Чи депортуватимуть українських чоловіків з простроченими паспортами з Польщі? Міністр МВС дає відповідь

<frame>Цим текстом Ольги Гембік ми розпочинаємо цикл матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu <frame>

Нещодавно на одному заході у Варшаві говорили про біженців з України: озвучували статистичні дані, шукали шляхи інтеграції українців до польського суспільства. Мене ж зацікавило інше — оформлення презентації щойно проведеного дослідження. На слайдах — діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках. Типова тобі радянська повоєнщина. 

Я всміхалася, надсилала фотографії знайомим — дивувалися разом. Ну добре, припустімо, штучний інтелект згенерував картинки, надихнувшись старими чорно-білими стрічками. Але чому нічого не муляє організаторам? 

«Часом хочеться вийти на Площу Республіки і волати до неба: “Агов, ми такі ж, як і ви! Просто в нашій країні війна”. Але пусте — не зрозуміють». Вікторія — біженка від війни з України. У 2022-му опинилася у Римі в Італії. Мала квартиру під Києвом, власний, хоч і невеликий, туристичний бізнес у центрі столиці. В одну мить усе змінилося — тепер її будинок відновлюють, а сама вона стоїть у черзі за банкою тунця і пачкою пасти в центрі допомоги біженцям.

Синьйора із тонованим у фіолетове волоссям зиркає на її складний манікюр, змірює вбрання з ніг до голови і нарешті видає: «Не така ти уже й бідна біженка!». Вікторія дякує, зважує, чи достатньо вона вдячна, іще раз дякує, розвертається і більше не приходить

Цей діалог стався ще до того, як ми усім тут у Європі трохи набридли. Знайома польська пара помічників біженцям з України якось сказала, що тримати волонтерський стрій здатні далеко не всі. 

Так, у часи потрясінь більшість людей із найкращих міркувань і за покликом серця поділяться з нужденними останнім. Але тих, у кого достатньо розвинута емпатія — одна із складових емоційного інтелекту за Деніелем Гоулманом — на жаль, не так уже й багато. Емпат — не обов’язково завзятий допомагатор, бо ж емпатія — не дорівнює дії. Утім, він безпомилково розуміється на емоційному стані іншої людини, легко уявляючи себе на її місці, здатен співпереживати їй, пропускаючи ситуацію крізь себе.

Часом думаю, що саме емпатів, які творять добрі справи, церква канонізує як святих. Звісно, їх значно менше, аніж тих, хто береться допомагати

Діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках — таким «хрестоматійним» біженцям співчувати легше. Інша справа — якщо в української біженки у руці сумка Birkin Hermès. Той факт, що це єдине, що вона встигла схопити перед останньою «повітряною тривогою» удома, лишається за лаштунками. 

Італієць, керівник імпровізованого театру в Римі, де серед акторського складу є й біженки з України, зрозумів це інтуїтивно. Дівчата завчили свої ролі майже без акценту, а ось із одягом вийшла накладка. «Якийсь він аж надто «європейський», — подумав керівник. Тож особисто відвідав найближчий секонд, закупив за кілька євро щось більш схоже до дрантя — бувалі у бувальцях спідниці й блузи. Щось навіть довелося надірвати — все заради мистецтва. 

У день прем’єри у партері сиділи радники мера, представники уряду міста, члени адміністративної ради з дружинами. Усі розчулилися, плескали в долоні, кричали «бравіссімо».

А «в шапку» накидали стільки пожертв, що керівник театру загорівся на ще одну прем’єру. Підказати йому, щоб придбав шапки-вушанки, чи не варто?

«Ми теж взяли собі біженку!», — десь так син чудової австрійської пари сповіщав друзів про мою знайому із Facebook. У багатьох зі школи уже знайшли прихисток українці, а в них — іще ні. Утім, біженка дратувала з першого ж дня — ходила з кімнати до ванної і назад, рипіла сходами, щось готувала, гупала дверима. Коротше, жила своє буденне біженське життя. Хоч переважно відсиджувалася у парку, аби не заважати. А за тиждень, повернувшись із прогулянки, виявила, що її речі акуратно виставлені на сходи. Вона пішла, стенувши плечима. «Кожен може переоцінити свої сили. Я маю бути вдячна», — із розумінням пише у Facebook моя мудра знайома.  

Катерина теж зачерпнула премудрощів. Історію про свою евакуацію з Гостомеля, про те, як будинок загорівся від ворожих обстрілів, змушена була розповідати в італійській родині, яка її прихистила, разів із десять.

Стара синьйора заварювала каву, кликала своїх подружок на тістечка і вони займали місця у глядацькій залі, розміщуючись із ногами на канапі. Катерина стинала плечима і знову оповідала. Гості ахали і охали

А потім був іще додатковий бліц від них. «Так, ми їмо пасту», «Ні, українська жінка не зобов’язана народжувати п’ятьох дітей», «Ні, борщ готувати не вмію», «Так, за кордоном бувала чимало разів», «Ні, не всі мріємо жити в Італії», — люб’язно й терпляче чеканила.

«Я зрозуміла, що шокує цих жінок найбільше — не обстріли і бомби, а наша схожість. Усвідомити, що ми такі ж — наче визнати, що вони теж можуть бути на нашому місці, в небезпеці, й що війна десь зовсім поруч. А це вже трохи інше, аніж просто займати місця у глядацькій залі», — філософськи каже Катерина і поправляє уявну шапку-вушанку на голові.

Пішов ось уже третій рік, як ми з Європою пильно дивимося у вічі один одному. Знімаймо вушанку, давайте знайомитись.

Чекаємо на ваші історії. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu

Почуття самотності — одна з головних причин, чому біженці відчувають потребу брати участь у культурних проєктах у Польщі.

Навіть ті жінки, які живуть разом з родичами у притулках і гуртожитках, працюють або навчаються, переважно називають головним для себе психологічним викликом втрату соціальних зв’язків. Війна знищила не лише матеріальний світ переселенців.

Щоб допомогти українцям адаптуватися до нових умов життя, у Вармінсько-Мазурському воєводстві понад два роки реалізують різноманітні культурно-освітні соціальні ініціативи.

Я почала працювати як комунікаторка, перекладачка, вчителька, організаторка заходів на культурно-мистецьку тематику в кількох проєктах підтримки воєнних біженців у вересні 2022 року. В межах проєктів переселенці, які потребують підтримки, мають можливість безкоштовно піти до театру, кіно, філармонії, планетарію, музеїв і бібліотек.

Після цих зустрічей я задокументовую відверті розповіді і враження відвідувачів. За два роки я вже записала понад 50 інтерв’ю з учасницями проєктів — біженками, які втекли із зони бойових дій або з окупованих територій. Деякі з цих історій вже опубліковані в двох томах книги «Війна в Україні» (під редакцією польського історика Станіслава Стемпєня).

І можу сказати, що найчастіше на запитання: «Що зараз вас найбільше згуртовує та робить стійкішою?» люди відповідають: «Культура».

Пізнати своє на чужині

Біженки інтенсивно шукають у культурних проєктах щось таке, що допомогло б збудувати невидимі містки між людьми, які приїхали в Ольштин з різних регіонів України й мають травматичний досвід. Люди хочуть знову жити у спільноті, де не відчувається лінія розмежування між своїми і чужими, домом і безпритульністю.

Вражає також, що жінки приходили на деякі майстер-класи не через ностальгію за втраченими можливостями, а тому що такі можливості у них нарешті з'явилися. Так, на майстер-класі вишивки і народних танців біженки, які втекли до Польщі з маленьких українських міст і сіл, розповіли, що вдома у них і їхніх дітей не було змоги взяти участь у гуртках і навчитися вишивати народні орнаменти, розмальовувати писанки, танцювати українські народні танці чи грати на музичних інструментах.

«Ми жили в селі близ російського кордону, — розповідає біженка з Донецької області Надія Бондаренко. — Проукраїнських проєктів від держави за 30 років у нас не проводилось жодного разу. У моєї бабусі, яка наголошувала на тому, що українка, хата була прикрашена вишитими рушниками. Разом з тим моя мама ще зі школи знаходилася під впливом радянської пропаганди, розмовляла російською і українкою себе не вважала. А я не знала, хто я.

Якби хтось сказав мені тоді, що в Польщі я зможу вишити свій перший рушник і що його куплять аж за 200 доларів на благодійному ярмарку для потреб армії, — не повірила б.

Я стала вчитися тут вишивати, аби компенсувати духовні потреби, знецінені русифікацією в Україні задовго до війни».

Волошки як новий культурний код

Під час одного з майстер-класів з вишивки я розповіла учасницям, що в Миколаївській області, звідки я з дітьми мусила виїхати через війну, ростуть унікальні квіти, що через  регулярні ворожі обстріли заповідних територій опинилися на межі зникнення.

Йдеться про червонокнижні волошки, які ростуть на останніх клаптиках піщаних степів Миколаївської області — і більше ніде на планеті.

Виникла ідея вишити білоперлинну волошку на скатертині для виставки. Аби привернути увагу суспільства до того, що російська війна безжально руйнує не тільки Україну, а й шкодить усій планеті. Фотографії рослин надіслав ботанік з громадської організації «Українська природоохоронна група» Віктор Скоробогатов.

Скатертину представила майстриня Тетяна Ведмедюк на виставці в Світлиці Кафедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці в Ольштині. Чимало людей, які побачили ці рослини на скатертині, говорили, що ніколи навіть не задумувалися, наскільки цінними є ці квіти. І що їхнє зникнення означатиме й втрату частини української ідентичності.

Молитва за мир від Сильвестрова

Про те, що українці мають підтримку світової спільноти в культурній сфері, біженці дізнаються під час концертів за участі музикантів із інших країн.

Наприклад, коли в 2023 році біженців запросили на симфонічний концерт «Карта демократії», я спостерігала, як  емоційно вони реагували на український прапор у холі польської філармонії. Усі ми плакали, коли ведучий говорив, що цей концерт є проявом солідарності світових музикантів з Україною під час війни (а не збройного конфлікту). Проявом поваги й вдячності до всіх музикантів, які загинули на війні, і тих, які захищають свободу зі зброєю в руках.

Під час концерту у виконанні оркестру звучала музика відомого українця Валентина Сильвестрова — одного з найвидатніших сучасних композиторів світу. У 85 років він мусив евакуюватися з Києва через війну. До Берліна взяв з собою єдину валізу з рукописами. Під час війни музика Сильвестрова переходить у режим молитви.

Більшість українок, які прийшли на цей концерт в Ольштині, говорили, що тільки тут дізналися про творчість видатного українця, що завдяки цій музиці відчули величезне полегшення від нав’язливого почуття самотності й думки, що ми нікому не цікаві і не потрібні.

«У театрі я відчула, що вистава про мене»

Однією з найважливіших подій у культурному житті біженців стали Загальнопольські дні українського театру. За ініціативи голови Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степана Мігуса біженців запросили на вистави артистів Рівненського академічного театру музики і драми. Понад 100 українців переглянули вистави та музичну казку. На сцені театру імені Стефана Ярача в Ольштині звучали вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Василя Стуса, Уласа Самчука.

Виявилося, що більшість з українських відвідувачів були в театрі вперше в житті.

І хоча вистави були для них безкоштовними, люди зізнавались, що за таке готові були заплатити. Адже дивитися виставу українською мовою в іншій країні за сотні кілометрів від дому — це диво.

Біженка з Харкова, мама військовослужбовця Юлія Литвинова каже:

«Що більше руйнувань ми маємо під час війни, то більше грошей треба витрачати на подібні культурні ініціативи. Ця війна — це битва за майбутнє, за проукраїнські переконання дітей, які його творитимуть. І ця можливість зберегти національну ідентичність дітей за кордоном — безцінна».

Сильний резонанс серед біженок викликала вистава «5 пісень Полісся», заснована на реальних історіях українських родин. Де, наприклад, через жадібність і егоїзм свекрухи невістка накладає на себе руки. Або про людську байдужість, яка ранить і знищує.

«Я впізнала себе в цій виставі, — зазнається біженка Надія Бондаренко. — Коли дивилась, весь час пригадувалося те, що хотіла б забути. Це було роки два тому. Чимало біженців стояли в черзі, щоб отримати міську карту для проїзду в транспорті. Я там була єдина з 8-місячною дитиною. Тримала її на руках, бо ще не встигли купити візочка. Несподівано почався дощ. У нас не було парасольки. Дитина плакала. У цей час приходили чоловіки й ставали попереду нас, бо їм зайняли місце їхні дружини. Минуло 5 годин. І коли я з дитиною на руках нарешті підійшла до віконця, де видавали карти, мене відштовхнув чоловік, бо хотів отримати свою карту без черги. Я не стрималася, почала кричати, що так не можна. Але всім навколо було все одно. Я розплакалася посеред вулиці. А через кілька днів дізналася, що саме в цей час мій чоловік на війні отримав поранення й стікав кров’ю»…

За словами Надії Бондаренко, лікувальний ефект від вистав і вишивання для неї проявився в усвідомленні того, що вона не єдина має таку проблему, а також у допомозі змиритися з упередженим ставленням української спільноти до вдів та дітей загиблих військовослужбовців. «Найчастіше мене як вдову знайомі питають не про мій стан, а про гроші від держави.

Єдине місце, де ніколи не питали про гроші — уроки вишивки для біженок.

Сюди приходять жінки, у яких загинули родичі, яким немає куди повертатися, які втратили все, і їхнє життя — суцільна духовна й матеріальна криза.

Тут ми допомагаємо одна одній ставати стійкішими, згуртованішими й розвиватися навіть у час кризи.

Мого чоловіка Миколу Бондаренка вбили росіяни під час артилерійського обстрілу біля Бахмута на Донеччині. Його тіло змогли забрали побратими через місяць. Він лежав під єдиним деревом лісосмуги, яке дивом не згоріло. Відтоді мені часто снився один і той же сон. Микола приходив до мене. Його обличчя світилося. Він говорив: «Подивися — ось тут я загинув разом зі своїми хлопцями. Я бачила мертвих солдатів, які стікали кров’ю на обпаленій землі. А з тієї крові швидко проростали красиві різнокольорові квіти. І коли я вишивала ці криваві квіти, мені ставало легше. Це допомогло мені зрозуміти, що я мушу жити для того, щоб нагадувати іншим людям про необхідність вшановувати памʼять загиблих воїнів. Щоб садити квіти на могилах нового розстріляного покоління борців за волю».

Фотографії авторки

Одне із найважливіших для себе відкриттів я зробила на «американській гірці» у парку розваг PortAventura поблизу Барселони. Не пам’ятаю вже, навіщо полізла туди «на слабо» із такими ж переляканими друзями, які підбадьорювали одне одного, погано гамуючи дрижаки. Може, саме для цього життєстверджуючого досвіду. 

Так от, у момент, коли вагончик фатально заходив на найкрутіший віраж, від власних криків уже пересохло в роті, а від чужих — заклало ліве вухо, я раптом дуже чітко уявила себе капітаном цього корабля. І не просто уявила, а впевнено взялася за штурвал — так, наче мала за спиною сотню бойових вильотів.

То що мені тих нещасних вісім «мертвих петель», хоч і найвищих в Європі гірок із вільним падінням заввишки у 78 метрів?

Це спрацювало. У момент, коли ближче до кінця подорожі реакцію відвідувачів атракціону фотографували автоматичні камери, я добре усвідомлювала, хто саме веде і саджає цей повітряний корабель. Тому і на фото вийшла цілком пристойно — не з виряченими від страху очима, а з легенькою усмішкою досвідченого пілота-професіонала.  

Із досвідом мами, яка виховує дітей самотужки, — так само. Може бути складно і тривожно, і забагато незнайомих кнопок на пілотажній панелі.

Головне, вчасно нагадувати собі, хто на цьому облавку капітан, в чиїх руках штурвал. І не забувати заряджати власну батарейку, звісно 

Соло-мама — термін із соцмереж, який увійшов у наше життя на заміну поняттям «мати-одиначка», «розвєдьонка» або «женщіна з прицепом», від яких нещадно віяло «радянщиною» і дуже поганим тоном. З початком повномасштабної війни лави тимчасових соло-мам поповнили сотні тисяч українських жінок за кордоном. Їм нині особливо важливо перебувати у ресурсному стані. Це стан, який дозволяє не лише покрити базові потреби, а й дає достатньо енергії на взаємодію із дітьми, планування свого життя, організацію хобі. Зрештою, і на такий важливий час без дитини.

Це та сама киснева маска, яку так настирливо рекомендують одягати завжди спершу на себе

— Психіка жінок, які залишилися одні з дітьми, а додатково ще пізнали досвід війни або життя в окупації, дуже вразлива, — каже психологиня Олена Кузнецова, яка працює з українськими жінками і дітьми у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві. — До досвіду, коли все менеджерити і вирішувати повинна лише ти, додалися нові виклики. Кожна жінка реагує на це по-різному — хтось завмирає, ставлячи життя на паузу до кращих часів, а хтось — живе його тут і зараз, вирушаючи на екскурсію і в басейн. 

Психологиня радить концентруватися на власних відчуттях, прислухатися до себе і якнайчастіше запитувати, що мені зараз важливо? Щоб перебувати у ресурсному стані, важливо дбати про себе і свій власний простір — нехай навіть тепер він настільки обмежений, що спростився до ліжка і приліжкової тумбочки. 

Утім, зазначає Олена Кузнецова, українські соло-мами найчастіше демонструють неабиякі приклади витривалості й кмітливості. А ще вони чудово виручають одна одну.

Мені це нагадує невидимий жіночий рух, для якого немає кордонів. Поки писала ці рядки, у стрічці Facebook вигулькнув пост-пропозиція. Соло-мама писала про заплановану поїздку на травневі свята. Й одразу ж запропонувала чудову можливість для іншої жінки з дітьми – безплатно пожити в їхній квартирі в Амстердамі. Коментатори були розчулені й вдячні. Після того побачила, як інша мама у стрічці сповіщає про омріяну подорож до Нідерландів, яка ось-ось мала здійснитися. Розумію, що вони знайшли одна одну.

Усміхаюся такому колообігу добра у природі. Утім, для соло-мам це — майже звична справа

— Делегування, взаємовиручка — це коли одна бавить дітей, а інша тим часом має «вікно» для навчання, роботи, прогулянки. А потім вони міняються — чудовий вихід для самотніх мам, — каже психологиня й пригадує, що у Польщі українські соло-мами найчастіше об’єднуються, аби разом винаймати житло, по черзі залишатися із дітьми, давати одна одній час на себе. 

Наповнена й ресурсна мама краще допоможе дитині відрефлексувати переживання, пов’язані з війною, добере правильні слова й закладе підвалини того, щоб дитяча нервова система повернулася до норми якнайшвидше. 

«Мамо, я пишаюся тобою!», — відгук доньки став найкращою мотивацією для Оксани. Вона уклала «Дитячий путівник Амстердамом» із 115 найцікавіших місць для дитячого відпочинку та рекомендацією за віком. І він точно покращить вікенд туристів.

«Знаєш, мам, твої бантики і стрічки виглядають найкраще», — поділилися з Анастасією її доньки-школярки, і вона стала власницею невеличкої ятки із унікальними прикрасами і біжутерією ручної роботи у центрі Кракова.  

Українські соло-мами надихають і надихаються, сміливо беручись за штурвал власного літака.

І хоч розраховувати у ці складні часи можуть найчастіше лише на себе, зате й самі складають унікальний маршрут, налаштовуючись на довгий і щасливий політ