Галина Халимоник
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Публікації
Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми.
Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає.
«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»
Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню.
— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.
24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів
Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки.
— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…
Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома.
— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом.
Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.
Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє.
— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, — згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома.
Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя
Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі.
— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна.
«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»
Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу.
—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, — на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися.
Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.
— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу.
Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди.
— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство.
Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена.
— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.
Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка
— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай.
Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею
Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій.
Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках.
— Для мене робота із землею — гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».
Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі»
Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город.
— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу.
Земля — це частина українського культурного коду
Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому.
— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.
Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город
Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.
— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте.
Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи.
У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати.
— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.
Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає.
На підвіконнях хостелів, в орендованих квартирах, на позичених присадибних ділянках, у відрах та горщиках українки намагаються вирощувати різноманітну городину. Споглядання за проростанням насіння та плодами повертає їм відчуття опори та спорідненості з домом.
Деякий час тому розговорилася з українським таксистом в Польщі, який розповів сумну історію свого життя. Виявилося, що чоловік приїхав до Польщі перед війною — продав все, що мав в Україні, зокрема, власний бізнес, будинок, і переїхав будувати нове життя в сусідній країні. Однак все, за що бралася родина — ‹«прогорало». Спочатку вони відкрили майстерню з ремонту автомобілів, яка закрилася через брак клієнтів. Потім був сервіс з надання послуг дрібного ремонту. Зараз родина вклала свої останні заощадження в цех з ремонту одягу, але й він не дуже прибутковий.
Чоловік змушений працювати в таксі, аби утримувати родину з трьома дітьми, орендувати квартиру та сплачувати податки.
Ця ситуація підштовхнула проаналізувати, чому в одних виходить збудувати успішний бізнес в Польщі, а в інших — ні. За порадами звернулася до Ірини Кім, яка вже понад вісім років очолює Клуб українських бізнесменів у Кракові. До Польщі вона приїхала з Донецької області, є еміґранткою першої повоєнної хвилі. Експертка допомогла багатьом українцям запустити свій бізнес, а також проаналізувати причини провалу їхньої справи.
Варто пам’ятати про культурні відмінності
Багатьом підприємцям-початківцям здається, що Україна та Польща — це ідентичні країни, зі схожою мовою, культурою, традиціями. Однак ця уявна подібність багатьох вводить в оману. Люди не враховують культурні відмінності, відкриваючи свій бізнес в Польщі.
Українці роблять дві помилки: або орієнтуються виключно на українську спільноту, або вже на самому початку творять рекламну кампанію незрозумілу для місцевих, –— каже Ірина Кім
Обидві стратегії є програшними. По-перше, українці, особливо, біженці, дуже нестійка спільнота для сфери послуг. Сьогодні вони живуть в одному місті, потім зірвалися та переїхали в інше, або ж повернулися в Україну, або поїхали далі на захід Європи, в Канаду, в США.
— Українці не можуть бути для вас цільовою аудиторією, — переконана Ірина Кім, — вони лише одна з груп, на яку може орієнтуватися ваш бізнес. Основна аудиторія — це місцеві мешканці, яких значно більше, вони тут постійно проживають.
Як звернути увагу цих людей на свій бізнес? Ваші повідомлення мають врахувати особливості польської культури. Елементарний приклад, в Польщі послуги дрібного ремонту рекламують через слоган «золоті руки, якісний дрібний ремонт», в Україні «чоловік на годину». Місцеві просто не зрозуміють, що ви їм пропонуєте, прочитавши таке оголошення.
Відкриваючи студію художньої гімнастики, не варто очікувати, що батьки понесуть купу грошей на придбання вартісних костюмів, на організацію різноманітних конкурсів, змагань. Якщо ці доходи були частиною стратегії вашого прибутку, то ви нічого там не заробите
— Ми переважно працюємо з українськими дітьми, — каже українка Оксана, власниця однієї зі студії з позашкільної активності у місті Ґлівіце, — але я бачу різницю у ставленні до занять між нашими мамами та польськими. Наші батьки хочуть перемог, участі в конкурсах, ідеальних образів, медалей. І вони готові за це платити. Польські мами хочуть, щоб діти гарно проводили час, знайшли хобі. Тут навіть дуже важко знайти якісь конкурси, програми, де б студія могла взяти участь.
У нас різний підхід до краси та кухні
Дуже багато українок зі сфери б’юті-послуг, які відкрили свої салони в Польщі, швидко повернулися до одноосібної роботи вдома через те, що не зрозуміли різницю у підходах до краси.
— Мене часто запрошують прочитати лекцію на різноманітних інтеграційних курсах для біженок, і весь час я стикаюсь із ситуацією, що жінки навіть слухати не хочуть про цю різницю, — каже експертка, — вони говорять, що покажуть місцевим полькам таку якість, що вони всі будуть вражені. Питання лише: чи потрібно це польським жінкам? У них інші пріоритети та інші стандарти краси.
Польська жінка швидше поїде десь у подорож, ніж заплатить 600 злотих за фарбування волосся, навіть якщо ці гроші у неї є
Більшість з них не звернуть увагу на ваші дипломи, нагороди, приставки «VIP, ексклюзив, супер». Багато хто ходить у перукарню, яка знаходиться найближче до дому, до роботи, бо там працює знайома людина, з якою можна щиро поговорити.
— До мене зверталось багато жінок-підприємниць, які хотіли збільшити чеки на послуги, але не знали, як це зробити. До їхніх салонів приходили жінки з серйозними посадами, високого достатку, які хотіли постригтися, пофарбувати волосся, їх не цікавили ніякі інші додаткові процедури.
У Польщі взагалі інший підхід до багатьох сфер, де українки непогано заробляли вдома. Набагато меншою популярністю користуються різноманітні «ін'єкції краси». Одна з таких підприємниць, Вікторія, поділилася:
— У Вінниці в мене був свій кабінет, тут відкрила майже одразу після приїзду, вклала досить серйозну для мене суму, але виявилося, що мої послуги майже нікому не потрібні. Польки не хочуть робити такі процедури, в українок на це теж менше грошей, ніж вдома.
Схожі історії з відкриттям закладів громадського харчування. Люди вкладають гроші, хоча не вивчили ринок, смаки. Відкриваються не в «прохідних місцях», або готують страви, які орієнтовані на задоволення «смакової ностальгії» українців.
У Глівіце так з’явилася пиріжкова. І закрилася менше, ніж за пів року. Українці швидко втамували ностальгію, а поляки не наважувалися купувати страву з інтенсивним запахом та досить масну.
Польська мова — ключ до успіху
Ірина Кім розповідає, що коли почала працювати на польському ринку, то одразу взяла собі помічницю польку, яка вичитувала всі оголошення, листи, повідомлення.
— Вони були написані грамотно, — зауважує експертка, — але моя колежанка часто мені говорила: «у нас так не кажуть». Тексти з помилками, або тексти, які написані не автентично польською, дуже відштовхують потенційних партнерів, замовників. Тому одна з головних порад — не економте на гарному перекладі ваших оголошень грамотними носіями мови. І не шкодуйте грошей на рекламу.
Чомусь в Україні склалася тенденція, що бізнес може вкласти тисячі доларів у дороге обладнання, але робить рекламу самостійно, або винаймає початківця-тарґетолога. Рекламу постять в групи, де спілкуються суто українці, ігноруючи канали комунікації, які цікаві полякам: місцеві ЗМІ, дошки оголошень, локальні польськомовні групи, польськомовні блогери, друкована роздаткова реклама тощо.
Якщо мова йде про бізнес, де потрібне пряме спілкування із замовниками, там взагалі справа приречена на провал без польськомовного співробітника, який / яка будуть орієнтуватися в місцевих реаліях
— Я мала такий кейс на консультації, коли українці відкрили фірму з прибирання, вони якісно працювали, але кількість замовлень неухильно падала, — говорить Ірина, — ефективним рішенням для них було взяти адміністраторкою дівчину-польку, яка вела всю комунікацію з клієнтами. У фірми виросли замовлення, вона досі успішно працює на ринку.
Питання не в якійсь упередженості до українців, каже Ірина. Просто, як українцям простіше говорити рідною мовою, так і полякам простіше порозумітися з польськомовними людьми. Власники великого бізнесу в Польщі підтверджують це спостереження.
Борис Чеханський, який релокував виробництво з Харкова до польського міста Челядзь, говорить, що одним із перших рішень було взяти на роботу поляка в якості торгового представника. Це дуже допомогло налагодити контакти з місцевими ґуртовими покупцями та швидко запустити продажі.
Шукайте «порожні місця» та будьте в своїй справі профі
Якщо ви пройдетесь місцевими кав’ярнями, цукернями, перукарнями, то зверніть увагу на старі фотографії цього місця, або навіть на дату відкриття. Кожен місцевий бізнес підкреслюватиме, що це місце з історією. Вони завжди будуть користуватися більшою популярністю серед місцевих.
— Коли я їхав до Польщі, то мав список з двадцятьма можливими бізнесами, — розповідає український підприємець Вадим Петренко, який відкрив «Антикав’ярню» в центрі Катовіце, — спочатку була ідея кави на винос. Однак помітив, що це тут не користується таким попитом, як в Україні. Кава на винос є у кожній «Жабці». Також тут інша культура пиття кави. Людина скоріше вип'є каву в кав'ярні, ніж буде купувати на винос. Тоді я почав аналізувати, чого тут немає, що я можу відкрити нового.
Це добра стратегія — не конкурувати з існуючим бізнесом, а запропонувати щось своє, нове. Для цього треба ретельно вивчити ринок перед тим, як вкладати кошти, запевняє експертка Ірина Кім
— Вийдіть на вулицю, оцініть кількість салонів краси, перукарень, магазинів — і тоді відкривайте бізнес, якщо там є для вас місце, — переконує вона, — а ще варто бути в цій справі профі не лише як майстер, насамперед як менеджер. Маю приклади, коли люди просто хотіли вкласти кудись гроші — і «прогорали».
Наприклад, жінка гарно робила манікюр, відкрила салон, але не змогла вести справу, бо не залучила клієнтів, створила дуже негативну атмосферу серед працівників. Або людина ніколи не працювала в сфері громадського харчування, відкрила піцерію, яка дуже швидко зачинилася через брак клієнтів.
— Велика помилка починаючих у бізнесі думати, що можна покласти обов'язки на менеджера, — говорить Ірина Кім, — треба самому досконало орієнтуватись у справі .
Наостанок попереджає, що польське слово “powoli” (повільно) стосується й бізнесу. Треба запастися терпінням. Швидких прибутків тут не буде, особливо, якщо це сфера послуг, сервіс, де найчастіше працюють українські підприємниці.
— Перший рік піде лише на знайомство ринку з вашою справою, другий — на те, щоб завести постійних клієнтів, тільки на третьому ви нарешті почнете щось заробляти, коригувати роботу відповідно до потреб ваших покупців та споживачів. Це гра в довгу. До цього варто бути готовими і морально, і фінансово, — каже експертка, — але я не хочу, щоб мої поради сприймалися якось песимістично. Бо якщо ви все зробите правильно, то це варто того. Власна справа дасть вам відчуття незалежності, самостійності та впевненості у завтрашньому дні. Бо тут бізнес будується на десятиліття.
У 2023 році кожне 10-те підприємство в Польщі було відкрите українцями. Загалом 30325 нових компаній, на 67% більше, ніж українці реєстрували у 2022 році. Sestry поспілкувалися з досвідченими гравцями на польському ринку, які не лише почали свою справу, а й зробити її прибутковою та стабільною.
Серед українських біженок у Польщі є чимало жінок, які створюють прикраси, варять унікальне мило, вишивають, в’яжуть гачком, роблять вироби з дерева, шкіри. У вимушеній міграції вони відклали ці заняття, повертаються до нього лише зрідка, коли хочуть зробити для когось сувенір, чи взяти участь у локальних ярмарках. Однак є й ті, хто хотів би розвивати й масштабувати справу. Одна з можливостей — відкрити магазин на Etsy. Офіційно доступ до платформи для українських продавців відкрився лише у 2023 році. До цього українки працювали там через посередників. Sestry поспілкувалися з досвідченими продавчинями та підготували інструкцію, як працювати з платформою без стресу.
Що треба знати про Etsy
Для українських виробників Etsy — це доступ до покупців з Азії, ЄС та Америки. Це великий магазин, де ви «берете в оренду» одну з вітрин, «викладаєте» туди свій товар у вигляді фото, робите опис, прописуєте ключові слова та продаєте їх по всьому світу. Основна різниця між продажами у соціальних мережах полягає в тому, що спільнота активних покупців Etsy налічує більше 90 мільйонів людей, щомісячна кількість унікальних візитів — понад 400 млн. Люди приходять на Etsy вже з розумінням, що вони шукають унікальний товар, і він коштуватиме дорожче за речі з мас-маркету.
Як почати працювати на Etsy
Своїми спостереженнями поділилася майстриня Поліна Штерн. У неї є досвід відкриття магазинів на платформі Etsy в двох країнах — в Німеччині та в Україні, вона уважно стежить за всіма змінами, бо не лише сама продає тематичні прикраси, а й тривалий час займалася просуванням магазинів інших майстринь.
– Я починала працювати на платформі у 2018 році, зараз вона працює зовсім за іншими алгоритмами, і весь час змінюється, це теж треба брати до уваги, — розповідає Поліна, — свій перший магазин я відкривала у Німеччині, бо там тоді проживала. Я написала для себе бізнес-план. Моє рукоділля — це прикраси, але нішеві, фентезі, готичні. Я вивчила свою аудиторію, побачила, що більшість моїх замовників із середовища тих, хто цікавиться реконструкціями, історичними танцями, рольовими іграми. Виходячи з цього, почала будувати свій малий бізнес.
Перше, що варто зробити перед запуском магазину, це прочитати правила саме для вашої країни перебування, радить майстриня. Для Польщі ключовими є такі засади: дотримання стандартів платформи (уникнення мови ненависті в оголошеннях, продаж власних дизайнерських виробів), конфіденційність даних клієнтів та спілкування з підтримкою платформи (ви, наприклад, не маєте права в соціальних мережах опублікувати скрін повного листування із клієнтом, службою підтримки мережі тощо), чесність, прозорість, повага до інших продавців. Ви маєте прозоро вести бізнес та поважати авторські права, цьому присвячений окремий розділ правил, зокрема, не можна рекламувати товар, використовуючи фото з фотобанків, тільки власні роботи.
З правил можна дізнатися всі фінансові моменти співпраці, врахуйте їх, коли будете формувати ціну за товар, за доставку.
– Відкривайте магазин, коли ви зробите всю підготовчу роботу, — радить експертка, — підготуйте фото, описи, вивчіть ринок. У вас має бути все під рукою, лише потім варто сідати за реєстрацію магазину.
Важливий нюанс для майстринь-біженок
Якщо ви оформлюєте магазин в країні-перебування, але плануєте повернутися в Україну, вам вже на цьому етапі потрібно подумати про локалізацію. Бо правила відкриття магазину відрізняються для кожної країни.
У Польщі та інших країнах ЄС, платіжна система налаштовується через місцеві банківські системи.
– Власне мені довелося закрити «німецький магазин», який мав сотні продажів, і почати все спочатку, коли повернулася в Україну, — ділиться досвідом Поліна Штерн, — тепер я теж початківець, проходжу всю процедуру з нуля.
Українки раніше працювали через посередників, які відкривали для них магазини в Європі, США, а перераховували оплату через різні платіжні системи.
З 31 січня 2024 року магазини з локалізацією в Україні повинні зареєструватися в Payoneer. Співпраця з Payoneer відкриває для українських продавців переваги Etsy Payments, включаючи Програму захисту покупок. Коли ви продаєте товар, оплата надходить на платіжний рахунок Etsy. Доступні кошти переводяться у ваш обліковий запис Payoneer щопонеділка. Кошти, що надійшли в аккаунт Payoneer, можна вивести на свій банківський рахунок або використовувати для платежів через Payoneer. Переказ коштів у банківський рахунок зазвичай займає від 2 до 5 робочих днів. Детальніше про це тут.
Що робити у випадку, коли ви за кордоном, але плануєте повернутися в Україну? Можливо, є сенс створити один магазин з українською локалізацією, а інший — в країні тимчасового перебування?
– Платформа забороняє продавати однаковий товар в двох різних магазинах, але можна створити два з різним позиціонуванням товару, — пояснює експертка, — тоді відкрити два магазини з різною локалізацією та розвивати їх паралельно.
Наприклад, ви в’яжете іграшки. Один магазин може бути присвячений дитячим іграшкам, а інший — тематичним, або в’язаним копіям дорослих людей в різних образах.
– Головне, ви повинні вказати у кожному профілі, що ви є власником ще одного магазину, оскільки політика платформи — максимальна відкритість та прозорість, — наголошує Поліна.
Як щодо податків?
У Польщі не обов’язково одразу реєструвати діяльність. Нагадаємо, що Sestry раніше писали детальну інструкцію про незареєстровану господарську діяльність, яка дозволяє без стресу перевірити, чи піде у вас справа. В Україні немає таких послаблень. Хоча, звісно, багато хто на свій страх та ризик торгує товарами та приймає гроші на приватні картки.
«Якщо дохід є регулярним, складає більше принаймні 1000 доларів, то це може стати причиною пильної уваги до вас з боку податкової та проведення фінансового моніторингу, — говорить фахівчиня, — доведеться сплатити з суми 19,5% податків. Тому краще оформити ФОП 3-ої групи, відповідний КВЕД, гроші з платформи заходять як за інформаційні послуги, платити свої 5% — і не переживати».
Варто врахувати, що зараз під час відкриття магазину, людина має надати інформацію щодо своєї повної ідентифікації — зокрема, фото з паспортом.
Також відкриття магазину тепер платне — коштує 15 доларів.
– Бувають випадки блокування магазину на старті, платформа зараз дуже ретельно відбирає продавців, — каже експертка, — я наче говорю про якісь лише труднощі, щоб майстри зважували, чи хочуть вони пройти цим шляхом. Але, повірте, воно того варте, коли ви виходите на міжнародний рівень, отримуєте доходи в доларах та євро за те, що просто любите робити.
Особливості відправлення товарів
Ще одна складність, з якою стикаються продавчині на Etsy — поштові вимоги до відправлення товарів. Найпростіше, пояснюють вони, працювати з США, оскільки платформа орієнтована на цей ринок, і сама бере на себе створення всіх супровідних документів.
З країнами ЄС все складніше, оскільки в багатьох є свої національні законодавчі нюанси, окрім загальноєвропейських вимог.
– Скажу відверто, тут не можна написати якось єдиного алгоритму, як відправити посилку у Францію, Іспанію, Німеччину, Ірландію, — визнає Поліна, — інколи ти наче все зробила правильно, додала всі супровідні документи, а посилка місяць лежить на пошті, а з тебе вимагають все нові та нові документи. Найважче торгувати з Іспанією, труднощі бувають з Ірландією. Що можу порадити, це користуватися послугами служб доставок, просто оберіть ту, яка візьме на себе всі проблеми з документами. Однак це коштує дорожче, ніж національні поштові оператори. Ще можу порадити уважно вивчати вимоги на сайтах національних поштових операторів, щоб уникнути, наприклад, додаткового оподаткування, непотрібного митного збору тощо.
Експертка наполегливо радить підписатися на локальні спільноти продавців Etsy. Проблеми з поштовими відправленнями є всюди. Через пошук, чи пряме запитання можна дізнатись, які документи додати, щоб посилка приїхала вчасно та без додаткових витрат для вас та замовника.
Ось тут можна знайти спільноту продавців Etsy в Польщі, світова спільнота спілкується тут. Однак не варто беззастережно довіряти порадам. Завжди перепровіряйте їх.
Довідник порад для тих, хто хоче продавати своє рукоділля на Etsy
Згідно з даними сервісу Koalanda, у 2022 році на Etsy активно працювали 24 500 українських магазинів. Переважно, це товари з українською символікою, дизайнерський одяг, вишиванки, картини, етно прикраси тощо. Найбільшим попитом українські товари користувалися в США, Канаді, Британії, Австралії та Японії. Sestry розпитали кількох власниць магазинів, які б поради вони дали початківцям. Ми узагальнили їх у FAQ-довідник.
Як сформувати ціну на товар на Etsy
Перше, що варто зробити, подивитися на аналогічні товари вашої категорії, і намагатися триматися середньої ціни, щоб не демпінгувати на ринку, але й не залишитися у збитках. Якщо товар буде користуватися попитом, то можна буде ще переглядати ціну покроково. Не знецінюйте свій труд, намагаючись поставити найнижчу ціну.
Що продавати?
Здавалося б, питання не дуже коректне. Ви вже щось виготовляєте, і хочете це продати. Подивіться спочатку, скільки вже є пропозицій у вашій ніші. Якщо вона перенасичена, то варто змінити фокус, підхід, подачу. Інколи буває з товаром все ідеально, але через перенасиченість ніші, більш високі рейтинги досвідчених продавців, вам просто не вдасться дійти до покупця, він не побачить ваш товар. За допомогою платформ eRank, Koalanda та Marmalead можна отримати аналітичні дані щодо попиту на конкретний товар на Etsy, враховуючи вплив сезонності та середній чек у відповідній ніші, розповіла експертка Катерина Вітковська під час вебінару, проведеного «Укрпоштою».
Де шукати тренди?
Тут все просто. Google та Pinterest. Окрім того, кожного сезону Etsy публікує власний огляд трендів, відомий як Etsy Marketplace Insights. У цьому звіті компанія аналізує збільшення або зменшення кількості пошукових запитів, що вказує на зростання або зменшення інтересу до певних продуктів в конкретний момент часу.
Як себе подати
На Etsy покупці йдуть не просто за речами, а за атмосферою, за емоцією, які несуть в собі вироби ручної роботи. Тому потрібно ще до старту подумати, якою буде концепція вашої сторінки, що саме ви хочете розповісти про себе, про своє рукоділля. Ви повинні ретельно заповнити всі елементи на сторінці, бо алгоритм платформи працює таким чином, що може знижувати ваш магазин у пошуку, якщо буде вважати, що якихось елементів там бракує.
Фото товару
Клієнти обирають очима. Фото повинні бути професійні, зроблені за гарного освітлення, на гарному фоні. Якщо ви бачите, що товар у вас хороший, але ‹не зайшов», варто перезняти його в іншому сюжеті. «У мене була ситуація, коли річ на одній моделі не продавалася, а на іншій у мене не було відбою від клієнтів, хоча обидві дівчини дуже гарні, - поділилася одна із співрозмовниць».
Для початку роботи на маркетплейсі продавцю потрібно мати наступний набір візуальних матеріалів:
- Банер для магазину: мінімальний розмір — 1200х200 пікселів.
- Іконка магазину: використовується для ідентифікації вашого магазину на платформі.
- П'ять фотографій для історії бренду: зображення вашої продукції, процесу виробництва, фото засновників чи команди, ваші приміщення тощо. Це допомагає створити у покупців уявлення про ваш бренд та його цінності.
- Відео для історії бренду: короткий ролик, який розповідає про ваш бренд, його історію, цінності та унікальність.
- Візуальні матеріали до товарів: для кожного товару потрібно мати не менше десяти фотографій. Ці фотографії мають яскраво та привабливо демонструвати товар з різних кутів, в різних сценаріях використання, дозволяючи покупцеві краще зрозуміти його характеристики та переваги
Опис та ключові слова
Якщо ви не знаєте англійської, це не проблема. Є два інструменти, які стануть вам у пригоді. Онлайн-перекладач, наприклад, Deep.Translator, після перекладу можна попросити штучний інтелект «виправити помилки та додати в текст ключові слова (3-5 слів, які описують ваш товар)».
Потрібно конкретно перерахувати, який у вас продукт, його основні характеристики. Це має бути, умовно, не просто «парасолька», а «червона парасолька з малюнком, що імітує осінній листопад».
З сео-оптимізацією вам допоможуть також сторонні сервіси. Наприклад, Etsyrank.com, це аналітична служба безпосередньо на платформі Etsy.
Можна створити кілька описів для серії товарів та попросити перевірити тексти когось, хто гарно володіє англійською.
Подбайте про маркетинг
«Мої найбільші продажі принесла сукня, яка була зображена у вигляді ескізу, навіть не готового товару, — розповіла одна із спірозмовниць. Намалювала ескіз, щоб клієнтам простіше було уявити готову сукню, сфотографувала різні деталі з інших суконь: ось таке буде плече, а така спинка, а низ такий. Поки замовлень на таку сукню не було, я вирішила викласти галерею — ескіз та деталі. Замовлення посипалися одне за одним. Ця сукня була відтворена вже кілька разів».
Cтежте за оновленнями платформи
Наприклад, до свят платформа робить промоакцію, можна так само запропонувати знижку на якийсь товар. Якщо ви готуєте набори до Різдва, то в магазині вони повинні з’явитися одразу після Хелловіна. 31 жовтня з полиць зникають товари з цим святом, з’являються різдвяні. Маєте так само працювати на випередження.
Закликайте залишати позитивні відгуки
Через деякий час після покупки запитайте, чи сподобався замовникам товар. Попросіть залишити відгук, запропонуйте клієнту знижку на наступну покупку — формуйте лояльність. Пам’ятайте, що чим більше позитивних відгуків, тим краще платформа буде просувати ваш магазин.
Якщо Etsy має вибирати між подібними товарами, він переважно покаже товар від місцевого бізнесу. Для американських покупців Etsy переважно відображатиме товари з США. Однак, якщо порівнювати два аналогічних товари, один від американського продавця, а інший — від українського, і український статистично продається краще, то Etsy підніме його вище у результатах пошуку.
«В Etsy переважає конверсія над локацією», — пояснює спеціалістка з Etsy-просування Тетяна Бондар.
Потрібно мати асортимент
Дуже часто майстрині «прогорають» на тому, що виготовляють одну-дві одиниці продукції. Не викладайте всі товари одразу, час від часу оновлюйте вітрину. Якщо у вас не великий асортимент, краще зробити кілька дублів аналогічного товару, але в іншому кольорі, на іншому фоні, в інших варіаціях. Одразу варто робити фото одного чи подібного товару в ‹різних сценах».
Використовуйте рекламу, коли ваш магазин буде мати продажі
На Etsy є рекламний інструмент просування, але він працює не так, як в інших соціальних мережах. Якщо магазин не розвинений і немає продажів, то навіть великі бюджети на рекламу йому не допоможуть. Однак є сенс ставити товар на рекламу, якщо його щойно купили, якщо є багато переглядів.
Ніхто вам не забороняє рекламувати товар зі свого магазину на інших майданчиках, замовити контекстну рекламу у Google, написати про знижку та зробити пост про це в Instagram, на Facebook, можна вести Pinterest.
Ефективним інструментом є платформа YouTube, можна створити контент, присвячений розпаковці та оглядам товарів, при цьому в описі відео дати посилання на відповідний маркетплейс. При розробці стратегії просування та залучення зовнішнього трафіку важливо враховувати, в яких соціальних мережах знаходяться ваші клієнти.
Ви краще за інших знаєте свій товар
Дуже багато розчарованих у продажах розповідають, що довірилися найнятим фахівцям з маркетингу, але замість продажів, понесли лише збитки. Інша людина не знає ваш товар настільки добре, як ви. Перед тим, як намагатися масштабувати свій бізнес, попрацюйте з ним самостійно. Нехай це будуть 2-3 продажі на місяць, але ви зрозумієте алгоритми роботи, це допоможе уникнути помилок та зайвих витрат.
Комунікація з клієнтами
«Є такі, що купують після першого діалогу, є такі, які ставлять 150 уточнюючих запитань, всіх треба приймати однаково ввічливо та позитивно», – говорять співрозмовниці”. Відповідайте, коментуйте, дякуйте, робіть гарне пакування, це неодмінно окупиться.
Аналітика платформи говорить, що у 2022 році середній місячний дохід одного українського магазину становив понад $1000. Найпопулярнішими категоріями міжнародних замовлень з України є художні мистецькі твори, декор для дому, крафтові аксесуари, ювелірні вироби, одяг та взуття, товари весільної тематики, аксесуари для електроніки, косметика, товари для тварин.
Якщо це ваша ніша, можливо, час спробувати продавати свої вироби на міжнародному ринку?
Українські рукодільниці, крафтові майстрині можуть продавати свої роботи на міжнародному ринку. Для цього не потрібно створювати окремий сайт, самостійно шукати собі клієнтів, займатися просуванням. Можна скористатися великим онлайн-магазином Etsy, який вже має мільйони клієнтів з усього світу. Навіть кілька десятків продажів на місяців дозволять перетворити улюблене хобі на власний бізнес та приноситимуть стабільний високий дохід.
Порадьте мовну школу для вивчення польської
Попри те що на початку повномасштабного вторгнення в більшості міст Польщі відкрилися безкоштовні курси з вивчення польської мови, допомогли вони українським біженкам опанувати тільки елементарний рівень, але не заговорити польською. За даними соцопитування, проведеного КМІС, лише 22% українців зі статусом тимчасового захисту вивчили польську, більшість — поверхово, і лише 10% можуть спілкуватися польською вільно.
Основними причинами такої ситуації вони називають брак часу (33%) та фінансів (33%). Втім під час особистого спілкування українки говорять й про інші причини. Це стресовий стан, коли «нічого в голову не заходить», а також якість організації навчання.
Маю досвід вивчення польської на різних курсах, — розповідає 40-річна Оксана з Одеси, яка зараз мешкає в Катовіце, — адже так хотіла вивчити мову, що записалася на кілька курсів одразу. Найбільш корисними для мене виявилися курси Сілезького університету: система знань, чимало роздаткових матеріалів, кожен день нам давали домашнє завдання — підготувати невелике оповідання на якусь тему, всі учасниці були залучені в роботу, нам регулярно влаштовували різноманітні тестування, які змушували готуватися. Єдина проблема, що курс був короткий, тож матеріали, які моя дитина в школі вчила місяць, на курсах ми мали вивчити за два уроки на тиждень.
Негативний досвід я мала на кількох інтеграційних курсах. На одних відповідали три учениці, які мали базові знання з польської, решта були замість «меблів» у кімнаті, їх не помічали. Були курси, де пів уроку ми обговорювали якісь сторонні теми, до того ж переважно українською, яку розуміла викладачка. Наразі мій рівень польської низький. Звісно, я можу пояснитися в лікарні, магазині, але цього замало, щоб відчувати себе інтегрованою в польське суспільство.
Питання «порадьте мовну школу, порадьте вчителя з польської» досі залишається одним з найпопулярніших в онлайн-групах українців. Попит є. Отож, якщо у вас є відповідні знання, організаційний хист і стартовий капітал, відкриття власної мовної школи може стати непоганим варіантом соціально-орієнтованого бізнесу.
Маркетинг у стилі «польська за три місяці» лише зашкодить
Киянка Світлана Маташ — за освітою викладачка української та польської мов. Після початку повномасштабної війни вона мешкає в Кракові. Онлайн-школа Світлани Маташ позиціонує себе як український бізнес для українців, тож, зареєстрована вона зараз лише в Україні. Зараз Світлана активно вивчає польське законодавство, плануючи започаткувати підприємницьку діяльність також у Польщі.
— Я закінчила факультет української та польської філології в Київському національному університеті ім.Т.Г.Шевченка, — розповідає Світлана. — Польську обрала за порадою вчительки. Вона підказала звернути увагу не на модну англійську, а на слов'янські мови. Багато українців вже тоді працювали в Польщі й Чехії і дивилися на них як на ринки для розширення свого бізнесу. Польська мені видалась більш цікавою, тому свій вибір я зупинила на ній.
Після закінчення навчання я стала працювати у різних мовних школах, а також як індивідуальна репетиторка. Якість курсів була різною. Мені не подобалися деякі агресивні маркетингові стратегії, наприклад, обіцянки навчити польської мови за три місяці. У студентів складалися нереальні очікування, бо опанувати мову на високому рівні за три місяці, аби вільно спілкуватися — неможливо. Як викладачка я бачила помилки інших, і це підштовхнуло мене відкрити власну онлайн-школу.
Це було незадовго до пандемії коронавірусної інфекції, коли навчання у форматі онлайн ще лякало потенційних студентів та учнів. А згодом, під час пандемії, всі призвичаїлись, і кількість бажаючих вивчати польську зросла.
— Довелося замислитись над масштабуванням проєкту, шукати нових вчителів, — пояснює Світлана. — Шукала через ресурси типу work.ua. Учні йдуть на твоє ім’я, тому важливо, щоб інші викладачі школи також були на високому рівні.
Після розміщення вакансій, відгуків, я проводжу відео-співбесіду з кожним потенційним викладачем. Звертаю увагу насамперед на володіння мовою, співбесіда проводиться польською, а також на те, як тримається людина. Навіть такі дрібниці, як оханий фон має значення. Важлива харизма, бо в навчанні особистість викладача грає велику роль. Усі ми пам’ятаємо, як в школі через повагу та любов до вчителя ми починали любити предмет, хоча раніше до нього не лежала душа.
У Світлани Маташ є своя авторська методика викладання польської, з якою вона знайомить викладачів.
— Разом з цим я не закликаю їх відмовитися від власних підходів, — каже Світлана. — Навпаки, найкращий результат дає мікс моїх ідей та їхнє творче опрацювання викладачами. Є моменти, дотримуватися яких потрібно неодмінно. Наприклад, організація робочого простору для занять: заблюрений задній фон, світло, якісна техніка, охайний вигляд тощо.
Кібератака на сторінку школи в соцмережах несе збитки
Мовна школа Світлани Маташ — це стартап. Тому керівниці доводиться поєднувати різні ролі, виконувати різні функції, а ще — любити математику.
— Бізнес — це не тоді, коли ти падаєш з ніг від перевантаження, а твій прибуток — три копійки, — наголошує Світлана. — Бізнес вимагає ретельних розрахунків, оцінки ризиків, вміння вчасно відмовитися від речей, які зменшують прибутковість, оптимізувати процеси.
Робота з аудиторією в Україні — це ризики в умовах війни
Минулого року, коли росіяни гатили по енергетичній системі України, чимало студентів не могли бути присутніми на уроках через відсутність електроенергії.
Однак мій найбільший провал — навіть не ця ситуація, — зізнається Світлана Маташ. — Я б дуже радила всім, чий бізнес залежний від соціальних мереж, дбати про захист своїх сторінок. Минулого року через кібератаку на сторінку школи я втратила до неї доступ. Випадково автоматично натиснула на якесь посилання — і все, у нас вкрали сторінку. Великими зусиллями вдалося відновити доступ. Але ми встигли втратити гроші рекламної кампанії, а також клієнтів одного з наборів, з якими просто не змогли зкомунікувати.
Мова — продукт, який не псується і завжди потрібний
Засновниця мовної школи «Міцна мала» — українка Наталя Петранюк — народилась у Кракові. Пізніше батьки з дітьми переїхали до України, але Наталя зберегла любов до польської мови та культури. Саме це спонукало стати студенткою Ягелонського університету, одного з найстаріших навчальних закладів Європи. Там отримала ступінь магістра слов'янської філології. Протягом багатьох років Наталя працювала репетиторкою польської мови. Повномасштабна війна стала поштовхом для відкриття власної справи в Польщі.
— Для мене однаково близькі та рідні Україна та Польща. З перших місяців війни моїм внеском у допомогу українцям стала організація розмовного клубу в Кракові, — розповідає Наталя Петранюк.
Наталя організовувала зустрічі, вигадувала тематику, знаходила небанальні підходи, щоб «розговорити» українок, які попри сильний стрес почали вивчати польську. З часом учасниці розмовного клубу поставили питання, чи можна було б проводити повноцінні уроки з польської мови — індивідуальні або групові. Спочатку такі курси проводилися в межах різноманітних інтеграційних програм, але з часом Наталя прийшла до рішення створити власну мовну школу.
— У моєму випадку був інвестор, який вклав свої кошти у старт бізнесу, — розповідає викладачка. — Адже мовна школа як бізнес має потенціал для розвитку та отримання прибутків. Комусь треба підтягнути мову, щоб пройти співбесіду, хтось починає вивчати «з нуля», бо зрозумів, що доведеться затриматися в Польщі довше, ніж планували два роки тому. Хтось хоче почуватися більш комфортно у спілкуванні з колегами. Я сама тривалий час жила на дві країни, тому добре розумію, що мова — це один з найважливіших чинників, який допомагає знайти однодумців та знайомства, знімає бар’єри.
Мова — це головний інструмент досягнення успіху, коли ти починаєш життя в іншій країні
Часто запорукою успішного старту справи є репутація власника мовної школи, якого знають в якості репетитора. Однак для того, щоб утриматися на ринку, необхідний комплекс факторів.
Наталя делегує ведення бухгалтерських справ професіоналам, однак намагається і сама бути в курсі усіх «паперових справ».
— Для мене дуже важливо, щоб серед викладачів були однодумці, які так само цінують справу та вболівають за неї. Ми обговорюємо, які речі є неприпустимими. Наприклад, коли викладач намагається студентів школи зробити своїми приватними студентами, обіцяючи меншу оплату за навчання. На жаль, за відгуками, такі ситуації досить часто трапляються в цій сфері.
Винагорода викладачів має бути ринковою, ставлення людяним, щоб вони розуміли, що мовна школа — основа їхнього особистого добробуту
Частина учнів приходять за відгуками, однак для стабільного функціонування мовної школи їй потрібна якісна маркетингова стратегія та просування.
— Мій найбільший провал — коли ми «викинули на вітер» дуже вагому для нас цифру на залучення фахівця з таргетованої реклами. Моя порада — тестувати різні способи просування, вкладаючи невеликі суми. Якщо вирішуєте найняти спеціаліста, він має одразу давати результат, а не «годувати» вас обіцянками.
З освітніх послуг ПДВ не сплачується
Викладання польської мови іноземцям є дійсно перспективною справою, вважає полька Магдалена Гоїк з Битома. Вона викладає польську українцям вже протягом 25 років. А з початком повномасштабної війни як репетиторка вона провела за навчанням українців сотні годин, що і підштовхнуло її до відкриття власної мовної школи.
— Відкриття мовної школи не тягне за собою особливих труднощів, — розповідає Магдалена. — Адже з освітніх послуг ПДВ не сплачується, і треба сплачувати тільки податок на прибуток. Плюс витрати на послуги бухгалтера, аби не наробити самому помилок.
Найкраще починати свій бізнес, каже Магдалена, коли вже є фундамент. Легше, коли ти викладач, якого вже знають, і студенти приходять за рекомендаціями.
— У мовній школі важливі чимало речей: від ведення календаря навчальних програм і планів уроків до придбання онлайн-платформ для навчання. Як і в будь-якій іншій справі, коли працюєш на себе, роботи багато. Інколи по 12 годин на добу.
Немає страховки від того, що завтра студент передумає навчатися. Деякі мовні школи беруть плату наперед за місяць. Вона не повертається, якщо пропуск був без поважних причин. Магдалена окремих договорів зі студентами не укладає. Вони оплачують після кожного заняття, хтось одразу за курс.
Як обрати свою школу і свого викладача, завдяки яким ви зможете заговорити польською?
Магдалена Гоїк радить:
«Перш за все варто звертати увагу на особистість викладача. Людина має вам підходити інтелектуально та емоційно. Між учителем і учнем складаються стосунки, коли вони хороші, ми добре вчимося (і навпаки). Навчання має проходити без стресу, з інтелектуальним заохоченням, уроки мають бути цікавими, іноді навіть захоплюючими, а вчитель має бути сердечним, але водночас вимогливим. Має ставити перед учнем виклики, які тому хочеться здолати».
Наталя Петранюк радить:
«Польську можна вивчити, якщо знайти “свою школу”, або “свого викладача”. Українки стільки здолали за останні два роки, що мова точно їм під силу. Треба просто повірити в себе, приділяти час навчанню, виконувати всі завдання — і говорити, говорити і ще раз говорити. Це підтверджують десятки відгуків на сторінках школи. Люди пишуть, що нарешті зі школою “Міцна мала” польська мова “залізла їм в голову».
Світлана Маташ радить:
«Моя порада можу пролунати банально, але щоб заговорити польською — треба говорити. Методика навчання польської мови у нашої школи побудована таким чином, що ми з перших занять говоримо. Навіть прості фрази знімають страхи та бар'єри».
Скільки можна заробити на мовній школі?
Спочатку рахуємо видатки. Якщо ви плануєте відкрити школу зі стаціонарним навчанням, то варто до кошторису свого бізнес-плану внести оренду приміщення, бажано вже з меблями, роздатковий матеріал, мати запас на зарплату вчителям хоча б на кілька місяців, поки школа не стане популярною, оплату бухгалтерських послуг (консультацій).
Під час пошуку локації для школи не варто гнатися за недорогою ціною, варто думати, чи зручне це місце логістично. Адже від цього буде залежати, чи приїдуть туди студенти та вчителі. В ідеалі це має бути велике та світле приміщення з власною територією, зручною транспортною розв’язкою, місцем для паркування тощо. Договір оренди варто укладати тоді, коли всі інші паперові справи узгоджено, і навіть коли промо-кампанія школи в соціальних мережах відбулася. Аби не платити оренду за пусті приміщення без учнів.
Майже всі співрозмовники Sestry радили займатися оформленням підприємництва та веденням звітності через бухгалтерію на аутсорсингу. Оскільки польська податкова система досить складна, є десятки різних варіантів оформлення, кожен випадок варто розглядати індивідуально з професіоналом. На старті щойно зареєстрований підприємець у Польщі може скористатися низкою пільг для бізнесу.
Одна з найбільш витратних статей розходів під час створення мовної школи – це її промоція в соціальних мережах, через блогерів, оформлення та регулярне ведення своїх соціальних мереж, виготовлення флаєрів з інформацією про школу, які можна роздавати на заходах для українців. Щомісячний бюджет на промоцію школи може стартувати від 500 у.о. та вище.
Скільки платити вчителям, щоб вони були зацікавлені співпрацювати з вами, а не займатися репетиторством вдома, так само залежить від ринку. Якщо проаналізувати сайт з пропозиціями, то роботу вчителям польської мови як іноземної пропонують за 45.00 –95,00 злотих брутто/год. Йдеться саме про носіїв мови з відповідною освітою.
Якщо говорити про вчителів, які можуть працювати дистанційно, в онлайн-школах, то вакансії на сайті типу work.ua стартують від 10000-30000 грн.
Якщо говорити про онлайн-школу, тут видатки будуть набагато нижчими. Переважно, включатимуть в себе зарплату для вчителів, оренду платформи для уроків, промоцію школи, ведення бухгалтерії.
Якими можуть бути доходи? Ми переглянули вартість мовних курсів у різних школах.
Все залежить від того, будуть це індивідуальні уроки, групові, який рівень, онлайн чи офлайн. Вартість індивідуальних курсів коливається від 80-150 злотих, офлайн групові заняття коливаються від 540-800 злотих за курс, 380-500 злотих – за онлайн-курс.
Окрім основних курсів, школа можна пропонувати додаткові платні послуги: корпоративні курси, консультації, підготовку проходження співбесід з певною професійною лексикою, розмовні курсі, переклад документів тощо.
Українки, які приїхали до Польщі з повномасштабною війною, вже досить непогано розуміють польську мову. Однак більшість зізнається, що далі розуміння справа не йде. Бракує словникового запасу, знань граматичних правил та впевненості в своїх силах. Тому навчання українців польської мови є досить перспективним напрямом для відкриття власної справи. Sestry поспілкувалися з власницями мовних шкіл у Польщі та розпитали їх про нюанси бізнесу
Чий біль сильніший
З багатьма українськими біженками ми познайомилися в онлайн-групі Facebook, яку переселенки створили спеціально для спілкування без стигматизації. Адже коли раніше вони ділилися своїми труднощами та переживаннями в соціальних мережах, то часто чули на свою адресу: «Та що ви розумієте про біль та страждання на своїх «європейських курортах». А в моменти, коли розповідали про свої досягнення, їм дорікали, мовляв, яке право ви там маєте на радість, будьте скромнішими, не хизуйтеся своїм життям. Це й змусило біженок створити бульбашку для спілкування. Зараз у групі однодумців понад тисяча підписників.
Скриньку Пандори відчинив Президент Володимир Зеленський, який у новорічному привітанні необережно поділив українців на «біженців» та «громадян». І що б він не мав на увазі, ці слова спрацювали як підлите до вогню масло. Розмови про біженців звелися до агресивного з’ясування, чий біль є сильнішим.
Психологиня Ірина Овчар, яка два роки допомагає біженцям вирішувати психологічні проблеми, пояснює, що причина цієї агресії в тому, що війна — це один з найбільш травмуючих досвідів, які тільки можуть статися в житті людини. Ми накопичуємо в собі агресію на Путіна, на його оточення, на російських солдат, але спрямовуємо її на когось фізично доступного та більш вразливого, на знайому чи близьку людину.
— Хоча ця людина так само травмована, наш біль нам настільки важкий і нестерпний, що ми хочемо бодай частину його перекласти на іншого, — пояснює Ірина Овчар. — Рецепт подолання один: не закриватися у своїй бульбашці, розповідати про свої труднощі, про свої переживання, про свій шлях, не сподіваючись на миттєве розуміння. Але так само спробувати відчути себе на місці іншої людини, з іншим досвідом, яка живе в Україні у небезпеці й напрузі, щодня ризикує життям.
Двічі дискриміновані
Марію Брусову Росія двічі позбавляла домівки — спочатку у 2014 році, коли захопила Луганськ, вдруге — у 2022 році, коли атакувала Харків. Марія каже, що вона двічі була дискримінована — пережила хвилю стигматизації спочатку як внутрішньо переміщена особа (ВПО), а тепер як біженка до Німеччини.
— У статусі ВПО з Луганська я отримала море негативного, упередженого ставлення до себе: мені не хотіли здавати житло в Харкові, брати мене на роботу, бо «скоро поїдеш», до мене ставилися як до зрадниці, хоча логічно, якщо ти виїхала з Луганська на територію, яка підконтрольна Україні, йшлося про усвідомлений вибір на користь своєї Батьківщини. Ми залишилися без даху над головою, а моя мама пройшла десять кіл пекла й знецінення з боку чиновників, аби отримати мізерну допомогу для ВПО, — розповідає Марія Брусова.
Після повномасштабного вторгнення Марія, яка є єдиною опікункою сина та мами, разом з ними виїхала з Харкова до Німеччини. Тут Марія майже одразу вийшла на роботу — помічницею медсестри в центрі підтримки літніх людей. Паралельно вона вчить німецьку, вже підтвердила свої документи медичної сестри. Перебуваючи за кордоном, Марія не перестала бути громадянкою України. Вона відчуває відповідальність за свою країну, активно допомагає українських воїнам, збирає кошти на обладнання, консультує інших українок, як пройти процедуру нострифікації документів, заробляти собі на життя без втрати соціального статусу. А ще вона не планує повертатися додому.
— У мене немає впевненості, що зможу залишитися в Німеччини назавжди, але я цього прагну, — відверто каже Марія. — Основні причини не в економічних чинниках, хоча, безперечно, вони теж важливі (тут на посаді помічниці медсестри я можу заробити достатньо, щоб утримувати свою родину, а не працювати на 1,5 ставки, вечорами бігати районом, ставлячи крапельниці, при цьому ледве зводити кінці з кінцями). Основна причина залишитися — життя у недискримінаційному суспільстві. Я тут не 40-річна товста жінка ВПО, як було в Україні, а людина, особистість, професіоналка своєї справи.
Марія впевнена, що Україні потрібна активна діаспора, яка буде ходити на акції в підтримку України, надсилати донати для війська, адвокувати Україну в нових для себе спільнотах.
Стигматизація біженців зменшує в них бажання повертатися
Для тих українок, які вже переживали дискримінацію через своє соціальне становище, фраза «не громадяни» стала глибоким тригером.
42-річна Марина Каро з Житомирщини зараз мешкає в Шотландії. Виїхала туди з мамою та 10-річною донькою після дворічного проживання в Іспанії на запрошення майбутнього чоловіка. Вона дуже добре знає, як це — бути дискримінованою: у Марини інвалідність, яка неодноразово ставала перешкодою для побудови особистих стосунків та професійної реалізації в Україні.
— Через інвалідність мені відмовляли у працевлаштуванні, створювали нестерпні умови, бо я була «іншою». Всього, що я мала в житті, я досягала надзусиллями. Самостійно вивчила кілька мов, викладала польську та англійську мову у приватних школах, була волонтеркою організації скаутів на Житомирщині. Підтримувала мене в цьому лише мама. Попри фізичні проблеми з пересуванням, я змогла врятувати себе, свою дитину, свою літню маму, але замість підтримки зараз отримую знецінення, образи. Жінці завжди важче. Вона програє за будь-яких обставин там, де починають мірятися болем.
Виїхала за кордон — зрадниця. Не виїхала — погана мати. Волонтерка — значить краде. Не волонтерка — байдужа. Жінка завжди винна. Можливо, нам зрештою треба перестати мірятися болем?
А хто наш ворог?
Чимало моїх співрозмовниць мають подвійний досвід — в якийсь період вони були біженками, потім повернулися назад в Україну. Саме вони, побувавши в обох ролях і по різні боки кордону, усвідомили, що немає жодного українця, який би не відчув цю війну кожною клітинкою тіла.
— Мені дуже шкода, що представники української влади та окремі лідери громадської думки переводять фокус уваги з ворога, яким для нас всіх є Росія, на біженців, роблячи їх чи не бенефіціарами війни, — ділиться українка Вікторія із Сумщини. Жінка майже рік провела в Польщі, потім кілька місяців у Швеції разом зі своєї 11-річною донькою, повернулася в Україну, але зараз знову розмірковує про виїзд за кордон.
— Єдине місце, в якому я дійсно хотіла б опинитися — це Україна до 24 лютого 2022 року, — каже вона, — бо ніде мені тепер немає спокою та щастя. За кордоном тисячі труднощів: нова мова, відсутність даху над головою, фоновий хронічний стрес, відчуття другосортності, розірвані соціальні контакти. Мої батьки померли, з чоловіком ми давно розлучені. В Україні на мене ніхто не чекає. І навіть за таких умов за кордоном мене постійно аж нудило від туги за домом.
Однак рік в Україні, куди я повернулася свідомо, мене виснажив. Тут є дах над головою, хоч ми живемо в прикордонні. Я працювала у дві зміни — вдень на некваліфікованій роботі за 4500 гривень, яких ні на що не вистачає, ввечері — вчителькою у дитини, бо онлайн-навчання — це радше його імітація, а в школі досі немає бомбосховища. Вдень я на роботі, дитина сама вдома, повітряна тривога, вибухи, а у мене в голові одна думка: «Якщо загинути, то тільки разом. Кому вона, сиротою, треба, а я без неї — повішуся. Ніколи собі не пробачу, що привезла її на війну». Тому зараз готуємося знову їхати за кордон — до родичів у Швецію. Але вдома я залишаю свої серце та душу.
Україна — це місце, де я не хочу помирати, я хочу тут щасливо жити, як ми жили до повномасштабної війни.
Це життя у мене вкрала Росія, її народ та її військо, а не інші біженці, які будують своє життя за кордоном
Я весь час про це пам’ятаю, і не розумію, чому це не транслює наша влада, замість пускати хвилі хейту на українців за межами країни.
Україні потрібна культура діалогу між своїми
Українцям треба будувати діалоги, враховуючи травматичний досвід кожної з груп, впевнена Наталя Кертичак, членкиня правління та координаторка проєктів польського Фонду «Освіта для демократії». Нещодавно спільно з Катажиною Комар Мацинською в Українському Народному домі в Перемишлі вони провели вже третій тренінг з діалогу й трансформації конфлікту.
— Ми вчимося бути разом попри різниці та поділи, розуміти потреби та почуття інших людей, з іншими поглядами, щоб зберегти відчуття спільноти, — пояснює Наталя Кертичак.
На кожному такому тренінгу організаторки розмовляють на теми, які пропонують самі учасники та учасниці. Серед тем були: різний досвід українок під час війни, як будувати взаєморозуміння між цивільними та військовими, чи має право на існування російська мова в Україні, як вшановувати пам'ять загиблих героїв України, чи допустимий відпочинок під час війни, як порозумітися переселенцям, біженцям та людям з більш безпечних міст, які найменше зачепила війна.
— Для мене те, що самі учасниці тренінгів пропонують ці теми, означає, що вони важливі для нашого суспільства, — каже Наталія Кертичак. — Люди хочуть про це говорити, вони не хочуть це замовчувати. Перше правило: ми маємо бути готові слухати про досвід і погляди інших. Слухати, стримуючи свою оцінку: не критикувати, не коментувати, не давати порад. Зазначу, що це не означає, що ми маємо погоджуватись з іншою думкою — ми просто маємо прийняти, що інші думки існують. Слухати та розуміти допомагають уточнюючі запитання, поставлені зі щирої цікавості, а не критики до іншої людини. Як перестати сваритись? Почати із себе. Не загострювати дискусії, чи то в соцмережах, чи в реальному житті. Прийняти, що ми не обов’язково зійдемось на одній «правильній» думці. Ми не повинні прагнути перемогти в кожній дискусії. Варто шукати в собі повагу до інших, водночас вчитися краще розуміти себе.
Українки в статусі біженок не заслуговують на дискримінацію, бо тисячі з них, навіть за кордоном, залишаються відданими громадянками своєї країни. Навіть попри те, що замість подяки чують на свою адресу образи та знецінення...
Щоразу після образливих заяв на адресу біженців, переселенки кажуть про нову «тисячу порізів на душі». Якщо мета атак на біженців — присоромити їх та змусити повернутися, то такі дії викликають зворотній ефект. Sestry поспілкувалися з українськими біженками за кордоном та дізналися, що вони відчувають, коли їх називають «не громадянами», і що з цим робити
Перша моя зустріч з жінками, які займалися громадською діяльністю в Україні, а потім зуміли відновити цю свою діяльність у Польщі, відбулася у Варшаві наприкінці 2022 року.
Поруч зі мною сиділи жінки, які виїхали з охоплених війною областей України, дехто навіть з окупації, з одним рюкзаком, тримаючи за руки своїх дітей, дбаючи про літніх батьків. Частина активісток були у списках росіян на знищення. Вони «провинилися» в тому, що працювали у громадському секторі з різними європейськими програмами, фондами, боролися за права людей та вразливих груп, вірили в європейське майбутнє України та наближали його своєю громадською діяльністю.
Я слухала історії жінок, які сиділи переді мною, та не могла стримати свого захоплення. В Україні вони вирішували десятки завдань: опікувалися жінками з вразливих груп, організовували дозвілля літніх людей, сприяли соціалізації людей з інвалідністю, влаштовували масшабні фестивалі, робили промоцію української культури, розвивали свої громади, чистили річки, боролися з корупцією, змінювали закони. У Польщі більшість одразу кинулися в громадську роботу та волонтерство. І вони не вважають, що це їхнє особливе досягнення. Просто вони не вміють по-іншому. Це їхня природа — бути активними та «неспокійними».
Сій зерна, і вони проростуть
Катерина Стаценко — журналістка та громадська активістка. В Енергодарі займалася темою молоді, організацією культурних заходів, підтримкою воїнів АТО. Останні кілька років перед повномасштабною війною робила це для Енергодарського клубу польської культури імені Генрика Сенкевича.
— Я дуже боялася прокинутися в окупації, це був мій найбільший страх, — згадує Катерина Стаценко останні тижні перед повномасштабним вторгненням. — Тому коли керівниця польського клубу Людмила Костушевич запропонувала виїхати до міста Кросно у Польщі, я погодилася. Їхали на кілька тижнів — залишаємося тут вже другий рік.
У Кросно всіх енергодарців поселили разом у гуртожитку, більшість живе тут дотепер. Відновлення громадської діяльності відбулося для Катерини природним шляхом.
— Засновниця нашого клубу Людмила Костушевич вивезла нас до Польщі, а сама кинулася рятувати інших людей. Часом витягувала їх буквально з-під носа окупантів. В Кросно, яке стало нам другим домом, під одним дахом зібралися десятки наляканих матерів з дітьми та літніми батьками. Швидко з'ясувалося, що повертатися в Україну ми не можемо, адже наше місто знаходиться в окупації. Хтось мав допомагати людям з документами, з легалізацією, потім якось треба було їх згуртувати, дати змогу дітям адаптуватися. Цим зайнялася я, оскільки на той період вже володіла базовою польською мовою, знала навіть когось з мерії Кросно, бо до повномасштабної війни ми організовували навчальні візити: польські діти їздили до нас, наші — до Кросно.
За майже два роки Катерина створила та зареєструвала громадську асоціацію «Під одним небом», подала заявки на кілька грантів та виграла їх.
— Реєструватися вирішили, бо інакше ми б не мали доступу до місцевих програм, — пояснює Катерина, — наші українські організації тут не мають жодної юридичної сили.
Серед виграних грантів — проведення різноманітних майстеркласів, організація культурних заходів, спільних подорожей для мешканців гуртожитку.
— Це моє добровільне додаткове навантаження, — продовжує Катерина. — Тоді як мій заробіток та основна зайнятість — робота в місцевій школі. Через брак знань щодо бухгалтерського обліку й польського оподаткування, а також через вимоги з боку донорів ми не можемо передбачити в проєктах відшкодування викладачам майстер-класів, не кажучи вже про якісь адміністративні видатки для команди.
Втім Катерина не скаржиться на перевантаженість. Каже, що таким чином вона зав'язує контакти, закриває потребу в спілкуванні, подорожах, дозвіллі для своїх дітей та їхніх однолітків.
— Я йду всюди, куди мене запрошують, — каже українка. — Ці зустрічі часто проростають у нові партнерства, у корисні та практичні речі для нашої енергодарської спільноти в Кросно. Нещодавно в одному з проєктів змогли купити швейну машинку для гуртожитка, накупили ниток, спиць — тепер не треба кудись бігти, щоб відремонтувати одяг. В'язані вироби продаємо з благодійною метою: для пожертв енергодарцям, які виїхали з міста та живуть у статусі внутрішньо переміщених осіб в Україні. З усіх заходів народжуються якісь нові проєкти, активності, ініціативи. На одному заході для громадських активістів познайомилася з Fundacja Wielkie Serce dla Dzieci. Дізналася, що вони проводять інтеграційний проєкт для молоді «Канікули нашої мрії» від UNICEF. Ми подали заявку, звозили дітей в Австрію. Вони каталися на лижах, відвідували музеї, познайомилися з місцевими родинами. Так це все працює. Це не класична зайнятість у громадському секторі — скоріше, нові додаткові можливості.
Громадська діяльність повинна стати для українців звичною справою, впевнена Катерина Стаценко. «Для прикладу — в Польщі є сотні різних фундацій, неформальних груп, волонтерських ініціатив, об'єднань співвласників будинків, захисників комах та дерев, любителів книжок, хранителів бібліотек тощо, — пояснює вона. — Це наче зерна, які сієш, а вони проростають і стають суспільством, в якому комфортно жити. Не варто боятися робити щось просто для душі».
Валюта, яка не потребує конвертації
— Та що я можу розповісти про свою громадську діяльність… я тут тільки соплі дітям підтираю, — жартує Наталія Дєнісова з Сум. — Коли у тебе діти, важко продовжувати діяльність. Інколи я відчуваю вигорання та тотальну втому. Влітку організувала свято Івана Купала за нашими традиціями, восени — майстеркласи, але роблю це радше, щоб не втратити навички, на альтруїзмі й ентузіазмі. Інколи — на останніх силах.
Наталка виховує двох синів. Один з них, восьмирічний Ярослав, має інвалідність. У Сумах протягом років Наталя займалася захистом прав родин та матерів, що виховують дітей з інвалідністю. У Польщі разом з колежанками відновила цю діяльність у форматі stowarzyszenie zwykłe (звичайної асоціації — дослівно).
— Щодо формату, то ми радилися з консультантами, — пояснює Наталка. — Форм є багато, навіть з комерційною складовою, однак обирати варто самостійно, продумавши свої потреби та можливості. Оскільки я тут одна з двома дітьми, мені важко знаходити час для активностей. Але й зовсім нічого не робити теж для мене непросто.
Нещодавно Наталка Дєнісова стала лауреаткою програми Ashoka в Польщі. Буде створювати простір для мам у польському місті Слупськ. Хоче допомогти їм знайти хоча б трішки часу для себе — сходити до лікаря, перукарні, тренажерної зали. Випити кави з подругами, або навіть просто побути на самоті. В цей час за дітьми буде наглядати няня.
Соціальні контакти, репутація, доробок попередніх проєктів — це найбільш тверда валюта, яка не знає кордонів, не потребує конвертації. Вона допоможе на новому місці знайти підтримку своїм ідеям, впевнена Наталя.
Стукати в усі двері
Частина активних українок хочуть повернутися на роботу в громадський сектор. Він їм близький та зрозумілий, вони мають в ньому досить високу кваліфікацію, багато планів та ідей. І чимало польських організацій — за власною ініціативою або на вимогу донорів — готові залучати українок. Треба тільки проявити ініціативу та стукати в усі двері.
Киянка Тетяна Гармідер змогла відновити у Варшаві «Особливі подорожі» для дітей з аутизмом та знайти роботу в громадському секторі. Сину Тетяни Богдану 15 років, у нього аутизм. В Києві він навчався у спецшколі. Тетяна дивувалася, чому діти не виходили за межі школи.
— Коли я запитувала вчителів про шкільні екскурсії, мені відповідали, що в них можуть брати участь лише ті діти, які «спокійні, врівноважені та легко піддаються контролю». Мій Богдан не з таких, — згадує Тетяна.
Так народилася ініціатива, яка виросла в громадську організацію «Особливе життя». Тетяна взяла на себе організацію подорожей для дітей, підлітків та молоді з аутизмом.
— Для дітей аутистичного спектру дуже важливий чітко визначений розпорядок дня, — пояснює Тетяна. — Регулярне виконання справ, наявність постійного місця проживання і навіть вживання одних і тих самих продуктів. Завдяки тому, що подорожі стали частиною життя учасників наших проєктів, діти порівняно легко перенесли евакуацію.
У Варшаві Тетяна з сином та молодшою донькою поселилися в гуртожитку для біженців. Свої навички з організації подорожей Тетяна стала використовувати вже також для інших дітей. Після коротких екскурсій та мандрівок маленькі біженці емоційно відновлювалися.
— У мене не було сумнівів, що я маю відродити свій проєкт: тут, у Варшаві, а також у Києві. Почала писати листи в різні організації. Хтось запрошував нас на екскурсії, хтось надавав знижки, десь з'явилися партнерства.
Знайшовся німецький фонд, який виділив кошти на відновлення діяльності громадської організації, допоміг знайти партнерську організацію в Польщі, яка працевлаштувала Тетяну. Так вона повернулася на роботу в громадський сектор та продовжила займатися важливою справою — одночасно у Варшаві та в Києві .
«Біженство не стерло вашу ідентичність, не знищило ваш досвід, не вкрало ваші вміння». Ці слова, сказані на зустрічі з громадськими активістками в Польщі представницею ГО «Нова генерація» (Україна) Наталією Чермошенцевою, надихнули багатьох українок, яких я зустріла у Варшаві минулоріч. Вони мають надихнути й вас. Активність не знає кордонів. Якщо ви вважаєте свою справу важливою — дійте, вірте, шукайте партнерства, підтримку та опору. У вас неодмінно це вийде.
Поруч зі мною сиділи українки, частина яких була в списках росіян на знищення. Вони «провинилися», бо працювали у громадському секторі. Опинившись у Польщі, ці жінки одразу кинулися в громадську роботу та волонтерство
У стінах шпиталю міста Челядзь у Сілезькому воєводстві стаються дива. Лікарі з Канади в межах канадсько-української програми відновлюють обличчя українцям, які постраждали від війни, ставлять на ноги тих, хто вже втратив надію. Переважно йдеться про військових, але є й цивільні.
За кордоном, навіть у другому-третьому поколінні емігрантів, українці залишаються частиною свого народу та працюють на нашу перемогу.
Бронюю четвер
— Цей день — мій, я приготую борщ, пюрешку, драники з м’ясною підливою, якщо є хтось з міста Сосновец, то із задоволенням передам від вас передачу, — пише українка в місцевій групі.
Десятки українок, які мешкають у Сілезькому воєводстві, об'єдналися, щоб підтримувати військових та цивільних, які приїздять на лікування до шпиталю польського міста Челядзь. Вони готують домашні обіди, привозять питну воду, смаколики, настільні ігри, картини для розмальовок, але головне, тепле слово та підтримку.
Про цю ініціативу я дізналася випадково, коли на початку повномасштабної війни побачила в місцевій групі оголошення: «Дівчата, українки, можливо хтось може навідатися до наших воїнів, які перебувають на лікуванні?»
На оголошення відгукнулося стільки українок, що довелося самоорганізуватися — завести excel-табличку із загальним доступом для всіх. Сюди стали вписувати кількість пацієнтів, що перебувають на лікуванні, дієту, яка прописана кожному, суворі харчові обмеження, потреби та залишки за попередні дні.
За цією таблицею кожна жінка може обрати день, коли вона бере опіку над пацієнтами. Українки домовляються між собою й щодо денного меню. На фотозвітах, якими діляться, — турботливо спаковані сніданки, обіди та вечері. Сотні котлет, порціонно розподілених супів та салатів, десятки блоків пляшок з водою, соки, пакети із засобами гігієни, телефонні картки з доступом до інтернету, шкарпетки.
Немає такого, чого українки не можуть дістати, якщо про це просять їхні підопічні. Вони щасливі, коли можуть допомогти. Переживають, якщо всі дні тижня вже розібрані іншими. Чекають на новий візит пацієнтів.
Хоч не кровна, але родина
Українки, що мешкають у Сілезії, намагаються бути для поранених воїнів та цивільних хоч і не кровною, але родиною. Це так важливо, аби перед операцією хтось був поруч, сказав добре слово, приніс теплого супчику, зробив канапку, або просто потримав за руку, обійняв, поговорив.
За цією ініціативою стоїть українка Ксенія Наумова, яка працює лікаркою у місті Челядзь. Це вона організувала систему підтримки українських пацієнтів, яка успішно працює вже другий рік. Свою групу Ксенія назвала: «Сила в єдності».
Уся група тішиться, коли Ксенія пише: «Млинці залетіли на “ура”, пироги з’їли, сказали, що смачно!»
Вона слідкує, аби був порядок у таблиці, відвідувачі не заважали роботі шпиталю, а потреби пацієнтів закривалися оперативно. Нещодавно Ксенія поділилася з посестрами повідомленням:
— Сьогодні дістала від військового пам’ятну монету «За підтримку ЗСУ», він у нас вже не вперше. Каже, що таких монет випустили обмежену кількість, військові дають їх тим, хто допомагає та підтримує. Вважаю, що це монета для всіх нас. Якби не ви, цієї б допомоги не було. Дякую вам всім! Все буде Україна!
«Хочу подякувати, але так болить, що говорити не можу»...
У військових виправляють результати кульових поранень від пострілів снайперів, мінно-вибухові рани, які деформують обличчя або не дозволяють повноцінно функціонувати частинам тіла.
З Юрієм ми домовлялися поговорити протягом місяця, але раз за разом він скасовує зустріч. Пише: «Хочу подякувати за підтримку та лікування, але мені так болить, що говорити не можу. Завтра операція. Помоліться за мене».
50-річний Володимир – переніс вже чотири операції. Отримав поранення в районі Попасної. Він був одним з тих чоловіків, які «штурмували» польсько-українські кордони 24 лютого 2022 року — тільки в напрямку України.
«До повномасштабної війни, не повірите, — посміхається, — був кондитером. Чотири роки працював у Польщі, недалеко звідси — у курортному місті Закопане. 24 лютого завів машину та поїхав додому. Маю армійський досвід, вийшов з армії старшиною. Розумів, що люди мого віку, ще й зі званням, потрібні будуть на фронті. Ніякого геройства. Просто якщо хтось прийшов топтатися по вашому ліжку, вашому дому, потрібно встати та дати йому відсіч».
Коли після поранення прийшов до тями, побачив своє зображення й сам себе злякався. Але дружина сказала Володимиру, що буде кохати його за будь-яких умов, навіть зі шрамами, аби був живий. І все ж Володимир радіє, що позбавляється шрамів.
Усі чоловіки, з якими розмовляю, дякують волонтеркам. Воїни тут самі, без родин, тому щасливі кожному візиту та смачним домашнім стравам.
Жінок з важкими травмами стає дедалі більше
Одеситка Ксенія Тодорова та мешканка Київської області Оксана Верещак наче жартують, але від їхніх слів стискається серце: «Ми дуже пасуємо одна одній. У Ксенії немає лівого ока, в Оксани — правого. Тепер тримаємося разом».
Ксенія Тодорова — капітан поліції, вона постраждала під час виконання завдання. Деталями не ділиться. Пояснює: «Стався вибух, а я опинилася в епіцентрі».
До Польщі їхати дуже боялася, бо це була її перша закордонна поїздка. Що на неї там чекає? В голову лізли дурні думки. Напівжартома каже: «Думала, а раптом мене на органи продадуть? Хто це буде безкоштовно робити таку дорогу операцію?» Показує на свою щоку. На ній є набряк, синці, але Оксана пояснює, що це найкращий вигляд, який вона має за пів року після травми. Мріє не лише відновити свою красу, а й повернутися до роботи, бо є заради кого жити: в Одесі на неї чекають чоловік і двоє дітей.
Оксана Верещак втратила через російську ракету набагато більше за око та частину обличчя.
— Це сталося другого березня, — згадує вона, — ми були в кімнаті втрьох. Я, моя 9-річна донька Анечка та мій 14-річний син Сергій. Все сталося за секунду. Вибух, втрата свідомості, приходжу до тями, а навколо - руїни. Немає нічого. Ні хати, ні подвір'я, ні паркану, чисте поле з будівельним сміттям та стовпами пилу. Перше, що побачила, — закривавлене обличчя доньки... але вона дихала. А Сергій сидить, нахилившись біля шматка столу, на ньому жодної подряпини, тільки скронею тече тоненька струйка крові. Я до нього: «Синочку, сину, Сергійку, дитино…»
Оксана закриває руками обличчя, долонями витирає сльози. У неї немає одного ока, але здається, що воно теж плаче. Після розтину Оксані пояснять, що у хлопця не було жодного шансу вижити. Сергій сидів в місці, на яке прийшовся епіцентр вибухової хвилі — його судини вибухнули від тиску. Донька перенесла кілька операцій. Чоловік пішов на фронт мститися за вбиту дитину, отримав поранення.
Ще одна пацієнтка — Олена Мозгунова з Донецької області. У неї теплі та добрі очі. Вона дуже хоче відновити можливість ходити. Волонтерки принесли їй картину, яку вона розмальовує за номерами яскравими фарбами.
— Я ж з Раю, — каже, — хочу дуже прийти додому своїми ногами. Це невеличке містечко Райгородок, що на Донеччині поруч зі Слов’янськом. Місто з чудовою природою, гарними та добрими людьми. Цей рай росіяни перетворили на пекло, накриваючи градами.
Під час одного з обстрілів зруйнували дім Олени, її саму поранили. Жінка тричі була на лікуванні в Польщі в межах канадсько-української місії, рік живе в лікарні у Львові.
«Перший раз, коли мене привезли сюди, — каже вона, — мої ноги були в такому стані, що навіть санітарка боялася на них дивитися, торкатися чи робити якісь процедури».
Координаторка канадсько-української програми Ірина Предкевич підтверджує, що консиліум лікарів не давав жодних гарантій, що зможуть врятувати ноги Олени. Стояло питання про ампутацію. Про відновлення можливості ходити навіть не говорили, але зараз Олена робить перші кроки за допомогою ходунків. І це справжнє диво.
«Допомагати — це обов'язок не лише українців, а кожного, хто поділяє цінності вільного світу»
Дива стаються завдяки медикам канадсько-української місії, яку очолює Олег Антонишин. Він українець за походженням, народився в Канаді в родині емігрантів, які встигли виїхати з Львівської області після Другої світової війни до закриття «залізної завіси».
Координаторка програми, українка Ірина Предкевич пояснює, що до команди входять найкращі в Канаді фахівці: анестезіологи, ортопеди, судинні хірурги, спеціалісти з хірургії голови, шиї та черепно-лицевої хірургії, нейрохірурги, спеціалісти з пластичної хірургії та лікування опіків. Серед них багато представників української діаспори в другому-третьому поколінні. Їм асистують українські та канадські медсестри, фармацевти, IT-спеціалісти.
До повномасштабної війни команда медиків приїжджала до України, але зараз не можуть ризикувати життям медиків-волонтерів та можливістю у спокійних умовах робити надскладні операції. Зупинили свій вибір на найбільш дружній та близькій для Україні Польщі. Звернулися до польського Міністерства охорони здоров'я з проханням надати кілька вільних палат, доступ до операційних та обладнання.
Приїжджають двічі-тричі на рік. За один візит допомагають до 30-35 українським воїнам та цивільним з важкими пораненнями. Це гуманітарна місія, для пацієнтів уся медична допомога та ліки повністю безкоштовні. Вони тримають зв’язок з Міністерством оборони України, Міністерством охорони здоров'я, які направляють їм пацієнтів.
Олег Антонишин, ініціатор місії, керівник програми черепних травм Sunnybrook Health Sciences Centre в Торонто, професор пластичної хірургії Університету Торонто повертає людям можливість повноцінно жити після важкого поранення:
— Йдеться не лише про естетику, — каже лікар, — часто це такі важкі травми, що люди не можуть їсти, пити, розмовляти, дихати, розплющувати та заплющувати очі. Це чоловіки та жінки «без облич» або зі знищеною частиною обличчя (коли залишаються лише м'язи без шкіри). Таких травм та поранень, які ми тут можемо побачити за тиждень, не зустрінеш у медичній практиці США, Канади та Європи за все життя. В Україні на фронті медики врятували цим людям життя. Ми повинні дати пацієнтам можливість повноцінно ним користуватися.
Олег Антонишин гарно розмовляє українською. Він каже, що ніколи не перестав бути українцем, навіть попри те, що належить до другого покоління мігрантів. Тривалий час він відчував смуток, спостерігаючи за розвитком України, за її хитанням між Сходом та Заходом. Однак повністю змінив своє ставлення після Революції Гідності. Українці готові були боротися за можливість бути частиною західної цивілізації, це викликало почуття гордості та бажання допомогти.
— Ми всі — частина одного народу, де б не жили, — каже лікар, — це наш обов'язок підтримати свою країну. Я тут, бо я українець, я зобов’язаний приїжджати та допомагати. Але це обов'язок не лише українців, а кожної людини, яка поділяє цінності вільного світу. Ми маємо захистити ці цінності. Ми маємо підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно.
Чергова місія закінчилася нещодавно, але українки вже чекають на наступний візит, пишуть плани, чим вони будуть годувати своїх підопічних, мріють, щоб кожен з них відновив здоров’я та повернувся до повноцінного життя. Вони не втомилися допомагати. Планують робити це до перемоги.
«Йдеться не лише про естетику, — каже лікар. — Часто це такі важкі травми, що люди не можуть їсти, пити, розмовляти, дихати, розплющувати очі. Це чоловіки та жінки “без облич»
Багато українок в Польщі займаються рукоділлям, надають послуги графічного дизайну, ліплять вареники та млинці на продаж, беруть участь у ярмарках чи продають товари в інтернеті. Чи потрібно з суми продажу платити податки та реєструвати підприємницьку діяльність? Sestry довідались як це робити правильно, щоб не отримати неприємностей від податкових органів.
Рахуємо дохід і визначаємо, чи реєструвати діяльність
Цей вид підприємницької діяльності називається незареєстрована господарська діяльність (niezarejestrowana działalność gospodarcza).
До такого виду зайнятості належить невелика комерційна діяльність фізичних осіб, яка не потребує реєстрації підприємства.
Під господарською діяльністю мається на увазі справа, якою ви займається організовано, з метою отримання прибутку, безперервно, від свого імені.
Умовно кажучи, якщо ви свідомо купили борошно та зробили начинку, організували процес ліпки пельменів, продажу готових виробів, отримуєте за це прибуток та проводите продажі — ви займаєтеся господарською діяльністю.
А от реєструвати чи не реєструвати її, платити регулярно податки чи ні, це залежить від кількох факторів. Можна не реєструвати, якщо:
дохід не перевищує 75% мінімальної заробітної плати в місяць. З липня 2023 року поріг доходу, нижче якого не потрібно реєструвати бізнес, становить 2700 злотих на місяць (перевірити це можна тут).
ви не вели підприємницької діяльності на території Польщі, або призупинили її, протягом останніх 60 місяців.
Щодо розрахунку доходів, то є кілька нюансів. До ліміту доходів входять всі грошові надходження щомісяця, які ви отримали на руки, або ж видали документ продажу (рахунок чи інвойс), але клієнт ще не заплатив вам. Звісно, всі отримані кошти не є вашим доходом, бо є видатки на сировину, можливо, вам щось повернули з товару. Ці видатки ви відраховуєте від усіх отриманих коштів і ось ця сума становить ваш дохід. Якщо він не перевищує 2700 злотих, ви можете вести бізнес без реєстрації.
Чому медсестра не може працювати без реєстрації?
Попри те, що ви ведете незареєстровану діяльність, на вас все одно покладаються зобов'язання перед державою та споживачами.
Ви повинні:
- вести спрощений облік продажів (Журнал реєстрації продажів) у зручному форматі — паперовий зошит, або електронна таблиця Excel. Право Польщі не регламентує, які елементи має містити спрощений облік продажів. Зазвичай це: порядковий номер, дата продажу, вартість, сумарна вартість. Вносити продажі потрібно в день, коли ви їх здійснили, фіксувати «заднім числом» не можна. Якщо облік ведеться недостовірно або не ведеться, а на підставі документації неможливо визначити вартість продажу, податковий орган зробить це самостійно. І тоді ставка оподаткування може бути на рівні 22%.
- розрахувати дохід від незареєстрованої діяльності у річній декларації PIT-36 відповідно до податкової шкали, там є спеціальна графа «незареєстрована господарська діяльність».
- виставляти рахунки на вимогу покупця (ви не зобов’язані завжди виставляти рахунки-фактури, однак повинні виставити такий документ на вимогу клієнта. Запит може бути поданий клієнтом протягом 3 місяців після закінчення місяця, в якому ви доставили товари чи послуги або отримали повний чи частковий платіж). Рахунок-фактура має містити: дату виставлення; імена та прізвища або назви продавця та отримувача товару (послуги) та їхні адреси; назву (вид) товару чи послуги; розмір і кількість доставлених товарів або обсяг наданих послуг; ціну за одиницю товару або послуги; загальну суму.
- поважати права споживача, включаючи право відмовитися від товару чи послуги протягом 14 днів, виконувати зобов’язання, пов’язані зі скаргами, поверненням або ремонтом проданого товару.
Якщо ви перевищили ліміт доходу, то зобов’язані протягом 7 днів зареєструвати свій бізнес у спеціальному реєстрі CEIDG та починати працювати, як підприємець з усіма вимогами до нього.
Не вся діяльність може здійснюватися без реєстрації. У разі, якщо вам потрібен дозвіл, ліцензія, запис у реєстрі регульованої діяльності, то потрібно звертатися спочатку за виготовленням цих документів. Йдеться про напрямки, які вимагають спеціальної освіти, кваліфікації (медсестри, детективи), а також про діяльність, яка вимагає обов’язкової сплати ПДВ (у Польщі це податок VAT). Більше про це можна прочитати тут.
Якщо маєте сумніви, чи підходить ваша діяльність під ту, яку можна не реєструвати, краще звернутися за порадою до урядового консультанта. Це можна зробити тут (лист потрібно написати польською мовою). Або ж зверніться за телефоном: 801 055 088 чи 22 765 67 32. Можна скористатися Live Chat. Гаряча лінія працює в робочі дні з 7:00 до 17:00, окрім святкових днів.
Незареєстрована діяльність дозволяє протестувати ідею бізнесу
Одна з героїнь наших попередніх публікацій, Олена Бондаренко, менеджерка за професією в Україні, виїхала з Київщини на початку повномасштабної війни без жодних заощаджень.
У Польщі почала ліпити вареники на продаж. Завдяки незареєстрованій господарській діяльності заробила кошти на здійснення мрії — оплатила курси з дизайну інтер'єрів та зараз розвивається в цій сфері.
Ще одна українка, Ірина Данько, завдяки цьому змогла протестувати свою бізнес-ідею та зараз оформила підприємництво. Ірина завжди була самозайнятою. У Києві мала магазин дитячих речей та іграшок, планувала відкрити ще один в Ірпені. Війна змінила плани — через кілька днів після російської агресії їй з молодшим сином та літніми батьками довелося тікати з міста.
Отримавши дозвіл власників орендованої квартири у Польщі, вона почала вирощувати мікрозелень на продаж. З допомогою рідних змонтувала систему для вирощування, а продавала мікрозелень на ринку органічної продукції у місті Глівіце.
— Іноді продаю все, іноді щось залишається. Принаймні в моєму холодильнику завжди є свіжа зелень, — каже Ірина, — відколи ми почали їсти мікрозелень, у сина майже припинилися напади астми, ми всі стали значно здоровішими. Попит є. Побачила обсяги, замовлення, налагодила точки збуту. Порахувала, що можу стати на ноги та оформити підприємництво. Планів багато. Хочу вирощувати їстівні квіти та збільшувати обсяги вирощування зелені. Можливо, напишу бізнес-план на якісь проєкти та програми дофінансування бізнесу. Буквально за пару днів до війни ми планували відкрити ще один магазин, вклали багато коштів у товар. Від усього пережитого стресу мій мозок не сприймав польську мову. Торгівля на ринку почала додавати польські слова сама собою. Найлегше запамʼятовую назви рослин, які вирощую: червона мізуна, кольрабі, кервель. Раніше я їх не знала навіть українською.
Привітання від ведмедика. Якось його замовив воїн з фронту для коханої в Польщі
Катерина Черната надає послугу — привітання у костюмі ведмедика. Коли приїхала до Польщі у 2022 році, то працювала з українськими дітьми в центрі психологічної підтримки у Глівіцах. Адже за освітою — вихователька.
— Через деякий час фінансування проєкту закінчилося, — розповідає Катерина, — я мала думати про утримання трьох дітей, тому знайшла іншу роботу — опікункою для старших людей у спеціалізованому закладі, а також помічницею вихователя у дитячому закладі. Працюю за змінами, маю змогу поєднувати роботи, навіть залишається трохи вільного часу. Однак моя душа потребує творчості. У Вінниці, звідки приїхала, я була організаторкою зустрічей для мам, щоб вони могли присвятити кілька годин собі. У Польщі мені бракувало можливостей реалізувати творчий потенціал.
Жінка звернула увагу, що у Польщі трохи інший підхід до культури святкування, ніж в України, а українців — багато. І вони шукали звичного формату.
У Вінниці в жінки залишилися костюми двох ведмедів, які використовували на різноманітних святах та заходах. Ось ідея, за яку вона вхопилася.
Катерина розмістила оголошення в соціальних мережах про послугу.
— У костюмі працює моя старша донька, якій 14 років, — розповідає Катерина, — звісно, ми завжди разом, тож я можу брати ті замовлення, які вписуються в мій робочій графік. Дохід — кишенькові гроші для доньки. Велику платню ми не ставимо. Наші клієнти, переважно, українці, у них не так багато грошей на розваги. Але які це емоції! Українці пережили глибокі травми, змушені з камінчиків відбудовувати зруйноване життя — ми даємо трохи радості та щастя.
Якось хлопець замовив привітання для своєї дівчини. Він захищає Україну в ЗСУ. Дівчина працює у Польщі. Вітали її на робочому місці, у кафе. На вулицю вийшли всі колеги. Плакав хлопець, вони вели трансляцію для нього просто в окопи, плакала дівчина, плакали перехожі. Але це були сльози зняття напруги.
Катерина каже, що їхній ведмедик нагадує людям, що всі вони в душі — діти. Було привітання з 50-річчям, яке замовила для чоловіка-поляка його дружина-українка. Він при серйозній посаді, суворий та сконцентрований, як і колеги. Але коли побачили ведмедика, то розтанули, веселилися, наче діти. Був випадок, коли вітали дитину, а поруч гуляла літня жінка-полька, яка попросила сфотографувати її з великою іграшкою, телефонувала рідним та увімкнула трансляцію. Її очі сяяли від радості. Було таке, що родина замовила іншого ведмедика на День народження дитини, але в останній момент відмовили через форс-мажор, довелося їхати, виручати.
— Дорога не близька, ми приїхали ближче до півночі, всі на нас чекали, люди спраглі до гарних емоцій, — впевнена Катерина.
Замовлень на ведмедика небагато. Послуга сезонна. В теплу пору року замовлень більше, у холодну — менше.
— Нам заважають розвиватися відстані, — каже жінка. Сілезія — один великий організм з міст та містечок. Це нормально, що люди з Рибника чи Бельсько-Бялої просять нас приїхати до них з Глівіце, але без машини це вкрай важко. На дорогу потягом чи автобусом потрібно 3-4 години. Це підштовхнуло мене піти на курси водіння. Вартість курсів майже 3000 злотих. Однак вирішила, що в моїй ситуації з трьома дітьми, з бажанням розвиватися, мушу отримати права та навчитися водити машину. Коли, як не зараз?
Катерина так само веде діяльність без реєстрації та сподівається, що колись хобі дасть поштовх для відкриття бізнесу у сфері розваг.
Насправді, для багатьох воєнних біженок така незареєстрована діяльність дозволяє спробувати себе, свої сили без ризику отримати втрати, а не дохід.
Якщо ви варите мило на продаж, вишиваєте, можливо, вам не потрібно реєструвати бізнес у Польщі
Одразу після повномасштабного вторгнення Росії українки, які знайшли притулок в інших країнах, потребували банальних речей. Часто соромилися запитувати: як купити квиток в автобусі, куди звертатися за невідкладною медичною допомогою, як записати дитину до школи, куди поїхати на вихідні, щоб перезавантажити голову. Я була в подібній ситуації. Це спонукало написати проєктну заявку та отримати грант, який закрив ці потреби. Ділюся досвідом, як це зробити.
Визначаємо проблему для заявки на грант
Ідеальний варіант пошуку теми для написання грантової заявки – з визначення проблеми, яку вона має вирішити.
Як журналістка майже одразу почала писати про українських біженок в Польщі. Вони ділились драматичними історіями поневірянь як ці: «Я стерла ноги у кров, бо ходила оформлювати документи в інший кінець міста, не знала, як купити квиток в автобусі, щодня пішки ходила в один бік десять кілометрів, а потім назад; я не віддаю дитину до школи, бо не розумію як це зробити, лякає мовний бар'єр; я зламала палець та не йшла до лікарні, поки він не почорнів, бо не знала, як працює медична система».
Таких історій за перші місяці війни я вислухала сотні. І всі вони були трішки й про мене. Наприклад, коли в орендованій квартирі потрібно було провести інтернет, без якого не можу працювати, я довго відтерміновувала укладання договору через страх мовного бар'єру та нерозуміння механізму. Так і витратила на мобільний інтернет суму в 300 злотих за тиждень. Для порівняння зараз стаціонарний та мобільний інтернет мені обходяться у 110 злотих на місяць.
Більшість біженок приїхали в чужій країні почали життя з чистого аркушу. Хтось не відходив від помешкання – соціального чи орендованого, бо боявся заблукати. І лише через місяці з’ясовували, що поруч є гарний парк для прогулянок, гори чи річка.
Всюди проходили сотні заходів для біженців: майстер-класи, мовні курси, інтеграційні зустрічі, але вони не дуже відповідали запитам, який мали українки. Моя історія подачі на грант почалася з того, щоб закрити потребу, яку відчувала сама та розуміла, що вона актуальна для інших.
Важливість комунікації. Шукаємо партнерів
Формування кола спілкування, обмін контактами, знайомства – банальна річ, але вона працює. Варто відвідувати різноманітні зустрічі, програми, спілкуватися з різними людьми, інколи виходити навіть із зони мовного комфорту.
Треба подумати, хто може стати партнером вашого проєкту? У кого запитати поради, як в чужій країни написати успішну грантову заявку, де взагалі шукати пропозиції?
Років сім тому я познайомилася з польською організацією “Освіта за демократію”, які підтримували багато українських ініціатив, сприяли польсько-українській дружбі. Саме завдяки ним отримала список ресурсів у Польщі, де можна шукати грантові пропозиції - індивідуальні та для великих фундацій. Цей список і зараз може стати комусь в пригоді.
- Сторінка для громадських організацій, де розміщують грантові пропозиції - ngo.pl, портал громадських організацій ngo.pl
- Портал польських грантових програм granty.pl.
- Сторінка Centrum Współpracy Polska-Wschód / Poland - East Cooperation Centre
- Розсилка про європейські програми у різних галузях.
- Карта грантів ЄС - веб-сайт Міністерства розвитку, де можна знайти перелік проектів, які співфінансуються з Європейських фондів і реалізуються в Польщі.
- Eurodesk - програми для молоді, молодіжних працівників та молодіжних організацій
- Інститут книги – реалізує перекладацькі програми, співфінансує літературні заходи, що популяризують читання, видає культурологічні журнали та пропонує типові бібліотечні проекти.
Як народилась наша ідея?
Далі було просто – знайти серед пропозицій програму, яка найкраще підходить під запит. На першому ж порталі було дуже багато грантів, які підходять для українців. Більша частина орієнтована на великі фундації, які мають історії успіху в Польщі.
Мені сподобалося формулювання однієї з пропозицій, що українки найкраще знають, чого потребують, тому вони очікують обґрунтованих пропозицій від ініціативних груп з 3-5 людей, бажано у співпраці з місцевою польською фундацією.
Нашою ідеєю було створити онлайн-групу, в якій ми протягом трьох місяців готуватимемо два типи текстів: як влаштоване життя в Польщі, а також розповідали про Сілезію. Ми запланували кілька зустрічей з експертами та фахівцями, які могли розповісти про край та особливості життя в ньому. Власне, на цю ідею ми отримали грант у 3500 злотих від Fundusz Obywatelski im. Henryka Wujca.
Досвід написання проєктних заявок у мене був ще з України. Заповнила форму: стисло, по суті, без води, з цифрами, ретельно розрахувавши бюджет. Зробила технічний переклад заявки на польську мову.
Успіх залежить від плану
Наступний важливий крок – скласти детальний план реалізації, знайти необхідних експертів та майданчики для поширення інформації. Всі учасники мали основну роботу, тож від правильного планування з вказанням чітких дедлайнів залежав успіх проєкту.
З приміщенням для зустрічей допомогла польська фундація, що працює в Катовіце, Stowarzyszenie Pokolenie, а от писати інформаційні пости довелося мені з колегою по проєкту Тетяною Виговською.
Ми поділили роботу. Я більше писала про культурний напрямок (про Сілезію, цікаві місця, культурні особливості регіону, місцеві традиції). Колега готувала тексти з практичною складовою – освіта, медицина, транспорт, податки тощо.
Завдяки цим постам люди вперше наважувалися кудись поїхати далі звичного маршруту, знайшли мобільні додатки, які полегшили їхню інтеграцію в новому місці, отримали відповідь на питання, чому вони не розуміють польську вимову окремих людей (бо, виявляється, Сілезія має свою локальну мову, і навіть не всі поляки її розуміють), дізналися, що медична система не така страшна, а рецепт на ліки можна отримати онлайн.
«Цей проєкт став терапією для мене»
Деякий час я кожні вихідні їздила кудись з дітьми, щоб скласти для читачок маршрути для знайомство з краєм. Було цікаво зрозуміти самій та розповісти іншим, чому 1-го листопада в Польщі всі кладовища у свічках, навіщо на Великдень готують м’ясних баранців на святковий стіл, чому на польських вулицях так багато пальм, навіщо у трамваїв у Катовіце є імена, походження виразу «зайчик приносить гостинці», (виявилося, це великодня традиція у Сілезії – шукати гостинці від зайця у будинку чи в саду).
Це було терапією для мене. Я дублювала всі назви польською та українською, і мені здавалося, що з кожною новою позначкою на карті Сілезії я перестала сприймати цей край, як чужий, незрозумілий.
Ми проводили зустрічі з експертами з питання сплати податків, бо багато жінок на початку повномасштабної війни почали робити щось руками та продавати, але не знали, чи не порушують податкове законодавство. І це теж було корисно для нас самих, бо мали заповнювати податкові декларації, працюючи в Польщі.
Пізніше дізналися, що ми взяли на себе забагато зобов’язань на суму гранту. Були схожі проєкти, які на ці кошти, наприклад, провели одну українсько-польську зустріч, на якій варили борщ. Однак ми не пошкодували, бо за три місяці вивчили життя Польщі більше, ніж українці, які тут жили роками.
Для звіту зберігайте і дублюйте все
Не менш важливо – якісно прозвітувати про свій проєкт перед донором. Він повинен розуміти, що ви витратили його гроші не просто так, а досягли тих цифр та обіцянок, які давали на старті проєкту.
Ми вели таблицю, куди вносили всі пости в соцмережах, живі трансляції із зустрічей, записували реакції та коментарі читачів. А одного ранку відкрили нашу групу та побачили, що половина всіх постів – просто зникла.
Виявилося, сторінку моєї колежанки помилково заблокували. І довелося буквально за тиждень відновлювати все, що було написано за три місяці. Добре, що збереглися чернетки, які ми робили для постів. Тому порада – зберігайте все, що має відношення до проєкту на гугл-диску (чеки, фактури, скріни, тексти комунікаційних постів тощо). Нас це врятувало.
Важливо відповідально поставитися до заповнення документів, до інформування партнерів про форс-мажорні ситуації. Ми листом повідомили, що оперативно вирішуємо питання з відновленням втрачених текстів, перепросили за те, що подаємо звіт в останні дні завершення проєкту.
Ну і не забудьте подякувати за підтримку. Показати історії успіху та впливу вашого проєкту. Це справляє гарне враження. Якщо ви все зробити, як слід, то не виключно, що наступні проєкти приходитимуть до вас самі. Власне, так відбувається з учасницями нашої ініціативної групи, частина з яких зараз працює в неурядових організаціях Польщі.
Як українки можуть реалізувати соціальну ініціативу в Польщі. Особистий досвід
33-річна українка Віта Луцишин переїхала в Польщу з Одеси після початку повномасштабної війни. Юристка за освітою та фахівчиня з тендерних закупівель, розіслала резюме до різних фірм та установ. Їй пощастило отримати роботу у відділі для мігрантів в місцевій адміністрації. І хоч це була найкраща робота в житті, стабільна, гарно оплачувана, у прекрасному колективі, залишила її свідомо. Отримала грант на відкриття власної справи.
Найкраща праця в житті
— Як і тисячі наших жінок, я приїхала з двома дітьми та думками, що це на тиждень-два, — згадує Віта перші дні у Польщі, — але час йшов, було зрозуміло, що потрібно шукати роботу, вчити мову. В Україні я працювала юристкою, тож тут вирішила шукати роботу за фахом. Написала, як знала та відчувала, резюме, переклала його польською через перекладач та відправила повсюди, де бачила вакансії.
Отримала запрошення на співбесіду до фірми, яка планувала виходити на український ринок та зацікавилася Вітою як фахівчинею з тендерних закупівель. Однак війна тривала, це змінило плани фірми.
— Вони допомогли мені переписати резюме відповідно до вимог польського ринку праці, — розповідає Віта, — і потім мене запросили на роботу до адміністрації воєводства у відділ роботи з мігрантами. Це була найкраща робота в моєму житті: гарний колектив, привітні колеги, керівництво виявляло розуміння. Спочатку я допомагала з оформленням документів для українців, потім консультувала польськомовних мігрантів. Зробила собі шаблони, переклала через перекладач, а колеги допомогли виправити помилки.
Старанність та відповідальність оцінили, запропонували вигідніші умови. Мала відчуття захищеності, стабільності та перспективи подальшого росту.
Водночас у локальних групах для українців на Фейсбуку з’явилося оголошення про грант для українок-підприємниць або тих, хто хотів почати свій бізнес у Польщі.
Йшлося про грантову програму «Rebuilding Ukrainian Business — Entrepreneurial Women», яка реалізувалася фондом Impact у партнерстві з Mastercard Center for Inclusive Growth. Це оголошення Віті надіслали кілька людей, навіть чоловік, який знаходиться в Україні. Вирішила, що це знак. Зрештою, про власну справу мріяла ще в Україні.
Перша перемога
— Подумала: раптом це шанс, який не можна упустити? Тим більше, що заявку можна було подати українською мовою. Я написала бізнес-план, розповіла про себе, про свою діяльність в Україні, зайнятість в Польщі: вчилася вже у польській післяліцейній школі (szkoła policealna) на напрямку адміністрування, маю плани навчатися на відділенні «податки» в польському навчальному закладі післядипломної освіти.
З 1500 заявок обрали 80 переможниць. Це був перший грант та перша перемога Віти Луцишин. Окрім грошової частини гранту у 4000 доларів, вона отримала комплекс експертної допомоги. Гроші згідно з бізнес-планом витратила на придбання техніки для організації домашнього офісу з надання правових консультацій — ноутбука, телефона, копіювального пристрою тощо.
Найскладніше було піти зі стабільної роботи, але Віта не жалкує: тепер вона більше заробляє, є незалежною, розвивається. Зараз співпрацює з кількома фундаціями, де консультує мігрантів щодо легалізації в Польщі, відкриття бізнесу, готує договори, запити, надає інші правові послуги. Має багато приватних звернень за рекомендаціями своїх попередніх клієнтів.
Підводні камені
Втім, не всі історії такі райдужні. Кілька учасниць різноманітних грантових програм поділилися, що не отримали очікуваних результатів, відчувають себе ошуканими. Наприклад, моя знайома виграла грант на 30000 злотих, в рамках цього гранту їй було обіцяно можливість закупівлі техніки, а також — відвідування міст Польщі, щоб вивчити досвід польських підприємців. А потім їй повідомили, що всі кошти пішли на організацію консультацій та подорожі. Виявляється, можливість такого використання була передбачена грантовою угодою.
Віта як юристка радить уважно перечитувати текст угоди. В своєму проєкті вона разом ще з однією колегою-юристкою попросила змінити деякі пункти.
— Був пункт, що учасниці проєкту не мають права залишати Польщу до завершення проєкту. Зрозуміло, що ми можемо виїхати у будь-який момент, бо вся родина залишилась вдома, в Україні — каже Віта, — ми обґрунтували зауваження, спірні пункти змінили до підписання угоди.
Віта радить не відмовлятися теж від навчання та допомоги експертів. Це приносить багато користі, як і контакти, що зав’язуються під час навчання, обміну досвідом, подорожей на тренінги.
Крім коштів, вона отримала певні години консультування з бухгалтером, юристом, маркетологом. Саме завдяки знанням, які отримала від них, самостійно пройшла всі етапи реєстрації фірми, обрала відповідну для себе систему оподаткування.
Де українкам шукати гранти для відкриття бізнесу?
Зараз Віта Луцишин бере участь ще в одній грантовій програмі. Знайшла вона її методом аналізу сторінок відомих громадських організацій, які працюють з працевлаштуванням українок.
— Це організація «Крок до праці», вона має представництво у Познані та в Катовицях, — розповідає Віта. — Запитала, чи не будуть вони зацікавлені у співпраці зі мною як юристкою. Такої потреби не було, але дізналася, що вони відкривають програму саме для надання бізнес-грантів. Тепер беру участь та готуюся захищати ще один бізнес-план.
Джерелом інформації, де українкам варто шукати грантові програми, є сторінки відомих фундацій, неурядових організацій, які часто є субгрантерами та надають гранти у співпраці з комерційними структурами, урядами різних європейських країн.
- Традиційно варто шукати на порталі для неурядових організацій Польщі. Сторінка для громадських організацій, де розміщують грантові пропозиції, зокрема на запуск соціального підприємництва: ngo.pl,
- Часто конкурси для бізнесу (ймовірно, для подання заявки на участь доведеться шукати партнера з Польщі) оголошує Eudajmonia Foundation.
- AVSI Polska провела вже кілька конкурсних турів з відбору пропозицій від українок на навчання та отримання коштів на запуск бізнесу.
- Портал «Зелена Лінія. Інформаційно-консультаційний центр служби зайнятості», тут з’являються грантові пропозиції для бізнесу.
- Асоціація українського бізнесу в Польщі — тут часто зʼявляються оголошення про заходи та різноманітні програми для українського бізнесу у Польщі.
- Проєкт «Cześć Dziewczyny» від Польсько-Українського Сестринства Фундації Кульчика, який час від часу оголошує грантові програми.
Варто час від часу шукати через Гугл інформацію з такою фразою польською мовою: «Dotacje na rozpoczęcie działalności gospodarczej» і вказати назву місцевості, в якій мешкаєте у Польщі. Оберіть розділ «новини», щоб отримати найсвіжішу інформацію. Наприклад, у Кракові та Познані це може бути фундація «Крок до праці», яка зараз проводить відбір бізнес-планів на відкриття або масштабування бізнесу. Можна також звʼязатися з локальними пунктами з обслуговування підприємців у будь-якому місті, як, наприклад, у Кракові.
Якщо відчуваєте в собі впевненість, готові самостійно підготувати бізнес-план, то варто звернутися до урядових чи регіональних програм.
Субсидія від служби зайнятості
Щоб отримати таке фінансування на відкриття бізнесу, потрібно перебувати на обліку як безробітна особа. Інформація для українців, зокрема про гранти, доступна на порталі Служби зайнятості. Максимальний розмір субсидії — 6 розмірів середньої заробітної плати. У 2023 році можна отримати до 38 тисяч злотих.
Кошти на відкриття та розвиток бізнесу, які можна отримати в службі зайнятості, не повертаються. Вони перераховуються на банківський рахунок підприємця після схвалення заявки та можуть бути використані для комерційних цілей. Заявка на отримання фінансування подається до служби зайнятості за місцем проживання або місцем перебування. Детальний посібник з отримання гранту від центру зайнятості у Польщі знайдете тут.
Гранти від Євросоюзу
Програма Європейських фондів для сучасної економіки (FENG)
Ця програма має визначені напрями, за якими можна отримати грант: розвиток експорту, екоінновацій, екологічного бізнесу, діджиталізація бізнесу тощо.
У ній є чітко визначені критерії та конкурси, затверджені на найближчий час. Однак тут вам доречно буде шукати партнерства з польською стороною.
Моя співрозмовниця Віта каже, що підприємництво — це завжди ризик. Тому варто дуже ретельно продумати, чи готові ви до нього. Єдине, про що вона сама шкодує — чому не розпочала власну справу раніше, ще в Україні. Дуже вдячна Польщі, яка дала їй поштовх та віру в свої сили.
Українка розповіла про свій досвід. Шкодує, що не почала працювати на себе раніше. Топ-ресурси для пошуку
Тисячі українок російсько-українська війна вирвала зі звичного життя та змусила шукати безпечне місце для себе й дітей. Вони подолали мовний бар’єр, стрес, упереджене ставлення до біженок, змогли знову стати на ноги.
Ці історії про українок, які знайшли притулок у Польщі. На початку вони погоджувалися на будь-які умови праці, щоб утримувати себе, дітей та не залежати від благодійної допомоги. Вони перевернули уявлення європейців про біженство, бо рятувалися від війни, а не від бідності чи поганих умов життя. Простіше виявилося тим, хто мав прикладні професії, або опанував їх тут, у Польщі.
Ольга Руденко: працювала на заводі, наважилася відкрити масажний кабінет
21-річна Ольга Руденко до Польщі приїхала разом з молодшою сестрою — з Білої Церкви до Бельсько-Бялої. В Україні вона навчалася заочно в педагогічному виші та працювала нянею в родині. Сюди приїхала до родини батька, який багато років жив окремо.
— Нас дуже добре прийняла батькова дружина, та для себе я вирішила, що мушу подбати про себе і сестру, — розповідає Ольга. — Куди йти, якщо не знаєш мови, але фізично сильна та витривала? На завод! Було дуже важко: працювали у «холодильнику», пакували коробки з йогуртами. Я підірвала здоров’я. Постійно у стресі — контракт з нами укладали на один місяць, весь час боялася звільнення. Бралася за всі нічні зміни, понаднормові, виходила на роботу у свята. Дистанційно закінчувала навчання у виші.
За важкий та виснажливий труд Ольга заробляла 2000-3000 злотих. Якщо орендувати житло — то майже всю суму потрібно було віддати.
— Я пережила період повного розпачу, — каже дівчина. — Та нагадала собі: я жива, молода і не все життя носитиму спецодяг працівниці. Зробила собі подарунок. Записалася на фотосесію — зачіска, мейкап.
За годину у візажистки заплатила суму, яка дорівнювала чотирьом годинах важкої роботи на заводі. Щось в голові клацнуло! Чому не піти в цю індустрію? Косметологія, перукарство та візаж — не моє, а от масаж — так.
Поки жили в родині батька, Ользі вдалося зробити деякі заощадження. Знайшла оголошення про курси масажу, за які заплатила 2500 злотих. 80 годин навчання дозволяють отримати диплом та право на роботу. Паралельно шукала готове приміщення для оренди.
— Я розуміла, що купити все самій не вийде, — пояснює українка, — тому просто передивлялася оголошення, де здавали вже готовий кабінет. Придбала тільки кушетку та матеріали для масажу. Наступний крок — оформлення підприємницької діяльності. Було непросто — нова країна, нові закони. З цим допоміг впоратись друг — варто не боятися просити підтримки та порад. Найголовніше завдання — зібрати клієнтську базу. Я писала оголошення в усі можливі місцеві групи. В день було по 50 запитів — і жодного клієнта. Питали переважно українки. Для них було важливо, щоб я мала медичну освіту, досвід. Потім мені порадили зареєструватися на місцевому сервісі послуг у сфері краси — звідки прийшли перші реальні клієнти. Для порівняння: на заводі я заробляла 120 злотих за 8 годин роботи. Тут я заробляю 160 злотих за годину. Поки що клієнтів небагато — 3–4 на день, але люблю цю роботу, маю лише схвальні відгуки, хочу розвиватися в професії далі. Вона дала мені впевненість в своїх силах та у майбутньому.
Марина Шевирова: прибирала у торговельному центрі. Повернулася до роботи інструкторкою з фітнесу
Марина Шевирова переїхала з Харкова до Вроцлава у перші тижні війни. Як тисячі інших жінок рятувала доньку від вибухів та ракет, які сипалися на місто. Марина залишила життя, що будувала роками: закінчила два університети, займалася фізичною реабілітацією хворих. Було власне житло та інвестиції у комерційну нерухомість. Багато подорожували з родиною.
— Коли ми перетинали кордон після 24 лютого, то прикордонник ніяк не міг знайти вільне місце, щоб поставити мені печатку, — згадує Марина перші місяці у Польщі. — Ми мали щасливе та наповнене життя в Україні. У лютому клієнти записувалися на травень. Було непросто почати з нуля: ходити у тренажерні, реабілітаційні зали та чути відмови. Мене нікуди не хотіли брати через мовний бар’єр. Звісно, я мала фінансову подушку безпеки. Втім, розуміла: якщо сидіти склавши руки, гроші швидко розтануть. Разом з подругою зняли житло на двох, я погодилася на першу-ліпшу роботу. Пішла прибирати у великому торговельному центрі.
Марина жартує, що її старанність та сумлінність одразу помітили. Спочатку навантажили двома годинами на день, потім почали давати п’ять. «Іноді мене запитують, чи відчувала я себе приниженою, миючи підлогу та туалети, — каже Марина. — Ні, не відчувала. Жодна робота, якщо вона чесна, не принижує людину. Але вже тоді я думала, як мені повернутися до улюбленої професії».
Перше, що вона радить робити — сумлінно вчити мову країни, в якій знайшли притулок. Марина використовувала будь-яку можливість: курси, перегляд фільмів та новинних програм, багато практики та спілкування.
Друге — не цуратися жодної роботи. Гроші та можливості люблять рух. Якщо ваша енергія зосереджена на тому, як збудувати, заробити, здобути, вивчити, — можливості неодмінно прийдуть. Для Марини такою можливістю стало оголошення про роботу у фітнес-клубі. Вона відновила активну роботу не лише з клієнтками в Польщі, а й проводить онлайн-тренування для жінок, які залишилися в Україні, або роз’їхалися по всьому світу.
Олена Бондаренко: ліпила вареники, а тепер розробляє дизайн інтер’єрів
43-річна Олена Бондаренко родом з Одещини, але більшу частину дорослого життя прожила в Києві. Навчалася дизайну в галузі легкої промисловості, однак життя випадково для себе пов’язала з торгівлею, хоча все життя шила для рідних та вигадувала дизайн квартир для подруг.
— Коли приїхали до Польщі, то разом з жінкою із Запоріжжя оселилися у родини, яка мешкала поблизу міста Тарновські Ґури. Ми цілими днями дивилися новини, плакали, переживали.
Олена каже: «Томек та Віола, польська родина, яка опікувалася нами, сказали, що ми так доведемо себе до депресії. Порадили зайняти себе якось. Але що ми вміли? Добре готували, тож почали ліпити вареники на продаж. Борошно, вода та різноманітна начинка для вареників — єдине, що я бачила перші пів року після приїзду».
За цей час син Олени Олександр закінчив 8 класів. Вступив до двомовного польсько-англійського ліцею — і жінка зрозуміла, що доведеться затриматися в Польщі довше, ніж планувала.
«Моє життя обнулилось, всі дороги потрібно було починати спочатку. Вирішила стартувати з того, про що все життя мріяла: з дизайну інтер’єрів».
З грошей, які відклала з продажу вареників, оплатила навчання у напрямку дизайну інтер’єрів у поліцеальній школі (szkoła policealna). Це місце, де можна отримати додаткову освіту, спеціальність, які затребувані на локальному ринку праці. Місяць навчання коштував, порівняно з іншими напрямками, недорого: 160 злотих. Олена склала іспити й отримала свідоцтво, яке дозволило працювати у Польщі.
Щоб знайти клієнтів, створила сторінку у кількох професійних групах, де люди шукають дизайнерів. Усі замовлення поки що виконує без оплати. Хоче напрацювати портфоліо реалізованих проєктів. Братися за роботу було страшно: мовний бар’єр, страх не зрозуміти побажання замовників. Втім, очі бояться — руки роблять. Радіє кожному, хто ризикує довіритися дизайнеру-початківцю.
«Усі реалізовані проєкти замовляли поляки, — каже українка. — Для біженців, на жаль, це не на часі. Серед перших замовлень — реконструкція мансардної кімнати, дизайн-проєкт приватного будинку, дизайн кімнати для дівчинки-підлітка, реконструкція кухні. Мрію, що це моє заняття виросте у власне дизайн-бюро».
Оксана Король: шукала роботу на складах, а змогла повернутися до флористики
44-річну Оксану Король російська армія позбавила дому двічі: спочатку забрали змогу їздити до Донбасу, а потім змусили виїхати до Польщі разом з донькою.
«Моя історія неоригінальна. Години у черзі на кордоні, два дні у таборі, пошук роботи на складах та заводах, бо що я можу робити без мови та знайомих?», — розповідає жінка.
За фахом Оксана психолог, але практично все життя працює з квітами. Її батьки вважали цю роботу несерйозною, тимчасовою, та вона ніколи так не думала.
— Флористика — це коли на роботу летиш мов на свято і навіть не помічаєш, як швидко день добігає кінця, — каже Оксана. — Навіть у свята, коли на ногах стоїш кілька діб, не відчувала втоми, тільки кайф: ти здатна приносити радість людям. У Польщі без мови я ніколи не наважилася б шукати роботу за фахом, допоміг щасливий випадок. Університетська приятелька вийшла на зв'язок і запропонувала допомогу. У Польщі жила її донька, яка заопікувалася мною і моєю донькою. Переконала почати шукати роботу за улюбленим фахом.
Оксана з Мариною, донькою її подруги, почали методично обходити всі квіткові крамниці у місті Катовіце. Жінка заздалегідь виписала всі фрази, які могли їй знадобитися, переклала у перекладачі і завчила напам'ять. Вирішила, що досвід має, фотографії робіт теж, чому б не спробувати?
— Не буду описувати, якими очима на нас дивилися, коли ми заходили до квіткових крамниць, але, думаю, що ми виглядали трохи дивно для поляків, — каже вона.
Знадобилося три дні, щоб натрапити на локацію, де на них подивилися не з посмішкою та співчуттям, а з зацікавленістю. Переглянули фото робіт і запитали, чи може флористка прийти зранку та показати себе в роботі.
— Тестовим завданням було скласти букет на певну суму, — згадує про свій досвід працевлаштування Оксана. — Я знову звернулася до перекладача: скільки коштує кожна квітка. І взялася до роботи. Склала ще букет. Мене попросили залишитися до вечора. Це була субота, шалений рух у магазині, моя улюблена стихія. Ввечері мені заплатили за день і запитали, чи можу я залишитися в них працювати. Пізніше одна з власниць скаже: нам пощастило тебе знайти, а я буду віджартовуватися: це мені пощастило знайти вас.
Що радить Оксана? Не зраджувати собі. Якщо ви професіонал — обов’язково шукайте можливість повернутися в професію навіть в іншій країні.
Фото з архівів авторок
Спершу українки погоджувалися на будь-які умови праці, тепер відкривають власні фірми і розвиваються професійно
31-річна Фіона Кудреватих з Харкова хворіє на спінальну мʼязову атрофію. До Польщі приїхала на початку повномасштабної війни. Тут їй зробили вже чотири уколи, вартість кожного — 140 тисяч доларів. Вони допомагають сповільнити розвиток хвороби і навіть повертають організму втрачені протягом останніх років функції.
— Я тепер дівчинка на мільйони! Фото, на якому тримаю ампулу з ін’єкцією, підписала: «Всередині мене зараз опиниться однокімнатна квартира у Києві», — Фіона згадує момент, коли отримала першу ін’єкцію. На лікування чекала майже рік після вимушеного переїзду до Польщі.
Спінальна м’язова атрофія (СМА) — рідкісна генетична хвороба, яка призводить до поступової втрати здатності рухатись. У найгіршому разі може призвести до ранньої смерті через неможливість дихати. Постійний супутник хвороби — відчуття втоми, неможливість самостійно пересуватися.
Але Фіона прагне жити. Закінчила школу з медаллю, університет, грала у театрі, співала, дефілювала як модель на подіумі, працювала в IT та змінила уявлення про людей на візку.
Ракети над головою
— Довелося подолати 1400 км на інвалідному візку, щоб потрапити до Польщі, — розповідає. Вона змогла врятуватися з палаючого Харкова, який нещадно обстрілювали росіяни, та вивезти близьких: маму після інсульту і тітку з ментальною інвалідністю.
Дівчина завжди була самостійною. Заробляла, дистанційно працюючи в ІТ-компанії: тестувальницею, потім в HR-відділі. Зробила ремонт у своїй квартирі у Харкові, облаштувала кухню й ванну під свої потреби. Хотіла залишитися у рідному місті, попри обстріли.
Але виявилося, що поруч з будинком Фіони не було жодного доступного бомбосховища. Єдине місце поблизу — харківське метро. Його пандуси не підходять навіть для дитячого візка. Інколи її зносили до укриття випадкові люди. Там вона годинами терпіла спрагу, бо до вбиральні треба підніматися нагору. Частіше — залишалася вдома і спала в інвалідному візку у коридорі.
— Рішення евакуюватися було спонтанним, — згадує дівчина. — Я жахливо втомилася від безсонних ночей, боліло все тіло. Мама була на лікуванні після інсульту. Їй потрібен був спокій, а вона домовилася з лікарями, щоб ми з тіткою переночували у лікарні. Думали, туди росіяни точно не стрілятимуть. Як ми помилялися! У закладі мені дали снодійне, щоб розслабитися. Вночі почався обстріл. Всі спустилися у підвал, а я не могла навіть поворухнутися під впливом снодійного. Над моєю головою пролітали ракети, я все чула, але нічого не могла зробити. Тієї ночі ми дивом вижили. Ракети падали за метр від лікарні, вибуховою хвилею винесло всі шибки. Вранці вирішили виїжджати.
Хвилі розступилися
Евакуація була завданням «із зірочкою». Громадський транспорт містом вже не ходив, вдалося скористатися зі служби таксі. Власниця — сама жінка на візку, до останнього допомагала виїжджати людям з інвалідністю.
Вокзал був переповнений людьми. Фіона намагалася в цьому хаосі не втратити з поля зору маму, кожен крок якій давався з великими зусиллями, тітку, яка погано орієнтувалася у просторі.
Хвилі з тисяч жінок, дітей, літніх людей розступалися, допомагали Фіоні дістатися до перону та сісти до потягу. Попри стрес і паніку, люди співчували та підтримували більш вразливих.
Львів зустрів сиренами повітряної тривоги. Фіоні пообіцяла допомогу компанія, в якій працювала. Однак проблеми з доступними укриттями повторилися. Від страху нило під серцем: треба їхати за кордон? Досі навіть за межі Харкова вона виїжджала раз у житті.
Захищаючи права на лікування людей зі спінальною мʼязовою атрофією, Фіона багато років листувалася з польською Фундацією SMA (Fundacja SMA). Тривалий час від цієї хвороби не було жодних ліків, коли вони почали з’являтися, польські родини пацієнтів зі СМА об’єдналися, звернулися до уряду та отримали можливість лікуватися за бюджетні кошти. Охоче ділилися досвідом.
«Приїдь до Польщі, ми тебе зустрінемо»
— Польща в цьому сенсі унікальна країна, — додає Віталій Матюшенко, керівник громадської організації з Харкова «Діти зі СМА», який з донькою Юлею також перебуває в Польщі. — У світі є всього кілька препаратів, які дієво можуть допомогти таким пацієнтам, і всі вони зареєстровані в Польщі. Хворі можуть отримати їх безкоштовно. В Україні буквально перед війною нам вдалося добитися, щоб такі препарати могли отримати хоча б маленькі діти.
Ще до війни брак підтримки для лікування хворих на СМА змушував родини емігрувати до сусідньої Польщі. У середньому одна дитина із шести тисяч народжується зі СМА. Достеменно в Україні відомо про 200 дітей, які мають цей діагноз. Хвороба, яка вражає одного-двох немовлят з десяти тисяч новонароджених, є найбільш поширеною генетичною причиною смерті дітей. В Україні немає офіційного реєстру таких хворих.
Саме представники польської Фундації SMA написали Фіоні: «Приїжджай до Польщі, ми тебе зустрінемо, не бійся». Дівчина довірилася. Дісталась до Катовиць — міста, де був центр з підтримки людей зі СМА.
Уколи дорожчі за золото
Розпочався шлях довжиною у рік, щоб отримати омріяні уколи. У Фіони Кудреватих — хвороба середньої важкості, та з віком вона прогресує. Мусила отримати уколи, які стримуватимуть розвиток хвороби. Польща, надавши біженцям притулок, відкрила українським родинам доступ до лікування.
Спочатку Фіоні підтвердили діагноз, провели генетичну експертизу, огляд реабілітолога, які функції організму збережені. Комісія у Варшаві ухвалювала остаточне рішення про лікування.
— Ін’єкція — процедура складна, — каже Фіона Кудреватих. — Роблять її у спинний мозок під скануванням томографа. Препарат має полагодити ген. Може навіть відновити функції, які зникли один-два роки тому.
Фіона отримала вже чотири уколи. Спочатку ін’єкції робили раз на тиждень, потім раз на місяць — підтримувальні уколи потрібно робити все життя. Вартість однієї ампули — приблизно 140 тисяч доларів.
— Я не знаю людей, які могли б собі дозволити купувати такі ліки за власні кошти, навіть якщо продати все, що маєш, — визнає Фіона. — У більшості розвинутих країн таке лікування забезпечує держава. В Україні ми лише боремося за це право.
Світ став більшим за кімнату
Фіона вже відчуває ефект — може активніше рухатися, виконувати більше завдань, менше втомлюватися. М’язи нарешті дають відчуття свободи без надзусиль.
— У Польщі мій світ, звужений раніше до квартири та рідкісних доступних локацій у Харкові, раптом став широким та великим, — ділиться вона. — Ніколи б не повірила, але я щойно повернулася з подорожі до Люксембургу через Німеччину. Разом з польськими подругами, компанією, ми вирушили у тур на візках. Відвідували музеї, галереї та інші цікаві місця у Німеччині, гуляли в парках. Жили життям звичайних дівчат. Тут всюди безбар’єрне середовище. І це справжнє щастя, яке може усвідомити тільки той, хто його не мав — просто гуляти, їздити потягом, ходити в кіно, зустрічатися з подругами в кафе.
Фіона далі працює, винаймає житло для себе та рідних, а ще вона навчається на сексолога, зокрема, дистанційно в ізраїльському центрі сексуальної реабілітації ветеранів війни і людей з інвалідністю.
Хоче, щоб це стало її додатковою професією та навіть соціальною місією. Адже тема сексуальних потреб людей з інвалідністю табуйована в українському суспільстві. Хтось має про це писати та говорити, консультувати — і Фіона вважає, що це може бути вона, після відповідного навчання. Українка вірить, що буде перемога, а під час відбудови фокус уваги все ж таки охопить потреби людей з інвалідністю.
Коли Фіона писала, що всередині неї квартира у Києві, її друзі виправили: «Там є дещо набагато цінніше — світла та прекрасна людина. Ти показуєш світу, що люди на інвалідному візку теж мають право гідно прожити своє єдине та безцінне життя».
Фото з приватного архіву героїні публікації
Вона не могла добратися до бомбосховища. Тепер подорожує з друзями Європою. Фіоні нічого не стане на заваді в реалізації мрій, навіть інвалідний візок.
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.