«Звідки у нас ця здатність сміятися серед війни?» Рецензія на польсько-український фільм «Дві сестри»

«Неймовірна. В Україні немає крутішої», — кажуть про українську мисткиню Жанну Кадирову, яка є однією з найвідоміших у світі.

Нещодавно Жанна Кадирова отримала Шевченківську премію, яку 20 років поспіль жінкам-художницям взагалі не вручали. А ще французи відзначили роботу Жанни премією Her Art Award.

Сьогодні Жанна Кадирова залишається в Україні, щоб документувати війну, осмислювати її в своїй творчості. «Моє завдання — поширювати правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні, використовуючи мистецтво як форму спротиву», — говорить мисткиня.

«Жінок починають бачити»

‍Оксана Гончарук: Жанна, в березні ви отримали Шевченківську премію. Протягом 20 років в розділі візуального мистецтва жінкам її не вручали. Чому жінки так рідко отримують подібне визнання?

‍Жанна Кадирова: На цю премію мене номінував PinchukArtCentre за «Траєкторії польоту», які я зробила минулоріч (виставка відкрилась 30 червня 2024 р. і тривала до 7 січня 2025 р.— Авт.). Це була перша моя персоналка за вісім чи більше років, давно я в Києві не робила великих виставок.

Щодо жіночого питання, то насправді зміни є, жінок починають бачити, фемінітиви починають застосовувати. Ну і самі жінки змінюються, стають сильнішими. Я от щойно отримала жіночу премію в Парижі, тож думаю, ситуація відносно жінок в мистецтві таки змінюється.

‍— Розкажіть про паризьку премію: в чому її цінність і ідея? Чула, що головна мета премії — підтримувати мисткинь зі сміливими та проривними роботами. Ну власне, таких, як ви.

— Премію Her Art Award започаткувало паризьке видання Marie Claire разом з арт-ярмаркою Art Paris, і їхня колаборація дійсно націлена підтримати жіноче мистецтво. На цю премію було номіновано 12 художниць з різних країн, але зрештою перемогу віддали мені. Я цьому дуже рада, тому що крім відзнаки за мої художні роботи, це жест підтримки України і привернення уваги до української культури. 

‍— Премію ви отримали за серію «Біженці» (Refugees), до того ж біженці у вас — це квіти в горщиках, які теж стали жертвами війни.

— «Біженці» — фотопроєкт у супроводі реальних рослин, які я врятувала на деокупованих і прифронтових територіях. Я потрапляла в різні зруйновані будівлі соціальної інфраструктури — школи, університети, бібліотеки, медичні центри — і знаходила там кімнатні рослини, такі собі сліди життя серед зруйнованих будівель. Більшість з них була понівечена вибухами, деякі лежали без горщиків поламані й висохлі. І я документувала на камеру ці згорілі та розвалені інтер'єри, а рослини забирала до себе, саджала в горщики й повертала до життя. Зрештою у мене зібралось понад 50 таких рослин з різних регіонів — Київщини й Харківщини, Донецької області й Херсону. А далі я почала возити їх по виставкам, де показувала документацію, тобто фотоскладову проєкту, а поруч виставляла ці рослини. По деяких прикметах можна впізнати, що це та сама рослина: зараз ти її бачиш, наприклад, в Німеччині, а сфотографована вона була в інтер'єрі згорілої школи в Київській області. Ці рослини, як українські біженці, подорожують світом і діляться своїм досвідом. Зараз «біженці» повернулись до мене в Київ, але проєкт буде завершено, коли я зможу повернути їх у рідні місця.

‍— Дай Бог, щоб так і сталося. А де ви зустріли свій перший горщик з квітами?

— Це сталося, коли ми були на деокупованій Харківщині в кінці 2022 року. З моменту деокупації минуло якихось два тижні. І в селі Курилівка Куп'янського району я побачила квіти в горщиках, які лежали на підлозі в одній з будівель. Я все сфотографувала і забрала додому штук двадцять рослин — власне, всі, що там були. А далі я стала розвивати цей проєкт і доповнювати його. У мене навіть з розбомбленого «Охматдита» є дві квітки (дитяча лікарня в Києві постраждала від російського ракетного обстрілу 8 липня 2024 року. — Авт.).

‍— Оці ваші мандрівки прифронтовими територіями, туди ж не просто дістатись, потрібно мати спеціальні дозволи.

—  Ви, мабуть, знаєте, що в мене є проєкт «Паляниця», і він приносить кошти, які я направляю на допомогу військовим. Тож у мене є певні можливості. Ми туди завозили автівки для вояків, або я заїжджала з волонтерами, з якими співпрацю, це здебільшого фонд «Лівий берег». Завдяки цим контактам я побувала і «на нулі», і в прифронтових зонах, — тобто там, куди зазвичай не пускають.

‍— Як художнику це вам, безперечно, дає чимало ідей, але наскільки це страшно для вас як для жінки?

— Коли вирішуєш, що їдеш, про страшно чи не страшно вже не йдеться. Ти доросла людина і розумієш ризики, але ти вирішуєш, що тобі це потрібно. Ну і я їду з людьми, які орієнтуються в ситуації, їм можна довіряти. Зрозуміло, що статись може що завгодно, але в Києві теж ризиковано.

Ну і так, я не з боязких

‍— Крім участі в Art Paris, ви також відкрили в Парижі виставку, темою якої також є  війна в Україні. Серед іншого там представлена серія «Ресурс» — дрова, в яких замість кори — камуфляжна тканина, з якої шиють військовим форму. Таким чином природа перетворюється на поле бою. Як реагують на цей твір європейці?

— Так, у Парижі відкрилась моя персональна виставка «Стратегічні локації» у Galleria Continua. З цією галереею я співпрацюю вже 12 років — вона італійського походження, але в центрі французької столиці знаходиться одна з її філій. Ця виставка триватиме до 28 травня, тож запрошую. У пресі були гарні відгуки, люди на неї реагують по-різному, але головне, що вона піднімає питання теперішньої ситуації в Україні.

‍— У вашій творчості присутня тема екоциду — судячи з цього, доля природи, яка потерпає від війни, вас серйозно турбує.

— Зараз в Запоріжжі я працюю над проєктом про Каховське водосховище й підірвану дамбу. На місці водосховища, на двох тисячах квадратних кілометрів, зараз виріс величезний молодий ліс. Проєкт буде презентовано в Гельсінкі в кінці серпня, і він — конкретно про насилля над природою, але не тільки про проблеми сьогодення і про підрив Каховської дамби, а також про помилки минулого. Побудова цієї дамби, до речі, теж була насиллям — і не тільки над природою, а також над нашою історією, тому що там дуже багато історичних пам'яток пішло під воду.

‍— Те, що колишнє дно водосховища поросло лісом, краще, ніж цей простір перетворився б на пустелю. А такі побоювання спочатку були.

— Цей ліс вимахав вже десь у 4,5 метри заввишки. Але що цікаво, ми на дні водосховища знаходили дубові пні величезного розміру, які 70 років простояли під водою, а до того, мабуть, росли кілька сотен років. Можна лише уявити, якою цікавою була природа тих плавнів, до того як зникла під водою.

1 грам кам'яного хліба за 1 євро

‍— На початку війни ви знайшли прихисток у селі на Закарпатті, недалеко від угорського кордону. Чому там, а не за кордоном?

— Поїхали, куди очі бачили. Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми понад тиждень були в Києві, а далі разом із сестрою вирішили, що треба виїжджати й вивозити маму. Тож сіли в дві машини і повільно виїхали об'їздними шляхами. А далі вже сестра з мамою поїхали в Німеччину, а ми з Денисом (Денис Рубан, партнер мисткині, — Авт.) залишились на Закарпатті, де відчували себе відносно захищеними, бо там не було стратегічних обʼєктів, які могли б стати ціллю окупантів.

Ми тоді багато гуляли околицями і в якийсь момент стали уважно придивлятись до каміння, обточеного водою гірської річки. За формою воно нагадало мені традиційний український хліб. Тож ми те каміння позбирали, а далі вже мотоблоком витягували на гору й робили спроби нарізати його, як хліб, звичайною болгаркою. Так природне каміння перетворилося на артоб’єкт. А далі ця ідея переросла в гуманітарний проєкт «Паляниця» (Palianytsia).

‍— Круто, що ви назвали проєкт словом, яке росіяни не здатні вимовити. Я так розумію, ідея з камʼяним хлібом стала першою вашою спробою творчо переосмислити війну?

— 26 березня 2022 року в селі Березово, в хаті, де ми жили, я зробила першу виставку «Паляниці». Так розпочалася її історія. Ми презентували для місцевих жителів експозицію сучасного мистецтва. Цим я певною мірою подякувала людям за те, що вони дали нам прихисток. І після того фотографії потрапили в інтернет, «Паляницю» стали запрошувати на виставки, зʼявились запити купити… і пішло-поїхало.

Історія про те, як ми жили в Березово, як річкове каміння перетворилось на мистецтво і як ми це мистецтво презентували в сільській хаті перед тим, як відправити до Венеції на бієнале, існує у вигляді 20-хвилинного фільму. Його зняв Іван Сауткін, і зараз цей фільм є у вільному доступі на YouTube. Він дає гарне пояснення того, як я на той момент знайшла власне місце в контексті великої війни. Цей фільм був показаний у Венеції на додаток до кам’яних «паляниць», а далі демонструвався на всіх експозиціях проєкту в усьому світі.

‍— Хто купує ваші паляниці?

— Як мистецькі інституції, так і приватні колекціонери або люди, які хочуть допомогти Україні. Адже це все ж таки не зовсім мистецький проєкт, він гуманітарний. І я насамперед підкреслюю, що всі гроші за паляниці підуть на допомогу нашим військовим, зокрема українським художникам на фронті. І люди, коли купують цей об'єкт, розуміють, що цим допомагають.

‍— В експозиціях яких світових музеїв зараз можна побачити скульптури з проєкту «Паляниця»?

— В 11 публічних колекціях. Зараз стіл з паляницями виставлено в музеї Альбертінум в Дрездені, а також в Museo d'arte contemporanea del castello di Rivoli в Італії.

‍— Ви свої хлібинки продаєте на вагу… 

— Так, 1 грам — 1 євро. Де б я не була, і в Києві теж.

‍— І на яку суму вже продано камʼяного хліба?

— Наприкінці 2024 року було 420 тисяч євро. З тих пір ми ще не підсумовували.  

«Перед танком з картиною не постоїш»

‍— У релізі PinchukArtCentre до вашої виставки я знайшла фразу: «Жанна в дні повномасштабного вторгнення усвідомила, що тепер не вбачає жодної цінності в мистецтві». Чи це правда? І як ви вийшли з цього стану?

— Правда. ‍

Я була шокована і вважала, що зробила помилку у виборі професії, бо під час війни це зовсім не потрібна річ

Але потім, коли ми створили проєкт «Паляниця», який почав допомагати людям, — а зараз він нараховує вже 67 виставок по світу, — я змінила свою думку, тобто переоцінила можливості мистецтва. 

‍— Але чому ви вважали, що ваша професія непотрібна?

— Бо перед танком з картиною не постоїш. Я була в шоковому стані. Але тільки ми трохи сховалися, тільки я усвідомила, що моя родина в безпеці, тоді вже можна було думати, що робити, щоб комусь в цій війні допомогти.

‍— Я так розумію, ви поставили на паузу всі проєкти, які існували до 24 лютого.

— Так, бо моє завдання як художника — займатися реальністю, яка мене оточує. Тобто працювати крізь призму власного досвіду. Більшість моїх проєктів після 24 лютого відбуваються за кордоном, тобто я поширюю правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні, де я залишаюсь, використовуючи мистецтво як форму спротиву.

‍— Ви підтримуєте художників на фронті. Яка їхня доля на передовій?

— Художників воює зараз багато, просто я не можу називати імена — це заборонено. Деякі ніколи вже звідти не повернуться. Я підтримую на фронті своїх друзів, закриваю їхні військові потреби: треба тачка — купуємо тачку, треба каски чи прилад нічного бачення — купуємо їх, коли приходять гроші. 

‍— Не можу не запитати про вашу артінсталяцію «Інструмент», встановлену в центральному холлі залізничного вокзалу у Львові. Старовинний орган завдяки вам став твором сучасного візуального мистецтва, але він також виконує свою основну функцію. Які історії відбуваються навколо цього органу? Адже на цьому вокзалі тисячі українців сідають на потяги, і це цілий мікровсесвіт.

— До своєї появи у Львові «Інструмент» був представлений в межах Венеційської бієнале (2024 рік, — Авт.). Колись це був звичайний церковний орган, труби якого я поєднала з фрагментами розірваних російських ракетних снарядів, що їх назбирала в Київській області. Звучить він гарно — вороже залізо не зіпсувало звук інструменту. Тепер у поєднанні із залишками смертоносної зброї він мандрує світом, щоб розповідати про мужність, необхідну для протистояння агресії. 

З листопада 2024 орган зробив зупинку на Львівському залізничному вокзалі, де на ньому було зіграно 10 концертів — на органі грали музиканти з України, Норвегії, Грузії, Австрії тощо. Потім ми разом з нашим партнером, органним залом Львова, стали організовувати там майстеркласи для ветеранів з реабілітаційного центру Unbroken.

‍— Під час цих майстеркласів ветерани дізнаються про найбільший у світі музичний інструмент, а також можуть самостійно на ньому зіграти.

— До речі, один з майстеркласів для ветеранів проводили польські органісти. І от буквально нещодавно був урок для ветерана з центру Superhumans, під час якого він пробував грати на органі сам. У травні та червні ми плануємо провести на вокзалі ще одну серію органних концертів і паралельно організувати якусь художню програму.

‍— Багато місяців тривають бої за місто Покровськ. Де у місцевому парку стояв двометровий бетонний олень, створений вами у техніці оригамі. А ще за вашим проєктом у 2018 році була зроблена велопарковка, схожа на величезний зошит з цифрами: цінами на продукти і бензин, курс валют, а поруч — дата. Це реальні цифри з життя мирного Покровська. Яка нині доля ваших артобʼєктів?

— Через наближення фронту скульптура оленя як об’єкт, що має культурне значення, була релокована. Зараз вона у Вінниці. Коли ми забирали оленя, а це було 30 серпня 2024 року, парковка ще була ціла і неушкоджена, а що там зараз — не знаю. Знаю хіба те, що бібліотека, з якої я забирала пальму, згоріла.

Покровськ нівечиться щодня. Коли ми там були пів року тому, до лінії зіткнення було близько восьми кілометрів, але фронт постійно рухається і в місто регулярно прилітають КАБи, іноді по десять на день, тож місто тане на очах.

‍— Скажіть, чи продовжується ваш проєкт «Russian Rocket 2022» — наліпки у вигляді ракет, якими ворог обстрілює українські міста? Їх можна клеїти будь-де: на склі у літаках, поїздах, автобусах. І ці ракети на тлі краєвидів за вікном нагадують людям про те, що війна поруч. Чи сьогодні таку наліпку ще можна придбати?

— Проєкт продовжується, у нього є свій Instagram russian.rocket2022, ведуть його волонтери, які продають ці стікери. Всі кошти йдуть на ЗСУ. Тобто ви можете купити стікер, наклеїти його десь, сфоткати і надіслати в інстаграм — і ваше фото буде опубліковане, тобто ви станете частиною процесу.

‍Фотографії: приватний архів, Укрзалізниця

Історичний екшн «Довбуш», премʼєра якого відбулась вже під час війни, став одним з найдорожчих в історії українського кіно (його бюджет — 120 мільйонів гривень) і одним з найкасовіших українських фільмів (заробив у прокаті близько 70 мільйонів гривень). Масштабне кінополотно розповідає про міфічного героя України, який ніколи не мріяв бути героєм, але був змушений ним стати, бо не міг змиритися з несправедливістю. Історія поцілила в серце глядачів, бо прийшла неймовірно вчасно. 

Тішить, що Олеся Саніна — режисера «Довбуша», «Поводиря» і «Мамая» — нарешті відзначили національною Шевченківською премією. Його фільми переконливі й вже стали класикою. Зокрема, тому, що Олесь знімає про те, що знає. Він багато спілкується з героями війни, грає на бандурі, колісній лірі, торбані й знайомий з кобзарями, долі яких гідні сценаріїв. 

«Прийшов наш час»

Оксана Гончарук: Пане Олесю, як вважаєте, чому Шевченківську премію вам дали саме зараз?  

Олесь Санін: Премію отримала творча група фільму «Довбуш», тобто режисер Олесь Санін, кінооператор Сергій Михальчук і композиторка Алла Загайкевич. Утрьох ми робили всі три мої повнометражні картини. 20 років тому був «Мамай», 10 років тому вийшов «Поводир» і минулоріч відбулася премʼєра «Довбуша». Йшлося про творчий метод, вплив наших історій на глядача. Мабуть, прийшов наш час, і наші твори стали суголосними чомусь в душах людей. Єдине, мені шкода, що якщо література, музика й образотворче мистецтво можуть чекати на визнання, то слава кіно швидкоплинна — 2-3 тижні, і на афіші замість твоїх фільмів зʼявляються інші. Я не очікував, що «Довбуш» досі популярний, ну і плюс він став мистецьким послом України за кордоном і щось пояснює про нас іншим. 

‍— Я оце подумала, може, премію дали вашому фільму як останньому з могікан, бо подібного масштабу кіно в Україні знімуть ще невідомо коли.

— Ну не знаю. Мені і про «Поводир» казали колись, що це картина неможлива, бо українською мовою та ще й про тяжкі часи ніхто дивитись не буде. А «Поводир» став лідером прокату і дуже довго тримав пальму лідерства. Про «Довбуш» теж казали, що ніхто не буде дивитися і грошей на картину такого масштабу на знайти. Потім лякали, що війна і ніхто не прийде в кінотеатри. А фільм мало того, що став абсолютним лідером національного прокату, так ще 27 країн його показали і було створено 17 мовних версій «Довбуша». Тож я не готовий підтримати тезу про те, що нам не вдастся далі знімати гарне кіно. ‍

Ніхто не знає, що буде, головне — художнику бути готовим до мистецької інвестиції в людство

‍— Які історії вас зараз займають? Щось знімаєте, плануєте?

— З реальними творчими планами складно, тому що всі вони зараз з війною зв'язані. Я активно допомагаю фронту, більшість грошей, що ми заробили на картині, пішли на допомогу військовим і тим, хто постраждав від війни. У нас дуже великі збори по волонтерських роботах, наші художники віддали на благодійні акції більшу частину реквізиту «Довбуша» — костюми, зброю… це все на аукціонах продається досить успішно. 

Щодо моєї творчої історії, то в мене великий кейс ідей, деякі вже виписані в сценаріях, в деяких є розкадрування, до деяких створена музика. Зараз я буду знімати той фільм, реалізація якого можлива в Україні найближчим часом. Ймовірно, це буде фільм в копродукції — я активно веду переговори. Але це точно не буде художній ігровий фільм про війну сьогодні, така собі пряма ілюстрація подій в Бучі чи ще чогось. Разом з тим я здебільшого весь у війні, і всі мої близькі друзі там. Тож мій найважливіший план — дочекатися друзів з фронту.

‍— Хтось з режисерів сказав, що зараз гарний час фіксувати війну і не дуже добрий — відтворювати війну у кадрі. 

— Про все це можна розповісти в картинах, ховаючись за іншим жанром на кшталт наукової фантастики, романтичної комедії чи ще чогось. Бо зараз в Україні сердця людей настільки залиті кров'ю, що їм важко дивитися кіно про сьогодення. Я б із задоволенням зняв музичне кіно. Тож готуюсь до того, що будуть дивитися глядачі, на що зможу знайти ресурси і де мене фінансово підтримають наші колеги поза Україною.

‍— Поки ви готуєтесь, хтось у нас знімає романтичні комедії, але про мистецтво там важко говорити, бо це чиста комерція. 

— Йдеться не про доробки тих, хто знімає кіно з бажанням заробити гроші й славу. Повірте, ні після успіху «Довбуша», ні після вручень премій жоден з власників телеканалів чи продюсерів кіностудій не сказав: «Лесь, є приголомшлива ідея, давай знімай кіно, я гроші знайду». Телефон мій мовчить, тому що це зовсім інша історія, вони до війни були заточені на виробництво російського продукту за російські гроші. На це працювала ціла індустрія, і тепер вона перебудовується і шукає можливості в інших світах, та залишки того плебейства ще є і якийсь час ще будуть. Але людям це перестає бути цікавим. 

Кіно як доказ, що ми існуємо

‍— Щодо презентації української культури за кордоном, якою вона має бути сьогодні?

— Одна справа, коли колективи митців виїжджають з виставами, щоб показати їх українцям, які тимчасово знайшли прихисток за кордоном. Ці люди будуть раді будь-яким проявам культури з батьківщини. Інша річ — європейська публіка та інтеграція нашої культури в її світ. Щоб іноземцям пізнати Україну, нам треба займати своїм мистецтвом їхні великі майданчики, а це вже зовсім інші проєкти, іншій масштаб та витрати. Тут вже потрібні серйозні постановки, здатні дивувати.

Ну і обовʼязкова співпраця з європейцями. Я активний зараз в культурній дипломатії: шукаю зв'язки, говорю з продюсерами конкретних країн. Бо щоб проєкт був влучним за кордоном, треба розуміти, як він буде працювати там — самотужки й сидячи в Україні це не подужаєш. 

‍— Я точно розумію, що майбутнє нашого кіно за спільним виробництвом, так званою копродукцією.

— Як приклад можна згадати успіх нашої кінодокументалістики в світі. Якби за спиною наших митців не було продюсування французького, британського, американського, ми б не мали «Оскар» за документальне кіно. 

‍— Нас там чекають, бо нам є що сказати, ми ж такі різні.

— На початку цього століття нас почали переконували, що ми всі однакові, що в цьому супермаркеті народів тепер не важлива твоя мова, культура, ідентичність. Бо так зручно людям, які продають товари, думати, що однакові люди будуть носити в руках однакові телефони, вдягати сорочечки однакового фасону. Правда ж ця історія трошки схожа на ту, що ми переживали в СРСР? Ну і все, погралися, пожили, а тепер, бачите, у жителів багатьох країн настає велике усвідомлення своєї національної ідентичності. Якщо говорити про Європу, то в багатьох країнах політики, що висловлюють національні ідеї, стають популярними. Тому що виявилось, що для людей все ж важливо, чи залишаться їхні культура й мова у майбутньому. 

‍— А для України й поготів важливо розуміти, в чому ми відмінні і за що стоїмо на смерть.

— Сьогодні стоїть питання, чи буде взагалі існувати українська культура, чи трансформується вона в щось яскраве нове, чи розкажемо ми світові щось цікаве про себе — не тільки про те, що ми нація воїнів, які до останнього битимуться за свою землю.

Це не просто захопити території і викурити з нас те, що робить нас українцями. Так само ці виклики нині стоять перед всім світом, може, не настільки гостро, як для нас, але ми зараз для світу — саме лабораторія виживання.

‍— Те, що ми «лабораторія», лякає.

— Але це так і є. Чи не щодня отримую запити від міжнародних науковців, які хотіли б приїхати в Україну досліджувати людей, те, як вони виживають в закритому ворожому просторі, як люди звикають до вибухів і що з ними роблять соціальні потрясіння. Вони до себе не можуть прикласти досвід, як люди ходять по вулицях, коли тривога й бомблять, тож думають, що ми мали б давним-давно покинуть власні будинки. Але ж запитайте у харків'ян, як вони це все переживають, як після чергового нічного жахіття зранку прибирається вулиця, грають музиканти на концертах, працюють рагси і молодята розписуються, — нехай хлопці в камуфляжі і їм завтра на фронт, але бажання створювати сім'ї невмируще. Це наш спосіб вижити, це наш внутрішній спротив ворогу, який прийшов забрати не просто житло, але життя.

‍— Але ж ми не піддослідні?

— Ні, ми живемо в цьому світі й знаходимо відповіді на запитання, бо інакше неможливо вижити. А хтось на це дивиться, намагається отримати досвід, щоб вижити колись. А як вам те, що ми вигадуємо нові військові технології, бо ж щодня з'являються нові? 

Ну і не забуваємо, що нам з вами потрібно зберегти наших дітей і готувати їх до того, що їм доведеться розбудовувати велику сучасну європейську модерну Україну. Ми зараз повинні виховувати нових «ейнштейнів», і наше головне завдання — не втратити їхні життя, які ворог прийшов забрати. Це моє переконання, я так намагаюсь жити: якщо ти відповідальний за освіту, науку, культуру, ти повинен це віддавати людям тут і зараз. Ти не маєш права чекати закінчення війни, не маєш просто проживати день в намаганні вижити. 

‍— Ну, чого сидіти чекати?

— Для тих, кому це нині доступно, це відлига, яку мені сьогодні дарують мої колеги — артисти, художники, оператори, які взяли зброю і пішли захищати Україну. Я закінчив «Довбуша» тільки тому, що Сергій Михальчук, з яким ми мали піти воювати разом, сказав: «Ти мусиш зараз закінчити фільм, бо у нас крім нього нічого немає. Може, він вдасться і це буде історія нашого спротиву». Так і сталося, Сергій був правий. Фільм вийшов на екрани в війні, під час його прем'єрі летіли ракети, а після тривоги люди повернулись в кінозал додивитись. 

Сьогодні глядачі дивляться «Довбуша» для того, щоб сказати: «Ми живі». А за кордоном питають: «Як ви в часі війни таке кіно зробили?». А це все для нас доказ того, що ми існуємо

«Ми пережили час, коли українцям був потрібен месія. Герої — серед нас»

‍— Під час зйомок «Довбуша» ви досліджували ідею, чому люди стають героями, а виявилось, що герої були навколо вас.

— А це завжди так. Герої живуть серед нас, просто іноді приходять часи, які їх актуалізують. Герой потрібен людям для того, щоб отримати надію. Ми всі вірили у «Привида Києва», в те, що є пілот, якого не може вбити жодна російська ракета. І всі тішились, що він береже над нами небо. Я знаю людину, яка придумала цей міф, але справа не в придумці, а в тому, що люди в існування цього героя повірили, бо він забрав їхній страх і подарував надію на виживання. 

‍— Ви колись сказали, що гуцули чекали на Довбуша, бо їм був потрібен месія. Зараз українцям месія теж потрібен?

— Думаю, ми пережили цей час. ‍

Сьогодні дивно чекати, що хтось прийде і подарує тобі щастя та волю, ти мусиш сам боронити те, що любиш, бо це — не справа Месії, це — твоя справа

Тепер для нас Шевченко — це не «Катерина», а «Кавказ»: «Не жди сподіваної волі — вона заснула: цар Микола її приспав». Тільки ти сам. Я про це говорив у «Довбуші», тому він став таким важливим. 

‍— Мені здається, що коли людина здійснює подвиг, вона про це не думає. 

— Ніхто про це не думає, немає ніякого бажання подвигу на війні, бо ті, хто підсвідомо таке бажання мають, помирають першими. На фронті після першого пострілу в твій бік все геройство закінчується моментально — жодної романтики. З часом приходить розуміння того, що називають роботою. Робота на диво щодня за рахунок твого характеру, твоєї сили впиратися і виживати, а також мотивації. ‍

У таких умовах слово «батьківщина» для людини зменшується до маленької історії — до родини: якщо ти тут не встоїш, їх там чекає смерть. І ось так крок за кроком людина перетворюється на героя

Якщо до Довбуша повернутися, то в нього був брат Іван, який дуже хотів бути героєм, але коли питання стало руба, він втік аж бігом. А Олекса Довбуш не хотів бути героєм, та мусив стояти, бо відчував відповідальність за інших. Він хотів простого людського щастя і щоб ніхто це не забрав, тож змушений був стати героєм.

‍— Ви від початку війни показуєте «Довбуша» на фронті і в шпиталях. Як це взагалі технічно можливо?

— Ми беремо з собою проєктор, звук і екран — він розкладається достатньо великий, — привозимо і встановлюємо. За кілька годин можна розгорнути кінотеатр навіть в чистому полі. Де складна лінія фронту, робимо щось менше. Ви ж розумієте, що для військових важливий не просто показ — вони фільм можуть подивитися у своєму телефоні. Важливе живе спілкування, розповідь про те, як знімався фільм.

Так само, коли до військових приїжджає Славік Вакарчук чи Іван Леньо, вони з однією гітарою виходять, ну, може, ще ритм хтось буде відстукувати в ящик з-під снарядів. А більше і не треба, бо не шоу важливе, а увага до них. Людина з телевізора приїжджає до тебе і говорить як з рівним, і хлопці бачать, що їхній подвиг, який для них просто робота, це не безглуздя, що він дійсно потрібен. Не люблю розмови про культурний фронт чи інші якісь фронти — економічний, дипломатичний. ‍

Фронт у нас зараз лише один, а ми — тил, тобто ті, хто дозволяє нашим героям на фронті знати, що за їхньою спиною ті, кого варто захищати

«Кіно коштує, як десяток танків»

‍— Наскільки наші вояки на фронті змінилися за роки війни?

— Сильно. На початку було дуже багато добровольців, фактично були великі загони добровольців. Зараз вони поранені, багато з них загинули, чимало людей демотивовані. Ну, а в центрі підготовки зараз немало тих, хто не надто рветься на фронт, і з такими тяжко знаходити контакт. 

А нещодавно в мене був інакший досвід: я показував фільм військовим, які були в російському полоні і тільки зараз повернулися. Це взагалі окрема публіка, вони довгий час були поза нашим інформаційним простором, і їм дуже непросто. 

І зовсім інша історія — мій нещодавній показ для поранених у шпиталі. Їх привезли на кріслах колісних — без рук, без ніг, сліпих. Але вони хотіли послухати мене, познайомитись. Я попросив підняти руку тих, хто бачив фільм, і один хлопець весело так: «А я не можу підняти, в мене руки нема». І всі регочуть. А далі привезли військового без очей, а він каже: «Ви до нас приїжджали півтора роки тому, і я ваш фільм бачив». Уявіть собі. Я потім згадав, що дивився «Довбуша» в центрі підготовки і на наступний день поїхав на фронт. В першому ж бою хлопець осліп і втратив кінцівки. 

‍— Усвідомлення того, що ваш фільм, вся його краса — це останнє, що він бачив і запам'ятав — це відповідальність.

— І відповідальність митця в цій ситуації — не пусті слова. Мене просто рве, бо я розумію, що все, що ти робиш, не може бути створеним заради власної слави чи грошей. У такому випадку не варто цим займатись, не варто пусто тратити гроші, які могли б зараз піти на армію.

‍Бо кіно коштує, як десяток танків, і якщо твоя творчість безглузда — краще допомогти військовим

‍— Хотіла запитати про вашу велику родину, як вона пережила ці роки війни? Знаю, що на самому початку війни ви з Михальчуком свої родини вивозили з Києва.

— У мене четверо дітей: двоє школярів вдома, найменша закінчує молодшу школу, а син — 10-й клас. А двоє старших дочок працюють. Найстарша зараз поїхала на лікування з чоловіком в Сполучені Штати, можливо, там вона на якийсь час залишиться і буде працювати для України. На жаль, мій перший зять (ветеран армії США, боєць Іноземного легіону Крістофер Кемпбелл, — Авт.), який у 2022 приїхав сюди захищати Україну, загинув. За його волею ми поховали його тут. Йому було лише 27 років. 

‍— Готуючись до бесіди з вами, я бачила його фото. Таке гарне молоде обличчя. Дуже співчуваю.

— Крім того, що він був професійний військовий, він був біологом і хотів після військової кар'єри займатися генетикою. Він був одним з тих іноземців, який відверто казав, що зараз в Україні вирішується доля всього світу.  

Кобзарі століттями співають про загиблих і не дають нам їх забути

‍— Ви яскравий представник кобзарсько-лірницького цеху. Українське кобзарство 5 грудня 2024 року ЮНЕСКО саме визнало нематеріальною спадщиною людства. Яка від цього користь традиції кобзарства?

— На початку були серйозні дискусії серед кобзарів з приводу того, що ця ініціатива нічого особливо нам не дасть. Але чому не використати ЮНЕСКО як світову трибуну для того, щоб розказати світові про Україну, про її боротьбу за власну ідентичність та культуру, частиною якої і є кобзарство? Тому що та традиція, яка до сих пір збереглася, пережила всі знищення. Тут важливо усвідомити:

Кобзарство — не просто виконання пісень на інструментах. Це навіть не традиція виготовлення музичних інструментів. Це історія виживання

‍А також збереження епічної національної традиції, бо існують конкретні твори, яким більше 500 років, а вік самої традиції нараховує тисячоліття. 

Ми можемо говорити про зв'язки традиції кобзарства з так званими боянами (поети-співці давньої Київської Русі, — Авт.) та про те, що нація, яку протягом всієї історії вороги намагались позбавити її мови та культури, забороняли власну літературу та пісні, знайшли можливість в дуже специфічній формі зберігати ідентичність. Весь матеріал був переданий в руки музикантів здебільшого незрячих. Вони мандрували країною, просили милостиню біля церков, а в своїх творах розповідали про славу, волю й історію України. 

Більшість представників кобзарського цеху в XVIII столітті була козаками з втраченої Січі. Кобзарські традиції стали продовженням їхньої боротьби за власну ідентичність, і це їм 300 років вдавалося. Навіть коли в 30-х роках було планомірне винищення кобзарства, про що йдеться у моєму фільмі «Поводир», все одно декілька лірників лишилося, вони це все зберегли, а далі їх послідовники виробили свою таємну історію збереження та передачі інформації далі. Тож кобзарство вижило і живе до сих пір... 

‍— … а ЮНЕСКО ці традиції підтримало і поширило інформацію. В цьому і є користь?

— Навіть до визнання нас ЮНЕСКО ми були цікаві світові. До війни в Україну приїздили реконструктори старовинної музики з тих країн, де жива традиція не збереглася — йдеться про Німеччину, Норвегію, Ісландію. В них збереглась епічна традиція, але вона мертва, бо немає носіїв традиції. Їх цікавили наші технології виготовлення інструментів і техніка гри.

— Знаю, що у нас у війську є чимало братчиків кобзарського цеху.

— Так, братчики воюють. І виявилось, що вони зараз дуже потрібні у війську. Велику актуальність сьогодні на фронті отримали думи на смерть козака. Тому що буває, що при похованні загиблого на війні недостатньо молитви капелана.

‍А коли поруч з'являється кобзар з інструментом і співає про те, що цей подвиг недарма, що 300 років назад було таке саме, і памʼять про тих героїв живе дотепер, то той, хто зараз захищає рідну землю, розуміє, що теж не буде забутий, бо кобзарі розкажуть всьому світові про його подвиг

Це, до речі, в доповнення теми про актуальність митця в часи війни. 

‍— Що сталося з кобзарськими цехами під час війни? Я чула, що цех на Київщині був зруйнований ракетами, а майстри з Харківського цеху переїхали до інших міст.

— У нас зараз існує три кобзарських цехи: Київський, Харківський та Львівський. З Харкова дійсно частина переїхала — хтось у Львів, хтось в Полтаву. Багато молодих пішло служити. На жаль є вбиті та поранені, є майстри, які втратили кінцівки. Що казати, намагаємося зараз в цих умовах продовжувати робити інструменти й на них грати. Зараз в Україні є може з пів сотні братчиків кобзарського цеху. Зовсім невелика частина з них є майстрами всі інші — учні. У нас зараз є поповнення за рахунок тих, хто втратив здоров'я, а особливо зір, на фронті, Це зовсім молоді люди, які не хочуть кидати боротьбу, і їхньою зброєю тепер стає інструмент.