Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Кінець великого ексодусу? Чому українки залишаються
Три роки після російського вторгнення жінки в Україні дедалі рідше тікають з країни — і дедалі частіше свідомо залишаються. Це вже не рішення зі страху, а вибір через переконання. Що змушує жінок залишатися? Що зупиняє тих, хто виїхав, від повернення? І чому саме вони, — а не політики чи аналітики, — сьогодні визначають майбутнє України?
Жінка несе дитину подалі від будинку, в який влучила російська ракета. Харків, 2023. Фото: Andrii Marienko/Associated Press/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Коли у лютому 2022 року почалася війна, ніхто не вагався: треба було втікати. Потяги, автобуси, машини — мільйони жінок з дітьми залишали країну, чоловіків, домівки, своє життя. За кілька місяців з України виїхало понад 7 мільйонів людей — переважно до сусідніх країн та ЄС. Це була найбільша криза біженців у Європі з часів Другої світової війни. І перша, коли майже всі, хто тікав, були жінками та дітьми.
У перший місяць війни близько 90% біженців становили жінки й діти. Чоловіки віком від 18 до 60 років не могли виїжджати через мобілізацію. Три роки потому пропорції залишаються схожими: жінки й дівчата — це близько 63% біженців. У країнах ЄС дорослі жінки складають у середньому 46%, а діти — ще 33%.
Приклад Німеччини багато про що говорить: з понад мільйона українських біженців 80% дорослих — жінки, і більшість з них має вищу освіту. Саме вони сьогодні — опора повсякденного життя на чужині: одночасно опікунки, годувальниці й особи, які приймають рішення.
Залишаюсь не тому, що мушу
Всупереч стереотипам, більшість жінок в Україні залишається не через відсутність вибору. Згідно з даними початку 2025 року, 80% жінок віком 18-60 років свідомо обирають життя в Україні. Не «бо нема куди йти», а «бо це моя країна». Аж 90% опитаних жінок відповіли: «Це моя земля, і я хочу тут жити».
Це не просто слова. Це рішення, засновані на зв’язках, ідентичності, почутті спільноти. Попри тривалу війну, попри складну економічну ситуацію, для багатьох жінок вибір очевидний: навіть якщо буде важче — я залишаюсь.
Близько 20% жінок розглядають виїзд. Найчастіше це молоді самотні жінки, які втратили роботу і не бачать можливостей для покращення. Багато з них вже виїжджали і поверталися — вони більш відкриті до міграції, але й більш розчаровані. Навіть у цій групі виїзд, — скоріше, гіпотетична можливість, ніж конкретний план. Здебільшого їх тримають родинні зв’язки, брак коштів, відповідальність за близьких.
«З тих 20%, що хочуть виїхати, дві третини або не мають коштів, або їх тримає вагома причина — хворий родич, могила близької людини, зниклий чоловік», — розповідають дослідники Володимир Вахітов та Наталія Заїка з Інституту поведінкових досліджень American University Kyiv у розмові з NV.ua.
Рішення про виїзд уже рідше пов’язані з панікою чи безпосередньою загрозою. Все частіше — це роздуми про довгострокове майбутнє: чи знайду роботу? Чи буде в дитини щасливе дитинство? Чи країна зможе стати на ноги? «Я їду, бо не бачу майбутнього через п’ять років» — це тепер найпоширеніша фраза серед жінок, які вагаються
Ті ж, що залишаються, кажуть: «Навіть якщо буде важче — не поїду». У їхніх словах переважає відповідальність — за родину, за громаду, за країну. Це рішення від серця, а не лише холодний розрахунок.
Що нас зупиняє
Для багатьох жінок повернення — навіть складніше, ніж рішення залишитися. Найменш схильні до репатріації матері малих дітей — жінки 30–39 років. Лише 6% з них повернулися, що вп’ятеро менше, ніж у інших вікових груп.
Головна перешкода? Відчуття небезпеки. «Якщо діти не матимуть тут нормального дитинства — ми не повернемось», — лунає в десятках інтерв’ю.
До цього додається житлова нестабільність: відсутність захисту орендарів, зростання цін, договори без гарантій. «Доки ринок нерухомості не стане цивілізованішим, люди не вертатимуться. Це не лише бар’єр для повернення, але й для рішення завести дитину».
Ситуацію ускладнює спотворене сприйняття реальності. Україна із Заходу видається зоною постійної небезпеки, навіть якщо точково там все відносно спокійно. А Захід з України — навпаки, — виглядає чужим, холодним і дорогим місцем. Дослідники називають це «ефектом дзеркальної загрози» — ми боїмося того, чого не знаємо.
Повернутися — це більше, ніж просто приїхати
І все ж чимало жінок повертається. Не лише через потребу, а з переконанням, що саме в Україні їхнє життя набуває сенсу. Їх вабить можливість працювати за фахом, гнучкіший ринок, відсутність конкуренції в окремих галузях.
«В Україні легше знайти роботу за спеціальністю, навіть якщо диплом не визнають за кордоном. А брак конкуренції у багатьох сферах відкриває жінкам нові шляхи», — пояснюють дослідники.
Але найважливіші — невидимі фактори: рідна мова, спільна пам’ять, спосіб виховання дітей. «Я знаю, що тут моя дитина зрозуміє, хто вона,» — одне з найглибших речень у дослідженні
Для багатьох українок вибір «залишитися» чи «повернутися» — це не просто рішення про місце проживання. Це рішення про сенс.
Багато років був заступником головного редактора видання Gazeta Wyborcza. Останніми роками відповідав за цифрову трансформацію Gazeta Wyborcza як видавець. Досвідчений менеджер з унікальними знаннями у керівництві медіа, що підтверджено численними редакційними та комерційними успіхами
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У соцмережах дедалі частіше з'являються дописи українців, які цікавляться можливістю переїхати до Канади. Часто запитують про це ті, хто через війну спочатку переїхав до США. З приходом до влади Дональда Трампа, який оголосив війну мігрантам, українці побоюються, що їх буде видворено зі Штатів, як це вже відбувається з біженцями з інших країн. Не додав оптимізму і розісланий українцям лист від Міністерства внутрішньої безпеки США з вимогою залишити країну. І хоча у владі заявили, що українці отримали повідомлення помилково, люди напружились. І замислились про переїзд з Америки вже зараз — не чекаючи сюрпризів.
Серед можливих країн для переїзду розглядають Канаду — країну, яка традиційно більш лояльна до іммігрантів і у світлі останніх подій набагато менш лояльна до США. Ба більше — дії Дональда Трампа викликали бажання переїхати не лише в українців, а й в самих американців.
У пресі з'являються повідомлення про міграцію до Канади відомих американських академіків (історики Тімоті Снайдер і Марсі Шор та філософ Джейсон Стенлі пояснили свій переїзд політичним кліматом, який, за словами Джейсон Стенлі, є «американським спуском до фашизму»). Переїзд до Канади серйозно розглядають власники бізнесів, ЛГБТ-пари. Імміграційні юристи відзначають зростаючу кількість запитів, а одна з канадських фірм навіть запустила рекламу: «Втомилися від Трампа? Думаєте про Канаду? Можемо допомогти».
Made in Canada: як Трамп впливає на економіку й ідентичність Канади
Попри поширену думку, що Канада є лояльною для іммігрантів країною, виявилося, що переїхати сюди не так просто навіть для громадян США. Щоб отримати право легально проживати в Канаді, їм потрібно або отримати робочу візу, або вільно володіти французькою. Аналогічні правила для українців: якщо у 2022 році майже всі бажаючі могли приїхати за українською програмою CUAET , то тепер, коли програму закрито, залишаються лише стандартні імміграційні шляхи.
За CUAET, що дає трирічне право на проживання та роботу в Канаді, до країни приїхало майже 300 тисяч українців. Серед них — українка Ірина Колотило, яка до повномасштабного російського вторгнення працювала в громадському секторі, допомогаючи молоді, зокрема зі східних регіонів, а потім займалася майже тим самим у Канаді, працюючи як settlement worker (соцпрацівник, який відповідає за розміщення й облаштування українців).
Ірина Колотило: «У Канаді зростають ціни не тільки на товари з Америки, але й на нерухомість». Приватний архів
— Те, що деякі американці розглядають питання переїзду до Канади — правда, — розповідає Ірина. — Мій друг з Техасу ще минулоріч цікавився, як переїхати до Торонто, де зараз мешкаю я. З приходом до влади Трампа такі настрої тільки посилились.
Відповідно, пішли вгору ціни на нерухомість, — адже тепер її скуповують американці.
Раніше бізнес з Канади традиційно перевозили до Штатів, бо в Канаді вищі податки. Тепер з'являються охочі перевезти бізнес з Америки до Канади
При цьому ще за Джастіна Трюдо уряд, орієнтуючись на суспільні настрої, почав посилювати імміграційну політику.
Закрили можливості для студентів, які приїжджали, сподіваючись залишитися в країні після навчання. Зрештою деякі виші навіть змушені закривати факультети. Збільшилася кількість відмов навіть за туристичними та робочими візами. Раніше, якщо людина мала робочу візу, її партнер отримував її автоматично. Тепер скасовують навіть це. І з огляду на те, що, наприклад, у Торонто на виборах перемогли консерватори, не схоже, що імміграційна політика найближчим часом зміниться.
За словами Ірини, наслідки торговельної війни між США та Канадою вже відчуваються:
— Ціни зростають, особливо на товари зі Штатів. Тут всі звикли робити онлайн-покупки у США. Тепер це невигідно — нещодавно колега вирішила замовити сукню, і лише доставка разом з податком потягнула на сто із хвостиком доларів.
Деякі тенденції мені нагадують українські у 2014 році — коли люди почали масово відмовлятися від російських товарів. У Канаді зараз теж багато хто принципово відмовляється від усього американського
На товарах місцевого виробництва з'явилися великі етикетки «Made in Canada», «Proudly Canadian». Якщо раніше людей не хвилювало питання національної ідентичності, то після заяв Трампа про те, що він бачить Канаду 51-першим американським штатом, люди стали підкреслювати, що вони — канадці. Люди, зокрема, відмовляються від американського алкоголю, а кав'ярні масово змінюють у меню каву «американо» на «канадіано», наголошуючи, що останнє — міцніше.
Канадіано міцніше за американо. Фото: скріншот з відео
Ведуться розмови про те, що країна має бути надійно захищена. У пресі пишуть, що Канада укріплює кордони, що відбуваються навчальні польоти. І дійсно, в небі іноді можна побачити військові літаки.
У зв'язку із ситуацією у Штатах до Канади приїжджає чимало мексиканців. Вони заїжджають як туристи (для них безвіз), після чого шукають можливості легалізуватися.
Щодо українців, то вони або вже знайшли, або теж шукають шляхи залишитися. Гостро стоїть питання про те, чи продовжать дозвіл на роботу тим, хто не отримав постійне резидентство. Я, приміром, серед таких людей.
Україна тут вже не є пріоритетною країною для надання допомоги. Після України Канада стала допомагати країнам Латинської Америки, — ситуація постійно змінюється. Фінансування програм допомоги українцям припинилося ще рік тому. Втім, якихось масштабних інтеграційних програм для українців, як у деяких країнах Європи, тут ніколи і не було.
Вижити на 3000 доларів
Єдина допомога — це три тисячі канадських доларів, які видавалися кожному українцю після приїзду. За словами Ірини, цієї суми вистачає тільки на те, щоб сплатити за житло:
— Мої три тисячі відразу на квартиру і пішли. Я приїхала з подругою та двома сестрами. Ми знайшли двокімнатну квартиру, де й досі живемо.
Тут або в тебе є із собою фінансова подушка, або потрібно з першого дня шукати роботу. У крайньому разі можна звернутися до фонду надзвичайних ситуацій, де людям з маленьким доходом можуть допомогти, якщо в їхньому житті сталося щось непередбачене. Тоді кілька разів можна отримати 700 канадських доларів. Ось тільки на 700 доларів у Канаді все одно не вижити.
У Торонто оренда кімнати коштує 1000-1500 доларів. А ще треба щось їсти, одягатися, користуватися транспортом й інтернетом. Тут є різні пункти допомоги — як, наприклад, банк їжі (food bank) або банк меблів, де можна отримати безкоштовну їжу й меблі задарма. Щоправда, доставка цих меблів потягне на 500 доларів.
Медична страховка покриває лише випадки, які становлять реальну загрозу життю. За зубну пломбу доведеться платити 200-300 доларів. Тобто щоб просто вижити, одній людині в Торонто потрібно заробляти щонайменше 3000 тисячі доларів — і це з урахуванням, що ця людина орендує не квартиру, а кімнату.
Якщо хочеш однокімнатну квартиру, то потрібно заробляти бодай 5-7 тисяч доларів на місяць. Якщо ти автомобіліст, ще більше, адже лише страховка авто — це близько 500 доларів на місяць
У Торонто без машини прожити реально, але за містом вже ніяк — там просто може не бути громадського транспорту. Особисто я купую місячний проїзний на громадський транспорт за 156 доларів, і інколи їжджу на велосипеді.
До речі, чимало українців тут вже купили машини… і тепер працюють таксистами
Авто тут найчастіше беруть у кредит. Ким ще тут здебільшого працюють українці? Часто це такі сфери як клінінг, догляд за літніми людьми, робота на заводах, у барах чи магазинах одягу. А ще багато хто знімається в масовках.
Зйомки фільму на вулицях Торонто. Фото: Wiki Сommons
У Канаді розвинена кіноіндустрія. Торонто нагадує Нью-Йорк, але зйомки тут дешевші — тож у місті постійно щось знімають. Реєструєшся на сайті, тебе запрошують у масовку. Працюєш зазвичай 12 годин, платять мінімалку — 17 доларів за годину. Іноді можна побачити знаменитостей.
Ті, хто приїжджає зі знанням англійської, шукають роботу за спеціальністю, але без канадського досвіду та особистих рекомендацій і такий варіант повен перешкод. Я б сказала, що більше вирішує навіть нетворкінг, аніж канадський досвід.
Коли ти іммігрант, то можеш написати в резюме що завгодно — навряд чи хтось зможе це перевірити
Розуміючи це, роботодавці вважають за краще брати людей за рекомендаціями від своїх.
Ірина знайшла роботу через місяць після приїзду до Канади. Каже, у її випадку збіглося кілька чинників: знання англійської, досвід роботи з внутрішніми переселенцями з Донбасу і те, що у місцевій бібліотеці (яка є своєрідним культурним хабом) саме шукали людину, яка знає українську. Так Ірина стала допомагати новоприбулим українцям. А зараз вона працює програмним менеджером у благодійному фонді Help Us Help, який допомагає українським дітям.
«У Канаді ти не маєш права захворіти чи втомитися — ти весь час працюєш»
— У Канаді дійсно потрібно працювати, якщо хочеш вижити, — підтверджує українка Олександра Кіщенко з Кривого Рогу, яка з 2022 року проживає в Калгарі. — Попри те, що я приїхала до Канади вагітною, я відразу влаштувалася мити посуд у ресторані, а потім знайшла ще одну роботу в клінінгу.
Їхала сама, зі ста доларами у кишені… Розуміла, що мені спочатку потрібна буде родина хостів, де я змогла б жити, поки не стану на ноги. А вже через два місяці я змогла з'їхати й винайняти квартиру.
Моєю метою було встигнути до пологів відпрацювати 600 годин — мінімум, який дає право на одну суттєву пільгу — соціальні виплати в разі втрати роботи. Я розуміла, що в перші місяці після пологів ці виплати (вони зазвичай становлять 55 відсотків від зарплати) будуть мені потрібні. Було дуже складно їх відпрацювати, — особливо коли доводилося тягати ящики з посудом та пилососи. Пам'ятаю, якось впала на сходах так, що аж відняло ногу. Після цього змогла дозволити собі один вихідний…
Я не чула тут про таке поняття, як декрет — жінки працюють, поки можуть. Особисто я за чотири дні до пологів ще була на роботі
55 відсотків від зарплати — виплата начебто непогана, але не тоді, коли твоя зарплата мінімальна. Тому вже в три з половиною місяці мій син пішов у садок, а я — працювати.
Садочки в Канаді платні (навіть із субсидією це 600-700 доларів на місяць), але коли ти одна і треба заробляти — це єдиний вихід. Після пологів моєю роботою стала обробка газонів, і це було в тисячу разів важче за клінінг і миття посуду. З ранку до вечора я стояла буквою «Г», почалися проблеми зі спиною. Паралельно намагалася знаходити час на вивчення англійської…
Громадянство за народження дитини? Не в Канаді. Олександра Кіщенко із сином. Приватний архів
У рідному Кривому Розі Олександра була моделлю, першою віцеміс України Plus Size 2021, діджеєм та викладачкою хореографії. Після повномасштабного вторгнення вона відмовилась від титулу через те, що організатори конкурсу вирішили «тримати нейтралітет». На момент переїзду до Канади дівчина розлучилася зі своїм партнером і зараз виховує сина сама.
— У Канаді ти не маєш права захворіти чи просто втомитися, — каже Олександра. — Ти працюєш. Попри важку роботу і маленьку дитину, я все ж таки змогла підтягнути англійську, і це дало можливість вступити на безкоштовний курс педагога дошкільної освіти. Це можливість знайти кращу роботу в майбутньому, і я йду до цієї мети.
Життя в Канаді зовсім не таке, як в Україні чи країнах ЄС. Клімат у Калгарі став для мене шоком — взимку в мінус 37 леденіють вії, до того ж фізично неможливо дихати. Разом з тим канадці практично за будь-якої погоди їздять на велосипедах. Вони багато рухаються — і, певно, завдяки цьому залишаються здоровою нацією. Хоча їдять багато цукру.
Продукти тут за замовчуванням містять цукор, і тому наші дівчатка скаржаться на набір ваги, хоча їдять начебто те саме, що й в Україні. У садках дітям спокійно дають кекси та інші солодощі. Загалом, у садочку дітям надано повну свободу дій: вони можуть валятися на підлозі, стрибати в калюжах — будь-що, якщо це не становить загрози життю. Все дуже просто — і такий підхід у канадців у всьому.
Жінки тут не витрачають гроші на манікюр з покриттям або зачіску. За зовнішнім виглядом людини в Канаді ніколи не вгадаєш її дохід: багаті носять футболки з масмаркету за 10 доларів
Один мій дуже забезпечений знайомий їздить на купленій багато років тому машині й навіть не планує її міняти, оскільки вона на ходу. Більшість людей тут не має великого інтересу до брендів і трендів — гроші, скоріше, люди витратять на подорож, дорогий комфортний готель.
Ще люди вражаюче ввічливі. Тут поширений small talk –- коли, вітаючись з людиною, ти обов'язково маєш обмінятися кількома фразами — про погоду чи ще щось.
Останнім часом small talk зводиться до обговорення, що знову зробив чи заявив Трамп
Майбутнє для багатьох українців у Канаді, за словами наших співрозмовниць, залишається туманним. Хоча в цій країні існує немало імміграційних маршрутів, не всі можуть знайти варіант. У випадку з Олександрою навіть той факт, що вона є мамою канадця (у Канаді громадянство дається за правом народження), не дає їй права отримати громадянство або постійне резиденство. У випадку з Іриною теж все непросто.
Мітинг «За правду і справедливість» перед консульством США, березень 2025, Торонто. Фото: Deposit/East News
— Деякі українці подаються на гуманітарну програму, але це для тих, у кого не залишилося жодних зв'язків з Україною та хто не планує туди їздити, — пояснює Ірина. — Окремо діє програма возз'єднання сім'ї — це підходить тим, хто має тут близьких родичів. У моєму випадку залишається варіант express entry — коли для того, щоб отримати резиденство, потрібно бути спеціалістом у певній сфері й набрати певну кількість балів. Бали — це і твоя освіта, і робота, і іспит з англійської, і навіть вік (ті, кому до 30-ти, набирають найбільше балів). Раз на місяць уряд публікує список спеціальностей, затребуваних на ринку праці — і якщо ти спеціаліст у цій сфері й у тебе достатньо балів, є ймовірність, що ти отримаєш постійне резидентство. Моя професія, на жаль, до списку затребуваних зазвичай не потрапляє.
Дуже високі шанси отримати резидентство — у тих, хто знає французьку
У Канаді зараз активно підтримують і розвивають французьку мову, і підтверджені іспитом знання мови на рівні С1-С2 зараз є практично гарантією отримання можливості залишитись в країні.
Близько 4 тисяч українських медиків офіційно працевлаштувались у Польщі після повномасштабного вторгнення, повідомляє Міністерство охорони здоров'я Польщі. Але для багатьох з них це означає не просто переїзд, а повне перезавантаження кар’єри: вивчення мови, складання іспитів, а нерідко навіть повторне навчання.
Чому польська медицина потребує українських фахівців, але не завжди легко їх приймає? Як виглядає шлях від «тимчасового дозволу» до повноцінної ліцензії і визнання спеціалістом? Що чекає на тих, хто вирішив пройти цей шлях до кінця? І що відчувають ті, хто ще вчора був визнаним фахівцем, а сьогодні мусить доводити, що гідний взагалі працювати за фахом? Три реальні історії — про розчарування, боротьбу та новий старт.
«Без мови й нострифікації ти ніхто»: історія стоматологині, яка відчула себе «інструментом для заробітку»
До Польщі Інна (ім’я героїні змінено на її прохання) приїхала з Харкова близько пів року тому. Рішення про переїзд далося непросто, але щоденні обстріли, постійна тривога й відсутність умов для нормального життя, зокрема — для навчання дітей, змусили шукати безпеки за кордоном.
З початком повномасштабної війни польська держава спростила процедури для українських медиків: з’явилася можливість отримати умовну ліцензію, яка дозволяє працювати у конкретному медзакладі під наглядом польського лікаря. Такий дозвіл діє п’ять років. Тож Інна зібрала необхідні документи й подала заявку до Міністерства охорони здоров’я Польщі, щоб отримати тимчасове право на медичну практику. Попри те що польською не володіла, досвід і фах дозволили їй швидко влаштуватися на роботу — в українську приватну стоматологічну клініку, орієнтовану насамперед на українських пацієнтів.
— Спочатку здавалося: вау, клас, можна відразу працювати. Але незабаром з’явилося відчуття, що ти не лікар, а інструмент для заробітку, — розповідає Sestry Інна.
Є пацієнти, яким потрібні лікарі, які розумієють біль втрати й проблеми мігрантів. Саме такі лікарі приїхали з України
Після повномасштабного вторгнення польський медичний ринок став стрімко адаптуватися під нову реальність: кількість українських пацієнтів зростала, і разом з нею — попит на лікарів, які могли б їх приймати рідною мовою. Деякі приватні клініки швидко побачили у цьому не лише гуманітарну, а й фінансову можливість, — і почали активно шукати й брати на роботу українських спеціалістів. На жаль, деякі компанії так захопилися новими можливостями заробити, що стали ігнорувати питання якості послуг або умов праці своїх лікарів.
Інна опинилася саме в такій системі: знайомі обличчя, мова, фах — здавалося, все на своєму місці. Але з кожним тижнем ставало дедалі очевидніше: до неї ставляться не як до фахівчині, а як до «активу», який має генерувати дохід.
— Я не відчувала себе лікаркою. І не тому, що забула, як лікувати. Я не мала права ні на слово, ні на професійну ініціативу. Важко, коли твої досвід, освіта, етика ніби більше не мають значення, — ділиться вона.
Робота перетворилася на потік — швидкі прийоми, мінімум взаємодії, жодної підтримки з боку колег чи адміністрації. Ставлення в колективі — прохолодне, дистанційоване. Такий досвід виявився для Інни виснажливим. І зрештою вона вирішила зупинитися.
Зараз Інна взяла паузу — вивчає польську, зважує на можливість нострифікації, шукає шляхи легального й сталого працевлаштування. Їй важливо повернути не лише професію, а й відчуття професійної гідності.
— Я зробила помилку, думаючи, що можна обійти систему. Якщо хочеш поваги, маєш бути частиною офіційної системи. Інакше ти назавжди «тимчасовий спеціаліст»
Інна не приховує, що їй страшно. Вона боїться, що може не скласти іспити, що не впорається. До того ж нострифікація — досить дорога й емоційно складна процедура. Але ще більше вона боїться повернутися туди, де її використовують.
— Я знаю, чого варта. Просто тепер потрібно пройти цей шлях до кінця. Без ілюзій — але з гідністю.
«Це довгий шлях, але він того вартий»: як сімейна лікарка з 15-річним досвідом знову складала іспити
Історія наступної героїні показує зовсім інший шлях.
Марина Білоус переїхала до Польщі в березні 2022 року. В Україні вона понад 15 років працювала сімейною лікаркою. У Польщі ж довелося починати фактично з чистого аркуша: Марина опинилась тут з трьома дітьми і котом, без будь-якої підтримки, чіткого плану, але з рішучим налаштуванням продовжити працювати за фахом.
— Не уявляю себе в іншій ролі. Лікар — це не просто робота, це частина мене. Я знала, що буде важко, але іншого варіанту для мене не існувало.
Марина Білоус: «Це як знову вступити до медуніверситету, тільки вже з багажем досвіду, дітьми й війною за плечима»
Як і багато її колег, Марина скористалась можливістю отримати умовну ліцензію на медичну практику в Польщі. Разом з тим вона відразу вирішила будувати кар'єру з прицілом на довгострокову перспективу, а для цього потрібно було пройти повну нострифікацію диплома.
Нострифікація передбачає складання двох іспитів: мовного тесту NIL (Naczelna Izba Lekarska) з медичної польської мови та комплексного іспиту з клінічних дисциплін. Тож перше, за що взялася Марина, — це мова.
— Мова — це ключ. Навіть якщо ти найкращий фахівець, без мови не зможеш ані поспілкуватися з пацієнтом, ані працювати в колективі. Я змушувала себе займатися по 4-6 годин на день протягом пів року
Мову Марина вивчила самостійно — спочатку граматика й базова лексика, потім книги, фільми, розмовні практики. Медичну термінологію опановувала через онлайн-платформу wiecejnizlek.pl, до якої українські лікарі мали безкоштовний доступ.
Після успішного складання мовного іспиту Марина отримала роботу лікарки першого контакту в медичній клініці міста Гродзиськ-Мазовецький, що під Варшавою. Паралельно пройшла курси УЗД, отримала сертифікат і стала проводити ультразвукові обстеження. Паралельно почала готуватися до комплексного нострифікаційного іспиту.
Це тестування проводиться комісією медичного університету 3-4 рази на рік і коштує (за даними на весну 2025) 4 685 злотих. У ньому 160-200 питань з різних галузей медицини: інтерністики, хірургії, гінекології, психіатрії, педіатрії й інтенсивної терапії. Після успішного складання цих іспитів диплом прирівнюється до диплома випускника польського медичного університету. Підготовка до цього зайняла у Марини ще близько пів року. Щодня вона займалась по 2-3 години.
— Іспит складний — охоплює все. Були навіть питання з історії медицини, наприклад: «Хто першим виконав резекцію шлунка?» Наскільки мені відомо, склали іспит лише 20 відсотків кандидатів, і я дійсно щаслива, що потрапила до цієї меншості.
Отже, після повної нострифікації диплома Марина офіційно отримала право працювати в польській системі охорони здоров’я. Зараз вона приймає пацієнтів як лікарка загальної практики, чергує в шпиталі, продовжує проводити УЗД і зазначає, що в Польщі це цінується: сімейний лікар має широкий спектр відповідальності.
— Тут лікар першого контакту — не просто терапевт, а керівник здоров’я пацієнта
Основна частина її пацієнтів — поляки, українців близько 5 відсотків. В місяць крізь її руки проходить близько 500 людей. Марина каже, що пацієнти приймають її з довірою й відкритістю:
— Більшість приходить до мене регулярно. Упередженого ставлення не відчуваю. З мовою теж немає особливих проблем: якщо не знаю якогось слова — питаю, і пацієнти охоче підказують.
Марина підкреслює, що польська система дуже відрізняється від української: немає черг, пацієнти приходять за попереднім записом, жоден не має її особистого номера телефону — комунікація виключно в межах прийому, який триває 15 хвилин. Серед колег — повага, підтримка, обмін досвідом.
Водночас Марина зауважує, що польські лікарі обурюються, коли деякі українські медики називають себе «спеціалістами» без проходження резидентури, адже в Польщі цей статус надається тільки після додаткових років навчання. Цей етап у Марини ще попереду.
Щодо зарплати — різниця з українськими реаліями теж дуже відчутна. За останніми даними, українські лікарі в Польщі можуть заробляти 6 000-12 000 злотих на місяць залежно від спеціальності, навичок і досвіду. Як зазначає Марина, фіксованої ставки немає: усе залежить від домовленості й рівня знань. Але що більше вмієш — то вищий дохід.
Зараз Марина відчуває себе впевнено й стабільно. Робота потребує віддачі — інтелектуальної й емоційної. Але вона вдячна собі за те, що ступила на цей шлях.
— Це дуже складно й досить довго. Але ця праця точно окупиться. Я твердо знаю, що це інвестиція в майбутнє — моє і моїх дітей.
Попри втому й навантаження, вона зізнається, що щаслива:
— Тут є система, є повага.
Лікар — це не просто фігура в білому халаті, а людина, якій довіряють. І це найважливіше
«Вирішила почати все з нуля — чесно і за правилами»: шлях офтальмологині до повноцінної практики
Третя героїня також обрала офіційний, хоча й значно складніший шлях відновлення в професії.
Катерина Казак приїхала до Варшави на третій день великої війни. Маючи білоруське громадянство (хоча родом з Волині), вона останні роки жила й працювала в Україні, але війна змусила шукати безпечне місце.
Майже відразу після приїзду Катерина почала шукати можливості для продовження лікарської практики. Подала документи на умовну ліцензію, але через білоруський диплом не отримала пільг, які мали українські лікарі. Через 9 місяців очікувань прийшла відмова. І тоді Катерина пішла іншим шляхом нострифікації диплома.
Катерина Казак: «Українським лікарям, які планують працювати в Польщі, треба бути готовим до викликів»
— Я використала час очікування рішення на те, щоб розібратися з легалізацією й активно вивчати мову. Вирішила йти офіційним шляхом, наскільки складно б не було.
Катерині вдалося успішно скласти два іспити: мовний — з медичної польської, та комплексний — із загальної медицини. Після нострифікації вона отримала статус випускниці медичного університету. Наступний етап — стажування (13 місяців для лікарів, 12 — для стоматологів) або два роки роботи в польській системі охорони здоров’я. Після цього — ще один іспит LEK (Lekarski Egzamin Końcowy), і тільки після нього можна отримати повну лікарську ліцензію. З нею лікар може працювати в POZ (Podstawowa opieka zdrowotna), на SOR (Szpitalny oddział ratunkowy) або в NPL (Nocna Pomoc Lekarska). Щоб працювати, наприклад, неврологом, кардіологом чи, власне, офтальмологом, необхідно мати титул спеціаліста.
— Тобто нострифікація — це тільки середина шляху. Ти не можеш відразу стати спеціалістом. Щоб мати можливість працювати за своєю спеціальністю, мені довелося знову вступити до резидентури.
Сьогодні Катерина працює лікарем-резидентом в університетській лікарні в Лодзі. Вона — єдина іноземка серед колег. Її пацієнти — переважно поляки.
— Звісно, моя польська ще далека від ідеальної. Інколи бракує слів, щоб пояснити пацієнтам нюанси хвороби чи операції. Тоді я малюю, залучаю колег або самі пацієнти допомагають знайти правильне слово.
Катерина зізнається: довіра не завжди приходить відразу, особливо від літніх пацієнтів:
— Для когось я — чужинка. Але коли створюєш атмосферу безпеки й пояснюєш кожен свій крок, недовіра зникає
Чи варто йти цим шляхом? Виклики, зарплати й перспективи для українських лікарів у Польщі
Щодо відмінностей в підходах до медицини в Польщі й Україні, Катерина Казак вважає, що вони досить суттєві, і свої плюси й мінуси є в кожній із систем:
— В Україні велика різниця між державною та приватною медициною. У приватних центрах часто вищий рівень і обсяг послуг. У Польщі ж у великих містах державні клініки мало чим поступаються приватним. І обладнання, і кваліфікація персоналу — все на рівні. Більшість лікарів працює водночас у державних лікарнях і приватно (хоча чимало лікарів високої кваліфікації все ж віддають перевагу приватним — Ред.). Середній час консультації — 10-15 хвилин, і не завжди цього вистачає, щоб усе проговорити з пацієнтом. Візити плануються заздалегідь — іноді на 3-4 місяці, а до деяких спеціалістів — на рік-півтора. Стаціонарна допомога надається тільки у випадках складних станів. «Прокапатись» чи промити судини, як в Україні, — не вийде.
На думку Катерини, найбільше в Польщі бракує хірургів, педіатрів, лікарів загальної практики та фахівців екстреної медицини. Хірургія стає дедалі менш популярною — через надмірне навантаження й складні умови праці.
— Вже кілька років у резидентурах недобір хірургів. Молодь не хоче йти туди, де вигориш за три роки.
Катерина вважає, що українським лікарям, які планують переїзд, варто бути готовими до серйозних викликів:
— Важливо усвідомити, що це складний і виснажливий шлях. Вдома ти міг бути зіркою, а тут починаєш з нуля. Найімовірніше, доведеться вивчати мову й паралельно працювати. Конкуренція не тільки з поляками, а й з емігрантами з України чи Білорусі, яких з кожним роком дедалі більше. А головне — треба постійно вчитися. І не здаватися, вірити в себе й весь час рухатися вперед, наскільки складною і страшною не здавалась би дорога.
Фотографії з приватного архіву
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Офіс Президента Польщі стверджує, що Польща виділила на допомогу Україні еквівалент 4,91% ВВП, з яких 0,71% ВВП витрачено на підтримку України, а 4,2% ВВП — це витрати на допомогу українським біженцям. Цю інформацію одразу підхопили критики польсько-українських відносин.
У тексті не уточнюється, з чого складається ця цифра. Обсяг військової допомоги (15 мільярдів злотих) при цьому детально розписаний, а от значно більша сума — чомусь ні. Витрати тільки на українських біженців з 2022 року оцінено в 88,73 мільярдів злотих, але ця цифра не підтверджується жодним з інших джерел. Так, авторитетний німецький інститут ifW Kiel, який від початку війни веде детальний підрахунок міжнародної допомоги для України, оцінив загальну вартість польської допомоги (і збройної, і гуманітарної, і фінансової) в 5 мільярдів євро (це трохи більше 20 мільярдів злотих).
Окремо допомогу, надану біженцям з України, порахували і в Польському економічному інституті: у 2022 році це — 15 мільярдів злотих, у 2023 — вже 5 мільярдів злотих. Цифри за 2024 рік поки немає, але вже зрозуміло, що вона буде меншою. Взяти хоча б таку статтю витрат, як виплати на дітей «800+»: в 2024 нею скористалися 209 тисяч з 400 тисяч українських дітей. На медичну опіку витрати теж скорочуються: в 2024 році меддопомогою в Польщі скористалися 525 тисяч українців, тоді як у 2023 році було 802 тисячі.
Торгівля: економічний баланс на користь Польщі
Починаючи з 2021 року, відповідно до аналітичної довідки Центру східних досліджень, Польща нарощує обсяги експорту товарів до України. Вже у 2023 році обсяги виросли на 80%, а торговий профіцит збільшився з 2,1 мільярда євро до 7,1 мільярда євро.
Важливим фактором росту експорту польських товарів стала війна. Так, у 2024 році Польща експортувала в Україну товарів на суму 56 мільярдів злотих (приблизно 12,7 мільярда євро), що на 5 мільярдів злотих більше, ніж у попередньому році. Ключові сектори, які забезпечують це зростання, — паливо, військове обладнання, машини та автомобільна продукція.
Щодо товарів масового вжитку й продуктів, то тут теж пожвавлення. Якщо раніше не виникало питання, що українцям везти з Польщі в якості презента: одяг, взуття, сири, алкоголь, продукцію для рукоділля, то зараз це вже проблема, адже більшість відомих польських товарів можна легко знайти в українських супермаркетах.
Війна зробила Польщу ключовим логістичним партнером України. Дохід тільки від постачання в Україну військової техніки досягнув у 2024 році майже 10 мільярдів злотих, що вдвічі більше, ніж у 2023.
Це зростання підкреслює важливість України як торговельного партнера, що є сьомим за величиною ринком польського експорту, випереджаючи США й Іспанію. Саме українська міграція, на думку аналітиків Банка народного господарства Польщі, найбільше вплинула на зміцнення торговельних зв'язків між країнами.
Україна відкрила двері польським виробникам навіть попри блокування кордонів, «зернове ембарго», намагання деяких політиків грати на історичній пам'яті. Водночас ослаблена війною Україна отримує значно менші прибутки.
Блокування польсько-українського кордону, 2022. Фото: Filip Naumienko/REPORTER/East News
Як зазначає в.о. директора Польського економічного інституту Павло Слівовський, «інтеграція України з Європейським Союзом та розвиток інфраструктури дозволять Польщі отримати більші економічні вигоди від торгівлі з Україною».
Вплив біженців на польську економіку
Тут цифри ще більш вражаючі. 78% повнолітніх українців у Польщі — працюють. Вони складають 5% (як трудові мігранти, так і особи зі статусом тимчасового захисту) від всіх працюючих людей в Польщі.
Відповідно до звіту Державного банку розвитку Польщі, у 2024 році українські вимушені мігранти внесли до Національного фонду здоров'я та Фонду соціального страхування 15,21 мільярдів злотих. Ця сума значно перевищує витрати, які понесла польська держава на соціальну підтримку дітей та медичне обслуговування українців зі статусом тимчасового захисту.
Bank Gospodarstwa Krajowego звітує, що на кожен злотий, отриманий на дитину за польською програмою «800+», українці сплатили до польського бюджету 5,4 злотих
Українці стали частиною польського ринку праці, особливо в галузі будівництва, у транспортній і сфері послуг, логістиці тощо. Українці заповнюють критичні прогалини. Українські жінки, які становлять більшість серед біженців, часто беруть на себе роботу, якою не хочуть займатися самі поляки, а також працюють там, де традиційно до війни через великі навантаження працювали чоловіки — наприклад, на складах чи м’ясопереробці.
Українська міграція сприяє росту польського ВВП. Так, згідно з дослідженнями Банку народного господарства, йдеться про щорічне зростання ВВП Польщі на 0,5-2,4 відсотки.
А колишній віцепрем’єр, міністр фінансів і багаторічний голова Національного банку Польщі Лешек Бальцерович взагалі впевнений, що «якби не біженці, валовий внутрішній продукт Польщі був би на 7 відсотків нижчим».
Є і такий факт: у 2023 році, після низки випадів з боку деяких польських політиків на адресу українських біженців і блокування українсько-польського кордону, стався масовий виїзд українців з Польщі — переважно до сусідньої Німеччини.
Польський економічний інститут пов'язує з виїздом українців зменшення економічного зростання у другому кварталі 2023 року на 0,2-0,3 відсоткових пункти
І йдеться вже не лише про «робочі руки». Польському ринку роками бракує вчителів, лікарів, інженерів, медсестер, доглядальниць за людьми похилого віку. Згідно з цьогорічним «Барометром професій», який визначає попит на окремі професії, 29 зі 168 професій можна вважати дефіцитними, з яких 13 — професії, що потребують високої кваліфікації. І в українців ця кваліфікація є.
Підприємництво та інвестиції: українці створюють робочі місця
У 2024 році кожен восьмий новий підприємець у Польщі мав українське походження. Із січня 2022 року по червень 2024 року в Польщі було створено близько 59,8 тисяч бізнесів, заснованих українцями, повідомляє Польський економічний інститут.
Українці перевозять виробництво, відкривають салони краси, ресторації, IT-компанії. За даними Польського економічного інституту, українські бізнеси працюють переважно в таких секторах: будівництво (23% від відкритих українських бізнесів), інформація та зв’язок (19%) та інші види послуг (12%).
Українці йдуть на ризик, працюючи в новому для себе середовищі, розбираються в нових для себе законах, бухгалтерській і податковій системах, щоб не залежати від соціальної допомоги й мати можливість утримувати власні родини
Відзначимо, що попри війну польський бізнес також інвестує в Україну. З початку війни інвестори зі 100 країн заснували в Україні понад 3000 компаній. Серед них поляки посідають третє місце (7,3%), випереджаючи німців, американців та англійців, повідомляє публічний портал Opendatabot. Більше половини польських компаній зареєстровані у Львові.
Відкриття магазину «Україночка» з українськими товарами в Любліні, 2025. Фото: Jan Rutkowski/REPORTER
Споживання та туризм: українці витрачають гроші в Польщі
Якщо довоєнні мігранти зосереджувалися на тому, щоб переказувати заробітки додому, то воєнні мігранти витрачають зароблене на місці — в Польщі. Дослідження Grupy Progres свідчить, що реальний заробіток українських біженців коливається від 3,3 до 5,5 тисяч злотих нетто, хоча більшість українців розраховує на більші ставки.
Основна причина в тому, що близько 66% свого заробітку українці віддають на оренду житла, плюс — комунальні послуги, інтернет, телефон, пальне. На чому економити? Якщо 80% опитаних говорять, що на їжу вони витрачають 1,5-2 тисячі злотих на місяць. Нерідко через низькі заробітки українців у Польщі родини біженців змушені витрачати кошти з дому, які надсилає чоловік, батьки.
— Я вирішила повернутися в Україну, коли нам в черговий раз підняли оплату за квартиру, — розповідає моя приятелька Зоя. — З двома маленькими дітьми важко знайти роботу, мій дохід був 1600 злотих на дітей, 2300 я заробляла прибиранням. Оплату за житло підняли до 2850 злотих, плюс комунальні — і шо, голодувати?
Національний банк Польщі звітує, що залишитися в Польщі після війни хоче 21 відсоток українських біженців. Основні причини, якими пояснюють бажання виїхати, — крім туги за Україною і рідними, — це відсутність перспективи мати власне житло, необхідність виконувати працю, яка не відповідає освіті та вмінням (лише 34 відсотки українців працюють відповідно до своєї кваліфікації, освіти), відчуття відокремленості від спільноти й незахищеності, негативний досвід під час працевлаштування (41 відсоток українців був ошуканий польськими працедавцями).
Ще один пункт впливу українців на економіку Польщі — туризм з України та виїзд в різні країни ЄС через Польщу. Українці виїжджають до ЄС переважно через три точки: Кишинів (Молдова), Будапешт (Угорщина), а більше половини пасажиропотоку — через українсько-польський кордон. У Польщі українські туристи купують їжу, залишаються на ніч у готелях, купують квитки з місцевих аеропортів у Кракові, Катовіце й Варшави.
Лише за третій квартал 2024 року ця стаття доходу принесла Польщі 2,2 мільярда злотих. І стала стабільним стимулом для місцевих економік, особливо в прикордонних регіонах.
Висновки: разом ми сильніші
Хоча Польща надала значну підтримку Україні та її біженцям, вона має позитивну віддачу від цих інвестицій у власну економіку. Українські мігранти не лише заповнили прогалини на ринку праці, але й сприяли зростанню ВВП Польщі, сплатили більше податків, ніж отримали соціальних виплат, медичної допомоги, вони розвивають підприємництво й витрачають в Польщі гроші як споживачі та туристи, а отже, — приносять користь польському бізнесу й економіці в цілому. Цифри говорять самі за себе. Українці — не лише реципієнти допомоги, а й активні учасники ринку праці, споживачі й платники податків, які суттєво зміцнюють польську економіку.
Польща та Україна можуть створити партнерство, яке принесе користь не лише їхнім економікам, а й суспільствам. Подальша інтеграція України з ЄС може ще більше зміцнити цей зв’язок, забезпечуючи стабільне зростання обох країн.
Професор Тадеуш Славек. Фото: Dominik Gajda/REPORTER
Олександра Кліх: Що таке проксенія?
Професор Тадеуш Славек: Це звичай божественної санкції, який у Стародавній Греції безумовно наказував надавати гостинність кожному незнайомцю. У грецьких трагедіях є неодноразове нагадування: горе містам, які не надають гостинності чужинцям, бо боги пам'ятають про це і помстяться такому місту.
Чи було воно того варте для греків?
Без цього закону вони не могли існувати. Грецька культура формувалася в мандрах з острова на острів. На островах завжди були потрібні прибульці.
Минули тисячоліття, і сьогодні це право зовсім не є самоочевидним.
Виникли різні релігійні, політичні та економічні суперечності, які призвели до того, що право гостинності перестало бути таким самоочевидним. Воно було позбавлене своєї божественної санкції і стало цивільним договором, регульованим законом. І як показує нещодавній приклад Німеччини чи Польщі, право гостинності може бути призупинене в будь-який момент.
Нікому не прийде в голову селекціонувати людей, які втекли від війни в Україні, як сьогодні польська держава хоче зробити з людьми, які тікають з Сирії чи Афганістану через зелений кордон з Білоруссю.
Майже три роки тому це був рефлекс, заснований на переконанні, що ми захищаємо тих, хто тікає від смерті, особливо якщо це відбувається на наших очах. Люди тікали від бомб, і ми бачили це по телевізору і в соціальних мережах.
Однак, в наших очах інакше виглядає ситуація людей, які приходять до нас, бо хочуть кращого життя: заробляти більше грошей, мати доступ до води, до їжі. У цьому немає нічого поганого, але є заперечення, тому що гостинність переплуталася з політикою.
Не секрет, що майбутні президентські вибори в Польщі будуть позначені міграцією. І це питання буде всіляко обігруватися. Будемо сподіватися, що в рамках пристойності, але це крихка надія
Найгірше в цьому всьому те, що люди, які просто хотіли покращити свої умови життя, борються за своє життя в лісі. Політика цього, на жаль, не бачить. Це виродження політики — не тільки польської, але й світової — що вона все менше цінує людське життя, що воно втрачається в електоральній грі. Зараз політики дивляться, як більш жорсткий курс щодо емігрантів вплине на рейтинги. Це сумно.
9.08.2021, польсько-білоруський кордон. Група біженців з Іраку та Афганістану, серед яких жінки та діти. З обох боків кордону їх охороняють озброєні охоронці, які не пропускають їх до Польщі або назад до Білорусі. Фото: Grzegorz Dąbrowski / Agencja Wyborcza.pl
Чи є вихід у ліберальних політиків?Антимігрантські конфедерати набирають силу в Польщі, АдН в Німеччині.Тому ліберальні політики закручують міграційний гвинт, щоб популісти не перемогли.Люди хочуть відчувати себе в безпеці, тому політики роблять так, щоб вони відчували себе в безпеці.
Я розумію, я знаю метод: робити те, що роблять популісти, щоб вони не зростали. Це як взяти карту з колоди опонента. Але де в цьому всьому вписується етична позиція?
Я зараз трохи ідеалізую, добре?
Будь ласка.
Справа іммігрантів триває вже довго. Здається, ми проґавили момент, коли можна було б побудувати біля кордону місця, де всі, хто його перетинає, могли б залишатися до перевірки польськими службами. Ті, хто відповідав би умовам, залишалися б у Польщі. Ті, хто не відповідав би — мусили б повернутися додому.
А як бути з тими, хто не має жодних документів?
Я думаю, що наші служби могли б розробити процедуру і для таких випадків. Але ніхто не намагався. А це потрібно робити, тому що на нас чекають кліматичні біженці, і це дійсно буде дуже багато людей. Ми не будемо допомагати їм там, де вони живуть, тому що ці місця можуть зникнути.
З одного боку, ми маємо користь для суспільства, вигоду для політиків, а з іншого —цінності: допомога тим, хто її потребує.Чи можливо взагалі це поєднати?
Виходу немає, треба намагатися. Зрозуміло, що того, хто чітко викладе карту цінностей на стіл, може спіткати доля Ангели Меркель, яка свого часу сказала: «Я християнка, тому я впускаю нужденних.»
Ми всі знаємо, чим це обернулося.
Цей жест парадоксальним чином допоміг як новоприбулим, так і німецьким популістам, які на антиіммігрантських гаслах приходять до влади в різних частинах Німеччини.
Іншими словами, цей християнський жест нас обдурив.Він накликав на нас популізм.
Так, але це не означає, що ми не повинні намагатися. Демократія — це гра між рівністю і свободою.
Афганські інтелектуали можуть шукати притулку в європейських країнах з Багдада.
І це правильно. А люди, які опинилися в Біловезькій пущі, вже не мають такого права? Основною умовою демократії є рівність.
Канада також приймала тільки тих, хто відповідав її освітнім вимогам.
Так, я пам'ятаю.
24.06.2017, Середземне море: Рятувальна операція ВМС Італії в Середземному морі за 20 миль від берегів Лівії. Фото: Fabrizio Villa/Polaris
Коли я готувалася до цієї розмови, то натрапила на цитату Іммануїла Канта: «Гостинність має бути формою закону, а не філантропії.Вона має бути універсальною, бо гарантує, що ми не вб'ємо один одного».Останнє речення справило на мене велике враження.
Так, це чудова цитата з есе «Вічний мир: філософський нарис». Кант написав його в буремні часи Французької революції.
Сам він ніколи не переїжджав з Кенігсберга, але дуже цікавився геополітикою. І він дуже слушно стверджував — а це був кінець XVIII століття! — що просторові ресурси Землі обмежені. Кількість людей у світі зростатиме, тож згідно зі здоровим глуздом добре припустити, що нам доведеться навчитися жити разом з людьми, які по-іншому одягаються, по-іншому вірять, по-іншому думають, розмовляють різними мовами, мають, можливо, інші принципи, інші цінності.
І Кант стверджує: «Краще підготуватися до цього, ніж імпровізувати в останню хвилину».
При цьому він додає — і тут можна захоплюватися його проникливістю — що вічний мир, окрім закону гостинності, повинен бути ще обумовлений невтручанням країн у справи одна одної. Горе тим народам, тим державам, які будуть використовувати людей, спеціально підготовлених для того, щоб сіяти сум'яття, хаос, беззаконня в чужому суспільстві, яке проживає на території іншої держави. Тобто використовувати терористів.
Я б включив до шкільної програми два есе Канта «Про здатність мислення до самооцінки» та «Про вічний мир», а також есе Генрі Девіда Торо «Про громадянську непокору». Разом це ледь більше сотні сторінок, тож це легко читається.
Чому Торо?
Тому що до визначення, що хороший громадянин — це той, хто підкоряється закону, який служить загальному благу, він додає: «Якщо через це когось скривдять, я маю право припинити підкорятися такому закону. І я не буду підкорятися цьому закону.»
Складний принцип.
Ризикований. Треба бути дуже свідомим, за яких умов його застосовувати. Він вимагає самостійного мислення. Не можна їхати на червоне світло, тому що мені так подобається. Питання не в цьому.
Дозвольте мені повернутися до питання: чи маю я право вводити правила, які будуть підтримувати популістів?
Принцип громадянської непокори слід застосовувати вкрай обережно. Ніхто не є островом, ми обумовлені обставинами. Ми живемо в епоху, коли технології комунікації такі, що фактично це вже не питання доступу до інформації — це питання захисту від інформації, тому що її надходить стільки, що ми не встигаємо її переробляти. А по-друге, багато цієї інформації є неправдивою або неповною, не зовсім правдивою, не заснованою на жодних фактах.
Що таке гостинність сьогодні?
Мистецтво вітати іншу людину, сприймати її присутність серйозно, а не процедурно. Тому що процедури, які застосовуються до іммігранта чи пацієнта у відділенні швидкої допомоги, є вторинними. Абсолютно найважливішим є той перший жест, жест привітання. Потім ми якось звикаємо до процедур, входимо в курс справи, стаємо «гвинтиками».
Пам'ятаєте, яке враження ми справили на весь світ, коли поїхали забирати українців на кордоні? Це була справжня гостинність.
Мене менше турбує старомодна гостинність, яка зводиться до спільного застілля. Я за гостинність, яку практикують щодня, коли люди посміхаються один одному, коли переходять вулицю. Для мене це вже жест гостинності, який говорить: якщо тобі щось потрібно, я тут. Найчастіше ми маємо відгороджені обличчя, які говорять: не втручайся, не заходь, не питай, я зайнятий, «я засмиканий», ти мені заважаєш.
Я прихильник такої гостинності, яка змащує гвинтики соціальної машини: коли ти їдеш вранці в автівці й пропускаєш людину, а вона тобі посміхається. Або піднімає руку на знак подяки. Тоді день починається зовсім по-іншому, чи не так?
Таку поведінку можна практикувати, тож практикуймо.
Учасники промігрантської демонстрації тримають плакати з написом «Ласкаво просимо, милі люди» у Варшаві, 12 вересня 2015 року, в якості контрдемонстрації проти праворадикального мітингу проти мігрантів в той самий час. Фото: Janek Skarżyński/AFP/East News
Не всі гості є очікуваними або навіть бажаними.
Легко бути гостинним до того, кого ми запросили, чи не так? Тому що ми знаємо, чого очікувати, і якщо він розчарує нас у цих очікуваннях, ми, ймовірно, не запросимо його вдруге. З іншого боку, важко бути гостинним до когось, кого ми не знаємо. Ось тут і відбувається справжнє випробування гостинності. Якщо говорити радикально, мовою Дерріди гостинність має бути безумовною.
Сьогодні це дуже ризикована вимога.
І, можливо, парадоксальним чином виконувана лише за певних умов. Над цими умовами ми повинні інтенсивно працювати. Жест, який ми зараз зробили як держава, призупинивши право на притулок, можливо, і необхідний, але він є результатом недбалості. Це такий жест, щоб врятувати свою шкуру. Раніше можна було вчинити по-іншому, але ми цього не зробили, а тепер вже занадто пізно.
З іншого боку, мені здається помилкою — і я закидаю цю помилку прем'єр-міністру — те, що коли він їде за кордон, він зустрічається з солдатами. Це все добре, але він не знаходить навіть 10 хвилин, щоб зустрітися з організаціями, які працюють на кордоні. Це все одно, що сказати їм: ви їм заважаєте.
А роботу цих людей треба поважати, бо вони, рятуючи життя інших, ризикують власним життям.
Взагалі, вада нашого суспільства в тому, що ми недбало ставимося до життя. Ми відстрілюємо нутрій, захищаємо полювання... І ми звикаємо до того, що люди гинуть тисячами в Газі та Україні.
Світ загалом у поганому стані. Питання в тому, в якому стані ми вийдемо з цієї кризи, наскільки побитими, з якими ранами
Євангельська цитата «Люби ближнього свого, як самого себе» в оригіналі звучить як «Люби чужинця, як самого себе».Поганий переклад значною мірою змінює сенс цієї заповіді.
Гостинність — це саме вітання незнайомця, іншого. Звиклі до певних правил, облич, поведінки, ми раптом мусимо сказати собі: ми впустили гостя в наш дім, і це все змінює. Ніщо не буде таким, як раніше, і ми також не будемо такими, як раніше. Ми змінюємося, суспільство змінюється. І в цьому немає нічого поганого.
Переконання, що ми є монолітом — чи то як окремі люди, чи як суспільство — це переконання, яке є абсолютно хибним, бо воно паралізує зміни. А зміни — це суть життя.
І навіть погляд на себе очима іншого є безцінним, бо вчить нас багато чому про самих себе.
Чого це може навчити нас, поляків?
Наприклад, що таке праця. У нас є свої протоптані стежки, свій GPS. А приїжджі кинуті в нове середовище, без контактів. Для них це виклик. Спостерігаючи за ними, допомагаючи їм, ми можемо багато дізнатися про те, що заважає іншим/іноземцям орієнтуватися в цьому світі, і впровадити модифікації, які полегшать життя і роботу.
Нам знадобилося багато років, щоб побачити, що є люди, «інші», які не можуть функціонувати в «нашому» світі. Люди, які мають труднощі з пересуванням, які пересуваються на інвалідних візках. Вони не можуть увійти до концертної зали, тому що ми будували її для себе: для людей, які пересуваються на власних ногах.
Отже, ця інакшість є попереджувальним сигналом, який говорить: з нами тут щось не так. Якщо інший має проблему, то, можливо, це не його вина, а вина того, що ми побудували закритий світ, в якому можемо рухатися лише з пункту А в пункт Б, але не дуже-то й у пункт В?
Інший виводить нас з рівноваги.
Це показує, що, можливо, ми сидимо в шаблонах. Загалом, громаді добре служить той, хто критично ставиться до неї, чи не так? Той, хто сидить у центрі спільноти і насолоджується нею, нічого не виправить. Треба спускатися на периферію, на маргінес, звідки можна побачити, що, можливо, щось треба змінювати.
«Нашість» — це небезпечне поняття, і краще його не плекати.
27.08.2021, польсько-білоруський кордон між Кринками та Юровлянами, Підляське воєводство. Під час будівництва паркану з колючого дроту. Фото: Grzegorz Dabrowski / Agencja Wyborcza.pl
І хто кому має бути вдячний: господар гостю — чи гість господареві? Чи про вдячність взагалі не повинно бути мови?
Це складне питання, тому що ми маємо кризу вдячності. Після розквіту капіталізму кожен вважає, що він зобов'язаний тільки собі. Створено міф про самодостатню людину, яка нікому нічого не винна. Мій успіх — це мій успіх, а моя невдача — це теж моя невдача. Це не так.
Нам потрібно повернути сенс поняттю несамодостатності. Це визнання: ні, я не можу зробити це сам, мені потрібна допомога когось іншого. Розуміння цього поняття веде до вдячності.
З іншого боку, очікування вдячності настільки ж природне, наскільки й дріб'язкове, будьмо чесними. Тому, хоча я закликаю до розмови про вдячність — адже вдячність — це почуття, яке виправляє нас, оберігає від помилки надмірної самовпевненості, — я не став би очікувати вдячності.
Гостинність — це вулиця з двостороннім рухом. Як господарі, ми хочемо бути гостинними, але ми вимагаємо, щоб наша культура, наші правила були прийняті новоприбулим
Але де ж ці межі? Адже важко вимагати від мусульманина, щоб він гостинно з'їв нашу свинячу полядвицю? Це означає, що ми повинні докладати взаємних зусиль для розуміння інших культур.
Як це все запровадити?
Нещодавно я читав інтерв'ю, в якому якась титулована пані біохімік сказала, що це чудово, що програмісти отримують Нобелівські премії. І що це справжні Нобелівські премії, а не ті, що за мир чи літературу. Тобто, тверді факти мають значення. На її думку, добре, що світ рухається в бік природничих наук, математики, всього, що можна порахувати і що принесе швидку користь, наприклад, створення комп'ютерної програми, а не цієї гуманістичної магії.
Тільки це думка, висловлена з ухилом: давайте більше не будемо думати про те, чому, де, як і навіщо ми знаходимося на цій землі — іншими словами, викинемо гуманістичну рефлексію в сміттєвий бак. Ця рефлексія, яку неможливо конвертувати в бали, підкріплена цією людською іскрою, яка не вірить в жодні бали, не піддається жодним балам, не реагує на жодні гранти.
Гуманітарна рефлексія не дуже застосовна. А от природничі науки — так. Вони дають результати, які потім втілюються в нові винаходи, нові машини, нове обладнання, нові методи лікування. Супер, чудово, я схиляю капелюха до землі.
Справа в тому, що за відсутності цієї людської іскри я іноді повертаюся до фільму «Час помирати» з уже немолодою Данутою Шафлярською, яка приходить на прийом до лікаря.
Цей лікар, не дивлячись на неї, просто порпаючись у документах, каже: «Нехай роздягнеться». А вона відповідає: «Нехай поцілує себе в дупу».
У цьому вся річ. Немає, на жаль, людської іскри в цьому лікареві, можливо, великому професіоналі, і слава йому за це.
А якщо її немає, ми вмираємо. І наші блохи.
Тоді, власне, вже можна закривати компанію під назвою «людяність».
Видатний польський філолог, англійський філолог, компаративіст, літературознавець, поет, прозаїк, есеїст, перекладач, філософ. Запрошений професор багатьох університетів світу. Досліджує Г.Д. Торо, Шекспіра, Блейка, Дерріду, Емілі Дікінсон. Був ректором Сілезького університету в Катовіце.
Дзеркальність початку і завершення фестивалю не є дивним, скоріше є прогнозованою, зрозумілою і шанобливою акцією вдячності всього українського народу польському, що в скрутний час допоміг масово і радикально — всім мільйонам біженців з України на початку повномасштабного вторгнення РФ. Очевидно, цей факт позначився і на самих поляках, недарма ж вони два поспіль фільми зродили про це (не рахуючи десятків документальних), ба більше — один з них, саме «Під вулканом» Даміана Коцура, Польща офіційно висунула від себе на здобуття премії Американської кіноакадемії «Оскар».
Недаремно, бо факт міграції завжди міняє не тільки мігрантів, а й тих, до кого ці мігранти потрапляють, через землі яких вони проходять
Як і «Дві сестри», назва «Під вулканом» так само має метафоричну природу, попри буквальність — родина українців, будучи на відпочинку посеред іспанського острова Тенерифе, застиглого вулкану в океані, опиняється під іншим, значно більшим вулканом — перед фактом початку великої війни в Україні, яка точно все змінить і, можливо, навіть фатально, як завжди, протягом історії, міняло життя людей виверження будь-якого вулкану.
За сценарієм, 24 лютого 2022 року українська родина відпочиває на Тенерифе, де й зустрічає новину про початок війни
Дуже схоже на те, що режисер Даміан Коцур хотів зробити документальний фільм, але в нього вийшов художній, просто мімікруючий під документ. Герої не дуже й грають (в усіх сенсах), а коли грають, то краще б і не грали. В якийсь момент ловиш себе на думці штучності всього баченого, і це не дуже приємно, бо виконавець ролі батька родини, Роми (Роман Луцький), виглядає просто поганим актором, його дружина, Настя (Анастасія Карпенко) — відчутно не дограє (або переграє?), молодший син, Федір (Федір Пугачов) — дитина як дитина, а донька Софія (Софія Березовська) — взагалі не акторка, яка і не грає, і не вміє грати.
Тут в поміч знаходиться зміна оптики — дивитися на фільм не як на художній. Подібна манера зйомки, відсилаючи до давніх давен Годара з його «На останньому подиху», уможливлює інший кут погляду, власне, перетворюючи мінімально художнє на максимально документальне.
Герої насправді мусять бути не героями, а людьми, яким треба не грати, а бути собою, тим більше, що й задача, прописана режисером і сценаристом, вкладає акторів у прокрустове ложе життя, де актори мають свої ж імена, а ситуація стосується їх як українців напряму
Ймовірно, й більшість діалогів — це імпровізація на задану тему, максимально наближаючи мить у виставленому оператором кадрі до реальності. В такому випадку вигляд доньки Роми, Софії, є не жахливим непрофесіоналізмом, а чітко продуманим ходом показати справжність. Адже Софія веде себе на кшталт звичайного сучасного українського підлітка, з непроникним покер-фейсом, цілковитою байдужістю до оточуючого і захопленням лише смартфоном, інстою і подругою. Усвідомлюючи свою крайню непривабливість, але тягнеться до краси, знімаючи то океан, то стрибаючих у нього хлопців, то танцюючих на пілоні дівчат. Малослівна, беземоційна, вона ні з ким не сперечається, бо схована за своїм мовчанням і лишень кидає погляди-блискавки. Саме вона — в центрі фільму, попри зіркових акторів Карпенко і Луцького. Саме Березовська виявляє сенс всього. В одному з епізодів, коли родина, паралізована ситуацією, мовчки колупає їжу в ресторані, Софія питає: «А чому ви весь час мовчите?». І це вияв саме підлітка, а не логіки. Зрозуміло, чому мовчать, бо паралізовані, але на те і є батьки, тобто старші, досвідчені люди, щоб розрулювати. А вона може собі мати покер-фейс, зважаючи на законність віку.
Коцур навмисно переніс акцент всього фільму на доньку, чий вік 16-17 років стає насправді переломним, коли треба ухвалити рішення, зважитися на крок і зробити рух
Головні герої фільму
Її батько, хоч і вирішує відвезти родину до Польщі, а самому поїхати до Києва і записатися до тероборони, не є підтримкою для всіх, сам впадаючи у злість, сварячись з родичами і випадковими іспанцями, плачучи у ванні або самотньо випиваючи пива десь в пабі. Саме донька є балансом. Спершу її природнім почуттям була прихована ненависть до росіян, і її мовчазне переслідування однієї з росіянок в готелі викликало справжню глядацьку емоцію. Але пізніше вона заспокоюється, зосереджуючи переживання в собі. І лише чорношкірий хлопець, чіпляючись до неї, створює нові акценти, виявляючи в ній цікавість, а у фільмі нову складову. Його історія про нещодавній стрімкий переїзд в пошуках нового-кращого-життя з Африки до Іспанії та теперішнє поневіряння в цьому житті, далекому до чогось позитивного, підкреслює почуття Софії, і загалом центральну ідею фільму — самотність, коли батьківщина десь там далеко, а ти тут, насправді невідоме де і невідомо як живеш.
Передфінальний салют чітко це окреслює: для когось, для туристів чи для місцевих, які вдома, — це свято, а для мігрантів — це біль у вухах, очах і серці
«Під вулканом» — це про життя після виверження, але коли каменюки, попіл і лава ще не долетіли до тебе, і ти скрутився в очікуванні, жахливому і болючому передчутті зіткнення. Невеличка історія української родини, зіжмаканої після інформації з батьківщини, зґвалтованою початком війни, є однією з міріад подібних історій, історій про вимушених мігрантів і випадкових жертв, про людей, що втратили минулий і впорядкований спосіб життя. І їм залишається лише співати красивих, тужливих пісень, в чому українці цілком споріднені з африканцями, як це робить герой чорношкірого хлопця, співаючи мамі по телефону свій плач мігранта.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
