До війни його називали «банкіром, який біжить», бо Андрій Оністрат не тільки керував і володів банком, але й бігав серйозні марафони. Коли почалася велика війна, він, багатодітний батько, добровольцем пішов у ЗСУ і став «банкіром, який воює». Зараз він уже не банкір і, за його словами, живе на зарплату офіцера ЗСУ.
Війна забрала в Андрія Оністрата рідного сина, який воював разом з ним. Життя повністю змінилось. Про трансформації, які спровокувала війна, Sestry і поговорили з Андрієм.
«У процесі переходу від банкіра до військового чимало етапів — від насолоди до пригнічення»
Оксана Щирба: Як ви вирішили піти в армію? Яку роль у цьому рішенні зіграли рідні та близькі?
Андрій Оністрат: Спочатку в червні 2022 пішов на війну мій син, а за ним через 2,5 місяці подався і я. А якщо пішов Остап, то мені вже не піти було неможливо. Дружина (Валентина Хамайко — відома телеведуча, співзасновниця бренду одягу — Ред.) поставилася до цього дуже погано. Я не казав про своє рішення до останнього. Заважав страх, що вона буде проти. Коли ж Валя дізналася, то сильно плакала, не хотіла, щоб я їхав. Її це дуже зачепило. Але рішення було прийнято.
— Виїхати з країни ви не думали?
— Тривожної валізи у нас не було. Але у перші тижні війни ми про це розмовляли. Я готовий був у разі чого посадити сім'ю в машину і вивезти в безпечне місце, а сам повернутися. Але дружина сказала, що не хоче їхати, бо відчуває, що якщо виїде, то вже не повернеться у свій будинок.
— Як ви пройшли трансформацію від банкіра до військового?
— У цьому процесі багато етапів ― від насолоди до пригнічення. Трансформація ― це можливість змін в собі та зовнішньому середовищі. Це цікаво.
Я читав теорію, що будь-яка людина може пройти цей шлях на шкалі від виконавця до лідера в будь-який бік. От до мене приїжджав приятель-підприємець. Я спитав його: «Ти не думав піти працювати?» На що він здивовано відповів: «Та ти що?» Тобто він вже не може повернутися на стадію виконавця. А я легко це роблю.
— Чи бракує довоєнного життя?
— Важко пояснити, чого мені бракує. Коли я приїжджаю додому, лягаю у своє ліжко, то розумію, що мені цього дуже сильно не вистачало. Засинати з дітьми, обіймати дружину.
У всякому житті є свої плюси та мінуси ― і у мирному, і у воєнному
Коли я був у Торецьку, то відчував там адреналін під час виконання бойових завдань. Тобто, з одного боку, складно, але з іншого ― отримуєш емоції, яких у мирному житті немає.
Взагалі моє життя змінилося повністю. Я хіба що живу в тому самому місці і їжджу на тих самих автівках, та й усе. Інше коло спілкування. Інші пріоритети.
— До початку повномасштабної війни у вас не було військового досвіду, тому що ви стали батьком у 18 років і отримали відстрочку від військової служби. Раніше ви думали, що армія ― марна трата часу, формалізм. Але коли почалась повномасштабна війна, пішли на фронт. Що для вас сьогодні означає армія?
— Сьогодні армія ― це моє життя. Понад 90% мого часу.
Мені цікаво займатися військовою кар’єрою, використовуючи попередній мирний досвід. Армія ― це розвиток, планування, виживання, виконання наказів, структура тощо. В армії дуже швидко змінюються події, тут жорстка динаміка. Тоді як в мирному житті війна виглядає, як стрічка новин.
— Чим вам допомагає, а чим заважає попередній досвід?
— Нічим не заважає. Можливо, інколи доводиться переступати через себе. Наприклад, коли дають ідіотські завдання. У мирному житті я цього не робив.
А допомагає мені моя навичка думати. Тому що в армії, на жаль, небагато людей, які вміють думати
«Пам'ятаю, обійняв його і подумав, який же він став великий, дорослий»
— Ваш син Остап загинув під час виконання бойового завдання під Вугледаром у 2023 році, йому був 21 рік. Розкажіть про ваші стосунки…
— Я надихнув сина на рішення піти в армію. Стимулював його. І коли я запитую себе зараз, а якщо повернути час назад, то чи зробив би я так само, то у мене немає відповіді.
Я багато думав і продовжую думати про причини того, що сталося. До війни ми нечасто спілкувалися, а деякі його дії, — як, наприклад, рішення кинути університет, — могли дратувати мене, навіть викликати відторгнення. А потім Остап пішов на війну, і все повністю змінилося.
За рік війни ми з Остапом спілкувалися більше, ніж за останні 10 років. У нас була єдина маленька пауза ― півтора тижні, а так — щодня. Листувались у Сигналі. Говорили з ним про армію, зброю, одяг, дівчат… Не було тем, яких ми не торкалися. До цього у мене ніколи не було такого досвіду спілкування із сином.
Одного разу під час відпустки я запросив його до Харкова, а там у мене односпальне ліжко, тож ми мали спати на ньому разом. Пам'ятаю, я його обійняв і подумав, який же він став великий, дорослий.
Всі пишалися ним. Коли він приходив у відпустку, його носили на руках. Він навчився спілкуватися з людьми. У цивільному житті це йому давалося досить складно, хоча це дуже важлива навичка. А під час війни Остап відкрився, став по-іншому спілкуватися з братами й сестрами. Став відвертішим.
— Яким Остап був на війні?
— Він став оператором ударних БпЛА, фаховим пілотом FPV, а далі захотів бути штурмовиком. Хоча я радив йому, що можна бути корисним на війні, використовуючи сучасні технології.
— Як пережити таку велику втрату, не збожеволіти?
— Я поки не знаю, як це пережити. Часто перечитую наші листування. Плачу.
Час не лікує
Одразу після загибелі сина почався наступ, і мені було трохи легше під час боїв. А коли наступ закінчився, нахлинули важкі думки, я став їздити на місце, де це сталося, де загинув мій син. Знайшов там його речі. Зібрав їх у ящик, відправив додому. Потім став часто туди їздити, бути там.
«Валя сказала: «Раптом щось, мені навіть тіла твого не віддадуть»
— Заради чого ви боретеся?
— Хочу, щоб наша країна вирвалася з російської парадигми існування. Щоб ми вистрибнули з цього назавжди і так, щоб це не можна було повернути.
Якщо раптом здійсниться страшний сон, в якому Росія перемагає, то я і мої діти не будуть жити в цій країні. Тому і борюся заради того, щоб перегорнути цю сторінку історії
— Як складаються ваші стосунки з родиною під час війни?
— Це абсолютно інше життя у порівнянні з тим, коли я тільки йшов в армію. Діти подорослішали. Валентина розпочала свій бізнес і стала ще більш зайнятою. Валя неодноразово зізнавалася, що їй важко. Вона працює 7 днів на тиждень. Зараз дійсно важкі часи. Але наразі вдається думати переважно про те, як наблизити нашу перемогу, про інше буду думати після.
— Ви ж навіть зверталися до сімейного психолога…
— Так. В якийсь момент ми наче почали говорити різними мовами. Тобто ти говориш начебто зрозуміли речі, а тебе ніби не чують. Мене це дуже дратувало. Валя запропонувала піти до психолога, вона дуже хоче мені допомогти. Зараз я розумію, наскільки їй було важко прийняти всі ці зміни, пережити загибель мого сина (Остап — син Андрія від першого шлюбу — Ред.). Як непросто їй пережити зміни в мені.
— Після 18 років спільного життя, в результаті якого у вас народилося четверо дітей, ви узаконили відносини.
— Валя сказала мені: а якщо раптом щось, то мені навіть твого тіла не віддадуть. Зважаючи на те, де я знаходжуся, ризики тут дійсно дуже високі. Це було емоційне рішення. І дуже емоційний момент.
«В армії відчував булінг по відношенню до себе»
— Що найскладніше в армії, на передовій?
— Наприклад, я не люблю недосипати. Для мене це якась червона лінія, яку я не люблю переходити. А недосипати доводилось постійно. Це те, що стосується фізичного. З емоційної точки зору ― я відчував булінг по відношенню до себе. Булінг в армії полягає в тому, щоб нагнути, змусити. З’являється відчуття безвиході.
А ще мій вік… Я старший за інших, і це не дуже приємне відчуття.
Коли я був командиром, мав проблемні стосунки з однією людиною. От в житті я намагаюся не спілкуватися, не перетинатися з ідіотами, бо з ними складно знайти спільну мову. І до армії з неадекватними людьми я не мав справи.
А на війні ти мусиш спілкуватися з усіма, навіть з ідіотами. Ти не можеш зробити вигляд, що їх немає. І це складно
— Як вижити на цій війні?
— На фронті ти постійно «перегріваєшся» через постійні виклики та навантаження. Щоб не допускати перегріву, я відправляв своїх підлеглих додому на кілька тижнів. Це їх трохи повертало до життя.
— Ви вклали багато власних грошей у армію. У чому зараз причина нестачі коштів? Які головні проблеми в армії?
— Я презентував одне дослідження, які підрозділи успішні, а які ні. Виявилося, успішні ті, у яких є бюджет, аби закривати різні свої потреби.
Скажімо, я вклав кошти в закупку відеореєстраторів. Колись замовляли дрони в Міністерстві оборони, але відеореєстратори в них настільки погані, що дрони не летять. Один реєстратор коштує 2600 гривень. В день дронів витрачається приблизно 20 штук. Замовити відеореєстратори в Міністерстві ти не можеш, бо їх немає. Тому тобі треба просто взяти і закупити їх самому. Загалом потреби підрозділу дуже великі. Зараз в армії такий стан, що потрібно все докуповувати. Частину потреб компенсує ЄС.
Будь-який армійський підрозділ ― це маленький стартап. І цьому підрозділу, якщо хочеш перемогти, треба купувати технології
— За що вас нагороджували?
— В армії цікавий підхід до нагород. Наприклад, іде наступ. І кількість людей, які особливо відзначилися, визначається суб’єктивно. Скажімо, відзначилося 20 людей, а мені кажуть: «Треба роздати 6 «Золотих Хрестів». Я питаю: «Чому лише 6, ми ж успішно наступали, мій підрозділ успішно справився з цими задачами». На що мені відповідають: «Такий наказ». Доводиться обирати найкращих з найкращих.
Потім іде другий наступ. Ті ж люди беруть в ньому участь. І тоді я вже роздавав нагороди іншим, щоб нікого не образити. Хоча проявили себе всі. Мене особисто нагородили «Срібним Хрестом». Думаю, за те, що я швидко та ефективно сформував підрозділ. Також мені дали звання офіцера. В СБУ я отримав відзнаку за затримання російської розвідки в Балаклії. Це була групова операція, в якій я брав участь. Усім тоді роздали однакові нагороди.
— Ким ви хочете бути в Україні після перемоги і що маєте робити?
— Я точно буду займатися дітьми. Коли я на фронті, працюю, то дуже недодаю їм часу, уваги та любові. Хочеться це компенсувати.
Фотографії: FB Андрія Оністрата
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Support Sestry
Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!