«Ця історія — не про найбільший біль. А про біль, якого взагалі не має бути»

Альдона Гарвінська: Їздиш на фронт не лише з матеріальною допомогою для армії. Ти також привозиш зі собою певні навички з військово-польової медицини. І це те, що відрізняє таких людей, як ти, від інших волонтерів в Україні. Розкажеш про це? 

Ігор Трач: Різниця в знаннях між солдатами армії, яка за три роки повномасштабної війни раптово зросла з двохсот тисяч до понад мільйона, величезна. З одного боку, у нас є чудові фахівці, підготовлені, з фронтовим досвідом, який вони здобули своїм життям. Але є й такі, які нічого не знають про польову медицину. Ми працювали з різними підрозділами. 

Іноді з навчанням ми потрапляємо туди, де є загальна потреба. Тоді ми створюємо таку собі спільну майстерню. У нашій команді є інструктори з військово-польової медицини, а також з тактики польових операцій, військової тактики. Ми обмінюємося знаннями, досвідом, ідеями та інформацією про методи роботи. Але буває так, що ми потрапляємо в підрозділ, який є повністю «зеленим». 

Зелений, але бореться.

Він бореться. Одного разу ми приїхали в околицю другої лінії окопів, приблизно за вісімсот метрів від росіян. Перша лінія була вдвічі ближче, близько чотирьохсот метрів. Солдати якраз готувалися йти на розвідку, до нульової лінії — хоча зараз важко сказати, де ця лінія, бо через безпілотники та артилерію все значно розтягнулося. 

Так чи інакше, вони повинні були йти ближче до російських позицій. Дивлюся на одного: каска, бушлат, автомат і більше нічого. Питаю його: «А де у тебе джгут?». — «Ну... десь є», — каже. Шукає, шукає, шукає... Нарешті знаходить його в кишені штанів, ще в оригінальній упаковці, загорнутий у фольгу. Тобто — непідготовлений до швидкого використання. Бо розпаковування потребує часу, якого після поранення просто немає. І коли я запитую, де в нього аптечка, він відповідає, що вона у медика. І справді: їхній бойовий медик мав із собою шість таких аптечок, бо більше не міг вмістити. І солдати не знали, що з ними робити.

Між тим, ідея особистої аптечки полягає в тому, щоб вона завжди була з тобою. Щоб у будь-який момент хтось інший міг скористатися нею і допомогти вам

З початком повномасштабної війни ти бачиш, як українці вчаться, тренуються. Чи стають їхні знання дедалі глибшими?

Так, звичайно, але це навчання купується кров'ю. Солдати вчаться на своїх помилках, і ці помилки коштують найвищої ціни — життя. Я маю на увазі не лише військово-польову медицину, а взагалі будь-який рівень науки чи підготовки. Ви побачите колосальну різницю, якщо порівняєте це з підготовкою солдатів у системі НАТО.

Тому що система НАТО ставить захист життя солдата на перше місце?

Так. У солдатів, які пройшли підготовку за натовською системою, вищий відсоток виживання на полі бою. А командири, які володіють знаннями ще з часів Варшавського договору, мають найбільше дурних ідей, приймають найбільше дурних рішень і мають найбільше вбивств у своїх командах. 

Найвищі показники виживання мають ті підрозділи, які пройшли навчання на Заході. Вони мислять настільки гнучко, що здатні швидко вчитися і адаптувати свої знання до сучасного поля бою.

Чого ви навчаєте солдатів?

Перш за все, ми робимо базові речі, діємо за стандартами НАТО. Ми маємо справу з найбільшим вбивцею на полі бою, яким є масивна кровотеча. Ми вчимо солдатів правильно накладати джгути, а також апроксимації та конверсії, тобто коли цей джгут потрібно перевірити, через який час, а коли зняти, якщо потрібно. Дуже часто джгути накладають в умовах стресу, паніки — і часто без потреби. Хоча, слово «без потреби» не зовсім коректне. Адже краще накласти пов'язку на рану, яка цього не потребує, ніж не накласти її тоді, коли це дійсно необхідно. Тому що при наявності знань і навичок, накладену без потреби пов'язку можна потім зняти. 

Правило просте: якщо солдат поранений вогнепальним пораненням, пов'язку треба накладати високо і туго. Пораненого потрібно перемістити в жовту зону, більш безпечну, і там перевірити, чи дійсно пов'язка необхідна. Бо може виявитися, що рана незначна і пов'язка не потрібна.

Однак непідготовлені солдати не мають цих знань і часто сидять з цими бинтами не кілька годин, а навіть день чи два, коли немає можливості евакуюватися. За цей час у них зупиняється кровообіг, і коли вони нарешті добираються до медичного пункту, виявляється, що рана була невелика, але через ішемію кінцівку доводиться ампутувати. 

Дуже часто буває так, що лише досвідчений бойовий медик знає, як правильно накласти пов'язку. Між тим, це базові знання кожного солдата, підготовленого за стандартами НАТО, який працює за протоколом MARCHE — найважливішим протоколом у військовій медицині.

Коли ти отримав той перший імпульс, який підштовхнув тебе піти на фронт?

Я з самого початку знав, що поїду туди, просто треба було до цього підготуватися. Треба було вивчити правила безпеки, навчитися працювати в режимі постійної загрози

Крім того, звуки війни досить заплутані для непідготовленого вуха. Щось бахнуло, щось стукнуло, і ти думаєш, що це дуже небезпечно, хоча насправді небезпека дуже далеко. З іншого боку, той факт, що небезпека дуже велика, іноді взагалі не помітний. 

Я зрозумів це, заходячи все далі і далі, опиняючись все ближче і ближче до фронту. Звичайно, не сам, завжди з солдатами, з кимось, від кого я міг би черпати знання. 

Ти від самого початку знав, що на це здатний?

Під час перших двох-трьох поїздок у перший рік війни я взагалі не думав про подальші ескапади. Я думав, що все закінчиться в одну мить, що ця війна не може тривати довго. Коли я поїхав у Львівську область, мене лякала навіть зенітна тривога, я не міг спати. І незабаром я зрозумів, що це не скоро закінчиться, тому треба більше допомагати, бажано безпосередньо на фронті.

Багато хто не розуміє, навіщо ризикувати життям, щоб вийти «на нуль». Але іноді інакше не можна.

Тільки так ми можемо допомогти ефективно. По-перше, ми впевнені, що допомога дійшла до тих, кому вона потрібна. Нічого не загубиться по дорозі, ніхто не звинуватить тебе у тому, що ти не знаєш, кому ти це передав, адже передаєш у власні руки. По-друге, привозиш не просто обладнання, а надію для цих людей. Їм до біса важливо, щоб ви з ними зустрілися, познайомилися. Це відносини, які не можна купити. По-третє, перебуваючи в зоні небезпеки, ми вчимося. Дивовижно, що ми можемо вчитися, звикати до всього цього і отримувати знання, яке у нас недоступне. Ми привозимо тонну натуральної допомоги, а забираємо кілька тонн знань.

Ти знаєш цих людей, проводиш з ними час, ви прив'язуєтеся. Чи не думаєш собі, коли треба повертатися, що це може бути ваша остання зустріч?

Багато людей, з якими я зустрічався, вже загинули, але ніхто з близьких. Я намагаюся позитивно думати про наступний день, наступний місяць. Я намагаюся все це пережити. Ніби ця війна, те, що вони там вбивають один одного, є чимось природним, звичайним.

Нормалізувати те, що не є нормальним?

Це адаптація. Треба пристосовуватися до того, що відбувається. Я сам не борюся, але бачу, як це роблять інші. Нещодавно мені спало на думку, що адаптація можлива лише тоді, коли ти розумієш, чому це відбувається. Вони борються за свою землю, за свою незалежність. Я б, напевно, збожеволів, якби хтось із них сказав мені: «Давай, підемо вб'ємо росіян, буде весело». Ні, вони роблять це, бо мусять. Тому що тамтешні люди вбиватимуть їх, їхні сім'ї, їхніх дітей.

Українські солдати говорять про себе, що вони «працюють». Чи ти звернув увагу, як часто вони вживають це слово? 

Так, вони ходять на роботу. Іноді, коли я їх запитую: «Як у вас з моральним духом?», вони відповідають: «Ми про це не думаємо. Це робота, яку ми повинні робити».

Чого тебе навчила Україна? Чи змінила вона тебе?

Так, я думаю, що вона мене дуже змінила. Мені важко судити про себе, але я завжди знав, що я впертий — і я підтвердив це тут. Я був впертим у спорті, тому я такий і тут. Я робив різні речі в своєму житті, іноді екстремальні. Але це щось зовсім нове. Я не знав, як я знайду себе в цьому. Люди швидко адаптуються, тільки якщо у них є мета і конкретна мотивація.

Протягом багатьох років я уявляв собі кожну гонку, кожну можливу перешкоду, яку мені доведеться подолати — але я ніколи не уявляв собі можливу аварію. Тільки позитивні речі. Так само і тут. Я візуалізую небезпеки, але не для того, щоб потрапити в них, а для того, щоб проаналізувати, як їх уникнути.

Крім того, є ще постановка завдань. Я беру на себе певні завдання в колоні — як на перегонах. Щоб виграти змагання, я маю зробити це, це і це. І це процес. І тут, щоб забезпечити конвой і безпечно дістатися додому, мені також доводиться виконувати різні завдання. 

Звісно. Маєш багато звань і нагород. Люди, які сидять в українських темах, часто навіть не усвідомлюють, з ким вони мають справу. А чи впливає твоя діяльність в Україні на те, яким спортсменом ти є? Чи впливає це на зменшення частоти тренувань? Чи впливає на те, що цих медалей буде менше?

Так, звичайно. З іншого боку, той факт, що я спортсмен, допомагає мені функціонувати в Україні. Але те, що я в Україні, заважає мені перемагати і ставати кращим. Тому що я менше тренуюся, рідше виступаю на змаганнях. Я просто віддаю більше енергії Україні. У певному сенсі, це перешкода на шляху до моїх старих цілей. Але це був мій вибір. Пріоритети трохи змінилися, і деякі люди ненавидять мене за це, але мені байдуже. Тому що те, що відбувається там, важливіше. Для нашого майбутнього також.

Що б ти сказав тим людям, які звинувачують тебе у тому, що ти прийняв неправильне рішення і марнуєш свою кар'єру спортсмена в Україні?

Я не відмовився від кар'єри спортсмена. Я роблю це для того, щоб у майбутньому тренуватися більше. Спокійно і стабільно. Я дивлюся на кілька років вперед. Щоб через тиждень я міг тренуватися в повному спокої, і, можливо, ця крапля, в цьому морі потреб з мого боку, здатна щось змінити. Крім того, якщо Росія виграє цю війну і вони підуть далі в нашому напрямку, я вже буду певною мірою підготовлений до того, що може статися тут.

Я хотів би, щоб це прозвучало. Ми, поляки, повинні готуватися до найгіршого. Всі мудрі про це говорять, і я не додам нічого нового — допомагаючи Україні, ми даємо собі час

Те, що українці воюють з росіянами, дає нам заспокоєння, що не ми мусимо воювати з ними. Ми допомагаємо їм боротися за нас, але не нашими руками.

Не поляки там гинуть. У нас є час, щоб краще підготуватися. І весь цей час Україна послаблює Росію і сильно задіює її. Україна виграє нам час. Я не кажу, що є впевненість, що через п'ять років російські війська будуть штурмувати Варшаву. Але такий напад з боку Росії може бути, і ймовірність цього в сто разів більша, ніж, наприклад, що на нас нападуть, не знаю, чехи чи італійці. 

А загроза з боку Москви дуже реальна. Я багато разів чув, часто від українських розвідників, що дуже ймовірно, що найближчим часом, протягом наступного року, відбудеться вторгнення в якусь європейську країну. Наприклад, в Польщу з боку з боку Білорусі. І росіяни зроблять це лише для того, щоб знову випробувати терпіння світу, подивитися, як далеко вони можуть відсунути кордони, як багато вони можуть собі дозволити. Чи не відреагує світ знову і не дозволить їм анексувати більше території ще в одній країні.

Ти якось розповідав мені, що зустрічався з росіянами на змаганнях, з деякими з них товаришував, а потім вони намагалися пояснити тобі, що Путін має рацію. Що ти їм скажеш, якщо колись знову зустрінешся з ними на змаганнях?

Я розсміюся їм в обличчя і покажу відео, яке знімав у цей час. Наші контакти обірвалися, я не знаю, що вони роблять і де вони. Є також кілька росіян, з якими я досі підтримую контакти. Обмежено, але контактую. У них дещо інша думка про Путіна, ніж у більшості росіян.

Я багато років їздив до Росії, тренувався з ними. Російський міністр спорту хотів дати мені російський паспорт у 2014 році. Він запитав, що вони повинні зробити, щоб я прийняв цей паспорт і виступав за кольори Росії. Я, звісно, відповів, що маю свій, польський і мені його вистачає. Хоча мені там було добре. І платили мені добре. Ніяких внутрішніх конфліктів. Нічого, нуль. Тільки це було між 2011 і 2014 роками, до війни. Зараз все було б інакше.

Можеш сказати, як тобі допомогти? У вас є скринька, але на що насправді йдуть гроші? На що жертвують люди? 

Ми все ще вчимося отримувати якомога більше коштів безготівково. Ми веземо не тільки спорядження для військових, яке ми організовуємо завдяки нашій угоді з Міністерством оборони Великобританії, але ми також веземо допомогу для тварин, допомогу для лікарень, медичну допомогу. З іншого боку, ми здійснюємо в середньому дві колони на місяць, дуже часто на Донбас. Деякі колони мають маршрути по 5-6 тисяч кілометрів. Їздимо на власних автомобілях, до яких причеплюємо причепи. На даний момент у нас чотири машини, і більша частина грошей, які нам вдається зібрати, йде на ремонт цих машин і на паливо. Тому що одна машина, з важким причепом і вантажем, на такому маршруті спалює приблизно більш-менш 5 тисяч злотих. Ми їздимо на двох машинах, тож загалом 10, а якщо двічі на місяць, то виходить 20 тисяч тільки на пальне. Плюс ремонти. Нещодавно ми замінили коробку передач, двигуни в машинах. Я вже навіть не хочу перераховувати. 

Тобто, якщо хтось жертвує на ваші виїзди, це просто дає вам можливість продовжувати працювати?

Саме так. У нас є чим заправляти, є чим лагодити машини. Але знаєш, як це буває, дуже часто це відбувається з наших особистих грошей, тому що просто за поїздку ми не збираємо стільки, скільки нам потрібно на місці. Знаєш це зі своїх конвоїв. Зі збірками ніколи невідомо. Вони стоять на місці два-три тижні, потім хтось пише статтю або робить подкаст, потім вони знову рухаються на кілька днів, потім знову стоять на місці. Навіть у перші роки війни були компанії, які хотіли зробити свій внесок і, наприклад, спонсорували колону. Зараз це вже не так райдужно. Але на війні, як і в спорті, треба боротися до кінця. Поки Україна не переможе. 

Від Варшави — до Харкова

«Дві сестри» — перша ігрова кінострічка, яку зняли в Україні після 24 лютого 2022. Ініціатором створення став Лукаш Карвовський. На Каннському фестивалі у травні 2022 року він звернувся до представників української кінокомпанії Film.ua з пропозицією зняти кіно за власним сценарієм в Україні. Реакція була швидкою, і вже в серпні стартували зйомки.

Ідея польского режисера доволі смілива, бо він задумав зняти роуд-муві (фільм-подорож), події якого відбуваються на території воюючої країни.

Але доля Лукашу всміхнулася, бо ризиковий польський митець якось відразу знайшов собі не менш сміливих однодумців в Україні, які вирішили, що це крута ідея — розповісти світу не про українців в Польщі, а навпаки —  про поляків в Україні

За сюжетом, дві зведені сестри — польскі дівчини Малгожата й Жасміна — отримують звістку, що десь в прифронтовій зоні на Харківщині їхній батько, який волонтерив на лінії зіткнення, отримав поранення й опинився в шпиталі. І ось дівчата стрибають в автівку і, минаючи кордон, несуться в охоплену війною Україну, щоб тата відшукати.

Сестрам, які до початку цієї авантюрної подорожі майже не спілкувалися, випало разом проїхати Україну із заходу на схід, побачити на власні очі жахи війни й навіть більше — фізично зіштовхнутися з російським злом. Разом з тим дівчата знайомляться з різними українцями, які своїм гумором, добротою і відвагою дивують героїнь протягом усієї небезпечної мандрівки. 

Ця непроста дорога веде, по суті, в пекло, але разом з тим змушує сестер переоцінити власне життя. А от чи судилося Малгожаті й Жасміні врятуватися самим і врятувати батька, глядачі дізнаються тільки наприкінці стрічки. 

Фільм виносять на своїх плечах переважно дві польські актриси — Кароліна Ржепа (Жасміна) та Діана Замойська (Малгожата), яким вдалося створити потужні жіночі образи. Їхніми очима режисер досліджує і показує реальну Україну й українців в момент їхнього перебування в свіжому гострому шоковому стані від війни.

За словами знімальної групи, місцеві жителі охоче погоджувались зніматися в масовці, що додало фільму реалістичності. Червоною ниткою крізь фільм проходить тема вдячності українців полякам за поміч на початку війни. Так, перша ж наша бабуся, яка торгує при дорозі сливами зі свого саду, віддає їх сестрам задарма, примовляючи: «Поляки нам допомагають, то і ми їм допоможемо, чим зможемо». 

Одна з глядачок фільму зізналась Sestry: «Не дивлячись на те, що з того часу низка обставин місцями похитнула нашу дружбу, варто нагадувати людям, як було. Треба робити все, аби ланцюжок взаємодопомоги тягнувся далі».

У липні 2022 року команда польських кінематографістів прибула до Києва, провела кастинг українських акторів і в серпні почала зйомки, які географічно охопили Київ і деокуповані міста Київщини та Чернігівщини, зокрема Бучу й Ірпінь.  

У певному сенсі «Дві сестри» — документальний фільм, адже операторська камера весь час фокусується на розкурочених війною місцях: розбомблених будинках, підірваних мостах, замінованих лісах і полях. 

«Ми зняли все, що було можливо в тих умовах, зокрема Чернігів, хоча організувати зйомки в цьому місті було непросто, — розповідає кастинг-директор проєкту Вʼячеслав Бабенков. — Лукаш ще дуже хотів поїхати знімати в Харків. Але це був серпень 2022 року, русню тільки-но вигнали з Харківської області. Це було ну дуже небезпечно, тож, на щастя, режисера вдалося відмовити».

Одна з глядачок після перегляду «Двох сестер» розповіла Sestry, що боялась дивитися фільм, бо розуміла, що «це історія про нас всіх». «Особливо мені защемило, коли я побачила розбомблений чернігівський міст, — зізналась вона. — Я сама з Чернігова, і відразу стала згадувати перші дні війни, те, як важко я вивозила з міста маму. ‍

А потім я зрозуміла, що це кіно важливе, бо минуть роки, і ми будемо дивитись його як історію нашої війни

Від депресії до імпровізації

Що у фільмі «Дві сестри» підкуповує, так це актори і їхня відчутна крізь екран спрага до гри.

Як пояснив 28-річний заслужений артист України Олександр Рудинський, «ми тоді всі були голодні до роботи». Адже на початку повномасштабної війни в багатьох акторів взагалі не було роботи, частина акторів таксувала, ще частина лежала в депресії. І раптом — повнометражний фільм, де режисер дозволяє перед камерою імпровізацію, бо сценарій виглядав як описи сцен, без прописаних діалогів. Зрештою актори імпровізували, і в процесі зйомок сценарій кілька разів змінювався.

«Ми тоді запросили на кастинг всіх акторів, які у 2022 році були в Києві, — згадує кастинг-директор проєкту. — Тоді нічого не знімалось, і коли акторам розповіли про зйомки фільму, вони радо зголосились на проби». Завдяки цьому у фільмі такий зірковий каст: у кадрі — Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Олександр Рудинський, Марина Кошкіна, Олена Курта, Сергiй Деревянко, Михайло Жонін. І кожен розповідає на екрані свою історію війни. 

Завжди елегантну Ірму Вітовську в цьому фільмі не впізнати. Тут вона сільська тітка у квітчастому халаті — господарка хати десь на лінії зіткнення, яка робить спробу вести діалог з окупантами, коли ті незванно завітали до неї у двір. А також як може допомагає польским дівчатам.

У актора Олександра Рудинського, відомого ролями у стрічці Олега Сенцова «Носоріг», серіалі від Netflix «Декамерон», серіалі «Агентство» Джорджа Клуні, а також короткометражці «Камінь, ножиці, папір», яка виграла BAFTA 2025, у «Двох сестрах» взагалі майже бенефіс. Він грає сільського хлопця Сашка — веселого, вічно пʼяного, якого глядачі відразу охрестили «сонячним довбо**бом». «Таких персонажів я бачив дуже багато з дитинства в рідному Миколаєві, — поділився із Sestry актор. — Радий, що мій персонаж викликає таку живу емоцію в залі. Думаю, це кіно не було б таким цікавим, якби в найстрашніших речах не залишилось місця елементу гумору».

Це підтверджують і глядачі. «Ми сміялися крізь сльози, — каже глядачка на виході з кінозали. — І це класна думка, що після прильотів і всіх жахів війни українці здатні зберігати в собі іронію та гумор. Звідки воно в українцях, не знаю, але це диво. І дуже вдало, що кінцівка драматична, бо мені здається неправильним робити виключно щасливий кінець у такій непростій історії. Та й взагалі зараз ніхто не може бути впевненим у щасливому кінці». 

Професійний спортсмен у цивільному житті та командир штурмової групи на війні. 30-річний Віталій Верес з містечка Дубровиці, що на Рівненщині, зі школи мріяв стати військовим і активно займався спортом. У стрій став одразу з початком повномасштабної війни. 14 лютого 2023 року вважає другим днем народження, бо дивом вижив під час пекельного бою і поранення у Бахмуті. Разом з тим численні травми і повна втрата зору не позбавили чоловіка жаги до життя. Він навіть переміг у міжнародних змаганнях ветеранів.

«Не хотів, щоб рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом»

Весь цивілізований світ прогнозував війну і знав, що вона буде. Мої друзі з Ізраїлю телефонували ще у вересні 2021 року: «Віталік, давай приїжджай. У вас буде війна». Причому не просто голослівно про це кричали, а говорили фактами. Я й сам розумів, що великої війни нам не уникнути. Втім не готувався. 

24 лютого 2022 я зустрів у своїх друзів у Берегово, на Закарпатті. Разом з ними кілька днів ми волонтерили на кордоні з Угорщиною. Облаштовували перші пункти незламності, де можна було поїсти, випити чаю чи кави. А вже 26 лютого я поїхав до військкомату. 

Оскільки я служив у внутрішніх військах, пішов до Нацгвардії. Вже 2 березня був у строю. Мама сказала: «Я розумію, що це тривожно, але це правильне рішення». Я і сам відчував, що зі зброєю в руках буду кориснішим, ніж волонтером на кордоні. 

Ніколи не задавався питанням: «Що я скажу, коли діти запитають де ти був коли почалась війна?». Не всі можуть бути військовими і штурмовиками. Все індивідуально. Комусь треба бути водієм, комусь у тилу розвантажувати допомогу, комусь треба навчати... Щодо мене, — я не хотів, щоб мої рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом. 

«Мене врятувало, що евакуаційна група була поруч»

Я був командиром штурмової групи Третьої бригади оперативного призначення міста Харків. 14 лютого 2023 року, в День закоханих, під час оборони міста Бахмут мене поранили…

Між нами і ворогом було до 70 метрів. Наша бригада працювала в таких умовах постійно. Були місця, де ворог стояв через дорогу. 14 лютого Бахмут вже закрили на в'їзд. Того вечора командування поставило нам чергове бойове завдання. Під час бою по нам стався приліт із протитанкової керованої ракети (ПТУР). Вона призначена, щоб знищувати броньовану техніку, а росіяни поцілили нею у мою групу. 

Найбільший удар прийшовся по черепно-лицьовому відділу. У мене був забій серця, крововилив у мозок, подвійний відкритий перелом щелепи, кісток черепа, термічні опіки очей. Мене врятувало, що евакуаційна група стояла за 400 метрів від нас, тому з поля бою мене вивезли швидко. 

Тиждень я пролежав у комі. Праве око видалили майже одразу. Ліве залишилося, але не функціонує — я повністю втратив зір. Від моменту поранення у мене було вже 20 операцій під загальним наркозом. І це не кінець. Незабаром оперуватимуть праве око, аби у подальшому можна було поставити протез.

«Я мав ціль — стати максимально незалежним»

Майже одразу після поранення я почав працювати зі психотерапевтом і тому швидко прийняв ситуацію, в якій опинився. Як людина військова я не жив ілюзіями.

‍Війна — не комп'ютерна гра. Там немає функції «зберегтися»‍

До того ж там, де працював мій підрозділ, втрати були чималі. Серед хлопців, які працюють на відстані 70-100 метрів від ворога, набагато більше загиблих чи поранених, ніж серед тих, які працюють, наприклад, в артилерії. Це логічні й очевидні речі.

Тому я чудово розумів, що рано чи пізно буду пораненим чи вбитим. І  психологічно все це швидко прийняв. Сказав собі: «Добре, що життя продовжується. Я при пам'яті, розумію все, що відбувається. Рухаємося далі». 

У травні 2023 була моя перша реабілітація в Ізраїлі. Понад місяць зі мною займалися реабілітологи й інструктори з просторового орієнтування.

‍Єдиних правил для незрячих немає. Однак, починати слід з орієнтування у квартирі

Метр за метром вивчати територію. Поступово будувати нові маршрути. Головне — не боятися і постійно навчатися, практикувати. Не закриватися у собі та в чотирьох стінах. 

Найскладніше було постійно чути, як плачуть мої батьки. Я мав ціль — стати максимально незалежним. Тож зціпив зуби і йшов вперед. Знаєте, все залежить від людини. Якщо вона бажає жити повноцінно — вона навчиться цьому. 

На своєму прикладі скажу, що тростина у мене з'явилася за 2-3 місяці після поранення.

‍Біла тростина — це голос тих, хто не бачить. Разом з тим я знаю людей, які втратили зір шість років тому, і у них досі її немає. Є люди, які соромляться. Є ті, хто не може подолати психологічні бар'єри

Цього літа в Одесі я познайомився з 49-річним чоловіком. Він військовий, який втратив зір на місяць раніше, ніж я. І от рівень його просторового орієнтування майже нульовий. Його мама водила до вбиральні з палати, бо він сам не міг туди дійти.   

Незрячі роками не виходять з дому

У період мого поранення важко було знайти навіть інформацію про те, як навчатися просторовому орієнтуванню. Ніхто не працював з рідними. Їм не говорили: «Не хвилюйтесь, навчимо». Не один місяць мої близькі виплакували сльози, бо не знали, як мені допомогти. Корисну інформацію збирали по крихтах завдяки «сарафанному радіо». Писали у соцмережах запити: «Що робити і куди йти?». 

Знайти роботу незрячій людині в Україні практично неможливо. Вибір професій незначний. Якщо пощастить і маєш хист та знання, можеш працювати масажистом, юристом, викладачем або ж у call-центрах. Не всі роботодавці охоче беруть незрячих. Та й не всім незрячим підходять такі варіанти.

Візьмемо мене. Я б масажистом не був, бо не люблю торкатися чужого тіла. Або ж взяти роботу у call-центрах. Я спілкувався з військовими, які втратили зір. Їх чимало. І от вони насамперед психологічно не бачать себе там. Кажуть: «Ми нищили ворога, а зараз маємо сидіти на телефоні і запитувати, які у вас проблеми, а наприкінці місяця отримати 8000 гривень?». 

Має бути достатнє фінансове забезпечення ветерана від держави. Так, як це відбувається в цивілізованих країнах. В Ізраїлі я познайомився з колишнім військовим. Там людина, яка віддала частину свого здоров'я за суверенітет і незалежність держави, не думає, як їй вижити. Її цінують.

В Ізраїлі можна почути від ветерана: «Знаєш, я втомився. Мене постійно кудись везуть — то у театр, то на ще якісь події»‍

Тобто йому не дають бути вдома, постійно кудись запрошують, він відчуває себе потрібним суспільству. 

У нас же багато незрячих — як цивільних, так і військових, — просто сидять вдома і нікуди не виходять роками. Бо не мають можливості. І коли мене запрошують на усілякі форуми, де говорять про доступність, типу ось є озвучений світлофор, а ось тут бізнес робить щось для доступності та інклюзивності. Я відповідаю, що все це добре, але не вирішує наших проблем. 

Не всі незрячі живуть у великих містах, як Київ, Львів, Дніпро або Одеса.  От я з районного центру. Там світлофорів ніколи в житті не було. І з цим теж потрібно щось робити. 

Не нехтуйте допомогою психологів

Важливий момент — не соромитись працювати із психологом, психотерапевтом або психіатром. Працювати з цими спеціалістами — нормально і необхідно, особливо під час війни.

Другий момент — оточення та мотивація. Насправді, мені важко зрозуміти людей, яким бракує мотивації. Життя — це дар і найвища нагорода. Ми повинні серед пітьми шукати проблиск надії і світла. Цінувати життя. 

Зараз моя мета і ціль — щодня ставати сильнішим, кращим, бути щасливим, насолоджуватись кожним моментом, поки є можливість. Тому що життя може закінчитись будь-якої миті. 

Потрібно усвідомити, що життя вже не буде таким, як колись. Ти мусиш пристосовуватись до певних фізичних обмежень. Є речі від яких доведеться відмовитись.

Один з моментів, за яким я дуже сильно сумую, — керування автомобілем 

За три місяці після поранення, на мій день народження, мій психотерапевт запитав, що я хочу в подарунок? Я подумав і сказав: «У мене все є. До мене приїхали близькі, яких я хоч і не бачу, але можу обійняти й заспокоїти». Я життя любив, люблю і продовжую любити. 

«Напрягає, коли заходиш в автобус, і всі навколо замовкають»

Люди часто не знають, як себе поводити біля незрячої людини. Чому? Бо їм про це ніхто не розповідає. Потрібно виховувати суспільство. Наприклад, у США в навчальних підручниках є ілюстрації дітей в кріслах колісних та незрячих. І з дитинства малеча звикає до того, що це природно, що ці люди також є повноцінними членами суспільства. 

Має на державному рівні працювати програма, щоб розповідати людям, як поводити себе з незрячими, бути толерантними й пропонувати допомогу. 

Наприклад, коли ви бачите незрячу людину на зупинці, то можете підійти і запитати: «Вітаю! Мене звати… можливо вам потрібна допомога?». Коли ж незрячий йде за певним маршрутом, навіть сам, то чіплятися до нього не треба. Він сам знає, куди йде. 

Особисто мене найбільше напрягає, коли заходиш, наприклад, в автобус — і всі довкола замовкають. Тобто я розумію, що люди там є, але навколо тиша. Для мене є незрозумілою така поведінка. Адже для нас голос є орієнтиром. Навіть коли ви сидите на лавці у парку й бачите незрячу людину з тростиною, — не мовчіть, бодай кашляніть. Це буде корисно насправді не лише для незрячої людини, а і для вас. Бо, проходячи повз, я можу випадково зачепити вас тростиною, а то й наступити. При зрості 186 см і вазі 110 кг це буде для вас не дуже приємно. 

Кількість тих, хто повертатиметься з війни з фізичними та психологічними травмами, зростає, і ми повинні навчитися разом жити в одній країні.

«Я розриваю шаблони про незрячих»

Я не працюю, бо є професійним спортсменом і маю спонсорство. Моє хобі приносить мені фінанси. Я член збірної України зі стронгмену, рекордсмен України з дисципліни «Аеробайк».

‍Торік на міжнародних змаганнях Strong Spirit' Games в Мадриді я здобув два золота і два срібла

Золото — у греблі на тренажері на 100 метрів та в дисципліні AirBike. Срібло — в багатоповторному жимі лежачи та греблі на тренажері впродовж 100 секунд. Нагороди я присвятив полеглим побратимам. 

Заняття спортом — це те, чим займаюсь все своє свідоме життя. Спочатку це була легка атлетика, згодом — пауерліфтинг і бокс. Звісно, що мені без зору незручно. Проте це мене не зламає. Я вважаю, що розриваю шаблони про незрячих людей. 

До поранення був зареєстрований в інстаграмі, але не вів активно сторінку. Зараз ділюся з підписниками чи не кожним прожитим днем. Щодня отримую безліч відгуків від людей про те, що я їх мотивую і надихаю.  Дехто пише, що за моїм прикладом пішов у спортзал, хтось почав готувати. І коли я такі речі дізнаюсь, це викликає радість і насолоду. Розумію, що роблю це не даремно. 

На національному відборі до збірної України в Буковелі до мене підійшла дівчина: «Я ваша підписниця і захоплююсь вами. Ви величезний молодець! Мій чоловік військовий, втратив значний відсоток зору і був у дуже поганому психологічному стані. Я йому показувала те, що ви робите, як йдете по життю, і він почав тренуватися». Тоді я з ним познайомився особисто. Він зараз постить у соцмережах усілякі спортивні челенджі. Такі моменти дають потужні емоції. 

В інстаграмі я проводжу багато часу, тому що намагаюся кожній людині відповісти.

Базові речі, як-от писати коментарі чи відповідати в соцмережах, я можу сам за допомогою спеціальної програми у смартфоні. А от знімати відео, монтувати чи прописувати пости мені вже допомагають

‍Коли я втомлений, спілкування з людьми в соцмережах — це одне з джерел енергії. 

Чи зробив би я у житті щось інакше? Я цим не переймаюся. Знаєте, є фраза, яка мені дуже подобається — «Хто житиме минулим, той зазнає болю». Тож є лише сьогодні і завтра.

‍Фото: приватний архів Віталія Вереса