Юлія Малєєва
Журналістка, працювала директоркою та головною редакторкою ІА «ВСН», кореспонденткою ІА «Волинські Новини». Випускниця курсу «Економіка, ринки та аналіз даних» Центру журналістики Київської школи економіки. Магістр української філології.
Публікації
Весна 2022 року. На вокзал у Павлограді приїхала велика 5-тонна вантажівка, з якої почали вивантажувати коробки, ящики, обладнання — й потім складали все це у вантажний вагон. Деревообробні станки, дитячі ліжечка і шафки прямували з Краматорська до Коломиї. Так місцева підприємиця Ганна Ощепкова перевозила свій бізнес за більш ніж тисячу кілометрів від дому, де стало занадто небезпечно.
Перший заклад відкрили після окупації
Власну справу Ганна почала 10 років тому, а до того, фінансистка за фахом, встигла попрацювати в банках, ломбардах, на виробничому підприємстві — директоркою з економіки. Але якось вирішила, що треба почати робити щось своє.
Однією з бізнес-ідей став центр розвитку дитини, ділиться жінка:
— Ми підрахували майбутні витрати на оренду, обладнання, зарплату персоналу. На той момент ця ідея дуже спрацювала, бо це була вільна ніша, конкуренції практично не було. Та й ідея виникла радше тому, що власних дітей не було куди водити — возили в інший район. Та й якість послуг мене не влаштовувала. Так і почалась історія нашої «Планети знань».
У січні 2014-го Ганна почала працювати над втіленням ідеї, взяли в оренду приміщення, розпочали ремонт, аж тут Краматорськ опинився в окупації (бойові дії в Краматорську тривали з 12 квітня по 5 липня 2014 року. — Авт.):
— Те, що було в Краматорську в 2014 році, можна назвати «генеральною репетицією». Тоді воно якось не сприймалося як справжня війна. Було багато місцевих, які стояли на блокпостах. Поки одні ходили по місту з триколорною ганчіркою на рукаві, інші ночами збирали продукти і возили на гору Карачун, аби передати нашим військовим (гора Карачун — стратегічна висота на Донеччині, де тривали запеклі кровопролитні бої у травні-липні 2014 року. — Авт.).
На початку літа родина евакуювала дітей у Гурзуф, тоді ще була така можливість.
— 5 липня 2014 року Краматорськ звільнили, у серпні ми вже відкрили свій перший заклад, а у вересні мали повне завантаження — у нашому центрі займалось майже 100 дітей. Ми займалися підготовкою до школи, вивченням англійської мови. А паралельно почали шукати методику для занять з дітьми — і зрештою відкрили методику японського професора Шічіди.
У закладі навчали ментальній арифметиці, швидкочитанню, були курси з розвитку інтелекту. Всі методики допрацьовували самостійно, ділиться Ганна Ощепкова:
— Згідно із даними Шічіди, до трьох років у дитини розвивається права півкуля мозку, яка відповідає за фотографічну пам'ять, математичні, музичні і мовні здібності, інтуїція і навіть телепатія. А уже після трьох років починає розвиватися ліва півкуля, вмикається логіка, критичне мислення. І ось ці знання, закладені в основу цієї методики, ми почали використовувати для студій раннього розвитку.
Один бізнес відкрив нові горизонти для іншої діяльності
Однак постала проблема: спеціальне обладнання, необхідне для занять за системою Шічіди, або практично відсутнє на ринку, або дуже низької якості. Тож чоловік Ганни організував майстерню, де виготовляв дерев’яні іграшки. Згодом майстерня розрослась. Тут почали виготовляти ліжечка Монтесорі та інше дерев’яне обладнання для дитячих закладів.
У 2021 році, використовуючи всі напрацювання, Ганна відкрила в Краматорську перший садочок, де діти перебували цілий день і де застосовувалися методики Монтесорі та Шічіди. На початок повномасштабного вторгнення в Краматорську вже діяло 4 філії «Планети знань». В одній з них був садочок, де займалися 30 дітей, а на початок березня 2022 року планувалось відкриття ще одного — на 60 дітей. Також хотіли набрати два класи початкової школи, бо запит на приватні школи вже був сформований у місті. Бізнес не тільки окупився, а й цілком стабільно розвивався.
Лінія фронту наближалась дуже швидко
— Наш бізнес припинив роботу буквально миттєво. 24 лютого 2022-го року вже ніхто не привів дітей, ніхто не вийшов на роботу. Ми вдарилися у волонтерство — почали допомагати нашим Збройним силам. Було незрозуміло, що робити, чи треба знову готуватися до нової окупації. Про бізнес тоді ніхто не думав — люди вивозили дітей, виїжджали самі, і місто стрімко стихало.
Ми закрили заклади, розпустили працівників, виплатили їм зарплату — і все завмерло. А 18 березня у наше найбільше приміщення влучила ракета
Багато оргтехніки, літератури, обладнання було знищено. Ганна почала звозити все, що залишилося в інших вцілілих приміщеннях, додому. Але й тоді виїжджати родина не збиралась.
— Ми відправили старшу доньку з родичами до Німеччини, а самі мешкали в передмісті Краматорська у приватному будинку, куди все й звозили. Потім лінія фронту почала стрімко наближатися до міста. Уже Святогірськ і Богородичне були окуповані, а від Краматорська до Богородичного — півгодини автівкою.
Чоловік тоді сказав Ганні, щоб вона виїжджала з міста:
— Я забрала сина, маму, кота, сіла в автівку і поїхала в Дніпро до колеги. Тоді дуже багато людей виїжджало і, якщо в звичайному режимі режимі дорога займала 4-4,5 години, тоді ми їхали майже 12. У Дніпрі я мала купити гіпсові бинти і передати до Краматорська. 8 квітня я назбирала цілий ящик, подзвонила до начальника охорони здоров’я спитати, куди відправляти. А той мені каже: «Вибач, не можу говорити — у нас тут купа поранених».
Того дня прилетіла ракета на залізничний вокзал. І ті бинти пішли на потреби цивільних, які були поранені внаслідок атаки
Перевезти садочок за понад тисячу кілометрів
Кілька днів по тому Ганна з сім’єю переїхала до Коломиї — у колеги саме звільнилась квартира, тож було де жити. Їхали на захід країни майже добу:
— Ми виїжджали, маючи мінімум речей: якісь джинси, декілька футболок. Певно, у кішки було речей більше, ніж у нас разом. Ми все сиділи чекали, коли ж нарешті завершаться ці «2-3 тижні» (йдеться про заяву ексрадника Офісу президента Олексія Арестовича про те, що війна завершиться через 2-3 тижні, яка стала мемом. — Авт.). Але коли через місяць ми зрозуміли, що в нас скоро закінчаться гроші і не буде за що купити поїсти, почали міркувати, чим нам тут займатися. Одна колега запропонувала разом відкрити такий приватний садочок, який був у нас в Краматорську. У неї у Коломиї вже був такий розвитковий центр, а садочок вона все не наважувалась відкрити, хоч вже кілька років про це думала.
На той момент я ніяких фінансових вкладень не могла зробити, але в Краматорську в нас залишилось наше обладнання. Ми домовилися, що фінансову частину закриває вона, а я вкладаю обладнанням — меблями, оргтехнікою, посібниками, іграшками
План був дуже крихкий. Від Коломиї до Краматорська — 1200 кілометрів. Пальне в дефіциті, ціни на нього підскочили в рази. Якщо й хтось брався за гроші перевезти все, то правив за послугу космічну ціну — десь 60 тисяч гривень. Тому вирішили, що будуть вивозити все майно до Павлограда чи Дніпра, а звідти пересилати Новою поштою на Прикарпаття.
— Ми вже їхали в Краматорськ, коли я прочитала у фейсбуці про програму релокації й подала заявку. Чесно кажучи, я не дуже розраховувала на якийсь результат, бо у нас все ж таки не завод, не щось таке масштабне, а просто дитячий садочок: ліжечка, шафки. Але буквально щойно я сіла в потяг, як мені зателефонували з Івано-Франківської ВЦА, розпитали хто ми, звідки, яка нам треба допомога, і сказали, що взяли в роботу. А вже наступного дня надійшов дзвінок з Укрзалізниці і запропонували надати нам цілий вантажний вагон, аби вивезти речі. Єдине — ми мали доправити все до Покровська, бо після прильоту на Краматорськ потяги вже туди не ходили.
Тоді й вирішили, що забиратимемо все по-максимуму, у тому числі й деревообробні станки. Тож ми найняли 5-тонну вантажівку і завантажили її на повну
Поки вантажний вагон їхав до Коломиї, Ганна шукала приміщення. Власник, який погодився його надати, пішов на зустріч — виставив прийнятну ціну, навіть зробив мінімальний ремонт власним коштом. Уже незабаром садочок у Коломиї відкрився — і вже за тиждень сюди прийшли перші діти.
— Місцеві до нас, звичайно, спочатку приглядалися. Тож перші наші вихованці — діти вимушених переселенців. Нині ж ситуація змінилась — у нас вже більше місцевих дітей, нам довіряють і до нас йдуть коломияни.
У Коломиї відновило роботу й виробництво, розповідає Ганна:
— Ми спочатку не планували його запускати. Однак згодом, коли відкривали свій перший центр, то стикнулись із ситуацією, що нам потрібно 8-10 однакових іграшок, а їх немає на ринку. От я шукала картинку в гуглі, йшла до чоловіка, просила зробити щось подібне. Так ми спершу виготовляли речі на власні заклади, а потім в нас почали замовляти дитячі центри з різних регіонів. Щоправда довго шукали тих, хто буде шити текстиль для ліжечок Монтесорі, які ми теж виготовляємо. Зрештою знайшли — взялися майстри з Краматорська, які переїхали до Дніпра. Також завдяки грантам ми придбали два лазерних верстати.
Переїзд стимулював розширення мережі
У січні 2023-го Ганна відкрила такий же навчальний заклад у Калуші. У серпні родина переїхала жити до Івано-Франківська — і там теж відкрили один клас початкової школи. Поки що, каже Ганна, це перша спроба, але тут вже займається 5 дітей. У планах підприємиці — розвивати цей напрям, адже нині є величезний запит на приватні навчальні заклади, особливо на такі, які використовують нестандартну методику.
До слова, одна із філій «Планети знань» Ганни Ощепкової у Краматорську відновила роботу з листопада 2023-го. Оскільки тут є сертифіковане укриття, то з дітьми займаються підготовкою до школи і діє міні-садочок. Щоправда більшість працівників виїхали, тож довелося набирати нових та заново всіх навчати.
Сама ж Ганна Ощепкова жартує, що вимушена евакуація спонукала її до розширення. Раніше вона міркувала над тим, щоб відкривати нові філії в інших регіонах, але все ніяк до цього не доходили руки. Тепер же нову географію закладів довелось вимальовувати через вимушену евакуацію. «Мрійте обережніше, так би мовити», — жартує вона. Жінка чесно зізнається , що, хоч у Краматорську і є власний будинок, та вона не знає, чи повернеться в рідне місто жити:
— Заклади працюють, сподіваюсь, що все буде добре, і вони будуть далі працювати. А чи буду я повертатися? Чесно, не знаю. Бо чим більше часу минає з того моменту, як ми виїхали, тим більше доведеться все починати з нуля після повернення.
А сюди вже вкладено стільки сили та енергії для відновлення роботи в іншому місті, що я і справді не знаю, чи вистачить в мене сил, щоб знову там почати все заново
Разом з обладнанням вивезли колекцію української вишивки
Серед речей, які вантажним вагоном вивезла родина, — коробки з українськими строями, які збирала колишня колега Ганни — вчителька української мови Оксана Проселкова. Жінка їздила в експедиції своїм регіоном, збирала вишиванки, рушники, вишиті ікони, записувала історії старожилів. Після подій 2014-го року деякі з експонатів колекції прислали з окупованих територій — сім повних строїв, причому два з них — з однієї скрині, що взагалі є дуже рідкісним, близько сотні вишитих рушників. Власниця колекції виїхала з донькою до Польщі, а коли фронт наближався, Оксана попросила Ганну забрати і сховати всі артефакти на випадок окупації:
— Ми ту колекцію забрали, сховали у себе вдома, запакували і поїхали. А потім, коли вивозили своє обладнання, то забрали цю колекцію, замість того, щоб везти щось своє.
Так склалось, що по сусідству з садочком в Коломиї, який відкривала Ганна, розташований місцевий музей з укриттям. Познайомилась із директором, розповіла про колекцію. Так вдалося організувати виставку національних строїв Слобожанщини на Івано-Франківщині:
— Потім колекція перезимувала в нас на складі в коробках, а мені ледь не щоночі снилися жахіття, що з нею щось сталося, бо на Прикарпатті дуже велика вологість — я переживала, щоб ці речі не пошкодилися. Тож коли ми відкрили наш заклад в Калуші, то я запропонувала там теж провести виставку, щоб і людям показати і «провітрити» так би мовити.
Згідом колекція експонувалась в Галичі та Бережанах. Наразі вона виставляється у місті Долина.
Ми хотіли показати, що Донбас — це невід’ємна частина України, яка теж берегла українські традиції, попри всі намагання нас розділити
Евакуація стала для Ганни Ощепкової поштовхом не лише відновити свій бізнес, але й втілити ті ідеї, на які раніше не наважувалась
Кожен день Ганни Довженко розпочинається о 6:30 ранку. Жінка годує перепілок, збирає яйця, сортує, пакує, відправляє, готує корм, прибирає — і так до вечора. Ганна Довженко — родом з Харкова, але мешкає нині у Пустомитах на Львівщині, куди переїхала після лютого 2022 року. Вибрала це місце не випадково — була знайома з цим регіоном раніше, бо працювала у Львові.
Усе життя присвятила роботі у сфері фінансів — цифри, звіти, бухгалтерія, кризовий менеджмент. Але понад рік тому з нуля відкрила перепелину ферму, яку назвала «Чудова перепілка», виграла два гранти, подалась на третій і планує розширювати свій бізнес та збільшувати асортимент.
Повертатися нікуди
— Останні роки ми з сім'єю жили, так би мовити, на два міста. Поки діти вчилися в школі, то мешкали у Львові, а на літо переїжджали у Харків. У 2022 році навіть планували зовсім повернутися до рідного міста, але тепер нам нема куди їхати. Квартира є, будинок стоїть, але там постійні обстріли. У нашому домі вже пішли тріщини, був частково пошкоджений дах, рік тому там ще й прорвали труби і затопило будинок. Одним словом, повертатися немає куди, — розповідає Ганна Довженко.
Родина Довженків орендували будинок у Пустомитах. Після 24 лютого жінці знадобилось півроку, аби оговтатися та вийти зі стресового стану. Родина Ганни на власні очі бачила, як ворог руйнує їхнє місто, знищує будинки, вбиває людей.
Крім постійного страху за своє життя у зв'язку з постійними ракетними обстрілами, додалися розмови про небезпеку радіації, захоплення Запорізької АЕС, ділиться Ганна:
— Я почала вивчати, як захистити родину від радіації. Почитала, що перепелині яйця в Японії використовувалися для виведення радіації з організму, дехто розповідав, що після аварії на Чорнобильській АЕС вживав перепелині яйця — і так позбувся шкідливого впливу. А м'ясо перепілок дуже цінувалось в древньому Єгипті й Китаї. Тож вирішила, що ми будемо вирощувати перепілок.
Більш того, перепелині яйця дуже корисні для організму, містять необхідні нашому організму мікроелементи, амінокислоти, покращують самопочуття, гіпоалергенні
А ще, додає жінка, перепілки — емпати, вони дуже відчувають настрій людини і самі дарують спокій та позитивні емоції. Тож таким чином в родини зʼявився і домашній антистрес. А за щоденними клопотами часу дивитися новини взагалі не залишилось.
Почати все з нуля
Підприємиця зізнається: раніше перепілок бачила хіба що на картинці. Вперше вживу «познайомилась» з цими пташками, коли вони вилупилися у неї. У жовтні 2022 року Ганна придбала 200 яєць, помістила їх в інкубатор. Із двох сотень вилупилось 170 перепілок. Нині ж жінка вирощує більше 1800 особин:
— Десь у січні 2023-го року, через три місяці після початку своєї справи, в мене вже було щодня по 40-50 яєць. Тоді ж я подала заявку на грант від посольства США і виграла професійний інкубатор. Потім я ще подавала заявки, постійно вчилась, цікавилась новими можливостями, новою інформацією. Я загалом дуже швидко вчуся, люблю пізнавати нове.
Завдяки другому виграному гранту придбали ще обладнання. Все розмістили на території обійстя, де мешкають. Зараз Ганна Довженко вчиться робити копчені яйця, для чого освоїла роботу на коптильні. А ще жінка тестує рецепти маринованих яєць і переконує: це дуже смачно і незвично. Загалом така страва популярна в Британії. Яйця заливають маринадом, до якого додають оцет, іноді — сік з буряка. Після того, як мине процес ферментації, оригінальна закуска готова до споживання.
Перепелина ферма — сімейний бізнес, до якого залучені всі члени родини. Самостійно виготовляли клітки, встановлювали вентиляцію. Що не знали — читали чи дивились в інтернеті. Сама ж Ганна багато читала додаткової літератури, заглиблювалась в наукові монографії і вивела найоптимальніший корм, до якого не додає жодної хімії, антибіотиків:
— У мене абсолютно чистий продукт без всього шкідливого. І мені б дуже хотілося змінити культуру споживання. Бо зараз для нас перепелині яйця це якась «святкова» страва. Це має бути в раціоні кожного українця. Бо крім радіації, цей продукт виводить важкі метали, що, своєю чергою, добре впливає на серцево-судинну систему, імунітет, нервову систему.
Тому я свій продукт позиціоную як «капсулу здоровʼя»
Хочеш вижити — вмій працювати руками
Нині на продукцію ферми сформувалась навіть черга. Тож Ганна міркує про збільшення поголів'я, однак, якщо сильно розширюватися, то треба напрацювати надійні канали збуту на ці обсяги. 10-15% своєї продукції з ферми щомісяця передають вимушеним переселенцям і до дитячого будинку, розповідає жінка:
— І в мене такі принципи, і я вчу дітей цьому, і друзі мої живуть за принципом: «Якщо ти хочеш щось отримати в цьому житті, то треба щось віддати». Наприклад, якщо ти хочеш, щоб тебе любили, треба інших любити.
А якщо я хочу, щоб в життя щось прийшло, — треба щось віддати. Тим більше є люди, яким потрібна допомога, і які не можуть собі щось дозволити
Починати все з нуля, ще й в агробізнесі — непросто. Адже крім започаткування нової справи, доводилось шукати точки збуту. Спершу продавали самі свою продукцію на Краківському ринку у Львові. Потім познайомились з продавчинею, яка торгувала курячими яйцями і була готова реалізовувати їхню продукцію. Тепер же ця продавчиня торгує виключно перепелиними яйцями з ферми Ганни. Паралельно родина Довженків домовилася ще з кількома торговими точками про співпрацю.
— З супермаркетом поки не хочу співпрацювати, тому що там працює інша схема: ти віддаєш на реалізацію і тобі дають гроші тоді, коли це продається. Цей варіант нам зараз не підходить, ми ж всі виручені кошти пускаємо далі в розвиток, купуємо постійно корм, за перепілками треба постійно доглядати, лікувати їх. Тому я шукаю шляхи продажу продукції, щоб отримати гроші вже. Наприклад, сьогодні їздили на ярмарок, куди запросили крафтових виробників. Ми трошки пізніше приїхали, і, знаєте, було приємно, коли нам сказали, що про нас уже запитували, цікавились, чи ми будемо, — розповідає фермерка.
Дехто з клієнтів замовляє яйця поштою. Загалом за день реалізовують більше тисячі штук. Тож продукція не залежується.
Наразі Ганна планує зареєструвати власну торгову марку, адже це тривалий процес, і рухатися в напрямку розвитку. З літа 2023 року вона розширила свій бізнес — почала продавати не лише перепелині яйця, а й м’ясо перепілок. Нині в асортименті є і копчене, і свіже. Продає його теж в основному через соцмережі та тим, хто постійно купує у неї яйця. Наразі на місяць вдається реалізовувати близько 35 кілограмів перепелиного м’яса.
— Я наполягаю на тому, що люди мають вміти працювати руками. Зараз багато бухгалтерів, коучів, юристів. Але коли йдеться про виживання, маєш вміти працювати фізично, — наголошує жінка.
Уродженка Харкова Ганна Довженко все життя займалась фінансами. Однак війна змінила її життя. Тепер жінка вирощує перепілок, яких раніше бачила лише на картинках
JYSK шукає обхідні шляхи
Тиждень тому на українсько-польському кордоні стояло близько 100 вантажівок, які перевозили товари скандинавського ритейлера товарів для дому JYSK. Велика частка вантажівок вимушена рухатися окільними шляхами через сусідні країни, для того, щоб потрапити в Україну, — розповідає Country Director JYSK в Україні Євген Іваниця. Окремо в компанії наприкінці лютого-на початку березня почали тестувати новий спосіб постачання залізницею.
Утім гарантувати час доставки сьогодні важко. Є вантажівки, які стоять на кордоні понад три тижні. Наразі є питання і з товарами українського виробництва, що замовив JYSK для продажу в європейських магазинах і які застрягли на в’їзді в Польщу, і з постачанням товарів з європейських розподільчих складів в українські магазини JYSK. Щоправда, ця ситуація поки не вплине на вартість товарів, переконує Євген Іваниця:
— На цей час перегляду роздрібних цін на наші товари в сторону збільшення не передбачається. Логістика є лише одним з драйверів, що впливає на собівартість товарів, а ще є девальвація національної валюти. Потрібно зазначити й позитивні драйвери, зокрема зниження світових закупівельних цін на частину меблів, що закуповується JYSK. Тож на цей час позитивні драйвери частково балансують негативний ефект від подвійного росту вартості фрахтів з Європи в Україну. Водночас варто зазначити, що маржинальність реалізованих товарів JYSK в лютому 2024 року суттєво знизилась у порівнянні до минулого року, що підтверджує факт того, що JYSK частково взяв на власні плечі ріст логістичних витрат.
Загалом товарні запаси закінчуються не рівномірно. До прикладу, залишків готових фіранок може вистачити й на пів року, а то й більше, а от запаси садових меблів, сезон, яких, щойно стартував в магазинах і які ще не у всі магазини встигли завезти, дещо обмежені.
— У середньому на виставках магазинів представлено 90% від планового активного асортименту, а складських запасів вистачить на декілька місяців, — пояснює Country Director JYSK в Україні.
Доставлення подорожчало більш ніж удвічі
Вартість доставлення товарів з портів Польщі зросла у 2-2,5 раза порівняно з тарифами до блокади, зазначає директор напрямку «Меблі» компанії «Епіцентр К» Олександр Лук’янченко. Вантажівки компанії зараз стоять у чергах 7-10 днів.
— При цьому наша команда з логістики завжди перебуває в «активному режимі» та в пошуках маршрутів, щоб скоротити терміни постачання меблів, — каже Олександр Лук’янченко.
Відповідно, це впливає на ціну товарів для кінцевого споживача в Україні:
— Найбільше це впливає на габаритні недорогі товари, такі як стільці, офісні крісла, недорогі дивани. На таких товарах собівартість транспорту здорожчала в середньому на 18-22%.
Сподіваємось, що питання розблокування кордону буде врегульовано найближчим часом, адже це зменшить тиск і на меблевий бізнес
Деякі логістичні компанії повідомили своїх партнерів про тимчасове підвищення вартості доставлення вантажів на 10% у зв’язку з блокуванням кордонів польською стороною, що призвело до збільшення витрат на логістичні операції.
Час очікування на кордоні складає в середньому 12-14 днів, якщо не буде критичного повного блокування. Кожен день простою вантажу — це додаткові 100 євро до вартості доставлення. Проте дехто з українських імпортерів меблів знайшов вихід: негабаритну продукцію B2C доставляють Укрпоштою (доставлення до 2 тижнів) чи Новою поштою (3-4 дні). У цьому випадку терміни поки дотримуються.
Головні проблеми — попереду
Більшість магазинів-орендарів у мережі меблевих ТЦ «Аракс» не відчувають критичного впливу на свою діяльність. Це вдалося досягти завдяки швидкій адаптації логістичних ланцюгів та пошуку альтернативних шляхів імпорту, зокрема через Румунію і формуванню достатніх запасів витратних матеріалів та кінцевих товарів на складах. Про це розповів Про це розповів керуючий мережею меблевих ТЦ «Аракс» Микита Панін:
— Основне навантаження для сезонних товарів меблевого ринку розпочнеться в березні, ситуація стане більш критичною, якщо до цього моменту питання не буде вирішене. Компанії, які залежні від імпорту через морські порти, вже відчувають на собі логістичні складнощі, зокрема збільшення термінів доставлення з традиційних 2-3 днів до 2-3 тижнів в деяких випадках строки сягають в загальному неймовірних 3,5 місяця.
Уже зараз це призвело до значного збільшення витрат на логістику, включаючи портові штрафи за зберігання (Storage) та неповернення вчасно порожніх контейнерів (Demurrage), а також оплату за простій транспортних компаній. Також збільшилась і кількість видатків на перевезення, наголошує Панін:
— Один з наших орендарів LLC Cavas Group розповідав, що вантажівки не можуть виїхати з України в ЄС, щоб забрати замовлення з фабрик. Кожен день таких затримок збільшує дефіцит транспорту на завантаження з Європи, а значить швидко зростають ціни на перевезення. Вони вже зросли майже у два рази. Назад із Європи вантажівки теж стоять, іноді по 12 діб. У них виходить доставити набагато менше замовлень ніж раніше, зростає собівартість доставляння.
В імпортерів зараз стоїть вибір — або підіймати ціни, або зменшувати прибуток. Це вплине на загальні заробітки та на подальші податки в індустрії
До прикладу ціла вантажівка коштувала з Європи 2500 євро, а зараз — 4000 євро залежно від країни та маршруту.
— Експортери також відчувають труднощі, зокрема з вивозом готової продукції за кордон, особливо хто має безпосередні продажі в самій Польщі. Це призводить до зниження торгового обороту та негативних наслідків для державного бюджету через недоотримання податкових платежів. Блокування кордону спричиняє загальне сповільнення економічного розвитку, підвищує вартість життя для кінцевих споживачів, на чиї плечі лягає фінансове навантаження у вигляді заложених витрат на товари та послуги. Це створює додатковий стрес для громадян та підприємств, ускладнюючи їхню фінансову ситуацію та впливає в цілому на національну економіку, — каже Панін.
Тут необхідні невідкладні заходи та міжнародні зусилля для вирішення кризи, відновлення нормального функціонування торгівлі та мінімізації негативних наслідків для української економіки та її громадян.
Як на виклики реагують виробники?
Українська асоціація меблевиків (УАМ) 6 березня оприлюднила результати опитування членів асоціації щодо вже наявних та прогнозованих наслідків, з якими вони стикнулись через блокування кордонів.
Згідно з результатами опитування, 50% з респондентів зазначили, що блокування кордонів польськими перевізниками призвело до розриву середніх та довгострокових контрактів. Якщо блокада завершить наприкінці березня, 6% респондентів зазначили, що не зможуть відновити роботу. Майже 27% зазначили, що зможуть це зробити лише на 50%. До слова, згідно з цим же опитуванням, 94% респондентів налаштовані не зупиняти роботу підприємства, навіть, якщо ситуація не буде вирішена до кінця квітня 2024 року, проте 6% — не зможуть забезпечити таку тривалу стагнацію і будуть вимушені повністю зупинити роботу, якщо кордони не розблокують до кінця квітня 2024 року.
Заснована у 2014 році компанія Drommel, приміром, повідомила, що поки вони не відчули впливу блокади на виробництво, бо свій товар вони не експортують. Їхні меблі — у мінімалістичному стилі й виготовляються з дерева і сталі, а фурнітура і компоненти поки купуються без проблем.
Натомість засновник компанії з виготовлення меблів Tekstura Home Антон Молчанов зауважує — блокада впливає на їхнє виробництво щодня:
— Постійно зривається постачання тканин, поролону. Наприклад, ми чекаємо тканину, яка має приїхати цього тижня, але нам телефонують, що доставлення відкладається на тиждень, потім — ще на тиждень, Це, звісно, впливає на терміни виробництва. І так само це впливає безпосередньо на продажі.
Коли дзвонить клієнт і чує, що замість, приміром, 3 тижнів, на виготовлення треба чекати усі 6, то він відмовляється і каже, що пошукає, де їм зроблять швидше
До слова, свою компанію Антон Молчанов відродив з нуля після евакуації: одне з виробництв нині в окупації, інше — зруйноване. Тож вільних обігових коштів в компанії майже немає.
— Всі кошти ми вкладаємо в обладнання і наразі не можемо накопичити 20-30 тисяч доларів, щоб мати великий запас комплектуючих на складі. У нас раніше був склад, але після того, як там все згоріло, ми вирішили, що такого більше не будемо робити. Вирішили, що не будемо заморожувати на складі великі суми, щоб у разі знищення майна принаймні не все було знищене, — пояснює бізнесмен.
Щоб розв'язати ці питання, додає управляючий мережею меблевих ТЦ «Аракс» Микита Панін, українські компанії-виробники активно шукають альтернативні шляхи доставляння та поступово відмовляються від імпортних матеріалів на користь якісних українських аналогів. Це не лише допомагає подолати поточні труднощі з імпортом, але й стимулює розвиток вітчизняного виробництва.
Меблеві ритейлери в один голос нарікають на зростання послуг перевезень. Натомість українські виробники шукають способи заміни імпортних матеріалів, щоб менше залежати від подібних потрясінь. Як блокаду кордону переживає меблевий бізнес — ритейлери та виробники?
Олег Звягінцев вже багато років займається аграрним бізнесом в Україні, свою компанію створив у 2007 році. Серед напрямків його діяльності — продаж та дистрибуція насіння, засобів захисту рослин, мінеральних добрив та сільгосптехніки відомих світових виробників. Також його компанія займається вирощуванням зернових та олійних культур, тваринництвом. А ще в полі зору бізнесмена — зернотрейдинг, послуги логістики.
Юлія Малєєва: Ще студентом ви навчались у Великій Британії. Що вам це дало?
Олег Звягінцев: Це не була класична освіта в коледжі, а програма з виїзду студентів на сезонні роботи до фермерів Великої Британії. Ми працювали на полях, де вирощувались салати, про які в Україні на той момент чули хіба що в Києві. А про вирощування цих культур у нашій країні тоді ще й розмов не було, бо був відсутній ринок збуту. Мене здивувала технологічність вирощування салатів, зокрема технологія поливу: до кожної рослини було підведено крапельний полив. Нині ми вже близько 10 років використовуємо доволі вдало цю технологію.
Також здивувало те, як фермери викидали частину яблук в поле. Як нам пояснювали, держава відшкодовувала їхню вартість. Як я на той момент зрозумів, тоді ще не було локального перероблення цих яблук, а везти далеко їх було не вигідно. На той час ми технологічно дуже відставали. А ось 3 роки тому, коли я знову був у Великій Британії, я зрозумів, що технологічно ми вже не гірші, а в деяких речах навіть кращі.
Загалом освіта за кордоном допомогла тим, що розширила погляди на життя у світі, змінила картинку в голові молодого хлопця, який приїхав з маленького села. Сам же Лондон зачепив своєю глобальністю та зарядив на все життя своєю міццю.
ЮМ: Як блокування польсько-українського кордону вплинуло на вітчизняний аграрний сектор? Які збитки несуть виробники, трейдери?
ОЗ: Усе почалось на початку весни 2023 року, коли уряд Польщі без попередження заблокував імпорт до своєї держави. У нас тоді було близько 400 вагонів зерна на прикордонних переходах. Щось з цього вдалось переспрямувати транзитом в інші країни, інше ми були змушені повертати на елеватори та вивантажувати. Втрати понесли дуже великі. Але і тоді Польща, яка є нетто-експортером, не була кінцевою країною призначення для обʼємів, які ми відвантажували. Тому підлаштуватися під нові правила транзиту нам було не важко. Згодом, як ми це зробили, вибудували наш бізнес по-новому, створили нову клієнтську базу у різних країнах, змогли домовитись з портами Польщі на перевантаження нашого зерна. І коли ми збудували бізнес на основі транзиту — нам знову кажуть «стоп». Для себе ми зрозуміли, що марно шукати ринок збуту в самій Польщі.
Ми не прагнули для себе розуміння з польського боку, але й не очікували, що і транзит будуть блокувати. При чому так, як роблять це зараз, — варварськими методами
Але цей транзит дає бюджету тієї ж Польщі додаткові гроші. І ми розуміємо, наскільки це блокування їм теж невигідне. Польській залізниці, де працюють поляки, ми платимо за транзит зерна вагонами. Ми платимо за перевантаження збіжжя на кораблі польським компаніям, де теж працюють поляки.
Та й сам польський бізнес інвестував багато коштів в розвиток логістичної портової та прикордонної інфраструктури, щоб збільшити потужності перевезень через їхню державу. Сьогодні боротьба з транзитом — це боротьба з власним бізнесом в Польщі, оскільки інвестори не зможуть повернути свої кошти в заплановані терміни. Це повне безглуздя
ЮМ: Які є обхідні шляхи блокади?
ОЗ: Для українського зерна ми маємо багато варіантів, як їхати на зовнішні ринки. У нас запрацювали одеські порти, через які тільки за лютий ми змогли експортувати близько 5,2 млн тонн. Для порівняння — залізничними шляхами ми відправили 0,7 млн тонн, з яких транзитом через Польщу — 60%. Ще 0,2 млн тонн експортували автотранспортом — з них через сусідню країну взагалі мізер поїхав. Це вже був початок блокувань. Тому, як можна побачити з цифр, Польща відіграє не надто велику роль в експорті для України. Але вона однаково залишається для нас можливістю працювати далі та розвивати для себе ринки Європи. Оскільки ми експортуємо транзитом через Польщу лише 500-600 тисяч тонн зерна, то, зрозуміло, що ми ніяк не впливаємо на формування цін в ЄС.
Це просто схоже на намагання розв'язати внутрішні питання через блокаду нашого спільного кордону
ЮМ: Російська пропаганда ще до нинішніх протестів фермерів широко розганяла тезу про низьку якість українського зерна. Яка реальна ситуація?
ОЗ: Україна десятки років експортує зерно. Сказати, що ми відправляємо неякісне зерно, це як сказати, що автовиробники продають машини без коліс. Треба зрозуміти, що українські компанії є експертами в експорті саме зерна. Технології, якими ми доробляємо збіжжя на елеваторах, — найсучасніші. І ми цінуємо партнерські відносини з покупцями, тому не можемо дозволити собі підвести їх. Також, до відома, кожна партія, яка експортується, перевіряється на точці відвантаження за кордон. Тому про погану якість українського зерна — це точно непрофесійно. Ще ні разу не було доведено, що якість українського зерна була не такою, яку був готовий купляти покупець.
Україна майже не отримує зауважень щодо якості експортованої в Європу вітчизняної агропродукції. Претензії з боку партнерів становлять не більше 0,1% експортних обсягів. Про це повідомив голова Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів Сергій Ткачук під час підбиття підсумків роботи відомства за 2023 рік в Укрінформі.
ЮМ: З жовтня 2020 року в країни ЄС заборонене ввезення сільськогосподарської продукції, що містить залишки хлорпірифосу і хлорпірифос-метилу, який широко використовували в Україні. Як розв'язали це питання аграрії? Наскільки українська агропродукція відповідає європейським (світовим) екологічним стандартам?
ОЗ: По-перше, дистрибʼютори, агрономи, покупці не перший рік наголошують товаровиробникам не використовувати заборонені в ЄС препарати, щоб не було проблем з якістю продукції під час її реалізації. До цих порад дослухалися. По-друге, покупці прописали у контрактах допустимий вміст хлорпірифосу з 2020 року. По-третє, багато хто з виробників вийшли на прямі продажі в ЄС. Експортуючи самостійно, вони беруть всі ризики на себе.
Також вся продукція, яка поставляється на ринок ЄС, тестується або відправником, або одержувачем в незалежній сюрвеєрській (інспекційній) лабораторії та супроводжується сертифікатами якості. Хлорпірифос — це тільки один з більше як 200 пестицидів, на які тестується зерно.
За наявності залишків того ж хлорпірифосу, товар не експортується в ЄС, не підмішується тощо. Відправити такий товар — це як вистрілити собі в ногу. Довгострокові відносини з покупцями так не побудуєш
ЮМ: Яка ситуація з квотами на агропродукцію в ЄС? Що треба змінювати?
ОЗ: На мій погляд, квоти руйнують ринок. Як їх встановлювати? На основі чого?
ЮМ: Хто наш найголовніший конкурент в глобальному масштабі? Наскільки перспективні ринки Азії? Про які культури йдеться?
ОЗ: Основні наші конкуренти за експортом кукурудзи та сої — це країни Південної Америки. А ось щодо пшениці, то це скоріш за все країна-агресор. Однозначно для нас в прерогативі будуть залишатись ринки Азії, а саме Китай, Індія та Близький Схід. Ми маємо орієнтуватися на них.
ЮМ: Європейські фермерські господарства дуже дотовані. Коли дотації скоротились, це стало однією з причин протестів фермерів. Чи варто Україні йти цим шляхом? Чи використати американську модель? Це ринок жорсткої конкуренції, де держава відшкодовує хіба що відсоткову ставку.
ОЗ: Шлях дотацій, на мій погляд, — це не наш шлях. Але, найімовірніше, ми до нього прийдемо. Бо якщо ми йдемо в Євросоюз, то ми маємо приймати його правила.
ЮМ: У чому майбутнє українського аграрного сектору — у виробництві сировини чи переробленні?
ОЗ: Для нас як для бізнесу на сьогодні це питання номер один. І ми всі розглядаємо можливості інвестицій в можливе виробництво з сировини, яку ми отримуємо з наших полів. Будь-яке виробництво — це не тільки додана вартість, але і податки, робочі місця та залученість в ланцюги виробництва їжі у світі. Але ми вже зрозуміли, що з виробленими продуктами з доданою вартістю нас не особливо сильно чекають на світових ринках. Тож розуміємо, які виклики нас очікують в майбутньому, ми звикли до цього, тому і рухаємось далі
ЮМ: Продаж землі в Україні: чи доцільно його відкривати у воєнний час? Які ризики? Чи не призведе це до того, що малі фермерства взагалі зникнуть, бо не зможуть конкурувати навіть на внутрішньому ринку?
ОЗ: Ринок вже відкритий. Якщо банки продовжать фінансування фермерів на купівлю землі, яка буде оброблятися, то, думаю, все буде добре.
ЮМ: Як ще перспективи України, крім зерна? Олія, цукор, тваринництво?
ОЗ: Ми давно стали світовим лідером з виробництва соняшникової олії та розвиваємось в бік ефективного перероблювання сої в олію та шроти. Думаю, що наступним етапом буде виробництво ріпакової олії. Це точно наш шлях як для аграрної країни. Ми розуміємо, що досить вже залишатись країною агросировини.
Також ми інтенсивно розвиваємо тваринницькі комплекси. Технологічно ми ще не дотягуємо до європейських технологій. Нас у цьому напрямку дуже сильно уповільнила війна. Але ми знову почали будувати нові ферми молочного вирощування та м'ясного скотарства. А ось щодо птиці, то ми технологічно йдемо на рівні з європейськими виробниками.
ЮМ: Зважаючи на перспективу вступу України до ЄС, чи можна спрогнозувати, що конфронтація між українськими й польськими аграріями продовжиться? Що треба нашому аграрному сектору ще в себе імплементувати? Чи можливо це зробити зараз?
ОЗ: Думаю, що загострення буде зростати, але ми маємо розуміти, що аграрний бізнес у наших країнах різний. Якщо ми говоримо про українські реалії, то це — великий бізнес. Орендатор обробляє від 500 гектарів і вище, є агрохолдинги, які обробляють близько 100 тисяч гектарів. Середній фермер в Польщі, якщо я не помиляюсь, це близько 11 гектарів. І він вже стає нетехнологічним порівняно з нами. Над цим мають працювати комісії з обох сторін. На мій погляд, наші можливості обробляти землю також відкриються й європейським фермерам, вони зможуть приїжджати в Україну, брати землю в оренду і спокійно працювати. Тим більше для нас це не нове.
Чимало європейців вже успішно працюють тут — вони відкривають свій ринок, а ми даємо їм можливості так само працювати в Україні
У цьому контексті для України дуже важливим є зосередження на власній інфраструктурі. Варто розширити можливості зберігання, побудувати більше залізничних вузлових станцій та відновити свою залізничну інфраструктуру. Приватний бізнес може виростити, побудувати місця для зберігання, перероблення. Держава повинна мати стратегію розвитку інфраструктури, яка має бути чітко пов’язана з європейською інфраструктурою.
ЮМ: Сухі порти: чи є в них майбутнє? Як треба модернізувати залізничну інфраструктуру України?
ОЗ: Однозначно є. Ми самі побудували такий сухий порт на кордоні Польщі та України. Хай там як, але стратегічне завдання обох наших країн — з’єднати Балтійське та Чорне моря. Це наші плюси, які мають використовувати Польща та Україна: бути технологічно та інфраструктурно надійними партнерами у світі. Тим більше на фоні загострення в Червоному морі світ шукає інші логістичні шляхи, і вони мають бути надійними. Ми вкладаємо великі гроші в нашу приватну інфраструктуру.
Сподіваємось, що держава після перемоги почне вкладати в залізничну інфраструктуру та автодороги. І це має бути частиною загальної стратегії й України, й Євросоюзу в цілому
ЮМ: З українською залізничною інфраструктурою є ще один момент: ширина наших колій не збігається з європейськими.
ОЗ: Для того, щоб розв'язувати проблему різних колій, передусім треба сформулювати чітко, у чому вона полягає, чого саме хочемо досягти. Лише потім треба ідентифікувати вузькі місця й шукати найкращі шляхи вирішення. Зараз триває багато розмов про перебудову всіх колій чи будівництво євроколії до Львова. Перша ідея взагалі утопічна. Щодо другої, то саме по собі будівництво євроколії до міста Лева не вирішить абсолютно нічого.
До прикладу, в країнах Балтійського регіону та Фінляндії вся залізниця — ширококолійна. За більш ніж 30 років незалежності та понад 20 років членства в ЄС, там ніхто залізницю не перебудовував. Вузька колія заходить з Польщі в Литву лише до Каунасу, за 80 км від кордону з Польщею. Навіть не до великого порту Клайпеди! Чому так? Бо це економічно недоцільно. Тобто витрати на будівництво не будуть покриті додатковою вигодою.
Звичайно можна багато говорити, що ці приклади не є релевантними для України через розмір території чи більший товаропотік, але давайте повернемося до головного: яку проблему створює різна колія? Тут ніби все просто: неможливість безшовного переміщення пасажирів та товарів. А оскільки пасажирські перевезення зазвичай дотаційні, та й їхній об'єм не такий великий, концентруватися треба саме на товарному потоці. Тоді треба дуже уважно придивитися до процедур, які відбуваються в момент передачі вагонів — чи то по євроколії в Україну, чи по широкій колії українських вагонів в країни ЄС, зокрема в Польщу. Саме тут сьогодні «найвужче горлечко».
Наприклад, потяг, завантажений товарами в Україні, передається через кордон в Польщу. Товар має бути замитнений, вагони мають бути опломбованими митними пломбами, товар мають оглянути прикордонники, за потреби — митники, а також додатково, залежно від типу вантажу, інші органи контролю (наприклад, санітарна служба). Більшість цих процедур відбувається на коліях загального користування, які під час такого огляду блокуються, тобто інші вагони ними проїхати не можуть. І це займає години! Далі потяг УЗ чіпляє ці вагони та тягне їх до кордону, де відбувається передача складу до європейського перевізника, який ще певний час перевіряє всі вагони на технічний стан. Після цього вагони затягуються на першу від кордону європейську залізничну станцію, де органи контролю відповідної країни ЄС проводять подібні до українських контрольні процедури. Приміром, на пункті залізничного переходу Медика-Шегині є лише 3 залізничні колії, якими може відбуватися рух в обидва напрямки, одна з яких виділена під пасажирські перевезення.
Враховуючи наявну інфраструктуру на кордоні та час на проходження всіх контрольних процедур, понад 6 потягів передати за добу неможливо! Тоді питання: як будівництво євроколії, наприклад до Львова, допоможе збільшити товаропотік? Ніяк! Першочергово треба сконцентруватися на удосконаленні процесів контролю — і з українського боку, і з боку сусідніх європейських країн. Це вимагає відносно невеликих витрат: десь треба розширити штат працівників, десь встановити додаткове обладнання чи навіть створити новий контрольний пункт на відповідній станції, в якому раніше не було потреби. Ці кроки дадуть майже миттєві результати для збільшення товарного потоку. Дещо в цьому напрямку вже зроблено, але цього недостатньо, бо державні машини завжди дуже повільні.
Другий етап — це розширення саме транскордонної інфраструктури, тобто треба побудувати додаткові колії безпосередньо на кордоні з країнами ЄС. Так, це звичайно триваліший процес, бо потрібні відповідні рішення урядів, проєктні документації, погодження тощо, але знову-таки це не такі величезні витрати. Все це можна реалізувати протягом декількох років. Лише після реалізації цих двох етапів можна переходити до ідеї будівництва євроколії вглиб території України.
ЮМ: Поговорімо й про застосування сучасних технологій в аграрній сфері. На якому рівні Україна у порівнянні з іншими країнами? Які технічні рішення у нас працюють, а які — ні? Які технології застосовуються на вашому підприємстві?
ОЗ: Я вважаю, що тут Україна займає провідні позиції, ми постійно рухаємось в бік збільшення своєї ефективності. Наша середня врожайність постійно збільшується. Якщо у 2021 році ми зібрали 106 млн тонн олійних та зернових культур, то у 2022-му були плани збільшитись на 10%. Та ми втратили частину територій, ще частина заміновані — й однаково змогли зібрати близько 70 млн тонн зернових та олійних.
Наші фермери завжди в пошуках ефективності, ми постійно підвищуємо орендну плату за землю, в нас дуже сильно подорожчала логістика, тому ми вимушені шукати способи бути ефективними
До прикладу, ми в «Агросем» використовуємо всі наявні інноваційні технології дистанційного аналізу вегетації з космознімків Sentinel Landsat. А також більш детальні — 3 метри на піксель з супутникових знімків Planet (детальна аналітика вегетації разом зі зручним мобільним додатком використовується через програмні продукти Cropwise Operations OneSoil).
Для більш детального аналізу RnD ділянок ми використовуємо дрони з мультиспектральною камерою, якість з котрих не надасть жодний супутник, але в цьому випадку ми не можемо покрити великі площі (це більш точкове рішення для розширеного аналізу ефективності різних гібридів, сортів тощо). Також ми інтенсивно використовуємо дрони під час внесення на поля засобів захисту рослин, це дає можливість швидше виконати ці роботи. Також ми у певні періоди погоди, наприклад, одразу після дощу, можемо вилітати та проводити необхідні роботи в полях.
ЮМ: Наскільки дотримуються в Україні правильної сівозміни, ефективно використовуються площі?
ОЗ: Якщо хочеш бути ефективним, то мусиш дотримуватися правил сівозміни — землю не обманеш. Наші фермери обробляють свою територію довгий час та знають кожний гектар. Усі прийшли до того, що як хочеш віддачі, то маєш дбати про землю.
Ми всі використовуємо заощадливі технології, багато хто переходить на no till технологію (посів без глибокої обробки ґрунту). Ми цінуємо нашу землю!
ЮМ: Чи є в Україні проблема нестачі кадрів в аграрному секторі?
ОЗ: Так, кадровий голод ми дуже відчуваємо. Але це проблема не тільки аграрного сектору, це проблема всього бізнесу в Україні. І, на жаль, ця ситуація буде ще погіршуватись. І не тому, що людей забирають в армію, а тому, що бізнеси приречені розвиватись, а розвиток завжди — це люди!
Український аграрій Олег Звягінцев: «Боротьба з транзитом — це боротьба з власним бізнесом в Польщі»
Блокада українсько-польського кордону найперше вдарила по польському бізнесі. Транзит українського збіжжя приносив бюджету Польщі немалі гроші. Чому Україні немає сенсу конкурувати з польськими аграріями, а країнам ЄС важливо побудувати міцні партнерські стосунки й чому теза про низьку якість українського зерна — нічим не підкріплена вигадка? Про це онлайн-виданню Sestry розповів співвласник агрокомпанії «Агросем» Олег Звягінцев
Крок за кроком українка Наталія Яриш доносить світу свої цінності через власну справу — власний бренд вишиванок. Українська культура, пам'ять роду, національна ідентичність для неї — це не данина моді, а філософія життя, яку вдалося втілити через власну справу.
Пам'ять про тепле дитинство
Засновниця бренду Svarga Наталія Яриш — уродженка Волині. Нині вона провадить свій успішний бізнес у Львові, але досі пам’ятає своє дитинство, яке дуже вплинуло на становлення її як особистості й тепер віднайшло відображення в справі її життя.
— Мені пощастило. Я виросла у великій родині, в українському селі на Поліссі, подалі від шароварщини, виплеканої радянською пропагандою. Фактично я мешкала у Володимирі-Волинському (нині це місто Володимир. — Авт.), але часто бувала в бабці протягом року, а на канікулах проводила там ціле літо.
Бабусина скриня, заповнена лляним одягом, запам'яталась на все життя:
— Пам’ятаю бабину хату, комору, величезні скрині з лляним одягом. І я, мала, тихцем, бо не можна, перебираю той одяг, згадуючи бабусині пояснення: то — на твій посаг, то — на смерть, а то — святковий.
Досі пам’ятаю той специфічний запах — суміш дерева, порохів і залежаної тканини
А ще в бабусиній хаті повсюди була вишивка. Візерунки були скрізь: подушки, скатертини, серветки, рушники на образах. Дбайливі руки господині завжди намагалися прикрасити хату і творити красу.
Кожен досвід — маленька сходинка
Шлях до власної справи у Наталії був довгий. Через безгрошівʼя доводилося братися за різну роботу: з сімʼєю обробляли поле цукрових буряків, жінка працювала в лабораторії цукрового заводу, потім в управлінні праці у Володимирі.
Зі швейною справою Наталія познайомилась на іншій роботі — на володимирській швейній фабриці «Луга». Тут команда під керівництвом жінки створила свій бренд повсякденного одягу та відкрила у Володимирі магазин. Були поїздки по всій Україні — Київ, Одеса, Харків, Донецьк, Луганськ, Вінниця — постійні зустрічі, домовленості, виставки. Налагодили співпрацю із США та Німеччиною.
І хоч жінка вже мала квартиру в своєму місті, службове авто, хорошу зарплату, та її невимовно вабив Львів:
— Одного дня мене запросили на львівську фабрику з пошиття одягу «Астрон». Погоджуюся одразу — і з маленькою торбинкою вирушаю до Львова. Купую приміщення магазину, винаймаю вбиту квартиру і починаю нове життя. Практично з нуля.
Та «Астрон» швидко перетворився на ще одну рутину. Однак здобутий тут досвід був неоціненний:
— Коли все освоїла, зрозуміла процеси, то забракло нових вражень, масштабування, росту. Коли вода застоюється, вона стає затхлою й мутною — потрібен постійний рух, зміна, свіжі переживання. Я й зараз не можу довго бути на одному місці. Тиждень-два посиджу в кабінеті і знову у мандри. Втім, ціную свою працю на обидвох швейних фабриках — на «Лузі» й «Астроні». З ними вивчила легку промисловість, зрозуміла ринок, здобула ділові контакти, знайомства і, може, навіть і репутацію.
Першу власну справу заснувала разом з чоловіком — їхня фірма «Флекс» займалась домашнім текстилем. Починати з нуля було дуже складно, а для того, щоб не тільки працювати на податки, а й отримувати прибутки доводилось шукати нові шляхи розвитку.
— В якийсь момент я зрозуміла, що ПДВ «з’їсть» нам людські гроші, мушу щось робити, бо не зможу розрахуватися з постачальниками. Тоді я у колеги попросила японську вишивальну машинку за 60000 доларів з оплатою з розтермінуванням. Коли ж до нас ота машинка на баланс поступила, то вона врятувала наші майбутні прибутки. Безмежно вдячна людям, які мені довіряли і йшли на зустріч, — розповідає підприємиця.
Коли розпався шлюб, цей бізнес довелось закрити. Але Наталія не здалась, а навпаки — вирішила, що час брати справу у власні руки і шити вишиванки.
Біле полотно, на якому «вишивали» бізнес
Над назвою бренду довго міркували. Та за декілька місяців Наталія Яриш вирішила, що бренд носитиме назву Svarga:
— Мені казали, що слово тяжке, вибери щось інше. Та я вірила собі. Якщо мені подобається — значить, воно. Ми вибрали той варіант візерунку, що говорить про силу роду, зв’язок з минулим, з традиціями та цінностями. І це відчуття аж до мурах, коли я фізично відчуваю силу свого логотипу, розумію, що тільки такий шлях у минулому був правильним і вів прямо сюди, до саме цієї реалізації. Гадаю, людям написано їхній шлях, кожен має своє призначення. Та є вибір. Можна відмовитися від свого заради чужого. І це легко зробити. Тих манкуртів стільки, що хоч греблю гати.
Набагато складнішим є вибір залишатися на своїй дорозі і не зраджувати себе
Нині вишиванки бренду Svarga представлені на всіх популярних торгових майданчиках. Але на початках ще треба було завоювати ринок:
— Те, як ми росли, схоже на вишивання. Маєш біле полотно, на якому ще нічого немає. Береш нитки, голку — і стібок за стібком, інколи маленькими такими кроками йдеш вперед: команда, маркетинг, обладнання, виробництво, склади, операційка, створення колекцій, партнери. У нашій роботі сотні деталей, які потребують моєї постійної уваги як керівника. Особливо, коли потрібно бути ощадливими, бо мусимо самі заробляти гроші на розвиток. Можливо, з інвесторами було би швидше, але мені здається, що нам потрібен саме такий поступовий шлях.
Адже велике дерево росте поволі, воно вкорінюється і стає сильнішим. Заробили — вклали у виробництво, заробили — вклали у розвиток
Зараз у Наталії вже шість машинок і власні магазини. Розповідає, що помалу ставали унікальним явищем в сучасній Україні — не проєктом, не бізнесом, а частиною української культури.
Кризова ситуація як поштовх до дії
Згодом вдалося налагодили гуртові продажі. Але ж не буває все гладко. Бізнесу було дуже тяжко вижити під час ковіду. Продажі впали, але підприємство вижило. Здавалось, ніби бізнес адаптувався до нових умов, а тут — війна.
— Після 24 лютого наше виробництво трохи завмерло, ніхто не знав, куди рухатися, ненадовго ми взяли паузу в роботі. Десь через два тижні від початку повномасштабного вторгнення Наталія Яриш уклала договір з волонтерською організацією — і ми відшивали спальники для військових. Це тривало близько двох-трьох місяців, — розповідає керівниця відділу маркетингу бренду Юлія Васильчук.
Також з іншими виробництвами налагодили пошиття плитоносок. Крім того, відшивали шеврони, закривали інші запити військових, брали активну участь в благодійних аукціонах, де продавались вишиванки, а гроші йшли на допомогу військовим.
Після того, як виробництво почало-таки відновлюватись, постало питання, в якому напрямі рухатися далі. Адже чимало ідей, які планували втілити, були вже неактуальними, додає Юлія Васильчук:
— Ми вирішили, що будемо відтворювати вишиванки тих областей, які найбільше постраждали від війни. На той момент це були східні області України. І ще тоді дуже постраждав Яворівський полігон. Для нас це стало дуже великим шоком. А потім ми створили яворівську вишиванку.
Таким чином вирішили дати відсіч агресору. Так ми показували, що ми сильніші, що ми відроджуємось, відроджуємо нашу культуру і традиції
Зрештою народилась ідея колекції «Вишивана Україна», де будуть представлені всі 24 області. Презентація відбудеться цьогоріч у травні. Це новий досвід, кажуть на підприємстві, бо треба було відшуковувати орнаменти, притаманні тому чи іншому регіону:
— Ця колекція народжувалась методом спроб і помилок. До прикладу, ми просто шукали рандомні картинки в інтернеті, перевіряли, чи це дійсно та область, і бралися їх відтворювати, запускали у виробництво. Як вже потім зʼясувалось, деякі з цих взорів були авторськими, тож, щоб не порушувати авторське право, ми почали звʼязуватися з авторами. Тому, наприклад, за використання орнаменту на сорочці «Київщина» ми платимо роялті музею Гончара. Це, до слова, єдиний музей в Україні, який має ліцензійні права на свої експонати, тому ми уклали договір з ними.
Пам'ять роду й інтерес до українськості
Сьогодні інтерес до вишиванок дуже зріс. Чимало людей, які були змушені покинути свої домівки, часто розповідали про те, як до мінімуму речей клали свої вишиванки.
— Часто ми бачимо в наших магазинах таку тенденцію: клієнти найперше підходять до вишиванок саме свого регіону. Ймовірно, так на підсвідомому рівні працює памʼять роду або ж задіяні інші якісь ментальні процеси. Але неодноразово наші продавці помічали, що коли приходить людина з Львівщини, то найперше вона звертає увагу саме на львівську вишиванку. Вона може потім купити якусь іншу сорочку, але оце таке перше враження, перший потяг до свого рідного регіону є завжди, — кажуть працівники компанії.
Війна для бізнесу — це шалений виклик. Для тих, хто займається пошиттям одягу, дуже багато залежить від постачання тканин, фурнітури. До невизначеності додалися дефіцит пального, порушення логістики, відсутність електроенергії. Доводилось думати й про такі речі як генератори, аби виробництво не зупинялось. Довелося шукати нових постачальників тканин.
Водночас у світі зріс інтерес до України, до всього українського, адже про нашу країну говорили в усьому світі на всіх майданчиках, розповідає керівниця відділу маркетингу бренду Юлія Васильчук:
— Ми зрозуміли що нам потрібно включатись в цю течію, бо основною місією нашого бренду є те, щоб у кожного українця була вишиванка. Вона не обовʼязково має бути від Svarga. Але кожен повинен відчути цінність нашого національного одягу.
Ми хочемо показувати людям, що це — наша культура, наша спадщина, ми повинні її берегти і передавати наступним поколінням
Ми почали активно шукати орнаменти, розробляли авторські дизайни. Звичайно, не все було гладко, були і помилки. Але ми їх враховували і рухалися далі.
Восени 2022 року Svarga презентувала вишиванки родини Франка:
— Ми почали думати про якісь колаборації, щоб підтримувати не тільки свою діяльність, а й інших. До прикладу, ми звернули увагу на музеї, які теж потерпали від того, що українці припинили туди ходити. Тож ми розпочали співпрацю з домом Франка, нам дозволили використати відкриті фонди, і ми відтворили вишиванку родини Івана Франка. Пізніше ми зацікавились темою гуцульських кахлів і теж створили до Різдва колекцію з орнаментами цього культурного надбання.
Ще один напрямок роботи — творчі колаборації. До прикладу, парні вишиванки «Борщ», створені в тандемі з ресторатором, дослідником української кухні Євгеном Клопотенком. Нині — це один з найпопулярніших взорів вишивки від Svarga. З Євгеном Наталія Яриш, власниця бренду, познайомилась у черзі на кордоні, коли вирушала в одну із закордонних поїздок. Розговорилися. «Подібне притягує подібне», — часто каже жінка. Так і вийшло — погодились зробити разом щось цікаве, бо й Євген на кухні, і Наталія у вишивці доносять єдиний меседж — українська культура надзвичайна і різноманітна, про неї мають дізнатись якомога більше людей.
Згодом зʼявилась колекція «Довбуш» — серія вишиванок за мотивом фільму режисера Олеся Саніна.
Нині бренд Svarga сконцентрований на розвитку в Україні. Проте дуже багато вишиванок купують клієнти з-за кордону. Це й ті, хто давно емігрував з України, і ті, хто виїхав після лютого 2022 року.
— Зараз покупці дуже змінилися. Раніше вишиванка була святковим одягом, чимось таким, що одягається один раз на рік на якесь свято, а решту часу висить у шафі. Наша ж філософія — добротна повсякденність. Це одяг, який носиться постійно, бо він зручний, гарний і наш. І тепер все більше людей, які теж прагнуть цього, свідомо носять вишиванки і купують їх на всі випадки життя, — розповідає Юлія Васильчук.
Восени 2023-го року бренд Svarga відкрив свій другий магазин — цього разу у столиці. Але на цьому компанія не збирається зупинятися. У планах — відкриття ще одного магазину в столиці, а також в Одесі, Дніпрі та Івано-Франківську.
«Раніше вишиванка була святковим одягом, який одягається раз на рік на свято, а решту часу — висить у шафі. Наша ж філософія — добротна повсякденність. Це одяг, який носиться постійно, бо він зручний, гарний і наш», — засновниця бренду вишиванок Наталія Яриш
Протести фермерів на польсько-українському кордоні не вщухають. 23 лютого протестувальники знову висипали українське збіжжя, яке прямувало через Польщу транзитом до Німеччини. Однак вся ситуація на кордоні — частина загальноєвропейських протестів фермерів в ЄС і це питання не вирішується на рівні двох сусідніх країн, а має вирішуватися в Брюсселі. Адже на зниження цін на ринку вплинуло не так українське, як дешеве російське зерно та аграрна політика самого Євросоюзу. Як в Україні бачать витоки й причини цієї проблеми, який є вихід із ситуації, для видання Sestry розповів український економіст, експерт з продовольчих ринків Київської школи економіки Павло Мартишев.
Згідно з даними Євростату, у 2023 році закупівлі російського зерна зросли на 22% за місяць та в 10 разів за рік. Але Росія експортує зернові культури не тільки в ЄС, а й в Азію та на Близький Схід. І ці процеси також призводять до коливання цін в тому ж Євросоюзі, розповідає Павло Мартишев:
— Сьогодні насправді в світовій торгівлі взагалі не важливо куди йде зерно, адже тут діє принцип так би мовити, «сполученої посудини»: якщо Росія експортує зерно в Китай або на Близький Схід, то це значить, що більше зерна залишається в ЄС і, відповідно, ціни знижуються в самому Євросоюзі.
Можна говорити, що експорт російського загалом у світі опускає світові ціни
На російську агропродукцію досі не накладені санкції — і цього в принципі неможливо добитися:
— Чи можна заборонити зерно? Мабуть ні, бо це дуже чутливий продукт, який напряму стосується продовольчої безпеки. ООН підтримує Цілі сталого розвитку, де, власне, ціль номер 2 — припинення голоду. Тому міжнародна спільнота не може сприяти тому, щоб накласти санкції на російське зерно, яке дійсно годує багатьох людей. Це факт, який потрібно чітко розуміти. Зерно — це останнє, на що можна накладати санкції, тим більше, що ці обмеження не дуже-то й діють. Частка агропродукції в російському експорті не надто значна і це не дуже вплине на їхній бюджет, натомість викличе багато суперечок.
Ціна на зерно знижується у всьому світі, провадить Павло Мартишев. Це не тенденція Польщі чи Євросоюзу, те ж саме відбувається в Америці, Австралії. Ціни падають через великі врожаї, тому фермери страждають від низької прибутковості:
— Що ж стосується ЄС, то в 2023 вони дійсно збільшили закупівлю російського зерна, бо воно дешевше. Російська пшениця конкурентна й імпортери не дивляться на те, звідки вони його купують. Загалом в ЄС закупили 2,3 млн тонн російського зерна — це не дуже багато, але показник суттєвий. Більше всього придбала Іспанія, Італія, Греція, трішки Бельгія. В основному, йдеться про пшеницю й кукурудзу. По суті, світовий ринок інтегрований, а європейський ринок взагалі єдиний. Тому не важливо, куди Росія експортувала зерно — в Італію чи в Польщу, на польських фермерів це так само вплине.
Тож польські фермери мали б спитати в італійців, іспанців, чому вони заполоняють ринок дешевим російським зерном
Безпосередньо Польща з Росії здебільшого купувала гречку, а не пшеницю чи кукурудзу, бо в самій Європі цю культуру вирощують в невеликих об'ємах. Варто пам’ятати, що до повномасштабного вторгнення Україна також купувала з РФ та Білорусі цю продукцію.
Серед агротоварів Росія постачає на світові ринки зерно, соняшникову олію, ріпаковий шрот (макуху), який йде на корм тваринам, пшеницю. У менших об’ємах — кукурудзу і трохи ячменю.
Аграрна продукція займає не надто велику частку у російському експорті, особливо, якщо порівняти з енергоносіями. А ось куди ж саме спрямовуються кошти, виручені від експорту, точно сказати складно, пояснює експерт, однак, зрозуміло, що гроші розподіляються в бюджет РФ, а його значна частина, як відомо, йде на озброєння.
Звичайно, є ймовірність, що частина зерна, яке з Росії потрапило на європейський ринок, — крадене українське збіжжя. Проте це довести вкрай складно, говорить Мартишев:
— Ми не можемо говорити 100%, що РФ продає в Європу крадене українське зерно. За різними оцінками, вони вкрали від 5 до 10 мільйонів тонн нашого збіжжя. Є інформація, що його завели в Сирію. Але справа в тому, що технічно важко встановити де саме було вирощене зерно. Я читав про версію, що в порт «Роттердам» зайшла якась частина російської агропродукції і там є частина українського врожаю, але зерно однакове і це довести складно.
Що ж стосується протестів польських фермерів, додає експерт, то вони є частиною загальноєвропейського протесту аграріїв. Акції вже давно трусять європейські міста. Чого варті протести у Парижі, де фермери заливали вулиці перегноєм. Головна вимога — щоб уряд менше регулював і пом’якшив екологічні норми.
— Уряд ЄС хоче, щоб виробники менше використовували пестицидів, вирощували більш екологічну продукцію. Це призводить до підвищення витрат, а за таких низьких цін фермери не можуть собі дозволити збільшувати витрати. Фермери по всьому ЄС бунтують, вимагають субсидій, бо аграрна політика Євросоюзу дуже дотаційна і неефективна, вона штучно стимулює розвиток аграрного сектору за рахунок великих дотацій з бюджету. І через це виникло багато неефективних фермерів, у тому числі й у Польщі. Варшава у рамках спільної аграрної політики ЄС є нетто-бенефіціаром, тобто віддає в бюджет ЄС менше грошей, ніж отримує. А ось найбільшим нетто-реципієнтом є Німеччина — вона навпаки більше віддає в бюджет ЄС, ніж отримує.
Тому виникає питання, чому польські фермери, з одного боку, отримують від ЄС багато субсидій, а з іншого — порушують торгівлю між Україною і ЄС, яка регулюється на рівні Брюсселю, а не Варшави
Ніхто не дозволяв ухвалювати такі рішення щодо блокування українського зерна, тим більше, що воно йшло транзитом в Німеччину, а не мало осісти на польському ринку. Тут і є парадокс. Польські фермери хочуть більших субсидій, їм не подобається конкуренція з Україною в разі приєднання до ЄС. І це буде дуже важкий діалог — як приєднати українське сільське господарство (яке конкурентне і дуже ефективне) до європейського ринку. У тій же Польщі багато дрібних фермерів, які мають по 2-3 гектари землі, а на таких малих площах неефективно вирощувати зернові та олійні культури. Пшеницю, кукурудзу, соняшник вигідно вирощувати на площах від тисячі гектарів, тому дрібні фермери — нерентабельні, а вони хочуть конкурувати з українськими великими виробниками, хоч це по суті не їхній сектор.
Водночас в протестах польських фермерів є теж російський слід, додає Мартишев:
— Я не експерт в політології, але ми бачимо, що деякі учасники протестів пов’язані з російськими компаніями. РФ стимулює деякі партії в Польщі, підігріває антиукраїнські настрої. Також в Росії є кілька шкідливих наративів щодо українського агро: «Український врожай нічого не вирішує», «Україна не врятує Африку від голоду» і «Ваше зерно в Європі ніхто не чекає». Останній наратив в сьогоднішньому контексті ключовий, його почали просувати ще з початку 2000-х, коли почалися розмови про вступ України в ЄС. Тоді з’явилися повідомлення про те, що російське зерно — якісне, а українське — ні, і годиться тільки на корм свиням. В ЄС воно нікому не треба. І зараз росіяни просувають наратив, що це нижчий рівень, який не котується в ЄС.
Україна змушена постійно спростовувати тезу про низьку якість власного зерна. Зі слів міністра аграрної політики та продовольства України Миколи Сольського, багато європейських країн протягом останніх 5-7 років брали українське збіжжя, аби змішати зі своїм, щоб підняти якість. У минулому сезоні не було претензій від закордонних покупців до якості нашого зерна. Таке питання виникло лише раз, коли Словаччина знайшла в одній партії зерна з України залишки гербіцидів, які не використовуються в Європі. Також заяви про низьку якість зерна, яке торік надходило на експорт, спростували у Європейській зерновій асоціації:
«Всі вантажі будь-якого походження проходять перевірку, і наші члени відхиляють будь-які вантажі, які потенційно можуть мати негативний вплив на здоров’я людей і тварин. Цей суворий процес є частиною щоденної практики трейдерів COCERAL в рамках їхніх обов’язків з оцінки та управління ризиками», – йдеться в заяві COCERAL, яку оприлюднила Українська зернова асоціація.
Загалом, зазначає економіст Павло Мартишев, для того, щоб вирішити нинішню ситуацію, Євросоюз має розібратися самостійно, бо аграрна політика і економічне становище фермерів ЄС не є проблемою України чи предметом польсько-українських відносин. А заборонити купувати російське зерно, яке впливає на ринок, немає можливості, наголошує Мартишев:
— Не купувати російське зерно — це так не працює, європейцям однаково, звідки купувати. Але треба виходити на рівень ЄС, а не однієї країни. Питання польських фермерів — це внутрішня проблема Євросоюзу, а не проблема України. Брюссель має вирішити її самостійно та розібратися зі європейськими фермерами. Разом з тим треба говорити про лібералізацію торгівлі між Україною та ЄС, потрібен діалог про вільну торгівлю. А ось жорсткі заходи, як, наприклад, контрсанкції у вигляді блокування польських товарів, не спрацюють, а навпаки все порушать, бо ми займаємо низьку частку в польському експорті агропродукції. Водночас має йти мова про адаптацію аграрної політики ЄС до вступу України в ЄС.
«Питання польських фермерів — це внутрішня проблема Євросоюзу, а не проблема України. Брюссель має вирішити її самостійно та розібратися зі європейськими фермерами»
Уродженка Кривого Рогу Леся Кодацька у б’юті-бізнесі віддавна: ще у 2014 вона відкрила у своєму місті салон краси. А у 2023, під час повномасштабної війни, підприємиця вирішила розширити власну справу — і до салону краси додався ще й трихологічний центр. Постійні обстріли, періодична відсутність світла та води, вибиті у закладі шибки внаслідок вибухової хвилі — ніщо не завадило Лесі працювати, розвиватись та досягати поставлених цілей.
Через стреси в українців проблеми з волоссям
Трихологія як бізнес-напрямок зацікавила Лесю Кодацьку ще до початку вторгнення Росії в Україну. За її спостереженнями, багато українців зіткнулись з проблемою втрати волосся через наслідки коронавірусної інфекції:
— Під час пандемії COVID-19 чимало людей почали скаржитись на випадіння волосся, в тому числі й я. Бачила, що клієнти нашого салону запитують про процедури для його відновлення. Тому захотілося додати відповідний напрямок до переліку б’юті-послуг у салоні. Однак коли я заглибилась в цю тему, то зрозуміла, що тут потрібен медичний підхід. Вирішила відкрити цілий трихологічний центр. Але прийшла війна…
З початком війни запит на консультації трихолога лише зріс: через стреси у багатьох українців погіршилось самопочуття, а це, своєю чергою, позначилось й на зовнішньому вигляді.
— За час існування нашого салону краси ми і клієнтську базу напрацювали, і налагодили систему роботи. Але новий напрямок — це також нова цільова аудиторія. Наприклад, раніше до нас нечасто звертались чоловіки, а зараз серед нових клієнтів їх чимало.Також ми дещо змінили пріоритети роботи: якщо досі концепція була побудована навколо теми краси, то тепер акцент більше на здоров'ї. Наші клієнти — це люди, для яких важливо не просто «навести красу», — додає підприємиця.
Можливості під час війни
Кодацька зізнається: відкрити трихологічний центр — процес не з простих. Для цього необхідно отримати медичну ліцензію, залучити фахових лікарів. Окрім того, потрібно знати клінічні протоколи та розумітися на сучасних засобах і методах лікування.
— Наразі в Україні існує небагато методів лікування, які ухвалені Міністерством охорони здоров'я. Часто у наших лікарів просто «зв'язані руки», оскільки вони повинні лікувати згідно з чинним клінічним протоколом. І, відповідно, інколи не вдається розв’язати проблему тим же шляхом, яким це робитимуть в європейських чи американських центрах, де можливості значно ширші. Трихологічне лікування вимагає кваліфікованого підходу. Наприклад, деякі проблеми з волоссям можуть провокувати навіть хронічні захворювання, звичайними косметичними засобами тут не обійдешся. Отримання ліцензії МОЗ України [наявність ліцензії свідчить про те, що послуги закладу відповідають рівню, визначеному державою як необхідний. — Ред.] — ще не означає успіх нової справи.
Як зізнається Леся, їй дуже допомогла участь у ґрантових програмах — урядової «єРобота» та від БФ «Жіночі можливості в Україні». Завдяки такій підтримці вдалося написати ефективний бізнес-план, а ще — придбати необхідне обладнання для центру. Також підприємиця презентувала свій стартап в рамках акселераційної програми «Відважна» для українок, які заснували мікро- чи малий бізнес, або мріють розпочати власну справу.
Леся Кодацька не приховує: розширювати власний бізнес було не страшно, але не очікувала, що все вдасться реалізувати так швидко:
— У мене все склалось так, як ніби так і мало бути. На початку 2023 року стартувала акселераційна програма «Відважна», в якій я взяла участь. Я намагаюсь не пропускати подібні можливості, беру участь у різних навчаннях. У рамках презентації свого проєкту я вперше озвучила, що мені хочеться відкрити трихологічний центр з ліцензією МОЗ, в якому працювали би фахівці з медичною освітою. Тоді мені здавалося, що реалізація плану займе кілька років. Однак вже через два місяці я знайшла відповідне приміщення. Воно знаходиться навпроти мого салону і завжди мені подобалося. Одного дня я побачила, що там відкриті двері — зайшла і познайомилась з власником, він рідко бував на місці. Приміщення виявилось дуже красивим та світлим: мені всі «карти лягли» — йди і роби.
Трихологічний центр Лесі займає приміщення вдвічі більше, аніж її салон краси. Наразі у штаті працює трихолог, дерматолог, реабілітолог. Окрім того, бʼюті-послуги клієнтам закладу надають і перукарі:
— Ми намагаємось навчати наших майстрів так, щоб вони працювали не лише з позиції «гарно», але передусім, щоб це було «здорово». Ми не пропонуємо клієнтам процедури, які можуть негативно впливати на здоров'я шкіри голови й волосся. Трихологія — це вузька спеціалізація дерматології, яка потребує знань. Тому ми увесь час вдосконалюємось і заохочуємо наших спеціалістів постійно підвищувати свою кваліфікацію.
Без світла, води і вікон
Дніпропетровщину російські війська обстрілюють регулярно — ракетами та артилерією. У Кривому Розі, невдовзі після відкриття трихологічного центру Лесі Кодацької, стався «приліт»: ворожа ракета впала поряд із закладом, вибуховою хвилею вибило всі шибки:
— Був дуже потужний вибух, не залишилось жодного вцілілого вікна. Лише у той день, коли служби розгрібали завали, ми не працювали. А вже з наступного — приймали клієнтів. Ані дня без роботи, усе відбудували власним коштом.
Провадити бізнес в Україні під час війни — це не лише постійні загрози ракетних обстрілів, але теж періодична відсутність світла та води, додає бізнесвумен:
— Після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС, у Кривому Розі не було води. Нам тоді ще відносно «пощастило», адже саме в нашому районі водопостачання працювало, але з перебоями. Зі світлом була та ж історія. Ми мусили підлаштовуватись під обставини. Тож першочергово вирішили питання з генераторами. У нас, мабуть, вже нікого не здивуєш тим, що бізнес продовжує працювати навіть за відсутності електропостачання.
Війна — це страшно, але ще страшніше — нічого не робити
У трихологічному центрі Лесі Кодацької клієнтам підбирають не лише необхідні лікувальні, але також й доглядові засоби. Уся наявна у них косметика проходить особливий відбір.
— Ми працюємо лише з тією доглядовою косметикою, яка сертифікована в Україні. Окрім того, для нас дуже важливо, щоб ця косметика не була завезена через РФ, щоб це не були бренди, які підтримують країну-агресорку, або ж бренди, які досі не вийшли з російського ринку. Це дещо обмежує у підборі продукції, однак така наша свідома позиція, — розповідає жінка.
Війна, а також інші зовнішньополітичні обставини впливають і на логістику постачання необхідних для бізнесу обладнання, матеріалів та засобів. Затримки відбуваються через зміну торгових шляхів, порушення логістичних ланцюжків, а також через блокування польськими перевізниками кордону з Україною.
Попри усі виклики, Леся Кодацька переконує, що не шкодує про своє рішення розширювати бізнес у прифронтовому регіоні:
— Коли я планувала проєкт, у мене було чимало страхів, сумнівів. Я думала: «Господи, що я роблю, коли тут небезпечно навіть спати лягати». Але якщо ти ухвалюєш рішення не сидіти склавши руки, то треба рухатись вперед. Ми не знаємо, як довго триватиме уся ця ситуація. Але ми вже ніколи не повернемось у ті довоєнні чи доковідні, чи ще якісь часи. Люди продовжували жити у будь-якій ситуації.
Тим, хто сумнівається у доцільності своєї справи, Леся Кодацька радить прислухатись, до чого лежить душа. І діяти:
— Мені було дуже страшно втратити час, «законсервуватися». Зараз я дуже рада, що йшла вперед незважаючи ні на що. Можливо, я це робила для того, щоб не збожеволіти від страху, але це мене і врятувало. Бо сидіти склавши руки — не моя тактика.
«Можливо, я це робила для того, щоб не збожеволіти від страху, але це мене і врятувало. Бо сидіти склавши руки — не моя тактика», — бізнесвумен з Кривого Рогу Леся Кодацька
Харків'яни Анастасія та Андрій Бурзі ще у 2019 році заснувала свій сімейний бізнес — виготовлення інтер'єрних свічок, який розвивався, як і годиться авторським стартапам: через пошук власної ідеї, набиваючи гулі на своїх же помилках, з пошуком нових ринків та нових підходів. Але повномасштабна війна не просто зіпсувала бізнес — вона знищила все, що так плекалось роками. Причому не допомогло й те, що виробництво було розділене між двома регіонами: у вогні війни опинились обидва цехи, які довелося відновлювати з нуля.
Бренд інтерʼєрних свічок WOOD MOOD — авторська розробка, в якій використана запатентована технологія родини Бурзі. Головна особливість — екологічність та багаторазове використання. Свічниками слугують дерев'яні «кругляки», в які закладаються зʼємні картриджі з гнотом (теж авторська розробка. — Авт.), заповнені бджолиним воском. Розмір отворів у дерев'яній підставці вирахуваний так, аби деревина не зайнялася, а дно захищене глиняною підставкою. Коли догорає гніт, свічка згасає в денці, а дерево не горить.
2019: час народження ідеї
Родина Бурзі давно живе за принципом екологічного і свідомого споживання. До 2019-го Андрій працював морським офіцером, по декілька місяців перебував у рейсах. На той момент родина вже виховувала трьох дітей (нині в сімʼї вже четверо дітей. — Авт.) і поставало питання, як більше часу проводити разом і реалізовувати себе.
— Ми з чоловіком, по-перше, хотіли спробувати себе у підприємництві і започаткувати свою нову історію. А, по-друге, нам дуже принципово втілювати власні ідеї, створювати щось власне, а не реалізовувати чиюсь вже готову бізнес-модель, — розповідає Анастасія.
На одному з ютуб-шоу жінка почула фразу «фінська свічка». Зʼясувалось, що це зовсім не свічка, а поліно, яке можна використовувати як переносний мангал.
— Я замислилась над тим, що буде дуже красиво, якщо зробити свічку в дереві. Ми чесно почали щось таке шукати і не знайшли подібних варіантів. Так взяли челендж на її виготовлення, — пригадує співзасновниця бренду WOOD MOOD.
Нині, каже підприємиця, важко пригадати, скільки було спроб, аби врешті отримати бажаний результат. Особливо було складно з пошуком… дров. Переважно для свічок використовують клен, який часто видаляють під час санітарних рубок і пускають на дрова.
— Було важко пояснити, навіщо нам потрібні дрова саме певного діаметру. А потім ще роз'яснювати, для чого нам в них потрібні отвори. Згодом Андрій уже почав працювати як інженер, щоб зробити таку свічку безпечною. Для нас це було і досі є дуже важливим, бо на той момент у нас було вже троє дітей, і ми максимально відповідально підходили до речей, які знаходяться вдома. Вони повинні бути безпечними, екологічними — не повинно бути жодної хімії. Всі ці підходи лягли у створення нашого продукту. Наступний челендж — ми почали шукати фермерів, які виробляють справжній бджолиний віск, чистий, без хімічного очищення. Адже при горінні не виділяються жодні шкідливі речовини. Також треба було зробити так, щоб дерево не зайнялося. І для цього не треба було б обробляти його жодними хімічними речовинами, — провадить Анастасія.
Кінець 2019-го: перший повний солдаут
Коли ідею реалізували-таки, дійшла справа й до продажу. Вирішили розпочати з виставок. Першою стала виставка «Всі. Свої» в Києві. Там всю партію продали за два дні, а ще запропонували спробувати свої сили і представити продукцію у Франкфурті на Christmasworld (найбільша виставка різдвяного декору у Європі. — Авт.).
Таким чином на самому старті компанія почала орієнтуватися на експорт. Ідея дуже «залетіла» покупцям: оригінальна подача, яка підійде до сучасного інтер'єру, екологічність, ресайклінг (свічка багаторазова, у деяких моделях можна самостійно замінити картридж, деякі можна переслати на перезаливку в майстерню. — Авт.).
2021: переїзд
Родина Бурзі вирішила переїхали з Харкова до Гостомеля. Бізнес почав розширюватися, наймали нових працівників. У Харкові вирішили залишити робочу майстерню, де займалися підготовкою дерев'яних свічників. Для них використовували матеріали, які залишилися від санітарних рубок місцевих парків чи якихось ділянок, які треба було звільнити від дерев. Фактично для свічок використовують матеріали, які йшли на дрова, але у майстерні Бурзі отримали «нове життя».
У Гостомелі ж організували «чисту» свічкову майстерню. Тут вже стояв стійкий запах бджолиного воску і натуральних ефірних олій. Працівники заливали свічки, формували картриджі, чіпляли бирки і пакували до відправки.
2022: вогонь війни
Далі мала б бути розповідь про те, як бізнес розширювався, як збільшувався штат і як зʼявлялися нові продукти. Але тут сталось 24 лютого 2022 року. Матеріали, які завдяки авторським розробкам берегли свічки від вогню, у прямому сенсі згоріли від наслідків обстрілів.
— Робочий цех був розташований на Білгородському напрямку, тож 24-го лютого у нас було вже все заблоковане. Ми до останнього сподівалися, що майстерня уціліє. Але не пощастило, від неї не залишилось і сліду… А свічкова майстерня в Гостомелі… її розграбували. Причому винесли все: винесли обладнання, свічки, найменші інструменти. Залишилось голе приміщення. І якщо свічкову майстерню після деокупації ми змогли відновити, то робочий цех вже було не відродити. Тож ми почали все спочатку. Зараз він розташований в Харкові, проте вже в місті, у більш безпечній зоні. Ми не рахували збитків, бо це просто нічого б не дало крім поганих думок, а вирішили, що будемо працювати і рухатися далі, — додає Анастасія.
Але навесні 2022-го такого розуміння ще не було. Харків — у вогні. Київ — в облозі. Гостомель — в окупації.
— У березні 2022-го ми не знали, чи все це взагалі комусь буде потрібне. Експортні контракти були призупинені і відкладені. А чи потрібна комусь наша продукція в Україні? Я ніколи не забуду, як у березні на сайт почали надходити замовлення на картриджі і свічки. З України! На жаль, тоді ми не могли їх виконати. Але, знаєте, це надзвичайно надихає. У березні, у розпал російського вторгнення комусь виявились потрібними наші свічки, — пригадує підприємиця.
У тому ж таки березні зривалась виставка у Франції MAISON&OBJET. Готових свічок немає, сировини немає, місця для виготовлення — теж. Але на пошті дивом залишилась партія товару, яку 23 лютого не відправили партнерові. І так навесні 2022-го бренд зміг презентувати себе в Парижі. Тоді це було дещо більше, ніж просто комерція чи маркетинговий захід. Тоді українці навіть у такий спосіб заявляли: ми живі, ми боремось і будемо боротися!
Завдяки партнеру з Луцька, з яким співпрацювали раніше за іншим проєктом, частину майстерні вдалося організувати на Волині. Тут навіть було деяке обладнання, дещо вдалося докупити. Вже після деокупації повернулися до Гостомеля і використовували залишки.
— Фермерське бджолярське господарство, з яким ми працювали у 2021 році, перестало працювати. Воно було розташоване на кордоні Сумської області. Так само з деревиною. Адже ми вручну відбираємо ті зразки, які нам підходять, нам потрібна деревина певного діаметра, розміру, зовнішнього вигляду. Це все — ручна селекція, тому дуже важко було минулої зими, коли навалилися ці проблемні моменти і одночасно виріс попит. Більш того, на виробництві ми використовуємо електрику, тож в час, коли свічки українцям були чи не найбільш потрібні, ми мали проблеми з виробництвом через блекаут і постійні відключення. Минула зима була доволі непростим випробуванням. Але ми не фокусуємось на тому, що саме треба подолати, а просто долаємо і йдемо далі, зосереджуємось на тому, що хочемо досягти, — розповідає Анастасія.
2023: рік відновлення
Найперше завдання було — відновити виробництво. Свічкову майстерню вдалося відродити завдяки гранту від GIZ (Німецьке товариство міжнародного співробітництва. — Авт.). Потім повернулися до виробництва деревʼяних елементів, хоч в Харкові все було дуже непередбачувано: дуже велика територія замінована, нестача персоналу, проблеми з постачанням.
Наступний крок — відродити і розвивати експортний напрямок, щоб залучати іноземні кошти в економіку країни. Для цього компанія бере участь у міжнародних виставках. Звісно, не без допомоги. Завдяки Програмі USAID «Конкурентоспроможна економіка України» та підтримці Українського центру сприяння інвестиціям та торгівлі (ITFC) на початку 2023 року продукція WOOD MOOD була презентована на колективних стендах трьох міжнародних виставок Ambiente, Las Vegas Winter Market та Culture of Care.
А вже у серпні 2023-го бренду вдалося потрапити на виставку FORMEX у Стокгольмі (Швеція)
Загалом продукція WOOD MOOD нині є в оселях мешканців різних країн світу. Дехто з клієнтів купує українські свічки після презентацій на виставках. Дехто дізнається від знайомих. Негласними амбасадорами бренду стали клієнти-українці, які виїхали за кордон і які досі замовляють продукцію.
— Я б дуже хотіла подякувати нашим клієнтам. Тому що вони своєю любовʼю нас підтримували в ці нелегкі часи. Коли в різні країни їдуть змінні картриджі до свічок, то ми розуміємо, що з тією невеликою кількістю речей люди взяли з собою й наші свічки. І це просто пряме влучання в серце, це дає натхнення працювати, — каже Анастасія.
2024: рік нових планів
Ще на 2023 рік в компанії планували вийти на нові ринки, хоч і до війни продукція WOOD MOOD продавалась в Європі, Гонконзі, ОАЕ.
Як би там не було, але попит і купівельна спроможність українців все одно скоротилися. Тож експорт — це точно той напрямок, який треба розвивати. Завдяки гранту від USAID компанія почала роботу над реєстрацією торгової марки у США та країнах Бенілюксу. Але оскільки відновлення виробництва забрало надто багато часу і зусиль, це — пріоритетні плани на 2024 рік.
— Також ми вирішили розширити нашу лінійку і плануємо виробляти домашній декор з екологічних матеріалів. Але все це потребує підготовки виробничих потужностей, — резюмує співзасновниця бренду.
Нові часи — нові можливості
Сьогодні гранти для українців — один з варіантів, як розпочати або відновити свій бізнес.
До прикладу, як повідомляє Міністерство економіки України, від початку дії урядової грантової програми єРобота на кінець листопада 2023 року держава інвестувала в розвиток малого та середнього бізнесу через гранти 5 млрд гривень:
— Це інвестиції в створення тисяч нових малих і середніх підприємств, в масштабування бізнесу діючих компаній, а також це понад 35 тисяч нових робочих місць для українських громадян.
Чимало інформації про грантові можливості зібрані в сервісі Дія.Бізнес. Йдеться не лише про державні програми, а й допомогу від донорських організацій.
Частина грантів спрямовані на розвиток жіночого підприємництва. До слова, у 2023 році в Україні зросла частка жінок серед фізичних осіб-підприємців. Згідно з даними сервісу Опендата, від початку року жінки в Україні відкрили 154 тисячі нових ФОПів та очолили понад 10 тисяч нових компаній. Загалом з лютого 2023 року кожен другий новий ФОП в Україні відкривають жінки, наразі на жінок припадає 60% нових підприємців. Для порівняння, у 2021 нові бізнеси, відкриті жінками, складали 49% від загальної кількості.
«Минула зима була непростим випробуванням. Але ми не фокусуємось на тому, що треба подолати, а просто долаємо і йдемо далі, зосереджуємось на тому, що хочемо досягти», — підприємиця Анастасія Бурзі
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.