at least uneducated. But in Berlin, Germans have long been less than half the population. Many people from other countries bring their homophobia with them.

«I chose Berlin because I felt safe here»

Another co-founder of Kwitne Queer, Loki von Dorn, a non-binary person, human rights advocate, activist and actor, shares:

- Even before the full-scale invasion, I broke my leg - and the fracture was quite serious, with fragments. When the war began, because of my leg, I could not join the Territorial Defence or even a volunteer headquarters - they would not take me. In March, I finally had surgery, and an implant was placed to fix the bone. Fighter jets were flying over the city of Dnipro at that time. I lay there thinking I would not even have time to hide if the Russians started bombing.

At the end of May, I decided to leave. I went to Germany because I had many acquaintances there, although, in the end, it was new acquaintances who helped me. I chose Berlin because it is the most welcoming to queer people. Here I felt safe. Berlin reminds me of my favourite cities in Ukraine: a bit of Dnipro, a bit of Odesa, and a bit of Kyiv.

Loki von Dorn: «In Germany, there is a voice for everyone. Unfortunately, that includes Russians too. That is why it is important to have our Ukrainian community». Private archive

I had no money, did not know the language, and the documents took a long time to process. My housing was only for a month. In six months, I changed the roof over my head eight times. Sometimes I slept on the floor. Despite this, I adapted quickly and immediately started looking for activities.

It is hard for creative professionals to find work in Berlin. Because here, every other person is an «artist». You are not competitive here due to the vast number of people like you

As a professional activist, I sought opportunities primarily in this direction. I had known Maryna Usmanova from Ukraine. In Berlin, I attended events she organised for the Ukrainian queer community. And one day at the end of 2022, we decided to create an organisation for Ukrainians who found themselves here because of the war.

In February 2023, we began the process of registering Kwitne Queer. We wrote the charter, submitted the documents, and only in August 2024 did we receive official non-profit organisation status. Until then, we worked as volunteers. Registering your non-profit organisation in Germany is not easy at all. For example, we are still waiting for our account to be set up, without which we cannot receive grants or spend grant money.

Our main mission is to support equal opportunities and inclusion for queer Ukrainians in Germany, facilitating their interaction. We all need support. Because sometimes you cannot predict the criterion by which you will be discriminated against: whether for being queer, a refugee or Ukrainian.

Recently, we were formally accepted into the Alliance of Ukrainian Organisations. Interestingly, the Ukrainian Orthodox Church is among the members of this alliance. They were not against it. Along with other organisations in the Alliance, we share a space where we can host our events.

At the time of this article's publication, the Kwitne Queer organisation officially opened an account in a German bank, received a grant from one of Berlin's district centres, and launched an official website. So, new initiatives lie ahead.

20
хв

«Free translators for Ukrainians in Germany - most of them are homophobic Russians. We decided to protect the queer community»

Kseniya Minchuk

Про смерть Світлани Олешко повідомив у Фейсбуці письменник Сергій Жадан.

Журналіст та громадський активіст Євген Клімакін зазначив, що прощання з режисеркою відбудеться 23 грудня о 12.00 у Варшаві.

«Не стало Світлани... Людини, яка створила Teatr 'Arabesky'/ Театр "Арабески", привносила в театр поезію, повставала проти штучного і заскорузлого, розповідала про Шевельова і Юру Зойфера, про наших закатованих і репресованих. Людини, яка втілювала Харків і була частиною його серця», — написала Тетяна Терен, журналістка, виконавча директорка Українського ПЕН.

«Талановита, харизматична, світла, вона була джерелом натхнення для багатьох з нас. Своєю енергією та добром Світлана змінювала світ навколо себе, несучи любов, підтримку й силу кожному, хто її знав», — пише у своєму пості лідерка ініціативи Євромайдан-Варшава Наталка Панченко.

Після початку повномасштабного вторгнення Світлана Олешко переїхала до Польщі, де працювала у Польському театрі ім. А. Шифмана у Варшаві.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6512974ff15ba88aec92030f_Yuliia_Natalia_Svitlana_Fot.Tymofii%20Klubenko-male.jpg">Мої три сестри. Ми зараз у різних країнах, але хочемо знову всі разом жити у Харкові</span>

Наприкінці березня цього року у Варшаві відбулась прем’єра вистави Світлани Олешко «Харків, Харків». Вистава створена у формі мюзиклу та розповідає про діяльність театру «Березіль» та його засновника Леся Курбаса. Текст до вистави спеціально написав Сергій Жадан. «Це дуже харківська історія про те, як театр “Березіль” приїжджає до Харкова з Києва і що власне з ним стається потім, — розповідала Світлана Олешко. — Сергій Жадан дотримується історичної правди. Майже. Тільки ми змінили фінал. Ми подумали, що досить вбивати наших митців і ми залишили Курбаса жити і вручили йому Оскар».

У січні цього ж року в Польському театрі імені Арнольда Шифмана режисерка організувала читання антології «Війна 2022». До книги увійшли твори 42 українських авторів, написані після 24 лютого 2022 року.

Фото: Tymofii Klubenko

Світлані Олешко був 51 рік. Вона двічі була заміжня. Першим чоловіком режисерки був письменник Сергій Жадан. Другий — лідер гурту «Мертвий півень» Місько Барбара, який помер у 2021 року.

Світлана Олешко – засновниця, директорка і режисерка театру «Арабески». Проходила стажування в Польському інституті театру. З 1993 по 2019 рік працювала науковим співробітником Літературного музею в Харкові. Світлана Олешко є ініціаторкою створення Театрального інституту в Харкові. Найвідоміші постановки – «Декалог: локальна світова війна», «Червоний Елвіс», «Чорнобиль™ », «РадіоШансон: Вісім історій про Юру Зойфера».

Світлана Олешко від початку заснування онлай-медіа Sestry.eu була його авторкою, робила інтерв'ю з видатними постатями сучасності. Вся редакція Sestry висловлює свої співчуття рідним та друзям Світлани Олешко.

20
хв

Померла режисерка Світлана Олешко

Sestry

You may be interested in ...

No items found.

Contact the editors

We are here to listen and collaborate with our community. Contact our editors if you have any questions, suggestions, or interesting ideas for articles.

Write to us
Article in progress