Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Від початку повномасштабного вторгнення Україна атакувала понад двадцять НПЗ у десяти російських регіонах. Їхня загальна переробна потужність — 192 мільйони тонн нафти на рік. Таким чином, з ладу виведено 14% нафтопереробних потужностей Росії, пише Bloomberg, посилаючись на оцінки Пентагону. Скільки збитків завдали російській економіці атаки по НПЗ, чому в США не в захваті від цієї української тактики і чому попри західні санкції Росія продовжує щомісяця заробляти на нафті мільярди доларів — про це і не тільки Sestry поговорили з доктором економічних наук, професором Олександром Савченком.
Катерина Трифоненко: Наскільки ефективна українська тактика атакувати російські НПЗ?
Олександр Савченко: Як на мене, вона найефективніша з усіх можливих. Руйнування російських нафтопереробних потужностей веде до дефіциту нафтопродуктів для сільського господарства, армії, промисловості і населення — з одного боку. З іншого — збільшує пропозицію сирої нафти на світових ринках, тому що те, що вони не можуть переробляти, мають продавати. Збільшення пропозиції веде до зменшення цін на нафту, і зараз ми спостерігаємо такий тренд, що майже три тижні йде тенденція до зменшення цін на нафту.
Якщо ми говоримо про збитки для російської економіки, про які цифри йдеться, наскільки вони відчутні для Росії?
Перше: переробка нафти на нафтопродукти і продаж нафтопродуктів – це набагато рентабельніша операція, ніж продаж сирої нафти. Тут важко виміряти в абсолютних цифрах, тому що різні сорти нафти, різні продукти нафтопереробки: дизель, керосин, бензин різної якості. Якщо оцінювати в цифрах, можна сказати, що мова йде про 2-3 мільярди доларів. Ніби невелика сума, але все ж істотна.
Другий вид збитків — це дефіцит нафтопродуктів. Його важко оцінити, адже у РФ були запаси.
Росія — це країна, яка приділяє велику увагу запасам всього: харчів, зерна, нафти, нафтопродуктів. Якщо оцінювати в місяцях, десь 2 місяці РФ могла би жити без постачання нафтопродуктів
Але зараз запаси зменшуються. На жаль, тут спрацювала помилкова політика США, які дуже безапеляційно давали поради припинити бити по нафтопереробці. Ця політика дала російській нафтопромисловості десь місяць, щоб захистити свою нафтопереробку засобами ПВО різної якості плюс вони механічно захищають ключові технологічні елементи, зокрема, сітками від дронів. Це більш-менш ефективно. Тому зараз коефіцієнт корисної дії наших ударів по нафтопереробці став меншим. І зараз така тактика — нищити запаси нафти і нафтопродуктів. Їх захистити значно важче. Це дуже великі резервуари. У принципі, їх можливо закрити тільки засобами ППО, а механічно це неможливо. Можна так сказати, що американці врятували нафтопереробку Росії — і це призвело до того, що обвал цін на нафту не такий стрімкий.
Таким чином ця наша правильна тактика не стала стовідсотково ефективною. Якщо США дозволять бити по російській нафтопереробці американськими ракетами, то виправити ситуацію можна досить швидко. Якщо ми зараз знищували 14% нафтопереробки, це не критично. Якщо б ми знищували більше 50%, війна б зупинилася. Тому що постачання нафтопродуктів по всіх критичних системах Росії стало б просто неможливим.
І от так американці врятували Росію від поразки в цій війні. Якийсь панічний страх перед крахом режиму Путіна все ж таки продовжує існувати у США
Звідки береться цей страх? Чому США не розглядають сценарій остаточної поразки Росії?
Важко сказати зі стовідсотковою впевненістю, але всім загальновідомі страхи Білого дому перед крахом путінського режиму. Мені здається, це відбувається не без участі російських агентів впливу і корисних ідіотів. Корисні ідіоти просуваються на якісь посади, а потім діють нерішуче, коли навпаки потрібна рішучість. Також я думаю, що вплив російських агентів в Америці хоч і менший, ніж в Україні, але присутній. І там працює досить професійна агентура — вона є в парламенті, в Білому домі, я допускаю, навіть і в Пентагоні. Вони дуже добре знають особливості бюрократичної машини, страхи, зокрема й Байдена, його фобії чи слабкі місця і туди б'ють. Потім Америка виправляє помилки, але час вже пішов. Зараз, скажімо, вже немає такої заборони бити українськими дронами по нафтопереробці, але росіяни встигли її захистити. Цей місяць мав вирішальне значення.
Якби інтенсивність знищення була така, як на початку наших атак, то допускаю, якщо не 50, то процентів 30 індустрії ми могли б знищити на певний час. Все це можна відновити, але на це треба час — десь півроку, а десь і рік
Чому США змінили публічну риторику і в інформаційному просторі відмовились від критики українських ударів по російських об’єктах?
Був вплив американського суспільства, науковців, були статті в солідних виданнях з роз’ясненнями. Я, наприклад, теж люблю писати. Пишу пости, пишу листи і там довожу математично, що з кожним процентом знищеної російської нафтопереробки ми збільшуємо постачання нафти на світовий ринок. Чим більше товару, тим менша на нього ціна. Це загальновідомий факт — і не треба бути великим економістом, щоб дійти до такого висновку. Тож впливові журнали, впливові think-tanks почали вказувати на помилки Білого Дому, що, навпаки, — знищення російської нафтопереробки веде до зменшення цін на нафту і це потрібно тому ж Байдену, щоб мати шанс бути обраним.
І тому вони визнали свою помилку, не публічно, але зняли це застереження. Чекаємо, щоб вони зняли ще й заборону на удари американською зброєю по російських військових й об'єктах критичної інфраструктури. Тоді це буде кінець війни. Її можна закінчити буквально за місяць. Рашистська логістика з плечем не як зараз 70-80 кілометрів, а 300 кілометрів, працювати не зможе. У них не вистачить машин, я скажу навіть — водіїв не вистачить, тому що одне за 70 кілометрів постачати наряди, живу силу, харчі на фронт і зовсім інше — 300 кілометрів. Це по суті крах.
І всього цього можна досягти навіть без збільшення додаткових озброєнь, а треба ухвалювати раціональні, правильні рішення, яких зараз у Штатів теж дефіцит
Попри західні санкції Росія продовжує заробляти на нафті: у лютому це було 10 мільярдів доларів, у квітні — 14 мільярдів. Виглядає так, що росіяни навчались обходити всі ці обмеження. Як цьому протидіяти?
Росія навчилася обходити санкції з двох причин. Перша — коли запроваджувалось те чи інше обмеження, не були чітко визначені органи влади ні в Євросоюзі, ні в США, які мали б відстежувати й контролювати ці процеси і протидіяти обходу санкцій. Це була величезна помилка, яка зробила з обмежень просто побажання. Тобто американці бажали би, щоб, наприклад, нафта продавалася дешевше за 60 доларів. Американці бажали би, щоб європейські структури не купували нафту. Але не було органа, який би чітко визначав би — працює санкція чи ні. А якщо не працює, то чому і що треба зробити, щоб вона запрацювала. В останні декілька місяців з’явились насамперед спонтанні рішення Штатів, які надсилають своїх представників в країни, які допомагають Росії обходити санкції, але системи все ще немає.
І найголовніше, чому санкції не працюють — мають бути чітко окреслені покарання для тих, хто сприяє обходу санкції чи їх порушує
В останні 2-3 місяці щось відбувається. Євросоюз дозволив притягати навіть до кримінальної відповідальності людей, які сприяють обходу санкції. У Штатів така можливість була і раніше, в них екстериторіальна дія американського права, вони можуть арештувати будь-кого на будь-якій території, хто порушує американські закони, а санкція — це як закон.
І покарання має бути не лише адміністративно-економічним, але й кримінальним — і така можливість вже є, але прецедентів ми не ще бачили. Так само я, наприклад, не знаю, як будуть карати банк чи компанію, яка допомагає обходити санкції або не виконує санкційні вимоги. Бо штраф дуже великий, у 100 разів більше, ніж операція. Провели операцію на мільйон, значить 100 мільйонів покарання цій організації чи тотальна заборона на обіг акцій — є багато методів. І третє, треба карати країни, які сприяють обходу санкцій: Казахстан, Туреччина, з Китаєм працюють середньоазійські республіки. Якби для них була розроблена система покарань, то обмеження працювали б набагато ефективніше. Якщо взяти санкційний тиск за 100 відсотків, то зараз його ККД (коефіцієнт корисної дії) — 10-15%. А якщо б санкції застосовувати правильно, то ККД був би десь на рівні 80-90%. Знову ж таки, все в руках американців і Євросоюзу.
І, очевидно, треба застосовувати нові й нові санкції, тому що російська економіка дуже адаптивна. Щойно вони адаптувалися до одних санкцій, відразу потрібні інші — це має бути безперервний процес
Якщо, скажімо, Штати захочуть закінчити війну, у них і в Європейського Союзу є всі можливості зробити це за 2-3 місяці. Також це була тотальна помилка Заходу, що вони боролись з імпортом російської продукції, а треба боротися з експортом. Скажімо, 30% мита на весь російський експорт, а країни, які не будуть дотримуватись, підпадають під вторинні санкції США. Америка може накласти мита на торгівлю з цими країнами. Так, як вони душать Китай, так можуть душити будь-яку іншу країну. Це вже може призвести до колапсу експорту з Росії. Чи можна просто потерпіти, закрити всі коррахунки і забрати всі залишки на цих коррахунках всіх російських банків та заборонити їм працювати з євро, доларом. Це був би тотальний крах банківської системи. Звісно, це ризики.
Треба збільшити запаси газу й нафти, розконсервувати свердловини в Сполучених Штатах. Тобто треба виключити Росію зі світової торгівлі
Чи заборонити всім російським кораблям, автомобілям, літакам заходити в порти за межами Росії — це був би колапс зовнішньої торгівлі. За таких умов РФ проіснувала б місяці два — максимум. Є багато дуже дієвих інструментів для припинення війни і придушення Росії, але поки що Захід застосовує так би мовити вагітні санкції і системи покарання — дуже-дуже помірковано, потрошку. Нікого не арештували, нікого до в'язниці не посадили. Зовсім по-іншому вони працюють, як, наприклад, хтось посягає на американський фондовий ринок — там зразу ФБР, тюрма і на цьому все закінчується. А тут поки що все якось не так іде.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Від початку повномасштабного вторгнення Україна атакувала понад двадцять НПЗ у десяти російських регіонах. Їхня загальна переробна потужність — 192 мільйони тонн нафти на рік. Таким чином, з ладу виведено 14% нафтопереробних потужностей Росії, пише Bloomberg, посилаючись на оцінки Пентагону. Скільки збитків завдали російській економіці атаки по НПЗ, чому в США не в захваті від цієї української тактики і чому попри західні санкції Росія продовжує щомісяця заробляти на нафті мільярди доларів — про це і не тільки Sestry поговорили з доктором економічних наук, професором Олександром Савченком.
Катерина Трифоненко: Наскільки ефективна українська тактика атакувати російські НПЗ?
Олександр Савченко: Як на мене, вона найефективніша з усіх можливих. Руйнування російських нафтопереробних потужностей веде до дефіциту нафтопродуктів для сільського господарства, армії, промисловості і населення — з одного боку. З іншого — збільшує пропозицію сирої нафти на світових ринках, тому що те, що вони не можуть переробляти, мають продавати. Збільшення пропозиції веде до зменшення цін на нафту, і зараз ми спостерігаємо такий тренд, що майже три тижні йде тенденція до зменшення цін на нафту.
Якщо ми говоримо про збитки для російської економіки, про які цифри йдеться, наскільки вони відчутні для Росії?
Перше: переробка нафти на нафтопродукти і продаж нафтопродуктів – це набагато рентабельніша операція, ніж продаж сирої нафти. Тут важко виміряти в абсолютних цифрах, тому що різні сорти нафти, різні продукти нафтопереробки: дизель, керосин, бензин різної якості. Якщо оцінювати в цифрах, можна сказати, що мова йде про 2-3 мільярди доларів. Ніби невелика сума, але все ж істотна.
Другий вид збитків — це дефіцит нафтопродуктів. Його важко оцінити, адже у РФ були запаси.
Росія — це країна, яка приділяє велику увагу запасам всього: харчів, зерна, нафти, нафтопродуктів. Якщо оцінювати в місяцях, десь 2 місяці РФ могла би жити без постачання нафтопродуктів
Але зараз запаси зменшуються. На жаль, тут спрацювала помилкова політика США, які дуже безапеляційно давали поради припинити бити по нафтопереробці. Ця політика дала російській нафтопромисловості десь місяць, щоб захистити свою нафтопереробку засобами ПВО різної якості плюс вони механічно захищають ключові технологічні елементи, зокрема, сітками від дронів. Це більш-менш ефективно. Тому зараз коефіцієнт корисної дії наших ударів по нафтопереробці став меншим. І зараз така тактика — нищити запаси нафти і нафтопродуктів. Їх захистити значно важче. Це дуже великі резервуари. У принципі, їх можливо закрити тільки засобами ППО, а механічно це неможливо. Можна так сказати, що американці врятували нафтопереробку Росії — і це призвело до того, що обвал цін на нафту не такий стрімкий.
Таким чином ця наша правильна тактика не стала стовідсотково ефективною. Якщо США дозволять бити по російській нафтопереробці американськими ракетами, то виправити ситуацію можна досить швидко. Якщо ми зараз знищували 14% нафтопереробки, це не критично. Якщо б ми знищували більше 50%, війна б зупинилася. Тому що постачання нафтопродуктів по всіх критичних системах Росії стало б просто неможливим.
І от так американці врятували Росію від поразки в цій війні. Якийсь панічний страх перед крахом режиму Путіна все ж таки продовжує існувати у США
Звідки береться цей страх? Чому США не розглядають сценарій остаточної поразки Росії?
Важко сказати зі стовідсотковою впевненістю, але всім загальновідомі страхи Білого дому перед крахом путінського режиму. Мені здається, це відбувається не без участі російських агентів впливу і корисних ідіотів. Корисні ідіоти просуваються на якісь посади, а потім діють нерішуче, коли навпаки потрібна рішучість. Також я думаю, що вплив російських агентів в Америці хоч і менший, ніж в Україні, але присутній. І там працює досить професійна агентура — вона є в парламенті, в Білому домі, я допускаю, навіть і в Пентагоні. Вони дуже добре знають особливості бюрократичної машини, страхи, зокрема й Байдена, його фобії чи слабкі місця і туди б'ють. Потім Америка виправляє помилки, але час вже пішов. Зараз, скажімо, вже немає такої заборони бити українськими дронами по нафтопереробці, але росіяни встигли її захистити. Цей місяць мав вирішальне значення.
Якби інтенсивність знищення була така, як на початку наших атак, то допускаю, якщо не 50, то процентів 30 індустрії ми могли б знищити на певний час. Все це можна відновити, але на це треба час — десь півроку, а десь і рік
Чому США змінили публічну риторику і в інформаційному просторі відмовились від критики українських ударів по російських об’єктах?
Був вплив американського суспільства, науковців, були статті в солідних виданнях з роз’ясненнями. Я, наприклад, теж люблю писати. Пишу пости, пишу листи і там довожу математично, що з кожним процентом знищеної російської нафтопереробки ми збільшуємо постачання нафти на світовий ринок. Чим більше товару, тим менша на нього ціна. Це загальновідомий факт — і не треба бути великим економістом, щоб дійти до такого висновку. Тож впливові журнали, впливові think-tanks почали вказувати на помилки Білого Дому, що, навпаки, — знищення російської нафтопереробки веде до зменшення цін на нафту і це потрібно тому ж Байдену, щоб мати шанс бути обраним.
І тому вони визнали свою помилку, не публічно, але зняли це застереження. Чекаємо, щоб вони зняли ще й заборону на удари американською зброєю по російських військових й об'єктах критичної інфраструктури. Тоді це буде кінець війни. Її можна закінчити буквально за місяць. Рашистська логістика з плечем не як зараз 70-80 кілометрів, а 300 кілометрів, працювати не зможе. У них не вистачить машин, я скажу навіть — водіїв не вистачить, тому що одне за 70 кілометрів постачати наряди, живу силу, харчі на фронт і зовсім інше — 300 кілометрів. Це по суті крах.
І всього цього можна досягти навіть без збільшення додаткових озброєнь, а треба ухвалювати раціональні, правильні рішення, яких зараз у Штатів теж дефіцит
Попри західні санкції Росія продовжує заробляти на нафті: у лютому це було 10 мільярдів доларів, у квітні — 14 мільярдів. Виглядає так, що росіяни навчались обходити всі ці обмеження. Як цьому протидіяти?
Росія навчилася обходити санкції з двох причин. Перша — коли запроваджувалось те чи інше обмеження, не були чітко визначені органи влади ні в Євросоюзі, ні в США, які мали б відстежувати й контролювати ці процеси і протидіяти обходу санкцій. Це була величезна помилка, яка зробила з обмежень просто побажання. Тобто американці бажали би, щоб, наприклад, нафта продавалася дешевше за 60 доларів. Американці бажали би, щоб європейські структури не купували нафту. Але не було органа, який би чітко визначав би — працює санкція чи ні. А якщо не працює, то чому і що треба зробити, щоб вона запрацювала. В останні декілька місяців з’явились насамперед спонтанні рішення Штатів, які надсилають своїх представників в країни, які допомагають Росії обходити санкції, але системи все ще немає.
І найголовніше, чому санкції не працюють — мають бути чітко окреслені покарання для тих, хто сприяє обходу санкції чи їх порушує
В останні 2-3 місяці щось відбувається. Євросоюз дозволив притягати навіть до кримінальної відповідальності людей, які сприяють обходу санкції. У Штатів така можливість була і раніше, в них екстериторіальна дія американського права, вони можуть арештувати будь-кого на будь-якій території, хто порушує американські закони, а санкція — це як закон.
І покарання має бути не лише адміністративно-економічним, але й кримінальним — і така можливість вже є, але прецедентів ми не ще бачили. Так само я, наприклад, не знаю, як будуть карати банк чи компанію, яка допомагає обходити санкції або не виконує санкційні вимоги. Бо штраф дуже великий, у 100 разів більше, ніж операція. Провели операцію на мільйон, значить 100 мільйонів покарання цій організації чи тотальна заборона на обіг акцій — є багато методів. І третє, треба карати країни, які сприяють обходу санкцій: Казахстан, Туреччина, з Китаєм працюють середньоазійські республіки. Якби для них була розроблена система покарань, то обмеження працювали б набагато ефективніше. Якщо взяти санкційний тиск за 100 відсотків, то зараз його ККД (коефіцієнт корисної дії) — 10-15%. А якщо б санкції застосовувати правильно, то ККД був би десь на рівні 80-90%. Знову ж таки, все в руках американців і Євросоюзу.
І, очевидно, треба застосовувати нові й нові санкції, тому що російська економіка дуже адаптивна. Щойно вони адаптувалися до одних санкцій, відразу потрібні інші — це має бути безперервний процес
Якщо, скажімо, Штати захочуть закінчити війну, у них і в Європейського Союзу є всі можливості зробити це за 2-3 місяці. Також це була тотальна помилка Заходу, що вони боролись з імпортом російської продукції, а треба боротися з експортом. Скажімо, 30% мита на весь російський експорт, а країни, які не будуть дотримуватись, підпадають під вторинні санкції США. Америка може накласти мита на торгівлю з цими країнами. Так, як вони душать Китай, так можуть душити будь-яку іншу країну. Це вже може призвести до колапсу експорту з Росії. Чи можна просто потерпіти, закрити всі коррахунки і забрати всі залишки на цих коррахунках всіх російських банків та заборонити їм працювати з євро, доларом. Це був би тотальний крах банківської системи. Звісно, це ризики.
Треба збільшити запаси газу й нафти, розконсервувати свердловини в Сполучених Штатах. Тобто треба виключити Росію зі світової торгівлі
Чи заборонити всім російським кораблям, автомобілям, літакам заходити в порти за межами Росії — це був би колапс зовнішньої торгівлі. За таких умов РФ проіснувала б місяці два — максимум. Є багато дуже дієвих інструментів для припинення війни і придушення Росії, але поки що Захід застосовує так би мовити вагітні санкції і системи покарання — дуже-дуже помірковано, потрошку. Нікого не арештували, нікого до в'язниці не посадили. Зовсім по-іншому вони працюють, як, наприклад, хтось посягає на американський фондовий ринок — там зразу ФБР, тюрма і на цьому все закінчується. А тут поки що все якось не так іде.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
«Якщо США дозволять бити по російській нафтопереробці американськими ракетами, то виправити ситуацію можна досить швидко. Якщо ми зараз знищували 14% нафтопереробки, це не критично. Якщо б ми знищували більше 50%, війна б зупинилася», — Олександр Савченко
Візит Владіміра Путіна до Китаю, поїздки самого Сі Цзіньпіна до Франції, Угорщини та Сербії, візит в Пекін федерального канцлера Олафа Шольца — навіть цей перелік поїздок і зустрічей має переконати в активній зовнішньополітичній позиції КНР, зокрема, й у питанні закінчення російсько-української війни.
Якщо ми додамо до цих зустрічей вояж спеціального представника китайського МЗС Лі Хуея до столиць провідних країн так званого «глобального Півдня» із презентацією китайського плану «замороження конфлікту», збільшення китайської зацікавленості щодо участі у подіях на українському напрямку виглядає ще більш очевидним.
Все це, як і варто було очікувати, створює нові ілюзії. Що Китай зможе «натиснути» на Владіміра Путіна у питанні закінчення війни. І що після війни Пекін може стати одним з найбільших інвесторів України — про це говорять не тільки українські, але й польські експерти. Й ці ілюзії створюють обережну політику по відношенню до Пекіна та його забаганок - так, як це раніше було із Москвою.
Отож, годі шукати українську делегацією на інавгурації нового президента Тайваню, поруч із союзниками України у протистоянні з Росією. Ви її там не знайдете
Не можу назвати такі ілюзії новими. У липні 2021, менше ніж за рік до великого російського нападу на Україну, медіа вже писали про «східний розворот» у політиці президента Володимира Зеленського.
Сам очільник держави говорив про зацікавленість у стратегічному партнерстві з Китаєм, лідер фракції «Слуг» у Верховній Раді Давид Арахамія заявляв про збіг принципів Компартії Китаю та партії «Слуга народу» (і це у країні, де Комуністичну партію заборонили), улюбленець провладної публіки Олексій Арестович погрожував: «якщо Захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів або значної їхньої частки, то ми розвернемося на Схід і так перебалансуємо нашу позицію».
Війна, здавалося б, все розставила на свої місця й продемонструвала недоречність ілюзій
Китайський лідер продовжує підкреслювали важливість стратегічного партнерства з Росією, постійно і демонстративно зустрічається з Путіним, а для Зеленського після нападу РФ знайшов час лише одного разу — і, звичайно ж, не для зустрічі, а для телефонної розмови.
На високопоставлених українських чиновників у Пекіні також не чекають — і цим позиція Китаю відрізняється, скажімо, від позиції Індії, уряд якої запросив до Нью-Делі очільника українського зовнішньополітичного відомства Дмитра Кулебу. Західні політики — наприклад, державний секретар США Ентоні Блінкен — вже відкрито звинувачують Пекін у сприянні відновленню російського військово-промислового комплексу.
Але в Україні продовжують сподіватися — бо не розуміють природу китайського режиму, як перед цим десятиріччями не розуміли природу російського. Звісно, Китай може бути зацікавлений в інвестиціях в Україну, але тільки тоді, коли наша країна опиниться по інший бік барикад. А для цього потрібно зрозуміти «тривоги Путіна» й програти йому війну.
Здається, вже зрозуміло, що хороші стосунки з Росією — неодмінна передумова хороших стосунків з Китаєм. Бо у Путіна і Сі спільне бачення майбутнього і ролі в цьому майбутньому їхніх країн.
І навіть якщо Сі Цзіньпін — й небезпідставно — вважає себе головним партнером у цьому новому антизахідному союзі, він навряд чи зацікавлений у поразці і ганьбі свого «молодшого брата»
Так що Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка «матрьошкі», тільки вже не російської, а китайської. Україна, яка захистить свій суверенітет й зможе приєднатися до НАТО і ЄС, може цікавити Китай тільки за умови, що в цих союзах вона стане лобістом китайських (і російських) інтересів і буде здійснювати ефективні кроки по дестабілізації ситуації — як, наприклад, Угорщина.
А та Україна, про яку ми мріємо, яка може стати партнером, а не опонентом своїх центральноєвропейських сусідів, Китаю не потрібна. І за мир для такої України Китай боротися не буде. Так що варто позбутися ще однієї небезпечної ілюзії.
Візит Владіміра Путіна до Китаю, поїздки самого Сі Цзіньпіна до Франції, Угорщини та Сербії, візит в Пекін федерального канцлера Олафа Шольца — навіть цей перелік поїздок і зустрічей має переконати в активній зовнішньополітичній позиції КНР, зокрема, й у питанні закінчення російсько-української війни.
Якщо ми додамо до цих зустрічей вояж спеціального представника китайського МЗС Лі Хуея до столиць провідних країн так званого «глобального Півдня» із презентацією китайського плану «замороження конфлікту», збільшення китайської зацікавленості щодо участі у подіях на українському напрямку виглядає ще більш очевидним.
Все це, як і варто було очікувати, створює нові ілюзії. Що Китай зможе «натиснути» на Владіміра Путіна у питанні закінчення війни. І що після війни Пекін може стати одним з найбільших інвесторів України — про це говорять не тільки українські, але й польські експерти. Й ці ілюзії створюють обережну політику по відношенню до Пекіна та його забаганок - так, як це раніше було із Москвою.
Отож, годі шукати українську делегацією на інавгурації нового президента Тайваню, поруч із союзниками України у протистоянні з Росією. Ви її там не знайдете
Не можу назвати такі ілюзії новими. У липні 2021, менше ніж за рік до великого російського нападу на Україну, медіа вже писали про «східний розворот» у політиці президента Володимира Зеленського.
Сам очільник держави говорив про зацікавленість у стратегічному партнерстві з Китаєм, лідер фракції «Слуг» у Верховній Раді Давид Арахамія заявляв про збіг принципів Компартії Китаю та партії «Слуга народу» (і це у країні, де Комуністичну партію заборонили), улюбленець провладної публіки Олексій Арестович погрожував: «якщо Захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів або значної їхньої частки, то ми розвернемося на Схід і так перебалансуємо нашу позицію».
Війна, здавалося б, все розставила на свої місця й продемонструвала недоречність ілюзій
Китайський лідер продовжує підкреслювали важливість стратегічного партнерства з Росією, постійно і демонстративно зустрічається з Путіним, а для Зеленського після нападу РФ знайшов час лише одного разу — і, звичайно ж, не для зустрічі, а для телефонної розмови.
На високопоставлених українських чиновників у Пекіні також не чекають — і цим позиція Китаю відрізняється, скажімо, від позиції Індії, уряд якої запросив до Нью-Делі очільника українського зовнішньополітичного відомства Дмитра Кулебу. Західні політики — наприклад, державний секретар США Ентоні Блінкен — вже відкрито звинувачують Пекін у сприянні відновленню російського військово-промислового комплексу.
Але в Україні продовжують сподіватися — бо не розуміють природу китайського режиму, як перед цим десятиріччями не розуміли природу російського. Звісно, Китай може бути зацікавлений в інвестиціях в Україну, але тільки тоді, коли наша країна опиниться по інший бік барикад. А для цього потрібно зрозуміти «тривоги Путіна» й програти йому війну.
Здається, вже зрозуміло, що хороші стосунки з Росією — неодмінна передумова хороших стосунків з Китаєм. Бо у Путіна і Сі спільне бачення майбутнього і ролі в цьому майбутньому їхніх країн.
І навіть якщо Сі Цзіньпін — й небезпідставно — вважає себе головним партнером у цьому новому антизахідному союзі, він навряд чи зацікавлений у поразці і ганьбі свого «молодшого брата»
Так що Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка «матрьошкі», тільки вже не російської, а китайської. Україна, яка захистить свій суверенітет й зможе приєднатися до НАТО і ЄС, може цікавити Китай тільки за умови, що в цих союзах вона стане лобістом китайських (і російських) інтересів і буде здійснювати ефективні кроки по дестабілізації ситуації — як, наприклад, Угорщина.
А та Україна, про яку ми мріємо, яка може стати партнером, а не опонентом своїх центральноєвропейських сусідів, Китаю не потрібна. І за мир для такої України Китай боротися не буде. Так що варто позбутися ще однієї небезпечної ілюзії.
«Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка “матрьошкі”, тільки вже не російської, а китайської»
Наталія Ряба: Містере Снайдере, найперше моє питання — чому ви так любите Україну?
Тімоті Снайдер: Найперше, мені важливо правильно розуміти речі. Україна — це місце, де багато людей мають багато непорозумінь. І я вважаю, що можу виправити деякі з них. Це не означає, що українці люблять мене за все, що я кажу. І це другий момент. Безумовно, були моменти, коли я говорив речі, які деяким українцям дуже не подобались. Але, що стосується війни, у мене є певне її історичне бачення, яке включає розуміння військової історії.
Війни виграються або програються — і є певні об'єктивні фактори, які треба враховувати
Я думаю, що мова допомагає Україні, тому що на Заході ми часто живемо у психологічному світі, де все залежить від наших почуттів або почуттів Путіна. Але це не спосіб виграти війну. Війни виграються завдяки розумінню об'єктивних умов. Крім того, є ще одна причина, чому я цікавлюся Україною — це найцікавіша країна в Європі. Я почав як сучасний історик, що досліджував Східну Європу, і зрозумів, що всі проблеми, які мене цікавили, привели мене до України. Чим більше я вивчаю історію, тим більше я розумію, наскільки центральне місце займає Україна в інших питаннях. Ваша країна принесла мені багато знань і чудових колег.
Дональд Туск, премєр-міністр Польщі, заявив, що Європа перебуває у передвоєнній ері. Наскільки можлива військова конфронтація між країнами НАТО та Росією?
Давайте уявимо, що Чехословаччина б воювала у 1938 році (згідно з Мюнхенським договором, Німеччина анексувала Судетську область, територія Чехословаччини скоротилася на 38%. — Авт.), її французькі та британські союзники побачили, що вона бореться, й почали б їй допомагати. Це світ, в якому ми живемо. Для мене це правильна історична аналогія, тому що чехи могли б воювати з німцями, але не вірили, що можуть. Різниця в тому, що Україна боролась проти росіян. І деякі союзники почали допомагати, хоча й дуже повільно.
Чи буде ще більша війна, залежить від того, чи виграє Україна. Якщо вона це зробить, я не думаю, що будуть ще війни такого типу
Це знеохотить не лише Росію, але й Китай. Але якщо Україна програє, це буде виглядати як успішний спосіб вести у такий спосіб зовнішню політику. І, що найважче для українців, якщо Росія виграє, вона скористається українськими ресурсами, землею, людьми. І це змінить те, що Росія зможе зробити з рештою Східної Європи.
У середині червня відбудеться Глобальний саміт миру у Швейцарії. Чого можна очікувати від мирного плану?
Мирний план — це українська ініціатива. Важливо не стільки сама частина про мир, скільки умови для миру. Основна мета мирного плану — нагадати всім, що Україна є суверенною державою, що вона має свої кордони і що є певні елементарні умови міжнародного права. Це ідея мирного плану. І ще один момент — коли Росія програє, вже буде прецедент, буде ланцюг подій і конференцій, які можуть продовжуватися. Але, звісно, мирний план не є заміною перемоги у війні.
Як ви вважаєте, чи можливо повернути всі наші території? Президент Зеленський каже, що нам потрібно повернутися до кордонів 1991 року. Чи можливо це в умовах, які ми маємо зараз?
Зараз це неможливо. І це очевидно. Але це цілком можливий результат війни. Було б дивно, якби українці боролися за щось інше. Є також стратегічне питання. Щоб виграти цю війну, українцям потрібно контролювати певні території, включаючи Азовське море та Крим. Незалежно від того, законно це чи ні, Україна повинна мати більше контролю на півдні, якщо вона хоче перемогти.
Зеленський каже, що нам потрібно більше й більше зброї. І ми розуміємо, що у нас зараз дуже складна ситуація в Харківській області. Як ми можемо залучити західні країни до ще більшої допомоги у захисті України?
Усі повинні зрозуміти, що це довготривалий процес. Спочатку Захід думав, що Україна швидко програє, тому не було сенсу надавати важке озброєння. А потім на наступному етапі ми вирішили надавати зброю, щоб показати, що ми на правильному боці. Але потрібно думати про те, як виграти в довгій війні, і не тільки постачати, але й виробляти зброю.
Ми зробили велику помилку у 2022 році, не думаючи, що це буде довга війна. Ми повинні були почати виробляти такі речі, як артилерійські снаряди
Українцям потрібно говорити Заходу, що ця війна — поворотний момент історії, і що в кінцевому підсумку ми виграємо, але це довготривалий процес. Ми повинні організувати виробничу лінію, заводи, щоб дати Україні все, що вона потребує. Смішно боротись у війні за графіком. Якщо повернутись до аналогії, якби Чехословаччина чинила опір у 1938 році і боролася з нацистами в 1940 році самостійно, чи казали б ми, чому ви ще не перемогли? Ні, ми б казали, що ми їх забезпечимо необхідними речами. Ми маємо дуже короткий часовий горизонт і нереалістичні уявлення про те, як відбуваються війни. Потрібно продовжувати чинити тиск на інші сторони, поки щось не піде не так у їхній політиці. І саме так ми повинні про це думати.
Ми очікуємо на ще один саміт цього року — саміт НАТО у Вашингтоні. Група Єрмака-Рассмусена висловила сподівання, що Україна може вже найближчим часом отримати запрошення приєднатися до Альянсу. Наскільки це реалістичний сценарій?
Моє особисте бачення — Україна повинна бути в НАТО. І ми могли б просто активувати статтю 5 для допомоги Україні. Це було б найпростішим рішенням, бо стаття 5 не вимагає від американських військ йти в Україну. Це означає, що всі допомагають. Це моє персональне бачення. Так, як це було після терактів 11 вересня 2001 року у США. Тоді була активована стаття 5, але це не означає, що кожна країна НАТО вторглась до Афганістану. Це моя особиста думка. Але я не американський президент.
Дуже важливо слухати те, що сказав Блінкен у Києві. Він сказав, що шлях України — у НАТО. Але він не сказав, що вас приймуть за два місяці
Було б помилкою, якби українці очікували те, що не станеться. Я б дуже обережно ставився б до того, щоб очікувати те, що не станеться. Я б фокусувався на тому, що можна отримати. Україно-американські відносини й так достатньо складні. На місці української влади я би не казав, що Україна приєднається до НАТО у липні 2024 року. Це було б помилкою. Бо наступний крок — сказати, що Америка вас зрадила, а вона вас не зрадить. Так, є помилки, Штати дуже повільні, але вони вас не зрадять. Америка робить усе можливе у свій власний спосіб.
Давайте поговоримо про цьогорічні вибори в США. Запекла боротьба розгортатиметься між Джо Байденом і Дональдом Трампом. Якщо останній переможе, що буде з демократичним світом? Чого чекати Україні?
Найпростіша річ: якщо Трамп переможе, Америка просто зникне. Ви будете бачити, як ми робимо речі, схожі на Тбілісі у Канзас-Сіті, Майдан в Остіні у штаті Техас. У нас не буде зовнішньої політики, буде хаос протягом тривалого часу. Прагнення Трампа — це те, чого не потерпить значна частина американського суспільства. Якщо він переможе, то намагатиметься робити дивні речі. І у цьому випадку майже не має значення, що він думає про Україну. Ми зникнемо з екранів. Європа повинна буде взяти на себе ініціативу. Йдеться про німецьке виробництво зброї, французьких солдатів — має бути європейський сценарій. Якщо не для перемоги, то принаймні для того, щоб протриматися ще рік.
Цьогоріч ми очікуємо ще одні вибори — до Європарламенту. Ми бачимо, що праві партії набирають обертів. Що у випадку їхньої перемоги чекає на Європу й Україну? Чи можна говорити про скорочення допомоги?
Я не думаю, що Європа припинить допомогу Україні. Від початку війни минуло більше 2-х років, в Європі відбулось багато виборів. Деякі відбулись так, як Україна хотіла, деякі — ні. Я думаю, що в Європі думка еліти стає все більш прихильною до України. І я думаю, що громадська думка є досить постійною. Я не думаю, що настане момент, коли вся допомога зупиниться.
Яким ви бачите сценарій перемоги України? Які сьогодні є варіанти закінчення війни?
Найперше, треба мати терпіння. Україна не переможе цьогоріч. Росія не переможе цього року. Ніхто не переможе цього року. По-друге, логістика. І це те, в чому українці були праві, що війни виграються фундаментально на логістиці. Тому не може бути мосту в Керченській протоці. Українці повинні мати можливість знищити російську логістику в радіусі 100, 200 км від своїх власних кордонів. І, по-третє, треба мати очікування, що зміниться російська політична система, що вона зазнає поразки. Це не питання фізичного вигнання українцями кожного російського солдата.
Йдеться про те, щоб не дати Росії перемогти. Це питання унеможливлення її перемоги, а потім і змін всередині неї
Тому що коли вони зміняться, вони забудуть про цю війну прямо зараз. Ця війна — екзистенційна, але для них вона необов'язкова. Це як відпочинок. Ніби вони самі вирішили це робити. Їм це подобається, розумієте? Але коли в Москві виникне серйозна політична проблема, вони забудуть про цю війну, тому що вона необов'язкова. І вони почнуть турбуватися про Кремль. І не буде сенсу тримати війська в Україні, бо вони знадобляться де-інде, вони стануть частиною чиєїсь боротьби за владу. Треба триматися міцно, не витрачати занадто багато українських життів на речі, які не мають сенсу, треба знищувати російську логістику, набратися терпіння і дожити до наступного року.
Наталія Ряба: Містере Снайдере, найперше моє питання — чому ви так любите Україну?
Тімоті Снайдер: Найперше, мені важливо правильно розуміти речі. Україна — це місце, де багато людей мають багато непорозумінь. І я вважаю, що можу виправити деякі з них. Це не означає, що українці люблять мене за все, що я кажу. І це другий момент. Безумовно, були моменти, коли я говорив речі, які деяким українцям дуже не подобались. Але, що стосується війни, у мене є певне її історичне бачення, яке включає розуміння військової історії.
Війни виграються або програються — і є певні об'єктивні фактори, які треба враховувати
Я думаю, що мова допомагає Україні, тому що на Заході ми часто живемо у психологічному світі, де все залежить від наших почуттів або почуттів Путіна. Але це не спосіб виграти війну. Війни виграються завдяки розумінню об'єктивних умов. Крім того, є ще одна причина, чому я цікавлюся Україною — це найцікавіша країна в Європі. Я почав як сучасний історик, що досліджував Східну Європу, і зрозумів, що всі проблеми, які мене цікавили, привели мене до України. Чим більше я вивчаю історію, тим більше я розумію, наскільки центральне місце займає Україна в інших питаннях. Ваша країна принесла мені багато знань і чудових колег.
Дональд Туск, премєр-міністр Польщі, заявив, що Європа перебуває у передвоєнній ері. Наскільки можлива військова конфронтація між країнами НАТО та Росією?
Давайте уявимо, що Чехословаччина б воювала у 1938 році (згідно з Мюнхенським договором, Німеччина анексувала Судетську область, територія Чехословаччини скоротилася на 38%. — Авт.), її французькі та британські союзники побачили, що вона бореться, й почали б їй допомагати. Це світ, в якому ми живемо. Для мене це правильна історична аналогія, тому що чехи могли б воювати з німцями, але не вірили, що можуть. Різниця в тому, що Україна боролась проти росіян. І деякі союзники почали допомагати, хоча й дуже повільно.
Чи буде ще більша війна, залежить від того, чи виграє Україна. Якщо вона це зробить, я не думаю, що будуть ще війни такого типу
Це знеохотить не лише Росію, але й Китай. Але якщо Україна програє, це буде виглядати як успішний спосіб вести у такий спосіб зовнішню політику. І, що найважче для українців, якщо Росія виграє, вона скористається українськими ресурсами, землею, людьми. І це змінить те, що Росія зможе зробити з рештою Східної Європи.
У середині червня відбудеться Глобальний саміт миру у Швейцарії. Чого можна очікувати від мирного плану?
Мирний план — це українська ініціатива. Важливо не стільки сама частина про мир, скільки умови для миру. Основна мета мирного плану — нагадати всім, що Україна є суверенною державою, що вона має свої кордони і що є певні елементарні умови міжнародного права. Це ідея мирного плану. І ще один момент — коли Росія програє, вже буде прецедент, буде ланцюг подій і конференцій, які можуть продовжуватися. Але, звісно, мирний план не є заміною перемоги у війні.
Як ви вважаєте, чи можливо повернути всі наші території? Президент Зеленський каже, що нам потрібно повернутися до кордонів 1991 року. Чи можливо це в умовах, які ми маємо зараз?
Зараз це неможливо. І це очевидно. Але це цілком можливий результат війни. Було б дивно, якби українці боролися за щось інше. Є також стратегічне питання. Щоб виграти цю війну, українцям потрібно контролювати певні території, включаючи Азовське море та Крим. Незалежно від того, законно це чи ні, Україна повинна мати більше контролю на півдні, якщо вона хоче перемогти.
Зеленський каже, що нам потрібно більше й більше зброї. І ми розуміємо, що у нас зараз дуже складна ситуація в Харківській області. Як ми можемо залучити західні країни до ще більшої допомоги у захисті України?
Усі повинні зрозуміти, що це довготривалий процес. Спочатку Захід думав, що Україна швидко програє, тому не було сенсу надавати важке озброєння. А потім на наступному етапі ми вирішили надавати зброю, щоб показати, що ми на правильному боці. Але потрібно думати про те, як виграти в довгій війні, і не тільки постачати, але й виробляти зброю.
Ми зробили велику помилку у 2022 році, не думаючи, що це буде довга війна. Ми повинні були почати виробляти такі речі, як артилерійські снаряди
Українцям потрібно говорити Заходу, що ця війна — поворотний момент історії, і що в кінцевому підсумку ми виграємо, але це довготривалий процес. Ми повинні організувати виробничу лінію, заводи, щоб дати Україні все, що вона потребує. Смішно боротись у війні за графіком. Якщо повернутись до аналогії, якби Чехословаччина чинила опір у 1938 році і боролася з нацистами в 1940 році самостійно, чи казали б ми, чому ви ще не перемогли? Ні, ми б казали, що ми їх забезпечимо необхідними речами. Ми маємо дуже короткий часовий горизонт і нереалістичні уявлення про те, як відбуваються війни. Потрібно продовжувати чинити тиск на інші сторони, поки щось не піде не так у їхній політиці. І саме так ми повинні про це думати.
Ми очікуємо на ще один саміт цього року — саміт НАТО у Вашингтоні. Група Єрмака-Рассмусена висловила сподівання, що Україна може вже найближчим часом отримати запрошення приєднатися до Альянсу. Наскільки це реалістичний сценарій?
Моє особисте бачення — Україна повинна бути в НАТО. І ми могли б просто активувати статтю 5 для допомоги Україні. Це було б найпростішим рішенням, бо стаття 5 не вимагає від американських військ йти в Україну. Це означає, що всі допомагають. Це моє персональне бачення. Так, як це було після терактів 11 вересня 2001 року у США. Тоді була активована стаття 5, але це не означає, що кожна країна НАТО вторглась до Афганістану. Це моя особиста думка. Але я не американський президент.
Дуже важливо слухати те, що сказав Блінкен у Києві. Він сказав, що шлях України — у НАТО. Але він не сказав, що вас приймуть за два місяці
Було б помилкою, якби українці очікували те, що не станеться. Я б дуже обережно ставився б до того, щоб очікувати те, що не станеться. Я б фокусувався на тому, що можна отримати. Україно-американські відносини й так достатньо складні. На місці української влади я би не казав, що Україна приєднається до НАТО у липні 2024 року. Це було б помилкою. Бо наступний крок — сказати, що Америка вас зрадила, а вона вас не зрадить. Так, є помилки, Штати дуже повільні, але вони вас не зрадять. Америка робить усе можливе у свій власний спосіб.
Давайте поговоримо про цьогорічні вибори в США. Запекла боротьба розгортатиметься між Джо Байденом і Дональдом Трампом. Якщо останній переможе, що буде з демократичним світом? Чого чекати Україні?
Найпростіша річ: якщо Трамп переможе, Америка просто зникне. Ви будете бачити, як ми робимо речі, схожі на Тбілісі у Канзас-Сіті, Майдан в Остіні у штаті Техас. У нас не буде зовнішньої політики, буде хаос протягом тривалого часу. Прагнення Трампа — це те, чого не потерпить значна частина американського суспільства. Якщо він переможе, то намагатиметься робити дивні речі. І у цьому випадку майже не має значення, що він думає про Україну. Ми зникнемо з екранів. Європа повинна буде взяти на себе ініціативу. Йдеться про німецьке виробництво зброї, французьких солдатів — має бути європейський сценарій. Якщо не для перемоги, то принаймні для того, щоб протриматися ще рік.
Цьогоріч ми очікуємо ще одні вибори — до Європарламенту. Ми бачимо, що праві партії набирають обертів. Що у випадку їхньої перемоги чекає на Європу й Україну? Чи можна говорити про скорочення допомоги?
Я не думаю, що Європа припинить допомогу Україні. Від початку війни минуло більше 2-х років, в Європі відбулось багато виборів. Деякі відбулись так, як Україна хотіла, деякі — ні. Я думаю, що в Європі думка еліти стає все більш прихильною до України. І я думаю, що громадська думка є досить постійною. Я не думаю, що настане момент, коли вся допомога зупиниться.
Яким ви бачите сценарій перемоги України? Які сьогодні є варіанти закінчення війни?
Найперше, треба мати терпіння. Україна не переможе цьогоріч. Росія не переможе цього року. Ніхто не переможе цього року. По-друге, логістика. І це те, в чому українці були праві, що війни виграються фундаментально на логістиці. Тому не може бути мосту в Керченській протоці. Українці повинні мати можливість знищити російську логістику в радіусі 100, 200 км від своїх власних кордонів. І, по-третє, треба мати очікування, що зміниться російська політична система, що вона зазнає поразки. Це не питання фізичного вигнання українцями кожного російського солдата.
Йдеться про те, щоб не дати Росії перемогти. Це питання унеможливлення її перемоги, а потім і змін всередині неї
Тому що коли вони зміняться, вони забудуть про цю війну прямо зараз. Ця війна — екзистенційна, але для них вона необов'язкова. Це як відпочинок. Ніби вони самі вирішили це робити. Їм це подобається, розумієте? Але коли в Москві виникне серйозна політична проблема, вони забудуть про цю війну, тому що вона необов'язкова. І вони почнуть турбуватися про Кремль. І не буде сенсу тримати війська в Україні, бо вони знадобляться де-інде, вони стануть частиною чиєїсь боротьби за владу. Треба триматися міцно, не витрачати занадто багато українських життів на речі, які не мають сенсу, треба знищувати російську логістику, набратися терпіння і дожити до наступного року.
Професор історії Єльського університету, дослідник Центральної та Східної Європи в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry про те, що буде з демократичним світом у випадку перемоги Трампа, чи можливий вступ України до НАТО цьогоріч, наскільки вірогідна війна між Росією та Північноатлантичним Альянсом?
— Ви вже втретє піднімаєтесь на Еверест. Чому ця вершина не дає вам спокою та чим нинішній підйом буде відрізнятися від попереднього?
— У 2022 році я піднялась з українським прапором, на якому було написано «Stand with Ukraine». І на це звернуло увагу набагато більше міжнародних ЗМІ, ніж наших. Під час другого мого сходження у 2023 році ми зробили дронову зйомку вершини Евересту — знову з українським прапором. Тепер я йду зі стягом, на якому написано «We are still fighting for our freedom» — «Ми досі боремося за свою свободу». Я роблю це, адже люди навіть в альпійському ком'юніті питають: «А що, у вас і досі війна?». Для мене це дивно. Тобто Україна зникла з обкладинок світових ЗМІ? і деякі люди вирішили, що все завершилось.
Отож, на третій рік війни я роблю свій третій Еверест. Це символічно.
— Ви обрали своєю місією говорити так зі світом про цю війну. Як думаєте, скільки ще разів вам доведеться підніматися на Еверест, перш ніж війна закінчиться?
— Чимало людей мені говорили, що я «посол Україні на верхівці світу». І кажуть, що я маю заносити наш прапор щороку стільки разів, скільки триватиме війна. Можливо, так і буде. Чи вистачить у мене сил і здоровʼя… Хоча характер у мене такий впертий, що скільки треба, стільки разів і зайду.
Дуже хотілося б, щоб цей підйом у такій парадигмі був востаннє. Про що я мрію, так це занести на Еверест прапор нашої перемоги.
— А що кажуть ваші рідні — батько та брат, які зараз на фронті?
— Тато вже не на передовій, він там був, а зараз перевівся в штаб. Він підтримує мене в усьому, просто хвилюється за моє здоров'я. Саме тато подав мені ідею, яку я зараз втілюю у життя. Я несу на Еверест не тільки прапор України, а ще прапор з передової, посічений осколками. Його мені передала гірсько-штурмова бригада «Едельвейс».
Тато сказав: «Іди, доню, і кажи світу голосно, наскільки можеш, що ми тут в багнюці, у крові захлинаємося, і що нам потрібна допомога».
— До початку експедиції ви оголосили конкурс в інстаграмі: «Занесу» автора донату для ЗСУ на Еверест», пообіцявши перше фото на «даху Землі» зробити зі світлиною того, хто задонатить...
— Чесно, я коли цю ідею генерувала, то думала, що бажаючих таким чином «побувати» на Евересті буде більше. Ця ідея зʼявилася після того, як один небідний блогер хайпанув, оголосивши, що дасть мільйон доларів тому, хто занесе його портрет на найвищу вершину земної кулі. І тоді у мене виникла ідея зібрати таким чином гроші на кисневі концентратори для армії.
А щодо блогера, то сьогодні з десяток альпіністів несе на Еверест його фотографію, хоча всі розуміють, що заплатить він тільки тому, хто буде першим. І це не окей, бо Еверест — це не жарти, тут будь-яка конкуренція може коштувати життя.
— Чому збираєте кошти саме на кисневі концентратори?
— Хочу разом з «Госпітальєрами» (добровільний медичний батальйон — Авт.) зібрати на два кисневі концентратори, необхідні пораненим бійцям. Якщо людина виснажена, кисневі концентратори можуть врятувати їй життя.
У моєму випадку це символічно. Я з власного досвіду знаю, як це — бути без кисню.
— Скільки балонів кисню ви берете із собою на Еверест?
— На Евересті складна система закидання спорядження. Гіди-шерпи все заносять нагору заздалегідь, зокрема балони з киснем, і роблять у верхніх таборах запаси. Альпініст несе на собі лише свій балон плюс рюкзак з необхідними речами. Стандарт для альпініста на сходження — чотири балони. Але є так звані «лакшері» умови, коли ти можеш розраховувати аж на 8 балонів.
Кисень на Евересті — це життя. Балон важить пʼять кілограмів, але на тій висоті повітря настільки розріджене, що 5 кілограмів відчуваються, як плита з бетону.
— Кажуть, що висота в горах зʼїдає мʼязи. Наскільки це небезпечно для організму і як ви відновлюєтеся після кожного сходження?
— Мʼязи дійсно зʼїдаються, ніби тануть через те, що людина знаходиться на такій висоті, де майже немає кисню. Треба розуміти, яка колосальна фізична робота проводиться організмом під час підйому. Здається, що ми маємо повертатися з експедицій загартованими, зі сталевими мʼязами. А ми приходимо у стані, ніби спортом рік не займались — тіло геть не в тонусі.
Щоб потім відновитися, люди активно ходять до спортзали. А ось перед сходженням накачувати і нарощувати мʼязи не варто. Треба виховувати у собі витривалість. Маєш бути, як бігун — сухий, але сильний. Аби була сила довго рухатись, і щоб не було забагато мʼязів, які заважатимуть. Шафоподібні бодібілдери «здуваються» в горах першими — їм там дуже важко. А маленькі, худі, сухі — йдуть і заходять на вершини.
«Життя я люблю більше, ніж встановлювати рекорди»
— Ми весь час говоримо про Тоню Самойлову лише в контексті гір. А чим ви займаєтесь, коли не в Непалі?
— Останні місяці я була в Києві у звʼязку зі своїми новими проєктами, зокрема телевізійним — мене запросили вести рубрику в програмі на телевізійному каналі, який скоро відкриється. Часто буваю в Хорватії, куди на початку війни евакуювалася моя сестра з маленьким племінником. Дорога між Україною та Хорватією забирає в мене майже добу в один бік. А оскільки я сама за кермом і ніколи по дорозі не зупиняюсь, то називаю це також «моїми сходженнями». 22 години за кермом без зупинок — це непросто. І я наче й розумію, що треба зупинитися та десь переночувати, але продовжую тиснути на газ. Через свій впертий характер я в гори і ходжу: якщо вже пішла, то пішла, ніщо не зупинить.
— Розкажіть про вашу зустріч з Валерієм Залужним, коли він був Головнокомандувачем ЗСУ. Ви йому подарували дрон-фотографію Евересту з українським прапором на вершині…
— Ця зустріч стала здійсненням мого бажання, бо це людина — взірець не тільки для мене, а насамперед для моїх батька та брата, які знаходяться в армії. Батько був щасливий, коли отримав від Валерія Федоровича український прапор з підписом «Для Володимира». У батька немає кумирів, але Залужний — людина, від якої він у захваті.
Ми довго сиділи та розмовляли. Я переконалась, що Залужний — це глиба. Радію, що життя нас звело.
— Це правда, що ви збираєтесь підкорити всі 14 найвищих гір світу? Восьмитисячники, так звану «Корону Землі»?
— Якщо у мене це вийде за пʼять-десять років, я буду рада. Такий план потребує чимало грошей, це дуже непросто. Є гори, на які я не сильно хочу. Наприклад, Аннапурна — така небезпечна, на якій можна загинути через лавини. І вона є в списку восьмитисячників. Коротко кажучи, я життя люблю більше, ніж встановлювати рекорди.
— Вік альпініста хоч і довгий, але тут треба стратегію вибудувати, щоб гори тебе не здолали.
— Отож. Адже гори стояли і будуть стояти, ніколи не пізно на них зійти. Моя філософія — ходити в гори в задоволення, це я зрозуміла минулої осені на Манаслу (восьма за висотою гора світу (8163 м) — Авт.). Я збиралася підніматися без кисню, але захворіла і змушена була одягнути маску. Я йшла з киснем, а паралельно зі мною піднімалася моя подруга, яка робила безкисневе сходження. І я на неї дивлюсь — а вона ніби «ходячий труп», мені було її дуже шкода. Бо коли ти в масці, ти бачиш, як встає сонце, яка навколо невимовна краса, ти милуєшся вершиною і все усвідомлюєш. Але коли піднімаєшся без кисню — тобі не до задоволення.
— Ваша подруга таки піднялась на Манаслу?
— Так. Це одна з моїх найближчих гірських подруг, її звати Еллі Пеппер, вона — австралійка, їй вже 50 років і вона хоче пройти всі 14 вершин без кисню. І це просто якесь божевілля. Мало хто в це вірить, зрозуміло. Такі сходження дуже вдарять по її здоров’ю. Але я щиро бажаю їй удачі. Зараз ось вона піднялась без кисню на Аннапурну.
— Чи існує серед альпіністів конкуренція?
— Існує, і мені це дуже не подобається. Ну тобто здорова конкуренція — це завжди класно, це змушує людей рухатись уперед. Але часто-густо вона нездорова: альпініст, незважаючи ні на що, пре вперед, тільки б бути першим. І через це трапляються трагедії.
Моя подруга Аня Гуту нещодавно загинула в горах саме через таку нездорову конкуренцію.
Аня — американка українського походження, вона народилась на Одещині, але більшу частину життя прожила за кордоном. Вона збиралась зайти на всі 14 восьмитисячників з паспортом США і стати першою американкою, яка це зробила. На кону стояло багато чого і в цьому вона конкурувала з іншою дівчиною (Джина Марі Рзучідло — Авт.). Вони обидві були на Шишапангмі в Китаї восени, вони обидві боролись за звання «першої американки» і для них обох це була остання гора в програмі «Корона Землі». І вони там обидві загинули під лавинами на останньому етапі змагань. Адже пішли за несприятливих погодних умов. Кожна з них так хотіла виграти. А в результаті обидві залишились на горі назавжди...
Дуже сумую за Анею, бо вона була, мов світло.
— Ви самі, як світло. Як реагують на українку в горах іноземці?
— Нещодавно зводила в Гімалаї першу українську жіночу групу — дівчата піднялись до базового табору на висоту 5364 метра. Так от у Непалі українки відчули на собі особливе прихильне відношення. Мене теж тут всі люблять, і ця любов взаємна. Непальці — моя друга родина.
— Як людина, яка вміє рухатися вперед, не дивлячись ні на що, дайте пораду, як нам вижити в умовах сьогодення…
— Мене часто питають, як ти, Тоня, сходиш, як таке страшне навантаження витримуєш? Якщо усвідомлювати одразу весь масштаб гори та підйому на неї, то дійсно здається, що це неможливо. Кожен день на Евересті дуже важкий. Але щодня, як важко мені не було б, я вірю, що цей день закінчиться і прийде новий. Я відпочину вночі, а якщо не зможу — наступної ночі. І ця моя віра в те, що важкий день закінчиться і буде новий, завжди дає мені сили. Зараз в Україні важко взагалі всім. Але вічно погано бути не може. І навіть у найважчі дні можна знайти відраду.
— Ви вже втретє піднімаєтесь на Еверест. Чому ця вершина не дає вам спокою та чим нинішній підйом буде відрізнятися від попереднього?
— У 2022 році я піднялась з українським прапором, на якому було написано «Stand with Ukraine». І на це звернуло увагу набагато більше міжнародних ЗМІ, ніж наших. Під час другого мого сходження у 2023 році ми зробили дронову зйомку вершини Евересту — знову з українським прапором. Тепер я йду зі стягом, на якому написано «We are still fighting for our freedom» — «Ми досі боремося за свою свободу». Я роблю це, адже люди навіть в альпійському ком'юніті питають: «А що, у вас і досі війна?». Для мене це дивно. Тобто Україна зникла з обкладинок світових ЗМІ? і деякі люди вирішили, що все завершилось.
Отож, на третій рік війни я роблю свій третій Еверест. Це символічно.
— Ви обрали своєю місією говорити так зі світом про цю війну. Як думаєте, скільки ще разів вам доведеться підніматися на Еверест, перш ніж війна закінчиться?
— Чимало людей мені говорили, що я «посол Україні на верхівці світу». І кажуть, що я маю заносити наш прапор щороку стільки разів, скільки триватиме війна. Можливо, так і буде. Чи вистачить у мене сил і здоровʼя… Хоча характер у мене такий впертий, що скільки треба, стільки разів і зайду.
Дуже хотілося б, щоб цей підйом у такій парадигмі був востаннє. Про що я мрію, так це занести на Еверест прапор нашої перемоги.
— А що кажуть ваші рідні — батько та брат, які зараз на фронті?
— Тато вже не на передовій, він там був, а зараз перевівся в штаб. Він підтримує мене в усьому, просто хвилюється за моє здоров'я. Саме тато подав мені ідею, яку я зараз втілюю у життя. Я несу на Еверест не тільки прапор України, а ще прапор з передової, посічений осколками. Його мені передала гірсько-штурмова бригада «Едельвейс».
Тато сказав: «Іди, доню, і кажи світу голосно, наскільки можеш, що ми тут в багнюці, у крові захлинаємося, і що нам потрібна допомога».
— До початку експедиції ви оголосили конкурс в інстаграмі: «Занесу» автора донату для ЗСУ на Еверест», пообіцявши перше фото на «даху Землі» зробити зі світлиною того, хто задонатить...
— Чесно, я коли цю ідею генерувала, то думала, що бажаючих таким чином «побувати» на Евересті буде більше. Ця ідея зʼявилася після того, як один небідний блогер хайпанув, оголосивши, що дасть мільйон доларів тому, хто занесе його портрет на найвищу вершину земної кулі. І тоді у мене виникла ідея зібрати таким чином гроші на кисневі концентратори для армії.
А щодо блогера, то сьогодні з десяток альпіністів несе на Еверест його фотографію, хоча всі розуміють, що заплатить він тільки тому, хто буде першим. І це не окей, бо Еверест — це не жарти, тут будь-яка конкуренція може коштувати життя.
— Чому збираєте кошти саме на кисневі концентратори?
— Хочу разом з «Госпітальєрами» (добровільний медичний батальйон — Авт.) зібрати на два кисневі концентратори, необхідні пораненим бійцям. Якщо людина виснажена, кисневі концентратори можуть врятувати їй життя.
У моєму випадку це символічно. Я з власного досвіду знаю, як це — бути без кисню.
— Скільки балонів кисню ви берете із собою на Еверест?
— На Евересті складна система закидання спорядження. Гіди-шерпи все заносять нагору заздалегідь, зокрема балони з киснем, і роблять у верхніх таборах запаси. Альпініст несе на собі лише свій балон плюс рюкзак з необхідними речами. Стандарт для альпініста на сходження — чотири балони. Але є так звані «лакшері» умови, коли ти можеш розраховувати аж на 8 балонів.
Кисень на Евересті — це життя. Балон важить пʼять кілограмів, але на тій висоті повітря настільки розріджене, що 5 кілограмів відчуваються, як плита з бетону.
— Кажуть, що висота в горах зʼїдає мʼязи. Наскільки це небезпечно для організму і як ви відновлюєтеся після кожного сходження?
— Мʼязи дійсно зʼїдаються, ніби тануть через те, що людина знаходиться на такій висоті, де майже немає кисню. Треба розуміти, яка колосальна фізична робота проводиться організмом під час підйому. Здається, що ми маємо повертатися з експедицій загартованими, зі сталевими мʼязами. А ми приходимо у стані, ніби спортом рік не займались — тіло геть не в тонусі.
Щоб потім відновитися, люди активно ходять до спортзали. А ось перед сходженням накачувати і нарощувати мʼязи не варто. Треба виховувати у собі витривалість. Маєш бути, як бігун — сухий, але сильний. Аби була сила довго рухатись, і щоб не було забагато мʼязів, які заважатимуть. Шафоподібні бодібілдери «здуваються» в горах першими — їм там дуже важко. А маленькі, худі, сухі — йдуть і заходять на вершини.
«Життя я люблю більше, ніж встановлювати рекорди»
— Ми весь час говоримо про Тоню Самойлову лише в контексті гір. А чим ви займаєтесь, коли не в Непалі?
— Останні місяці я була в Києві у звʼязку зі своїми новими проєктами, зокрема телевізійним — мене запросили вести рубрику в програмі на телевізійному каналі, який скоро відкриється. Часто буваю в Хорватії, куди на початку війни евакуювалася моя сестра з маленьким племінником. Дорога між Україною та Хорватією забирає в мене майже добу в один бік. А оскільки я сама за кермом і ніколи по дорозі не зупиняюсь, то називаю це також «моїми сходженнями». 22 години за кермом без зупинок — це непросто. І я наче й розумію, що треба зупинитися та десь переночувати, але продовжую тиснути на газ. Через свій впертий характер я в гори і ходжу: якщо вже пішла, то пішла, ніщо не зупинить.
— Розкажіть про вашу зустріч з Валерієм Залужним, коли він був Головнокомандувачем ЗСУ. Ви йому подарували дрон-фотографію Евересту з українським прапором на вершині…
— Ця зустріч стала здійсненням мого бажання, бо це людина — взірець не тільки для мене, а насамперед для моїх батька та брата, які знаходяться в армії. Батько був щасливий, коли отримав від Валерія Федоровича український прапор з підписом «Для Володимира». У батька немає кумирів, але Залужний — людина, від якої він у захваті.
Ми довго сиділи та розмовляли. Я переконалась, що Залужний — це глиба. Радію, що життя нас звело.
— Це правда, що ви збираєтесь підкорити всі 14 найвищих гір світу? Восьмитисячники, так звану «Корону Землі»?
— Якщо у мене це вийде за пʼять-десять років, я буду рада. Такий план потребує чимало грошей, це дуже непросто. Є гори, на які я не сильно хочу. Наприклад, Аннапурна — така небезпечна, на якій можна загинути через лавини. І вона є в списку восьмитисячників. Коротко кажучи, я життя люблю більше, ніж встановлювати рекорди.
— Вік альпініста хоч і довгий, але тут треба стратегію вибудувати, щоб гори тебе не здолали.
— Отож. Адже гори стояли і будуть стояти, ніколи не пізно на них зійти. Моя філософія — ходити в гори в задоволення, це я зрозуміла минулої осені на Манаслу (восьма за висотою гора світу (8163 м) — Авт.). Я збиралася підніматися без кисню, але захворіла і змушена була одягнути маску. Я йшла з киснем, а паралельно зі мною піднімалася моя подруга, яка робила безкисневе сходження. І я на неї дивлюсь — а вона ніби «ходячий труп», мені було її дуже шкода. Бо коли ти в масці, ти бачиш, як встає сонце, яка навколо невимовна краса, ти милуєшся вершиною і все усвідомлюєш. Але коли піднімаєшся без кисню — тобі не до задоволення.
— Ваша подруга таки піднялась на Манаслу?
— Так. Це одна з моїх найближчих гірських подруг, її звати Еллі Пеппер, вона — австралійка, їй вже 50 років і вона хоче пройти всі 14 вершин без кисню. І це просто якесь божевілля. Мало хто в це вірить, зрозуміло. Такі сходження дуже вдарять по її здоров’ю. Але я щиро бажаю їй удачі. Зараз ось вона піднялась без кисню на Аннапурну.
— Чи існує серед альпіністів конкуренція?
— Існує, і мені це дуже не подобається. Ну тобто здорова конкуренція — це завжди класно, це змушує людей рухатись уперед. Але часто-густо вона нездорова: альпініст, незважаючи ні на що, пре вперед, тільки б бути першим. І через це трапляються трагедії.
Моя подруга Аня Гуту нещодавно загинула в горах саме через таку нездорову конкуренцію.
Аня — американка українського походження, вона народилась на Одещині, але більшу частину життя прожила за кордоном. Вона збиралась зайти на всі 14 восьмитисячників з паспортом США і стати першою американкою, яка це зробила. На кону стояло багато чого і в цьому вона конкурувала з іншою дівчиною (Джина Марі Рзучідло — Авт.). Вони обидві були на Шишапангмі в Китаї восени, вони обидві боролись за звання «першої американки» і для них обох це була остання гора в програмі «Корона Землі». І вони там обидві загинули під лавинами на останньому етапі змагань. Адже пішли за несприятливих погодних умов. Кожна з них так хотіла виграти. А в результаті обидві залишились на горі назавжди...
Дуже сумую за Анею, бо вона була, мов світло.
— Ви самі, як світло. Як реагують на українку в горах іноземці?
— Нещодавно зводила в Гімалаї першу українську жіночу групу — дівчата піднялись до базового табору на висоту 5364 метра. Так от у Непалі українки відчули на собі особливе прихильне відношення. Мене теж тут всі люблять, і ця любов взаємна. Непальці — моя друга родина.
— Як людина, яка вміє рухатися вперед, не дивлячись ні на що, дайте пораду, як нам вижити в умовах сьогодення…
— Мене часто питають, як ти, Тоня, сходиш, як таке страшне навантаження витримуєш? Якщо усвідомлювати одразу весь масштаб гори та підйому на неї, то дійсно здається, що це неможливо. Кожен день на Евересті дуже важкий. Але щодня, як важко мені не було б, я вірю, що цей день закінчиться і прийде новий. Я відпочину вночі, а якщо не зможу — наступної ночі. І ця моя віра в те, що важкий день закінчиться і буде новий, завжди дає мені сили. Зараз в Україні важко взагалі всім. Але вічно погано бути не може. І навіть у найважчі дні можна знайти відраду.
Українка Антоніна Самойлова вже двічі за час війни побувала на найвищій точці світу — горі Еверест. Вона здійснила першу в історії дронову зйомку над вершиною Джомолунґми. А прямо зараз альпіністка піднімається туди втретє. І кожне своє сходження ця тендітна дівчина присвячує Україні, а також батькові й братові, які боронять країну на фронті
Як могла б виглядати ефективна стратегія? Передусім, західним урядам треба визначити спільні цілі. Україна зобов'язана вигнати російські війська та повернути всі території, які вона втратила після 2014 року; також Росію потрібно змусити виплатити військові репарації, як компенсацію Україні (Світовий банк оцінює вартість відновлення країни протягом найближчих десяти років приблизно у 500 млрд) доларів; тисячам українців, які були депортовані до Росії, потрібно надати можливість повернутися; десятки тисяч ймовірних військових злочинів, скоєних російськими військами, слід розслідувати, а винних покарати.
Захід більше не може обмежувати себе обіцянками допомагати Україні «стільки часу, скільки буде потрібно». Замість стримання Києва від атак на російські стратегічні та військові об'єкти, Захід має вітати такі удари
Програш у цій війні — це найкраще, що може статися з Росією. Як показує історія, військові поразки зазвичай призводили до реформ та зміни керівництва в країні: так сталося після Кримської війни (1853-1856 роки), Російсько-японської війни (1904-1905) та війни в Афганістані (1979-1988). Володимир Путін повернув у Росію сталінські репресії та зробив вибір на користь нескінченної війни. Цей проєкт, ймовірно, завершиться крахом та загибеллю кремлівського очільника. Хоча зміна режиму, звичайно, є справою росіян, Захід повинен вітати подібну перспективу.
Багато хто вважає, що у затяжній війні Росія має перевагу — хоча б тому, що має більшу за Україну чисельність населення та розміри економіки (хоча США програли у В'єтнамі та Афганістані після тривалих воєн). Як би там не було, тривала війна, безперечно, обійдеться кожному набагато дорожче. Саме тому для наближення української перемоги Заходу слід вдатися до тактики «шок і тремтіння», яку колишній держсекретар США Колін Павелл використав під час війни у Перській затоці.
Це означає, що потрібно якнайшвидше відправити в Україну найкращі види існуючих озброєнь, а не продовжувати потроху постачати стару зброю, як це робиться зараз. Ніхто не зможе використати цю зброю краще, ніж досвідчені українські солдати. Якщо Україна програє, російські війська підуть маршем на Європу, щоб реалізувати неоцаристські амбіції Путіна, який прагне відновити Російську імперію. Народ України бореться та вмирає, щоб захистити Європу, тому найменше, що може зробити Захід, це дати українцям все необхідне для перемоги. Данія і країни Балтії вже подали приклад, який має наслідувати решта.
Захід має забезпечити Україну потужною зброєю дальнього радіусу дії (наприклад, ракетами ATACMS та Taurus), а також військово-повітряними силами, щоб українці могли здобути перевагу у небі. Оскільки тисячі добровольців із Заходу вже вирушили боротися за Україну на лінії фронту, чому б до них не долучитись і західним пілотам? Україні потрібна належна протиповітряна оборона. Абсурдно, що Захід оголосив Росію, а не Україну безпольотною зоною.
Видатні американські генерали у відставці — Бен Годжес та Філіп Брідлав — вже давно кажуть, що Крим у найближчому майбутньому, ймовірно, відіграє вирішальну роль
Ще в середині XIX століття адмірал російського імператорського флоту Павєл Нахімов зазначав, що той, хто контролює Севастополь (найбільший порт у Криму), той контролює Чорне море. Очевидно, що контроль України над цим містом має стати однією з найважливіших стратегічних цілей. Щоб відрізати Росію від анексованого півострова, Україні потрібно буде зруйнувати мости через Керченську протоку, які ведуть до Криму.
Щоб змусити РФ виплатити воєнні репарації Україні, Заходу слід конфіскувати заморожені резерви російського центрального банку в розмірі 300 мільярдів доларів. Канада та США вже ухвалили закони, що дозволяють зробити такий крок, а Євросоюзу треба наслідувати їхній приклад. У голові не вкладається, що Росія може безкарно порушувати міжнародне право, але при цьому її власність на Заході залишається під захистом. Поки триває війна, Захід повинен буде щороку надавати Україні 100 млрд доларів: щонайменше 50 — на військову допомогу, 40 — на фінансування цивільного уряду та 10 — на гуманітарну допомогу.
Хоча західні санкції проти Росії завдали їй певної шкоди, їх обов'язково необхідно посилити
Через запроваджені обмеження російська економіка не росте з 2014 року, а її експортні доходи минулого року знизилися на 26%. З метою подальшого посилення санкцій усі західні уряди мають запровадити заборонні мита на весь імпорт із Росії — саме цим зараз займається ЄС щодо російської аграрної продукції. Західні країни вже позбавили РФ статусу найбільшого сприяння торгівлі, а максимальні мита, дозволені Світовою організацією торгівлі, дуже високі. Оскільки західні країни зараз дуже мало торгують з Росією, підвищення мит вже не матиме істотного впливу на інфляцію на Заході. А враховуючи, що їхня митна система добре функціонує, проблеми з дотриманням нових правил будуть мінімальними.
Під час Холодної війни західні уряди співпрацювали в рамках Координаційного комітету з експортного контролю, штаб-квартира якого розміщувалася у Парижі. Цей орган слід відновити задля більш ефективного контролю за експортом Росією продукції подвійного призначення. Крім того, слід скоординувати, посилити та спростити персональні санкції. Усі юрисдикції, які запроваджують обмеження, повинні домовитися про однакові правила, вводити однакові санкції та обмінюватися конфіденційною інформацією про причини їхнього запровадження.
Тим часом росіян, які засуджують війну та їдуть із Росії, слід виключити із санкційних списків у всіх юрисдикціях
І треба припинити терпимо ставитись до того, що олігархи, які перебувають під санкціями, секретно володіють активами на Заході. Варто також подумати про те, як можна покарати західні компанії, які продовжують працювати в Росії, підтримуючи російський уряд податками та іншими способами. Одна розумна ідея вже є: ці компанія повинні будуть заплатити штрафи у розмірі, що відповідає їхнім платежам Росії.
Нарешті Євросоюзу слід розпочати переговори з Україною щодо вступу до союзу, а НАТО має скористатися своїм ювілейним, 75-м, самітом у Вашингтоні у липні та зробити Україні офіційне запрошення про вступ. Торік у Вільнюсі більшість країн Альянсу вже підтримували такий крок. Немає жодних причин не зробити його цьогоріч у рамках загальної та єдиної західної стратегії.
Андерс Ослунд —старший науковий співробітник Стокгольмського форуму вільного світу, співавтор (спільно з Андрюсом Кубілюсом) книги «Реконструкція, реформи та вступ до ЄС для України» (Видавництво Frivärld, 2023 рік).
Як могла б виглядати ефективна стратегія? Передусім, західним урядам треба визначити спільні цілі. Україна зобов'язана вигнати російські війська та повернути всі території, які вона втратила після 2014 року; також Росію потрібно змусити виплатити військові репарації, як компенсацію Україні (Світовий банк оцінює вартість відновлення країни протягом найближчих десяти років приблизно у 500 млрд) доларів; тисячам українців, які були депортовані до Росії, потрібно надати можливість повернутися; десятки тисяч ймовірних військових злочинів, скоєних російськими військами, слід розслідувати, а винних покарати.
Захід більше не може обмежувати себе обіцянками допомагати Україні «стільки часу, скільки буде потрібно». Замість стримання Києва від атак на російські стратегічні та військові об'єкти, Захід має вітати такі удари
Програш у цій війні — це найкраще, що може статися з Росією. Як показує історія, військові поразки зазвичай призводили до реформ та зміни керівництва в країні: так сталося після Кримської війни (1853-1856 роки), Російсько-японської війни (1904-1905) та війни в Афганістані (1979-1988). Володимир Путін повернув у Росію сталінські репресії та зробив вибір на користь нескінченної війни. Цей проєкт, ймовірно, завершиться крахом та загибеллю кремлівського очільника. Хоча зміна режиму, звичайно, є справою росіян, Захід повинен вітати подібну перспективу.
Багато хто вважає, що у затяжній війні Росія має перевагу — хоча б тому, що має більшу за Україну чисельність населення та розміри економіки (хоча США програли у В'єтнамі та Афганістані після тривалих воєн). Як би там не було, тривала війна, безперечно, обійдеться кожному набагато дорожче. Саме тому для наближення української перемоги Заходу слід вдатися до тактики «шок і тремтіння», яку колишній держсекретар США Колін Павелл використав під час війни у Перській затоці.
Це означає, що потрібно якнайшвидше відправити в Україну найкращі види існуючих озброєнь, а не продовжувати потроху постачати стару зброю, як це робиться зараз. Ніхто не зможе використати цю зброю краще, ніж досвідчені українські солдати. Якщо Україна програє, російські війська підуть маршем на Європу, щоб реалізувати неоцаристські амбіції Путіна, який прагне відновити Російську імперію. Народ України бореться та вмирає, щоб захистити Європу, тому найменше, що може зробити Захід, це дати українцям все необхідне для перемоги. Данія і країни Балтії вже подали приклад, який має наслідувати решта.
Захід має забезпечити Україну потужною зброєю дальнього радіусу дії (наприклад, ракетами ATACMS та Taurus), а також військово-повітряними силами, щоб українці могли здобути перевагу у небі. Оскільки тисячі добровольців із Заходу вже вирушили боротися за Україну на лінії фронту, чому б до них не долучитись і західним пілотам? Україні потрібна належна протиповітряна оборона. Абсурдно, що Захід оголосив Росію, а не Україну безпольотною зоною.
Видатні американські генерали у відставці — Бен Годжес та Філіп Брідлав — вже давно кажуть, що Крим у найближчому майбутньому, ймовірно, відіграє вирішальну роль
Ще в середині XIX століття адмірал російського імператорського флоту Павєл Нахімов зазначав, що той, хто контролює Севастополь (найбільший порт у Криму), той контролює Чорне море. Очевидно, що контроль України над цим містом має стати однією з найважливіших стратегічних цілей. Щоб відрізати Росію від анексованого півострова, Україні потрібно буде зруйнувати мости через Керченську протоку, які ведуть до Криму.
Щоб змусити РФ виплатити воєнні репарації Україні, Заходу слід конфіскувати заморожені резерви російського центрального банку в розмірі 300 мільярдів доларів. Канада та США вже ухвалили закони, що дозволяють зробити такий крок, а Євросоюзу треба наслідувати їхній приклад. У голові не вкладається, що Росія може безкарно порушувати міжнародне право, але при цьому її власність на Заході залишається під захистом. Поки триває війна, Захід повинен буде щороку надавати Україні 100 млрд доларів: щонайменше 50 — на військову допомогу, 40 — на фінансування цивільного уряду та 10 — на гуманітарну допомогу.
Хоча західні санкції проти Росії завдали їй певної шкоди, їх обов'язково необхідно посилити
Через запроваджені обмеження російська економіка не росте з 2014 року, а її експортні доходи минулого року знизилися на 26%. З метою подальшого посилення санкцій усі західні уряди мають запровадити заборонні мита на весь імпорт із Росії — саме цим зараз займається ЄС щодо російської аграрної продукції. Західні країни вже позбавили РФ статусу найбільшого сприяння торгівлі, а максимальні мита, дозволені Світовою організацією торгівлі, дуже високі. Оскільки західні країни зараз дуже мало торгують з Росією, підвищення мит вже не матиме істотного впливу на інфляцію на Заході. А враховуючи, що їхня митна система добре функціонує, проблеми з дотриманням нових правил будуть мінімальними.
Під час Холодної війни західні уряди співпрацювали в рамках Координаційного комітету з експортного контролю, штаб-квартира якого розміщувалася у Парижі. Цей орган слід відновити задля більш ефективного контролю за експортом Росією продукції подвійного призначення. Крім того, слід скоординувати, посилити та спростити персональні санкції. Усі юрисдикції, які запроваджують обмеження, повинні домовитися про однакові правила, вводити однакові санкції та обмінюватися конфіденційною інформацією про причини їхнього запровадження.
Тим часом росіян, які засуджують війну та їдуть із Росії, слід виключити із санкційних списків у всіх юрисдикціях
І треба припинити терпимо ставитись до того, що олігархи, які перебувають під санкціями, секретно володіють активами на Заході. Варто також подумати про те, як можна покарати західні компанії, які продовжують працювати в Росії, підтримуючи російський уряд податками та іншими способами. Одна розумна ідея вже є: ці компанія повинні будуть заплатити штрафи у розмірі, що відповідає їхнім платежам Росії.
Нарешті Євросоюзу слід розпочати переговори з Україною щодо вступу до союзу, а НАТО має скористатися своїм ювілейним, 75-м, самітом у Вашингтоні у липні та зробити Україні офіційне запрошення про вступ. Торік у Вільнюсі більшість країн Альянсу вже підтримували такий крок. Немає жодних причин не зробити його цьогоріч у рамках загальної та єдиної західної стратегії.
Андерс Ослунд —старший науковий співробітник Стокгольмського форуму вільного світу, співавтор (спільно з Андрюсом Кубілюсом) книги «Реконструкція, реформи та вступ до ЄС для України» (Видавництво Frivärld, 2023 рік).
Минуло більше двох років після нападу Росії на Україну. Вражаюче, але Захід і досі не має єдиної стратегії. Крім постачання вкрай необхідних боєприпасів та зброї, він мало що робить для потреб України
— Ви вже втретє піднімаєтесь на Еверест. Чому ця вершина не дає вам спокою та чим нинішній підйом буде відрізнятися від попереднього?
— У 2022 році я піднялась з українським прапором, на якому було написано «Stand with Ukraine». І на це звернуло увагу набагато більше міжнародних ЗМІ, ніж наших. Під час другого мого сходження у 2023 році ми зробили дронову зйомку вершини Евересту — знову з українським прапором. Тепер я йду зі стягом, на якому написано «We are still fighting for our freedom» — «Ми досі боремося за свою свободу». Я роблю це, адже люди навіть в альпійському ком'юніті питають: «А що, у вас і досі війна?». Для мене це дивно. Тобто Україна зникла з обкладинок світових ЗМІ? і деякі люди вирішили, що все завершилось.
Отож, на третій рік війни я роблю свій третій Еверест. Це символічно.
— Ви обрали своєю місією говорити так зі світом про цю війну. Як думаєте, скільки ще разів вам доведеться підніматися на Еверест, перш ніж війна закінчиться?
— Чимало людей мені говорили, що я «посол Україні на верхівці світу». І кажуть, що я маю заносити наш прапор щороку стільки разів, скільки триватиме війна. Можливо, так і буде. Чи вистачить у мене сил і здоровʼя… Хоча характер у мене такий впертий, що скільки треба, стільки разів і зайду.
Дуже хотілося б, щоб цей підйом у такій парадигмі був востаннє. Про що я мрію, так це занести на Еверест прапор нашої перемоги.
— А що кажуть ваші рідні — батько та брат, які зараз на фронті?
— Тато вже не на передовій, він там був, а зараз перевівся в штаб. Він підтримує мене в усьому, просто хвилюється за моє здоров'я. Саме тато подав мені ідею, яку я зараз втілюю у життя. Я несу на Еверест не тільки прапор України, а ще прапор з передової, посічений осколками. Його мені передала гірсько-штурмова бригада «Едельвейс».
Тато сказав: «Іди, доню, і кажи світу голосно, наскільки можеш, що ми тут в багнюці, у крові захлинаємося, і що нам потрібна допомога».
— До початку експедиції ви оголосили конкурс в інстаграмі: «Занесу» автора донату для ЗСУ на Еверест», пообіцявши перше фото на «даху Землі» зробити зі світлиною того, хто задонатить...
— Чесно, я коли цю ідею генерувала, то думала, що бажаючих таким чином «побувати» на Евересті буде більше. Ця ідея зʼявилася після того, як один небідний блогер хайпанув, оголосивши, що дасть мільйон доларів тому, хто занесе його портрет на найвищу вершину земної кулі. І тоді у мене виникла ідея зібрати таким чином гроші на кисневі концентратори для армії.
А щодо блогера, то сьогодні з десяток альпіністів несе на Еверест його фотографію, хоча всі розуміють, що заплатить він тільки тому, хто буде першим. І це не окей, бо Еверест — це не жарти, тут будь-яка конкуренція може коштувати життя.
— Чому збираєте кошти саме на кисневі концентратори?
— Хочу разом з «Госпітальєрами» (добровільний медичний батальйон — Авт.) зібрати на два кисневі концентратори, необхідні пораненим бійцям. Якщо людина виснажена, кисневі концентратори можуть врятувати їй життя.
У моєму випадку це символічно. Я з власного досвіду знаю, як це — бути без кисню.
— Скільки балонів кисню ви берете із собою на Еверест?
— На Евересті складна система закидання спорядження. Гіди-шерпи все заносять нагору заздалегідь, зокрема балони з киснем, і роблять у верхніх таборах запаси. Альпініст несе на собі лише свій балон плюс рюкзак з необхідними речами. Стандарт для альпініста на сходження — чотири балони. Але є так звані «лакшері» умови, коли ти можеш розраховувати аж на 8 балонів.
Кисень на Евересті — це життя. Балон важить пʼять кілограмів, але на тій висоті повітря настільки розріджене, що 5 кілограмів відчуваються, як плита з бетону.
— Кажуть, що висота в горах зʼїдає мʼязи. Наскільки це небезпечно для організму і як ви відновлюєтеся після кожного сходження?
— Мʼязи дійсно зʼїдаються, ніби тануть через те, що людина знаходиться на такій висоті, де майже немає кисню. Треба розуміти, яка колосальна фізична робота проводиться організмом під час підйому. Здається, що ми маємо повертатися з експедицій загартованими, зі сталевими мʼязами. А ми приходимо у стані, ніби спортом рік не займались — тіло геть не в тонусі.
Щоб потім відновитися, люди активно ходять до спортзали. А ось перед сходженням накачувати і нарощувати мʼязи не варто. Треба виховувати у собі витривалість. Маєш бути, як бігун — сухий, але сильний. Аби була сила довго рухатись, і щоб не було забагато мʼязів, які заважатимуть. Шафоподібні бодібілдери «здуваються» в горах першими — їм там дуже важко. А маленькі, худі, сухі — йдуть і заходять на вершини.
«Життя я люблю більше, ніж встановлювати рекорди»
— Ми весь час говоримо про Тоню Самойлову лише в контексті гір. А чим ви займаєтесь, коли не в Непалі?
— Останні місяці я була в Києві у звʼязку зі своїми новими проєктами, зокрема телевізійним — мене запросили вести рубрику в програмі на телевізійному каналі, який скоро відкриється. Часто буваю в Хорватії, куди на початку війни евакуювалася моя сестра з маленьким племінником. Дорога між Україною та Хорватією забирає в мене майже добу в один бік. А оскільки я сама за кермом і ніколи по дорозі не зупиняюсь, то називаю це також «моїми сходженнями». 22 години за кермом без зупинок — це непросто. І я наче й розумію, що треба зупинитися та десь переночувати, але продовжую тиснути на газ. Через свій впертий характер я в гори і ходжу: якщо вже пішла, то пішла, ніщо не зупинить.
— Розкажіть про вашу зустріч з Валерієм Залужним, коли він був Головнокомандувачем ЗСУ. Ви йому подарували дрон-фотографію Евересту з українським прапором на вершині…
— Ця зустріч стала здійсненням мого бажання, бо це людина — взірець не тільки для мене, а насамперед для моїх батька та брата, які знаходяться в армії. Батько був щасливий, коли отримав від Валерія Федоровича український прапор з підписом «Для Володимира». У батька немає кумирів, але Залужний — людина, від якої він у захваті.
Ми довго сиділи та розмовляли. Я переконалась, що Залужний — це глиба. Радію, що життя нас звело.
— Це правда, що ви збираєтесь підкорити всі 14 найвищих гір світу? Восьмитисячники, так звану «Корону Землі»?
— Якщо у мене це вийде за пʼять-десять років, я буду рада. Такий план потребує чимало грошей, це дуже непросто. Є гори, на які я не сильно хочу. Наприклад, Аннапурна — така небезпечна, на якій можна загинути через лавини. І вона є в списку восьмитисячників. Коротко кажучи, я життя люблю більше, ніж встановлювати рекорди.
— Вік альпініста хоч і довгий, але тут треба стратегію вибудувати, щоб гори тебе не здолали.
— Отож. Адже гори стояли і будуть стояти, ніколи не пізно на них зійти. Моя філософія — ходити в гори в задоволення, це я зрозуміла минулої осені на Манаслу (восьма за висотою гора світу (8163 м) — Авт.). Я збиралася підніматися без кисню, але захворіла і змушена була одягнути маску. Я йшла з киснем, а паралельно зі мною піднімалася моя подруга, яка робила безкисневе сходження. І я на неї дивлюсь — а вона ніби «ходячий труп», мені було її дуже шкода. Бо коли ти в масці, ти бачиш, як встає сонце, яка навколо невимовна краса, ти милуєшся вершиною і все усвідомлюєш. Але коли піднімаєшся без кисню — тобі не до задоволення.
— Ваша подруга таки піднялась на Манаслу?
— Так. Це одна з моїх найближчих гірських подруг, її звати Еллі Пеппер, вона — австралійка, їй вже 50 років і вона хоче пройти всі 14 вершин без кисню. І це просто якесь божевілля. Мало хто в це вірить, зрозуміло. Такі сходження дуже вдарять по її здоров’ю. Але я щиро бажаю їй удачі. Зараз ось вона піднялась без кисню на Аннапурну.
— Чи існує серед альпіністів конкуренція?
— Існує, і мені це дуже не подобається. Ну тобто здорова конкуренція — це завжди класно, це змушує людей рухатись уперед. Але часто-густо вона нездорова: альпініст, незважаючи ні на що, пре вперед, тільки б бути першим. І через це трапляються трагедії.
Моя подруга Аня Гуту нещодавно загинула в горах саме через таку нездорову конкуренцію.
Аня — американка українського походження, вона народилась на Одещині, але більшу частину життя прожила за кордоном. Вона збиралась зайти на всі 14 восьмитисячників з паспортом США і стати першою американкою, яка це зробила. На кону стояло багато чого і в цьому вона конкурувала з іншою дівчиною (Джина Марі Рзучідло — Авт.). Вони обидві були на Шишапангмі в Китаї восени, вони обидві боролись за звання «першої американки» і для них обох це була остання гора в програмі «Корона Землі». І вони там обидві загинули під лавинами на останньому етапі змагань. Адже пішли за несприятливих погодних умов. Кожна з них так хотіла виграти. А в результаті обидві залишились на горі назавжди...
Дуже сумую за Анею, бо вона була, мов світло.
— Ви самі, як світло. Як реагують на українку в горах іноземці?
— Нещодавно зводила в Гімалаї першу українську жіночу групу — дівчата піднялись до базового табору на висоту 5364 метра. Так от у Непалі українки відчули на собі особливе прихильне відношення. Мене теж тут всі люблять, і ця любов взаємна. Непальці — моя друга родина.
— Як людина, яка вміє рухатися вперед, не дивлячись ні на що, дайте пораду, як нам вижити в умовах сьогодення…
— Мене часто питають, як ти, Тоня, сходиш, як таке страшне навантаження витримуєш? Якщо усвідомлювати одразу весь масштаб гори та підйому на неї, то дійсно здається, що це неможливо. Кожен день на Евересті дуже важкий. Але щодня, як важко мені не було б, я вірю, що цей день закінчиться і прийде новий. Я відпочину вночі, а якщо не зможу — наступної ночі. І ця моя віра в те, що важкий день закінчиться і буде новий, завжди дає мені сили. Зараз в Україні важко взагалі всім. Але вічно погано бути не може. І навіть у найважчі дні можна знайти відраду.
Є два шляхи, якими може піти Європа у відповідь на те, що Путін робить в Україні вже більше двох років, пише Філіп Інман, економічний оглядач Guardian і Observer.
Перший шлях веде до поразки кремлівського диктатора і поступового, але систематичного відновлення європейського порядку — з миром на кордонах, стабільними цінами на продукти харчування та енергоносії, заспокоєнням фінансових ринків і підвищенням рівня життя мільйонів жителів континенту.
Інший шлях веде до поразки України і руйнування європейського порядку — коли Путін окупує відповідний шматок території сусідньої країни і, підбадьорений слабкістю Заходу, плануватиме, а потім завдаватиме подальших ударів. А в тому, що він це зробить, можна не сумніватися, оскільки він вже давно мінує все, що на схід від Москви нагадує демократію, стабільність і верховенство права: підкуповує проросійські партії в Європі, втручається в демократичні вибори, здійснює хакерські атаки, розпалює громадянські заворушення, порушує кордони сусідів і т.д.
Ідентичний виклик
Європа разом з Великою Британією сьогодні стикається з ідентичним викликом, що й у 1939 році. І вони, здається, однаково погано усвідомлюють серйозність ситуації. Інман з гіркотою робить висновок, що європейські лідери «хочуть, щоб їх залишили напризволяще для вирішення повсякденних, внутрішніх завдань».
Тим часом, об'єднана і рішуча Європа могла б легко допомогти Україні впоратися з російським вторгненням досить швидко. Ресурсів кількох її провідних держав, наданих Україні, було б достатньо, щоб відновити кордони 2014 року. І їй зовсім не потрібна для цього, як зазначає британський оглядач, підтримка Сполучених Штатів, хоча ця країна має величезне значення в цьому питанні.
Спосіб знекровити Москву
Другий спосіб ефективно притиснути Росію — накласти повну заборону на торгівлю з нею. Найджел Гоулд-Дейвіс, старший спеціаліст з питань Росії та Євразії в Міжнародному інституті стратегічних досліджень, якого цитує Інман, вважає, що «слід виходити з того, що жодна західна компанія не підтримує режим, який загрожує Росії». Слід, однак, припустити, що жодна західна компанія не буде допомагати режиму, який загрожує життєво важливим інтересам безпеки Заходу.
Винятки з цього правила можуть бути зроблені для того, щоб дозволити приватним російським фондам виводити кошти за межі Росії.
Це, своєю чергою, «знекровило б московські фінансові установи» — і тоді Росії не залишилося б чим платити за китайські товари, а братська підтримка Пекіна припинилася б
Так чому ж Захід, на чолі з Європою, не впроваджує цю заборону? Тому що нібито це суперечить міжнародному праву. Принаймні, так стверджує головний камінь спотикання в цьому питанні — Німеччина. Та сама Німеччина, яка, як зазначає Інман, відправляє до Росії через Вірменію свої автомобілі, механічні та електричні деталі для різних приладів.
Охоронці міжнародного порядку
Існує також третій, ще простіший спосіб підтримати Київ: використати російські активи, що зберігаються в європейських фінансових центрах, для фінансування оборони України від Росії. Більшість активів російського центрального банку на суму 300 мільярдів доларів є відносно легкодоступними, оскільки вони котируються на бельгійській біржі Euroclear. Більше того, за словами Гоулд-Дейвіса, група відомих міжнародних експертів вже розробила легітимний план використання цих грошей на користь України.
Так в чому ж проблема? У відсутності доброї волі. Німеччина, яка перебуває в центрі дебатів з цього питання, знову проти, і з тієї ж причини, що й раніше: «необхідно поважати повоєнний міжнародний порядок». На думку Берліна, порушення цього порядку вдарить по довірі до Німеччини та Європи в цілому, віддаливши таким чином глобальний Південь від Заходу.
Спочатку перемога, потім відбудова
Противники напористих рішень, щоб продемонструвати свою добру волю і розуміння української справи, люблять говорити, що так, гроші з російських активів належать Україні, але не зараз, а після війни, коли буде створено реєстр українських збитків і почнеться відбудова.
«Для вух Путіна це солодка музика», — коментує британський оглядач, нагадуючи тверезу думку Тімоті Гартона Еша, видатного британського історика та експерта Chatham House: «Україна повинна спочатку виграти війну, а це означає, що вона повинна мати гроші, щоб купувати зброю скрізь, де вона може їх дістати».
Війна в Україні є найважливішою загрозою для Європи сьогодні, підсумовує Інман.
<frame>Ірена Карпа — відома українська письменниця, співачка, громадська діячка і культурна дипломатка. З 2015 року протягом чотирьох років вона була першою секретаркою з питань культури посольства України у Франції. Разом з чоловіком-французом і дітьми Ірена зараз мешкає у Парижі, постійно мотаючись світом з виступами і збираючи на потреби української армії.<frame>
Карпа завжди була моторною, емоційною та пасіонарною. Війна яскраво проявила в ній ще одну рису — емпатичність. Ми зустрілися у готелі між двома книжковими презентаціями Ірени і розмовляємо про пережите відчуття безсилля та нікчемності під час війни, винайдений нею особливий спосіб допомогти собі й іншим, а також те, як вона дискутує на французькому телебаченні з агентами Кремля.
«Мені здавалось, що я нічого не можу»
— Хочете кави? — пропонує Ірена Карпа.
— Дякую, але я вже випила вранці на заправці. Люблю чомусь цю заправочну каву.
— Так, я теж обожнюю. Це така романтика дорожня. Ще коли в Україну приїжджаю, люблю обліпиховий чай. Ніде в світі більше нема такого.
— Ви у Варшаві транзитом з Парижа до Києва. Презентуєте нову збірку, яку під вашим керівництвом написали українки, зокрема біженки, які до цього не мали письменницького досвіду. Розкажіть, що ви зробили з цими жінками, що вони стали писати. Все наче починалося як терапія?
— Так, йдеться про збірку «Я н̶е̶ знаю, як про це писати». В ній 33 українські цивільні жінки описали свій ранній досвід війни.
Все почалося у липні 2022 року. Емоційний стан у людей був дуже нестабільний. У мене — теж. Я не знала, де себе причепити. Бачила, що навколо суперлюди волонтерять, я ж кидаюсь щось робити, а в мене не виходить. Люди тисячами турнікети передають, а я не можу з аптекаркою про антибіотики без рецепту домовитись. Було відчуття безсилля. Хусточка (Юрій Хусточка — музикант, колишній учасник гурту «Океан Ельзи» — Ред.) каже: «Поїдеш зі мною змінним водієм?» Я радію: «Так, ура!» А він: «Але коробка ручна». От дідько. Я їжджу тільки на автоматі. І так на кожному кроці. Як багатьох із нас, мене накривало відчуття провини: масштаб катастрофи величезний, люди гинуть, а я тут, за кордоном, у безпеці.
«Відключитися, відпочити» — це не працювало. Які вихідні? Головою все одно ти в Україні. Така собі гра на виснаження й заодно на самознецінення. Пам'ятаєте цей стан — безкінечна тривожність і розтрачування енергії ні на що. І не відразу дійшло, що коли читаєш паралельно десять телеграм-каналів з поганими новинами та ще й репостиш їх, то робиш тільки гірше — і собі, й іншим. І наче розумієш, що треба зосередитися на одній справі, але мені весь час здавалось, що я нічого не можу, що мої донати — крапля в морі, що все марно.
Бо ж нормальні люди збирають мільйон за пів дня, а я тут що?
І в якийсь момент я сіла і просто записала все, що відчуваю. Весь потік думок. І коли побачила написані слова, я ніби побачила ворога, який виліз із темряви. Ось він, мій страх, мої тривоги, що роздирають мене, на папері переді мною. І стало якось… ясніше. І навіть легше!
Ліки від амнезії
— Тоді я звернулася до своєї психологині Лариси Волошиної — що це за ефект? Виявляється, є ціла практика «автоматичне письмо». Тож ми взяли й розробили заняття для широкої авдиторії — з теорією і письмовою практикою онлайн. «Терапевтичне письмо в час війни». Записалося майже 600 українок з усього світу.
З грошей, зароблених за цей курс, ми тоді купили спеціальне оснащення для військових, яке їм потім дуже допомогло. Терапія вийшла символічна: і українські душі полікували, і приклалися до звільнення рідних територій.
Учасниці могли лишатись анонімними, головне було 5-7 хвилин щиро писати про актуальні почуття: самотність за кордоном, нелюбов до себе, відчуття безпорадності, страх чи навіть про свою образу на чоловіка, який воює, і вона шле йому берці-рюкзаки-броніки, а він хоч би раз її похвалив. Все без прикрас. Без засудження.
І от пишуть люди наче терапевтично, а я раптом бачу в їхніх текстах просто необроблені діаманти! Запропонувала їм додатковий письменницький курс. Писати про досвід і час, що вже ніколи не повториться.
Наші прожиті історії треба берегти, бо це власна історична правда. Підручники історії можуть переписати, медіа можуть перебрехати, а твій власний досвід залишиться.
Це як розповіді наших бабусь про війну чи голод — те, що потім складає наш внутрішній стрижень, наші ліки від амнезії. Важливі для роду, для суспільства і взагалі людства.
Пам’ятаю свій стан, коли почалася війна… Мала виступати на жіночому Форумі. Березень, початок війни, і я не можу уявити, як вийти на сцену: тремтіли руки, лилися сльози. Набрала психологиню. Вона каже: це природньо. Існування виду важливіше за існування окремої особини. Коли під загрозою мій вид — українці — я відчуваю це на собі.
Вже саме розуміння цих процесів допомагає вирівняти свій стан. Але коли підключаєш письмо — стає ще краще.
— На початку дійсно всі були розгублені, але активні. А зараз я спостерігаю сильну втому, депресії, втрату віри у майбутнє…
— Є таке. Я прихильниця маленьких кроків. Треба робити, що можеш, і дякувати собі за це. Змогла ти сплести маскувальну сітку — подякуй собі, бо багато хто взагалі нічого не зробив. Змогла прийти на подію і задонатити — супер. Змогла поговорити з військовим і підтримати його — молодець.
Війна триває значно довше, ніж ми очікували. Тому треба день за днем просто робити свої маленькі справи.
Деколи здається, що все, що ти робиш — у штангу. Ходиш з дня у день на те французьке телебачення, говориш-говориш, а чи воно на щось впливає?
Анекдот від міністерки культури на французькому телебаченні
— Згадую у Франції, як на початку війни представник однієї пафосної бізнес-асоціації за мною бігав, аби провести український вечір. Я запросила прекрасних українських мисткинь і бізнес-леді, він так дякував, що аж незручно було. А за пів року, коли шукала бюджет підтримки фестивалю української культури, той самий дядько відмахнувся: «Навіть не кидайся! На початку війни ми всі давали гроші на Україну, і ніхто не знає, куди вони пішли, тож»…
А нещодавно присилає мені свою статтю у відомому французькому виданні: «Яка муха вкусила Макрона? Може, це муха цеце? Він не дозволяє нашим старим помирати за власним бажанням (мається на увазі евтаназія — Ред.), але хоче відправити молодих помирати в Україну?» Після цього я просто заблокувала його.
А ще ж бачу плакати, розклеєні де-не-де по Парижу: «Макрон, ми не збираємося помирати в Україні!» Підпис —«Патріоти». Явно якась популістська партія, яку фінансує Росія. Гидко. У той же час є дані, що половина молодих французів готова їхати в Україну на війну, якщо на кону стоятиме безпека Франції. Ну й професійні військові від самого початку були нашими союзниками, топили за озброєння і говорили про готовність відправитися в Україну.
— Як ви потрапили на французьке телебачення і що саме там робите?
— Почалося з того, що мені зателефонувала знайома українська журналістка і сказала, що її кличуть на етери, а вона вже вигоріла після кількох. В мене телевізійний досвід є — щоправда, українською мовою, в якій я, як риба у воді — тож я пішла. І прозріла: в ті перші ефіри французи кликали все, що ворушилося. Модель, яка навіть українською не говорить, бо переїхала до Франції у шкільному віці, розмірковує про геополітику! Вчителька, яка ридає прямо в етері й витирає носа українським прапором. Домогосподарки, які дивляться російські канали і лупають очима: «Нада бить людьмі, то всьо палітіка!» І все це потім засмічує глядачеві мозок.
Ясно, що я стала туди ходити: адже кожна моя поява зменшує шанс на запрошення такого «експерта».
Так я вже третій рік віддаю свій життєвий час цій справі — без гонорару, це моє волонтерство. Один ефір — це мінімум 5 годин на день: годину готуюся, дві години на дорогу, дві години ефіру. Інколи кажуть, що буде она тема, а по факту інша, і треба швидко зорієнтуватися. Мовчати не можна — треба дискутувати, заперечувати дурниці, які говорять часто вже французькі експерти рідною їм мовою. Ну нічого, стрес бадьорить, сміюся я.
Моє завдання — достукатись до сердець глядачів. Експерти приходять показати власне его. Є чимало військових з проукраїнськими позиціями, класних репортерів, що були в Україні. А є, як я їх називаю, агенти Кремля, як от колишня послиця Росії, яка між зйомками розповідає, як їла ікру з Патрушевим (екс-директор ФСБ РФ, зараз — радник Путіна — Ред.) і який він інтелектуал.
Дуже багато відвертого цинізму. Та сама французька міністерка культури (Розелін Башло, тепер колишня — Ред.), яка на жіночому форумі в Анже обіймала мене після мого виступу про українських жінок на війні, не так давно між ефірами розповідає вульгарний анекдот про російських солдатів, які ґвалтують українку. Їй видалося це доречним і смішним. Навіть колишньому кагебісту стало незручно. І її не зупинило те, що навпроти сидить українка, в якої могли вбити близьку людину…
До речі, після того форуму 8 березня 2022 року було вирішено надати допомогу 1 600 000 євро українським митцям і… російським дисидентам. Французи вперто шукають «хороших руських». Але я, як і інші члени українського ПЕН-клубу, не маю з ними спільних подій.
Ще якось було: кличуть на етер, мовляв, крім мене будуть тільки українці — письменник Андрій Курков і ще одна композиторка. Ну окей. І тут в студії виявляється, що Курков у скайпі, композиторка написала «Оду миру» (а це не мій дискурс, бо для мене мир можливий після повернення наших територій і репарацій), а ще два гості — росіяни, по типу дисиденти. І, дивлячись на моє зле обличчя, вони самі так починають обливати Росію брудом, що мені там нема вже, що робити. Самі кажуть, що Росії вже нічого не допоможе.
На тлі цього всього Макрон останнім часом виглядає сміливим красунчиком. Нарешті все те, що я говорила ці два роки, що відчували ми, українці, і що хотіли донести до Заходу, він висловив на весь світ. Наче він дивився мої французькі етери.
Інколи французи ще заводяться за велику російську культуру та інших «толстоєвських». Мовляв, як же ми житимемо без них, за що їх кенселити? Я раніше злилась і пояснювала, а зараз відповідаю просто: «Знаєте, я нічого не маю проти мертвих росіян».
— Яка місія письменника під час війни?
— Документувати історію. Записувати власний досвід і досвід інших. Підтримувати, давати розраду. Тому дуже потрібна гумористична література. Можливо, після війни, коли вщухне гострий біль, хтось таки напише українського Швейка».
Знаєш, я стільки чую чорного гумору від військових, коли відвідую шпиталі. Хлопець, якому ампутували ступню, розповідає: «Я шлю братану фотку й пишу, що в’єтнамки — вже не моє». Оце я розумію, сила духу, люди-переможці.
Зараз хочу зробити з дівчатами з Івано-Франківська заняття з терапевтичного письма для ветеранів. Тим, хто на фронті, немає сенсу це робити. А от тим, хто на реабілітації — так.
— Є ще одна група — жінки і наречені загиблих воїнів.
— Ми не знаємо, що вони пережили, як справляються… Потрібні фаховість і багато сили, щоби допомогти їм упоратися з трауром. До мене якось на виступі у Франківську підійшла жінка в чорному. І сказала, що у неї загинув чоловік. Все, що я змогла сказати: пишіть йому листи. Ті самі, терапевтичні — сказати все, що не встигла, попрощатися… Але їй було не до теорії: «Я вже стільки написала цих листів, і їх усі мені повернули з його речами. І це так дивно, його чашка, яку він взяв із собою з дому, вона не розбилась!»
Його більше немає, а його чашка є.
Зараз розповідаю це тобі, і в мене мурашки по шкірі. Я не знаю, що можу сказати людині у гострому траурі. Тому тоді просто її обняла...
— Яка ваша найболючіша втрата у цій війні?
— Віка Амеліна (українська письменниця, яка загинула під час обстрілу росіянами в Краматорську — Ред). Ми з нею будували плани, що вона приїде до Парижа писати книгу, шукали їй квартиру, дитині школу. Досі не можу повірити в те, що сталося…
Є подруги, у яких загинули кохані. Дуже багато болю, якому, здається, не можна зарадити. Потрібні час, траур. А трауру на війні немає.
Мені щоразу дуже боляче, коли я бачу, як розширюються кладовища в Україні. Як над ними майорять державні прапори: а значить, це могили військових. У Львові на Марсовому полі навіть плитку зняли, щоб було де ховати людей.
Ті, хто каже, що не треба давати Україні зброю, повинні дивитися на все це як на цілком можливий сценарій їхнього майбутнього.
«Ніколи чоловік-іноземець не зрозуміє, як нам зараз»
— Нещодавно була в Японії. Там люди, коли дізнавалися звідки я, говорили: Ukraine — Fight. Нащадки самураїв бачать у нащадках козаків справжніх воїнів.
Дуже багато нашого мистецтва пов’язано з горем. Жінки вишивали, аби пережити втрати. Чоловіки складали пісень у воєнних походах. Вся ця сукупність трагедії, любові, елегії нас творить. Може, ми цього не розуміємо, думаємо, ну що я, маленька людина, можу. Але у нас дуже важлива місія.
— Як зараз вас підтримують ваші діти, ваш чоловік? Дають сили?
— Це я всім маю давати сили (посміхається). Собака моя мене підтримує — оце безумовна любов.
У мене діти — підлітки. Хотілося б, звичайно, щоб вони мене підтримували. Щоб хоч іноді обіймали. Старша може зробити чай. Вони приховують свої справжні почуття. Але я знаю, що вони також дуже переживають за війну. Хрещений моєї старшої доньки зараз під Бахмутом, і вона йому написала листа українською, друкованими літерами: «Ти дуже крутий! Війна закінчиться — повертайся». І він каже, що бере цей лист із собою на виходи.
Чоловік навіть давав мені гроші на донати. І вже не скаржиться, що я весь час їжджу в Україну. Бо раніше жалівся, що він, як дружина капітана корабля — мене ж весь час немає.
Він з розумінням ставиться до мого способу життя, і за це я йому вдячна. Але сьогодні ніхто не зрозуміє українця краще за інших українців. У нас спільний біль. Ніколи чоловік-іноземець, яким би він не був співстраждальним, не зрозуміє, як нам зараз.
— Але терплячість — хіба не одна з ознак кохання?
— Згодна. Якщо вірити його словам, то він мене сильно кохає. Але є почуття, а є війна. І на ній емоції завжди потужніші.
Я йому так і пояснила: «Чувак, я не можу тобі зараз дати стільки уваги, як раніше. Не можу їздити на базар і купувати тобі фазанів, як колись. Немає ресурсу, він весь іде на інше». І він зрозумів. Тепер, коли немає настрою готувати, ми просто замовляємо їжу — приміром, в ресторані у сирійських біженців.
Ми їздили нещодавно з дітьми на канікули, і в мене був найкращий час — о 5 ранку, коли я гуляла сама. Дуже важливо мати час для себе. Це може бути масаж, читання на траві в парку або прогулянка на самоті на світанку…
— Або кава на заправці...
— Або кава на заправці! Це теж дуже ресурсна штука.
Будьмо чесними: фільмів, здатних допомогти пережити смерть близької людини, не існує. Бо кіно, в принципі, таке зробити не може. Тому, якщо й говорити про фільми, то тільки про ті, які розповідають про втрату і як її пережили герої. Як вони з цим справлялися. Як виходили зі стану втрати. Знаходили резони. І отримували розраду. На кшталт фільму Стівена Спілберга «Врятувати рядового Раяна», де сенс покладених голів солдат зводився до питання того, заради кого це все сталося. «Чи я достойна людина?», — питається той, врятований, стоячи наприкінці життя понад хрестами полеглих за нього... Як пережити втрату? Чи всі її переживають однаково? І чи всі її таки переживають? Нижче ми зібрали добірку фільмів про різні ситуації, різні війни і складні способи припинення війни в собі самих. З карколомними історіями, незрідка заснованими на реальних життях, смертях і поверненнях. Як у випадку з «Довгими заручинами», екранізацією великого французького роману Себастьяна Жапрізо. Чи у випадку «Відважних», в основі яких лежить нон-фікшн американського журналіста Девіда Фінкеля. Або у випадку фільму «Приховане життя», знятого на основі одного конкретного випадку з австрійським солдатом. Це все непросте кіно про непрості життя, але іноді кіно здатне підказати відповідь на складні питання. Отже, десятка фільмів про втрати на війні:
1. Довгі заручини (Un long dimanche de fiançailles), 2004
2. Відважні (Thank You for Your Service), 2017
3. Війна (Man Down), 2015
4. Приховане життя (A Hidden Life), 2019
5. Спокута (Atonement), 2007
6. Із зав’язаними очима, 2020
7. Посланець (Massenger), 2009
8. Військовий моряк (Krigsseileren), 2022
9. Вальс із Баширом (ואלס עם באשיר), 2008
10. Всі мої сини (All My Sons), 1948
Довгі заручини (Un long dimanche de fiançailles), 2004
Що означає вирок «пропав безвісті»? Кінець? Вічне страждання в невідомості? Героїня цієї французької драми вирішує не страждати. Ба більше — замість просто «вірити у краще», починає шукати коханого. Жан-П'єр Жене творив епічно і сміливо, міксуючи дух і форму своїх же «Амелі» та «Чужий: Воскресіння». І «Довгі заручини» вийшли чарівними і жорстокими водночас, передаючи кошмар Першої світової навпіл із незгасною вірою-надією-любов’ю людської душі. Це і страшно дивитися, й око не можна відірвати, а тло воєнного часу пронизане душевністю. Певно, Warner Bros., виділяючи величезний бюджет на військовий проєкт Жене, очікували отримати дещо інше. Можливо красиву мелодраму з Одрі Тоту у головній ролі. Але ми отримали значно більше: тут і війна, показана до натуралістичності гидотною, максимально антивоєнно, і за сюжетом біль від втрати рідної людини переливається в конструктивну наполегливість пошуку.
У фіналі — мудрість життя: ми отримуємо не те, що хочемо, а те, що нам треба
Відважні (Thank You for Your Service), 2017
Коли ти винуватиш себе в проблемі чи коли на тебе поклали відповідальність за те, чого ти не робив, важливо почати говорити, щоб з’ясувати обставини. І, можливо, твоє відчуття провини виявиться надуманим, і твоя вина спаде, немов гора з плечей. Як у випадку з сержантом Шуманом, котрий 2007 року під час третьої місії в Ірак не сів до машини в черговому рейді і, відповідно, не побачив на дорозі коробки зі сміттям, яка була начинена вибухівкою. І саме тому вижив, а от інший, що сів на його місце, загинув. Ні теракт іракців, ні смерть американського солдата не були провиною Шумана, проте емоційна і несправедлива фраза побратима — «якщо б ти поїхав, такого б не сталося!» — стала тягарем, непосильними для психіки сержанта. І тільки витримка його дружини і проявлена потреба поділитися наболілим, хоча б крихтами, далися взнаки, утворили лікуючий бальзам на прорваний нарив болю.
У цьому сенсі екранізація документальної книги-розслідування американського журналіста-письменника є вкрай потрібною для визначення і лікування ПТСР, утвореного хибним відчуттям провини
Війна (Man Down), 2015
Шая Лабаф з усією силою свого нестримного і вибухового артистичного таланту грає чоловіка, враженого війною і загибеллю свого друга. Герой продовжує вести війну вже після війни, не в силах її не тільки зупинити, а й усвідомити, що вона для нього закінчилася.
Це красномовна і болюча картина втрати — втрати себе і побратима, втрати цілого світу реальності
Це ПТСР, який не вилікували, який, немов вірус, поміняв день з ніччю, здоровий глузд на божевілля. Втім, тут страх, як і сам фільм, з тих чинників, що є попередженням: аби не допустити хвороби — до неї можна підготуватися, зрозуміти її перебіг, провести профілактику і завчасно усвідомити всі можливості. Герой Лабафа, морський піхотинець, повертається з місії в Афганістані, плутаючи історії, сприймаючи бажане за дійсне, руйнуючи родинні зв’язки і своє можливе життя. Але проблема в тому, що він не повернувся в повному розумінні, залишаючись на війні, залишаючись у травмі. Фінал — відкритий. Як і можливості «повернутися». Бо він все ж живий.
Приховане життя (A Hidden Life), 2019
Це особливе кіно. Його особливість — в усьому. І найперше в тому, що мова не про вже втрачене, а про очікувану втрату. Чарівлива краса природи австрійського гірського села з мальовничими шпилями Альп та полонинами і відкритість, працьовитість та щастя тамтешніх людей відразу дає глядачеві розуміння, наскільки багато мешканці працюють, як багато мають і, відповідно, як багато чого є втрачати. І тим не менше, герой воліє втратити все, аніж продати душу. Фільм розповідає реальну історію католика Франца Єгерштеттера, котрий 1943-го року, будучи призваним до гітлерівського війська посеред Другої світової, відмовляється присягнути на вірність Гітлеру. За це його приговорюють до страти. «Я не можу жити ціною брехні», — каже Франц, і, чекаючи на вирок, він подумки говорить з Богом. Чоловік утратить власне життя, натомість, його дружина втратить коханого чоловіка, а діти — любого батька. Як з цим примиритися? Можна ще відмовитися, підписати присягу і відразу опинитися на волі...
Та сумління є найвищим цензом, а втеча від відповідальності — найбільшим жахом
Спокута (Atonement), 2007
Десь в мороці Першої світової стікає кров’ю від поранення і гине англійський боєць. А на війну він пішов після принизливого і брехливого звинувачення у зґвалтуванні, за що був заарештований. Наклеп на нього звела дівчинка, ще неповнолітня, але вже захоплена до нестями хлопцем — коханим її сестри. Звільнений із в’язниці лише через обіцянку стати солдатом, він йде на фронт і лягає там кістьми. А непрямим чином винна в цьому дівчина, чия совість з часом прокинулась. Вона починає картати себе, вирішуючи стати сестрою милосердя у військовому шпиталі. Паралельно, будучи травмованою через свій наклеп, вона вигадує у своїй хворобливій уяві історію, що хлопець повернувся, злий на неї, але живий. І вона може бодай бачити його у дзеркало, уявляючи пристрасні сцени бодай з сестрою, якщо не з нею.
Любов, що стала вбивчою, і провина, яка породила цінну помічницю для поранених солдат — як причина і наслідок однієї події
Із зав’язаними очима, 2020
Фільм Тараса Дроня був першим, ще до повномасштабного вторгнення РФ в Україну, де зазначалося — події відбуваються після нашої перемоги в російсько-українській війні. Звісно, це маніфестація в майбутнє, але йдеться і про ціну за нього. Ціну платять дві героїні, які тужать за зниклим безвісті на війні хлопцем — його дівчина і матір.
Проходячи стадії прийняття, вони обидві чинять по-різному: матір заперечує його смерть, ще вірячи в його спасіння, а дівчина намагається справитися з прийняттям факту, поперемінно впадаючи то в гнів, то у депресію
Іноді ці відчуття зав’язуються в єдиний вузол деструкції. Дівчина, боєць ММА, дозволяє собі брати участь у вуличних боях за гроші, плюючи на кар’єру. Матір приймає СМС з телефона сина за чисту монету, уникаючи думки про шантажистів. І тільки дозвіл собі піти на компроміс, почати нові стосунки, або зрозуміти, що віднайдене тіло сина — не його, бо його вже тут нема — дають обом свободу від тягаря втрати.
Посланець (Massenger), 2009
Призначений в «загін сповіщень про втрати», штаб-сержант Монтгомері мусить виконувати «найпочесніший борг перед країною» — сповіщати сім’ям загиблих про факт загибелі солдата. Тепер жахливу силу втрати він буде відчувати в перші ж секунди інформування рідних загиблого: одна матір буде кричати, битися і забороняти промовляти слова про смерть сина; батько іншого згадає, що він, ідучи на війну, промовить: «Якщо я не піду, хто піде замість мене?», а потім спитає посланця: «Чому ти не там зараз?»; жінка чоловіка захоче знати, як він загинув, і поспівчуває посланцям, розуміючи їхній власний шок від сказаного і почутого натомість.
Цей момент — співчуття і співучасть у переживанні — є важливим в тій бурі емоцій, якими наповнений фільм
Бо допомогти пережити є ледь не найважливішим тоді, коли рятувати вже нема кого, а позаду загиблих залишаються живі. Фінальним сенсом в «Посланці» залишається сам посланець, сам солдат, який так само втратив і так само потребує співчуття.
Військовий моряк (Krigsseileren), 2022
Трисерійна норвезька сага, довжиною в 33 роки, від початку Другої світової і до 70-х — це шлях, далекий від прямої, звиваючись так само незбагненно, як саме життя. Приблизно в один і той самий час на морі німецький підводний човен торпедує торгове судно Норвегії, а на суші норвезьке містечко Берген бомбардують британські літаки. Жінці на ім’я Сесілія повідомляють про загибель її чоловіка, Альфреда, внаслідок затоплення корабля, Альфреду ж кажуть про загибель всієї його родини через бомбардування. Не знаючи, що насправді й ті, й ті дивовижним чином вижили, кожний з них вибирає свій спосіб майбуття — хто без чоловіка, хто без дружини.Жінка з трьома дітьми продовжує жити, а чоловік опускається на саме дно існування. Але Бог підкидає ще більш карколомний поворот.
Бо якщо комусь важко прийняти тебе, хто не в повній мірі «повернувся» з війни, це не означає, що людині легко прийняти самого себе, коли частину себе втратив
Вальс із Баширом (ואלס עם באשיר), 2008
Через 20 років після закінчення одного з періодів ізраїльсько-ліванського конфлікту ізраїльський військовий в розмові зі своїм товаришем розуміє, що він цілком забув деякі деталі війни, зокрема найжахливіші — щодо різанини в Сабра і Шатіла на західному березі Бейруту, під час якої було вбито понад 3 тисячі людей. Аби нагадати собі про події тих часів, він їздить до своїх колишніх побратимів, розмовляє з ними — і перед глядачем розгортається відтворена картина страхітливого конфлікту, повна хаосу і смерті.
Забуті події для героя — це хитрий спосіб мозку відсторонитися від руйнуючого психіку зла
Але режисер Арі Фольман, сам військовий у 80-ті, що брав участь в тому ж такий конфлікті, тому і задумав цей дивовижний анімаційний документальний автобіографічний проєкт, щоб не забути, щоб згадати, а повернута пам'ять дала б важливий момент усвідомлення та переживання болю. Бо іншого нема, ніж відкритися і прийняти весь жах минулого в повній мірі.
Всі мої сини (All My Sons), 1948
Екранізація одної з найвідоміших п’єс Артура Міллера концентрується саме на переживанні після смерті сина, американського льотчика Другої світової. Родина вже багато років існує в травмі: матір, знаючи, що тіло сина не знайшли, вірить в його повернення; батько, розуміючи найстрашніше, ховає правду і від себе, і від дружини; молодший син живе з тінню брата, якого не хочуть поховати батьки; і тільки дівчина загиблого знає все, але не в силах розповісти про це. Допоки, нарешті, остання крапля терпіння не падає, і всім треба промовити невимовне — про факт, про вину і про покаяння. Зрозуміло, це все дуже боляче і є ризик зробити ще гірше, коли і матір може отримати інфаркт, бо обірветься остання ниточка ілюзії, і батько опинитися у в’язниці, бо випливе прихований злочин. Але правда важливіша.
Міллеру йшлося не тільки про війну загалом, а про наше сприйняття і водночас несприйняття правди про війну і нашу участь в ній. Сумління, за автором п'єси, є найважливішим
Вперше на високому рівні — у Відні в офісі ОБСЄ говорили про зниклих безвісти українців. Громадська організація «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ) закликала світову спільноту тиснути на Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ), аби той виконував покладені на нього гуманітарні функції. А саме — відвідував місця утримання бранців, перевіряв їхній фізичний стан, умови утримання. А ще — був гарантом збереження життя і здоров’я полонених. Адже часто з неволі росіяни повертають українців хворими, кволими, а іноді й закатованими. Та й не про всіх, кого утримують вони говорять.Правозахисники і рідні зниклих безвісти сподіваються, що зустріч у Відні — це був лише перший крок на шляху до взаємного пошуку зниклих безвісти українців.
Людмила Самборська: «Сподіваємося, що мій брат живий. Саме тому й шукаємо його 10-й рік поспіль»
Мій брат, Олександр Яремчук, є кадровим військовим із 2010-го року. Служив у 3-му окремому полку ССО. Зник на Савур-Могилі під час вивезення поранених військовослужбовців іншого підрозділу. Це сталося ще у 2014-му під час перших місяців російсько-української війни. Їхній автомобіль потрапив під артобстріл і перекинувся. Мій брат, фактично, єдиний, хто мав на той момент зброю, почав відстрілюватися, аби решта групи могли спокійно відступити. На той момент ми не знали, ані куди звертатися, ані що робити. Пошукову бригаду на місце зникнення брата не відправляли.
Нам казали, що територія окупована — і туди ніхто не піде. Моя мама вирішила, що єдине правильне рішення, щоб не втрачати час, — поїхати туди самостійно
Звісно, що це був неабиякий ризик. Та їй вдалося поспілкуватися з очевидцями. Місцеві розповіли, що бачили колони з ворожою технікою і чули від росіян, що військових, яких брали у полон, відправляли у Чечню або Дагестан. Росія жодним чином не коментує цієї інформації. Що вони робили з цими хлопцями? Ми можемо тільки уявити, це була торгівля органами чи рабство. По поверненню мама здала ДНК-тест. Прийшла відповідь: «Збіг одразу із двома тілами».
Коли почали задавати питання: «А чому два тіла, син же один?». Нам сказали: «Оберіть будь-яке»
Згодом документація про друге тіло зникла. Однак копії документів у мами лишилися. Не збігалася і зубна карта тієї людини, котру нам видавали за нашого Сашка. Звісно, що тіло без жодних доказів ми не забирали. Нас звинувачували у тому, що ми просто не хочемо визнавати факт загибелі. Ми розуміємо, що це війна. Проте, хочемо мати стовідсоткове підтвердження того, що то є наша близька людина, а не просто місцевий житель чи взагалі загарбник. Це тіло, яке нам нав’язують, підіймали на ексгумацію тричі, але дослідження робила одна й та сама лабораторія. Про яку об'єктивну думку може йти мова? Вони просто розкопували, закопували, а заключення давали те ж саме.
Тому тут важливо, аби до ДНК-тестів були залучені абсолютно незалежні міжнародні фахівці, з якісним обладнанням, без зацікавленості у отриманні швидкого і будь-якого результату
Ми сподіваємося, що наш Сашко живий. Саме тому й шукаємо його.
Олеся Ауліна: «Тіл не виявили. Є ймовірність, що мій чоловік та інші моряки живі»
Мій чоловік, капітан-лейтенант Військово-морських сил, командир патрульного катера «Слов'янськ», Дамир Аулін. Щойно почалась повномасштабна війна, вони одними із перших боронили Україну на Чорному морі.
Третього березня 2022-го о 2-й годині ночі їхній катер вийшов у район Кінбурнської коси на розвідку і охорону портів Одеса, Чорноморськ і Південний. Під час чергування у нього влучила протикорабельна ракета класу «повітря-земля», випущена російським літаком. В результаті удару катер затонув. Із 19 членів екіпажу врятувалося лише 8.
11-ро людей, серед яких мій чоловік, зникли безвісти. Офіційної інформації про їхнє місцезнаходження немає
Вже понад два роки ми боремося за те, щоб у нас була можливість хоча б з'ясувати — живі вони чи ні.Можливо, їх підібрали російські військові. Чи, на жаль, вони загинули. Але щоб це з’ясувати, потрібно підняти катери, зробити ретельний огляд, відеофіксацію, допустити на місце затоплення пошуково-рятувальні групи. Для цього потрібна техніка і, звісно, період «тиші». Тому що Чорне море по сьогоднішній день є дуже небезпечною зоною, яку Росія контролює із повітря. Нам потрібна підтримка міжнародних країн щодо цього.
Було б добре, аби вони виступили гарантами проведення цієї гуманітарної місії з підняття та знаходження тіл
Невідомість і невизначеність — найтяжче. Тому що на сьогодні тіл не виявлено, є ймовірність, що мій чоловік, як і інші моряки, живі.
Олена Бєлячкова, координаторка МІПЛ: «80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно»
Те, що Росія приховує інформацію про людей, яких тримає у полоні, свідчить той факт, що при кожному обміні полонених обов'язково є відсоток тих, хто значиться у нас як зниклий безвісті або мав статус загиблих.
Наприклад, 3 січня 2024 року був обмін 230 чоловік. Із них 48 — були ті, хто значилися зниклими безвісти
Чому Росія приховує дані? Бо вони звикли до безкарності і, не підтверджуючи наявність військовополоненого, тим самим уникають вимог щодо виконання Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. КолиРосія повертає тіла загиблих з полону, то більшість із них у жахливому стані. Не можливо чітко встановити причинно-наслідковий зв'язок смерті.
Євипадок, коли у 18-му році вони повернули тіло полоненого без внутрішніх органів. Тобто Росія вчиняє все, щоб приховати свої злочини
Той же приклад теракту в Оленівці. Росія вчинила цілеспрямовану страту, масове вбивство азовців. Тоді загинуло майже 50 людей. І навіть за тих умов Росія не надала правдиві списки — скільки загиблих, хто ті люди, що з пораненими? З часом декого вдалося обміняти, але доля багатьох досі невідома.
Вони стали, так би мовити, зниклими полоненими. При тому, що факт виходу у полон був зафіксований Міжнародним Комітетом Червоного Хреста
Дехто бачив своїх рідних у лікарнях із російських репортажів. Треба розуміти, що в Україні 80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно. Через телеграм-канали, фото, відео і звісно зі свідчення звільнених полонених.
Тому ми продовжуємо свою роботу далі. Зокрема, вимагаємо від Міжнародного Комітету Червоного Хреста результативності і ефективності, щоб вони виконували свої гуманітарні функції. Ми очікуємо, що Росія надасть інформацію про кількість утримуваних як цивільних так і військовослужбовців. Це б зменшило чисельність людей із статусом зниклий безвісті.
Є проблема із ДНК-експертизою. Україна й тут потребує міжнародної допомоги, зокрема, у навчанні наших спеціалістів та створенні сучасних лабораторій. Ще однією проблемою у пошуку зниклих безвісти є те, що Росія не гарантує безпечних умов для роботи пошукових груп. Йдеться як про деокуповані території, так і «сірі зони». Вони під постійними обстрілами з боку окупантів.
<add-frame>Що робити, якщо близька вам людина зникла безвісти? Алгоритм дій<add-frame>:
<add-frame>Подавати заяву до поліції про зникнення рідної людини;
Здати ДНК-зразки. Якщо у зниклого є живі батьки, то це роблять батько і мати;
Подати заяву у Національне інформаційне бюро. Його дані використовують перемовні групи для процесу обміну, який організовує і проводить Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Це можливо зробити в електронному режимі або ж за телефоном «1648»;
Подати заяву про зниклого військовослужбовця до Об’єднаного центру Служби безпеки України з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок збройної агресії РФ;
Подати заяву до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Це єдина міжнародна організація, яка має мандат на відвідування військовополонених у місцях утримання. <add-frame>
А ось чого не бажано робити — так це публікувати оголошення про пошук рідних, вказуючи посаду і звання військового. А ще — лишати особисті номери телефонів у соцмережах. Цим часто користуються шахраї.
Майже 38 тисяч українців нині вважаються зниклими безвісти. Це дані Єдиного реєстру осіб зниклих безвісти за особливих обставин. Насправді цифра може бути більшою, зауважують правозахисники
Вперше на високому рівні — у Відні в офісі ОБСЄ говорили про зниклих безвісти українців. Громадська організація «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ) закликала світову спільноту тиснути на Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ), аби той виконував покладені на нього гуманітарні функції. А саме — відвідував місця утримання бранців, перевіряв їхній фізичний стан, умови утримання. А ще — був гарантом збереження життя і здоров’я полонених. Адже часто з неволі росіяни повертають українців хворими, кволими, а іноді й закатованими. Та й не про всіх, кого утримують вони говорять.Правозахисники і рідні зниклих безвісти сподіваються, що зустріч у Відні — це був лише перший крок на шляху до взаємного пошуку зниклих безвісти українців.
Людмила Самборська: «Сподіваємося, що мій брат живий. Саме тому й шукаємо його 10-й рік поспіль»
Мій брат, Олександр Яремчук, є кадровим військовим із 2010-го року. Служив у 3-му окремому полку ССО. Зник на Савур-Могилі під час вивезення поранених військовослужбовців іншого підрозділу. Це сталося ще у 2014-му під час перших місяців російсько-української війни. Їхній автомобіль потрапив під артобстріл і перекинувся. Мій брат, фактично, єдиний, хто мав на той момент зброю, почав відстрілюватися, аби решта групи могли спокійно відступити. На той момент ми не знали, ані куди звертатися, ані що робити. Пошукову бригаду на місце зникнення брата не відправляли.
Нам казали, що територія окупована — і туди ніхто не піде. Моя мама вирішила, що єдине правильне рішення, щоб не втрачати час, — поїхати туди самостійно
Звісно, що це був неабиякий ризик. Та їй вдалося поспілкуватися з очевидцями. Місцеві розповіли, що бачили колони з ворожою технікою і чули від росіян, що військових, яких брали у полон, відправляли у Чечню або Дагестан. Росія жодним чином не коментує цієї інформації. Що вони робили з цими хлопцями? Ми можемо тільки уявити, це була торгівля органами чи рабство. По поверненню мама здала ДНК-тест. Прийшла відповідь: «Збіг одразу із двома тілами».
Коли почали задавати питання: «А чому два тіла, син же один?». Нам сказали: «Оберіть будь-яке»
Згодом документація про друге тіло зникла. Однак копії документів у мами лишилися. Не збігалася і зубна карта тієї людини, котру нам видавали за нашого Сашка. Звісно, що тіло без жодних доказів ми не забирали. Нас звинувачували у тому, що ми просто не хочемо визнавати факт загибелі. Ми розуміємо, що це війна. Проте, хочемо мати стовідсоткове підтвердження того, що то є наша близька людина, а не просто місцевий житель чи взагалі загарбник. Це тіло, яке нам нав’язують, підіймали на ексгумацію тричі, але дослідження робила одна й та сама лабораторія. Про яку об'єктивну думку може йти мова? Вони просто розкопували, закопували, а заключення давали те ж саме.
Тому тут важливо, аби до ДНК-тестів були залучені абсолютно незалежні міжнародні фахівці, з якісним обладнанням, без зацікавленості у отриманні швидкого і будь-якого результату
Ми сподіваємося, що наш Сашко живий. Саме тому й шукаємо його.
Олеся Ауліна: «Тіл не виявили. Є ймовірність, що мій чоловік та інші моряки живі»
Мій чоловік, капітан-лейтенант Військово-морських сил, командир патрульного катера «Слов'янськ», Дамир Аулін. Щойно почалась повномасштабна війна, вони одними із перших боронили Україну на Чорному морі.
Третього березня 2022-го о 2-й годині ночі їхній катер вийшов у район Кінбурнської коси на розвідку і охорону портів Одеса, Чорноморськ і Південний. Під час чергування у нього влучила протикорабельна ракета класу «повітря-земля», випущена російським літаком. В результаті удару катер затонув. Із 19 членів екіпажу врятувалося лише 8.
11-ро людей, серед яких мій чоловік, зникли безвісти. Офіційної інформації про їхнє місцезнаходження немає
Вже понад два роки ми боремося за те, щоб у нас була можливість хоча б з'ясувати — живі вони чи ні.Можливо, їх підібрали російські військові. Чи, на жаль, вони загинули. Але щоб це з’ясувати, потрібно підняти катери, зробити ретельний огляд, відеофіксацію, допустити на місце затоплення пошуково-рятувальні групи. Для цього потрібна техніка і, звісно, період «тиші». Тому що Чорне море по сьогоднішній день є дуже небезпечною зоною, яку Росія контролює із повітря. Нам потрібна підтримка міжнародних країн щодо цього.
Було б добре, аби вони виступили гарантами проведення цієї гуманітарної місії з підняття та знаходження тіл
Невідомість і невизначеність — найтяжче. Тому що на сьогодні тіл не виявлено, є ймовірність, що мій чоловік, як і інші моряки, живі.
Олена Бєлячкова, координаторка МІПЛ: «80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно»
Те, що Росія приховує інформацію про людей, яких тримає у полоні, свідчить той факт, що при кожному обміні полонених обов'язково є відсоток тих, хто значиться у нас як зниклий безвісті або мав статус загиблих.
Наприклад, 3 січня 2024 року був обмін 230 чоловік. Із них 48 — були ті, хто значилися зниклими безвісти
Чому Росія приховує дані? Бо вони звикли до безкарності і, не підтверджуючи наявність військовополоненого, тим самим уникають вимог щодо виконання Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. КолиРосія повертає тіла загиблих з полону, то більшість із них у жахливому стані. Не можливо чітко встановити причинно-наслідковий зв'язок смерті.
Євипадок, коли у 18-му році вони повернули тіло полоненого без внутрішніх органів. Тобто Росія вчиняє все, щоб приховати свої злочини
Той же приклад теракту в Оленівці. Росія вчинила цілеспрямовану страту, масове вбивство азовців. Тоді загинуло майже 50 людей. І навіть за тих умов Росія не надала правдиві списки — скільки загиблих, хто ті люди, що з пораненими? З часом декого вдалося обміняти, але доля багатьох досі невідома.
Вони стали, так би мовити, зниклими полоненими. При тому, що факт виходу у полон був зафіксований Міжнародним Комітетом Червоного Хреста
Дехто бачив своїх рідних у лікарнях із російських репортажів. Треба розуміти, що в Україні 80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно. Через телеграм-канали, фото, відео і звісно зі свідчення звільнених полонених.
Тому ми продовжуємо свою роботу далі. Зокрема, вимагаємо від Міжнародного Комітету Червоного Хреста результативності і ефективності, щоб вони виконували свої гуманітарні функції. Ми очікуємо, що Росія надасть інформацію про кількість утримуваних як цивільних так і військовослужбовців. Це б зменшило чисельність людей із статусом зниклий безвісті.
Є проблема із ДНК-експертизою. Україна й тут потребує міжнародної допомоги, зокрема, у навчанні наших спеціалістів та створенні сучасних лабораторій. Ще однією проблемою у пошуку зниклих безвісти є те, що Росія не гарантує безпечних умов для роботи пошукових груп. Йдеться як про деокуповані території, так і «сірі зони». Вони під постійними обстрілами з боку окупантів.
<add-frame>Що робити, якщо близька вам людина зникла безвісти? Алгоритм дій<add-frame>:
<add-frame>Подавати заяву до поліції про зникнення рідної людини;
Здати ДНК-зразки. Якщо у зниклого є живі батьки, то це роблять батько і мати;
Подати заяву у Національне інформаційне бюро. Його дані використовують перемовні групи для процесу обміну, який організовує і проводить Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Це можливо зробити в електронному режимі або ж за телефоном «1648»;
Подати заяву про зниклого військовослужбовця до Об’єднаного центру Служби безпеки України з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок збройної агресії РФ;
Подати заяву до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Це єдина міжнародна організація, яка має мандат на відвідування військовополонених у місцях утримання. <add-frame>
А ось чого не бажано робити — так це публікувати оголошення про пошук рідних, вказуючи посаду і звання військового. А ще — лишати особисті номери телефонів у соцмережах. Цим часто користуються шахраї.
Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.
«Смерть мого батька не може бути даремною»
— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.
Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.
Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.
Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.
Хаос війни
— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.
Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.
Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.
Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.
Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття
— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.
Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.
Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.
Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.
Нагорода за врятоване життя
— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.
Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.
Фемінітивів на війні немає
— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.
Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.
У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.
«Зараз вчуся літати на БПЛА»
— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.
Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.
Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.
На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.
Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.
Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.
«Найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. 17 днів я просиділа на одному місці»...
Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.
«Смерть мого батька не може бути даремною»
— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.
Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.
Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.
Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.
Хаос війни
— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.
Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.
Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.
Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.
Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття
— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.
Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.
Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.
Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.
Нагорода за врятоване життя
— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.
Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.
Фемінітивів на війні немає
— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.
Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.
У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.
«Зараз вчуся літати на БПЛА»
— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.
Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.
Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.
На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.
Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.
Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.
Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну.Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.
Я не прагнула бути військовою
У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні, батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.
Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни
Переважно це була фізична підготовка і поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ, а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу. А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії.
Не хотіли бути під командуванням «баби»
Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.
Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»
Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції — весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати, прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.
Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося
Хаос у військкоматі
Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла.Попри те, що я була у другій черзі резерву, яодразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.
За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги
Я потрапила у роту охорони при військкоматі.Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх, у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА. У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків.
Дрони — очі війни
Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.
Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити
Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.
Історії з війни
Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.
А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.
Воювати будуть всі
Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.
Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію
Зізнаюся, що у перший рік повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх був під час повномасштабного наступу — це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.
І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян
Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!».
Росія не зупиниться
Що для нас є перемогою? Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз, революції, голодомори, Друга світова війна.
І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе
Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.
Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати
«Я не розраховую на допомогу світової спільноти, бо у неї свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів», — військовослужбовиця підрозділу «Пекельні шершні» Юлія Микитенко
Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну.Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.
Я не прагнула бути військовою
У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні, батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.
Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни
Переважно це була фізична підготовка і поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ, а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу. А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії.
Не хотіли бути під командуванням «баби»
Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.
Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»
Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції — весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати, прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.
Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося
Хаос у військкоматі
Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла.Попри те, що я була у другій черзі резерву, яодразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.
За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги
Я потрапила у роту охорони при військкоматі.Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх, у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА. У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків.
Дрони — очі війни
Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.
Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити
Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.
Історії з війни
Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.
А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.
Воювати будуть всі
Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.
Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію
Зізнаюся, що у перший рік повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх був під час повномасштабного наступу — це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.
І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян
Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!».
Росія не зупиниться
Що для нас є перемогою? Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз, революції, голодомори, Друга світова війна.
І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе
Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.
Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати
«Я знаю, що росіяни не мають чисельності, необхідної для здійснення стратегічного прориву», — заявив американський генерал Крістофер Каволі, командувач Європейським командуванням Збройних сил США і Верховний головнокомандувач об'єднаних збройних сил НАТО в Європі (SACEUR) з 1 липня 2022 року, журналістам після зустрічі начальників оборонних відомств країн НАТО в Брюсселі в четвер. Промову офіцера передає Politico.eu
На думку офіцера, яка, як він зазначає, походить, серед іншого, з дуже тісних контактів з українськими військовими, росіяни також не мають навичок і можливостей, необхідних для такого прориву, «щоб діяти в масштабах, необхідних для використання будь-якого прориву для отримання стратегічної переваги».
Однак росіяни мають «здатність здійснювати локальні прориви» — те, що їм вдалося зробити в кількох місцях. Між 9 і 15 травня вони захопили загалом 278 квадратних кілометрів території, що еквівалентно прямокутнику 28 на 10 кілометрів.
Каволі не впевнений, що масовані російські атаки навколо Харкова протягом останніх тижнів є саме тим великим літнім наступом, про який оголосила Москва. Невпевненість пов'язана з тим, що американські військові не бачать в російській глибинці резервів, необхідних для такого наступу.
До цього додається так званий людський фактор. Politico.eu наводить думку адмірала Роба Бауера, голови Військового комітету НАТО, який, відзначаючи той факт, що Росія нагромадила додаткові сили, водночас вважає, що їхня цінність є сумнівною
На думку адмірала, якість солдатів, з яких вони складаються, «нижча, ніж у тих, з ким [Росія — ред.] починала конфлікт», адже вже на початку війни загинуло дуже багато належно підготовлених російських офіцерів. Тому тренувати нові сили тепер нікому.
Хоча, як зазначає Politico.eu, американець не недооцінює потенціал російської армії, він також зазначає, що в результаті розблокування Конгресом США допомоги Україні її війська, які її захищають, зараз отримують «величезну кількість боєприпасів, величезну кількість систем ППО ближнього радіусу дії і значну кількість бронетехніки». Цю думку нещодавно підтвердив і сам президент Володимир Зеленський, заявивши, що українським військам більше не потрібно турбуватися про нестачу боєприпасів.
У будь-якому випадку, доля нинішньої кампанії буде вирішена в найближчі кілька тижнів, підсумовує генерал Каволі.
Олександр героїчно боронив Маріуполь 86 днів. Софія ж тоді була з двома дітьми у Запорізькій області, у рідній Василівці. Село швидко окупували росіяни і найбільшим страхом жінки було потрапити на допит. Тому ризикуючи життям, під обстріли вона з маленькими дітьми cіла в авто і вирвалася з рук ворога. Олександр у травні залишив Азовсталь і вийшов у полон з надією на обмін, який і досі не відбувся. Чоловік пережив теракт в Оленівці, коли росіяни замінували барак, а потім його підірвали разом з нашими полоненими. Тоді боєць отримав серйозні поранення та в якому він стані до сьогодні дружині не відомо.
Зараз вона одна з двома дітьми, в чужій країні, де знайшла друзів та підтримку. Софія не опустила руки і відкрила бізнес в Польщі. Жінка досить успішно робить та просуває дитячі розвиваючі ігри на європейський ринок. Вона щодня чекає на чоловіка і не втрачає віру в його повернення.
“Зі свого вікна я почула жахливі людські крики, — пише на своїй фейсбук-сторінці харківська письменниця Анна Гін. — Вулицею, виючи, помчали швидкі... Це найкращий стадіон у нашому мікрорайоні, діти стікаються сюди з усіх дворів, Самокати, ролики, велосипеди. Доріжки там рівні, розкреслений баскетбольний майданчик, обгороджене футбольне поле, тренажери… Нема там нічого — ані “центрів прийняття рішень”, ані навіть “об'єктів критичної інфраструктури”. Житлові будинки, дитсадок, стадіон, школа. Все”.
Харків’яни стверджують, що у місті не було повітряної тривоги й попереджаючих про можливу атаку сирен. У прокуратурі припустили, що ракета рухалася настільки низько, що її не було видно на радарах. Що саме прилетіло на стадіон, встановлюють вибухотехніки. Але вже ясно одне: цілили росіяни саме по дітях.
27 березня 2024 року в московському храмі Христа Спасителя так званий Всесвітній російський народний собор на чолі з патріархом Кирилом, главою Російської православної церкви, оголосив «священною війною» те, що Росія робить проти України протягом останніх двох років. У рамках цього хрестового походу російський народ з 2014 року «захищає своє життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, а також право жити на власній землі в межах єдиної російської держави».
Характерно, що, на думку Московської православної церкви, росіяни захищають все це не тільки від «злочинного київського режиму», а й від Заходу, який «впав у сатанізм».
Російський світ проти Божого світу
В очах московських попів Путін є захисником православ'я і божественним посланцем, місією якого стало возз'єднання «російських народів» — окрім «старшого брата росіянина», також і його «молодших браті»: білорусів та українців — у спільному географічному, культурному та релігійному просторі «русского мира».
Православна ієрархія в Україні швидко відреагувала на маніфест Москви. «Українська Православна Церква не підтримує і відмежовується від ідеології «русского мира». Більше того, ставлення нашої Православної Церкви до цієї ідеї вже давно публічно висловив Святіший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій: «Ми не будуємо жодного «російського світу», ми будуємо Божий світ».
Казарми в молитовних будинках
Насправді промова московських священнослужителів є одним з елементів тотальної війни, розрахованої на фізичне і духовне знищення, яку Путін веде проти українців. Війни, в якій боротьба з українськими військовими є лише частиною ширшої кампанії знищення, яка також включає в себе руйнування української економіки, культури, демографічного капіталу (депортацію українських дітей) — і релігійної ідентичності.
Численні докази цього наводить опублікований у лютому звіт Інституту релігійної свободи в Україні, який, окрім сухих фактів і цифр, містить розповіді українських священнослужителів — свідків і жертв російського варварства.
Олександр Бабійчук, єпископ Української Церкви Християн віри євангельської у Херсонській області, генеральний секретар Українського біблійного товариства [витяг зі звіту]:
Російські солдати дивилися майже на кожну церковну будівлю в Херсоні і питали, з чого зроблені стіни, дивні речі. Вони захопили деякі культові споруди: будівлю п'ятидесятницької церкви Різдва Христового в Новій Каховці, церковні приміщення в селах Роздольне і Горностаївка, а також в інших населених пунктах Херсонської області. Культові споруди були перетворені на казарми для російської армії. Звісно, вони використовували все церковне майно і забороняли проводити там богослужіння.
«Гумовий» карцер
Зі звіту ми дізнаємося, що за перші 24 місяці війни росіяни зруйнували, розграбували або пошкодили щонайменше 630 культових споруд в Україні, спричинивши такий хаос у релігійному ландшафті країни, який важко собі уявити. Солдати, котрі воюють під командуванням кремлівського «захисника православ'я», зруйнували найбільше православних храмів — щонайменше 246, а серед них, як йдеться у звіті, «найбільше постраждали церкви Української Православної Церкви (приналежної до... Московського Патріархату) — щонайменше 187».
Василь Вирозуб, настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору в Одесі та капелан Української Православної Церкви:
«Карцер називається «гумовим»: 2,5 метра на 4 метри. Це підвальне приміщення. Холодно, близько 6-8 градусів за Цельсієм. Мене роздягли догола і кинули всередину. Приміщення не провітрюється, немає туалету і води, просто кімната, оббита гумою. Я був на холоді майже чотири дні без їжі, води і сну. (...) Через день я почав кашляти гноєм.
Під час допитів двоє російських солдатів розтягували мене головою до стіни, кожен тягнув за одну з моїх ніг, змушуючи ставати навпочіпки і викручуючи одну з рук. Третій стояв позаду них, бив мене по нирках, голові та бив електричним струмом.»
Армія православної країни
Росіяни також пошкодили або зруйнували 59 храмів незалежної Православної Церкви України та понад 200 євангельських і п'ятидесятницьких церков. Під час дебатів під назвою «Віра під вогнем російської війни в Україні», що відбулася 30 жовтня 2023 року у вашингтонській штаб-квартирі Інституту миру США, пастор Іван Русин, заступник старшого єпископа Української Євангельської Церкви, висловився так:
«Ця війна не за нашу землю. Це війна за саме існування нашої свободи, ідентичності, цінностей і культури.(...) Наш вибір зрозумілий: боротися або померти»
Михайло Брицин, пресвітер євангельської християнської церкви «Благодать» у Мелітополі (Запорізька область):
«Російські військові захопили кілька церков у Мелітополі. Першою була захоплена будівля Мелітопольської християнської церкви. Це великий комплекс. Вони зайняли його за допомогою бронетранспортера, тому що думали, що там знаходяться озброєні «екстремісти» і «терористи». Це була нісенітниця.
Там була лише одна дівчина. (...) Зрізали хрести з церков, в тому числі і з нашої. Це робили тільки сатаністи. Як можна говорити про росіян, що «це армія православної країни», коли вони спилюють хрести?»
Ліга порушників свобод
Те, що ідея співіснування різних релігійних спільнот і церков в одній країні знаходиться за межами сприйняття росіян, не дивно, оскільки її не визнає сам їхній верховний лідер.
У квітні 2021 року незалежна Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF), створена Конгресом для підготовки рекомендацій Державному департаменту з глобальних питань релігійної свободи, у своєму щорічному звіті закликала внести Росію до чорного списку країн — «найгірших порушників» релігійної свободи у світі. До цього списку увійшли, зокрема, Іран, Пакистан, Північна Корея, Китай, Таджикистан і Туркменістан.
Дмитро Бодю, пастор євангельської церкви «Слово життя» в Мелітополі (Запорізька область):
«Коли в нашому місті почалася війна, ми відкрили двері нашої церкви для людей, які рятувалися від обстрілів: вони могли отримати їжу, зігрітися, отримати медичну та практичну допомогу. Церква служила притулком для мешканців нашого міста до 19 березня, коли мене заарештували. Російські солдати прийшли до мене додому о 6:30 ранку, схопили і потягли до в'язниці. Мене наполегливо допитували кожен день. Я не міг навіть уявити, скільки часу мені доведеться провести у в'язниці і що зі мною буде далі, оскільки мені погрожували смертю.Через вісім днів російські військові звільнили мене, оскільки багато людей молилися за мене, і моя ситуація набула міжнародного розголосу.»
Тебе повинні поховати живцем
Формально російське законодавство визнає християнство, іслам, іудаїзм і буддизм чотирма «традиційними» релігіями країни, невід'ємною частиною її історичної спадщини. На практиці російський режим бореться з тими релігійними меншинами, які він вважає небажаними в той чи інший момент часу, використовуючи закон про протидію екстремізму. На його підставі у 2017 р. Верховний суд заборонив діяльність Свідків Єгови в Росії.
Тим часом, саме Україну російська пропаганда зображує як країну релігійної нетерпимості та переслідувань
«Спираючись на свій 20-річний дипломатичний досвід, я повинен визнати, що Україна виділяється як маяк релігійної свободи серед колишніх радянських республік, перевершуючи в цьому відношенні Росію», — пише Нокс Темз, колишній спеціальний посланець у справах релігійних меншин Державного департаменту США, в статті про російські релігійні злочини в Україні.
Валентин Синій, ректор Таврійського християнського інституту (Херсонська область):
«Вони (росіяни — ред.) називали віруючих євангельських християн фашистами, бандитами і американськими шпигунами. (...) Один російський офіцер сказав співробітнику нашого інституту: «Таких євангелістів, як ви, треба повністю знищити, тому що ви сектанти і американські шпигуни. Але просто розстріляти вас буде занадто легко. Вас треба закопати живцем».
Як могла б виглядати ефективна стратегія? Передусім, західним урядам треба визначити спільні цілі. Україна зобов'язана вигнати російські війська та повернути всі території, які вона втратила після 2014 року; також Росію потрібно змусити виплатити військові репарації, як компенсацію Україні (Світовий банк оцінює вартість відновлення країни протягом найближчих десяти років приблизно у 500 млрд) доларів; тисячам українців, які були депортовані до Росії, потрібно надати можливість повернутися; десятки тисяч ймовірних військових злочинів, скоєних російськими військами, слід розслідувати, а винних покарати.
Захід більше не може обмежувати себе обіцянками допомагати Україні «стільки часу, скільки буде потрібно». Замість стримання Києва від атак на російські стратегічні та військові об'єкти, Захід має вітати такі удари
Програш у цій війні — це найкраще, що може статися з Росією. Як показує історія, військові поразки зазвичай призводили до реформ та зміни керівництва в країні: так сталося після Кримської війни (1853-1856 роки), Російсько-японської війни (1904-1905) та війни в Афганістані (1979-1988). Володимир Путін повернув у Росію сталінські репресії та зробив вибір на користь нескінченної війни. Цей проєкт, ймовірно, завершиться крахом та загибеллю кремлівського очільника. Хоча зміна режиму, звичайно, є справою росіян, Захід повинен вітати подібну перспективу.
Багато хто вважає, що у затяжній війні Росія має перевагу — хоча б тому, що має більшу за Україну чисельність населення та розміри економіки (хоча США програли у В'єтнамі та Афганістані після тривалих воєн). Як би там не було, тривала війна, безперечно, обійдеться кожному набагато дорожче. Саме тому для наближення української перемоги Заходу слід вдатися до тактики «шок і тремтіння», яку колишній держсекретар США Колін Павелл використав під час війни у Перській затоці.
Це означає, що потрібно якнайшвидше відправити в Україну найкращі види існуючих озброєнь, а не продовжувати потроху постачати стару зброю, як це робиться зараз. Ніхто не зможе використати цю зброю краще, ніж досвідчені українські солдати. Якщо Україна програє, російські війська підуть маршем на Європу, щоб реалізувати неоцаристські амбіції Путіна, який прагне відновити Російську імперію. Народ України бореться та вмирає, щоб захистити Європу, тому найменше, що може зробити Захід, це дати українцям все необхідне для перемоги. Данія і країни Балтії вже подали приклад, який має наслідувати решта.
Захід має забезпечити Україну потужною зброєю дальнього радіусу дії (наприклад, ракетами ATACMS та Taurus), а також військово-повітряними силами, щоб українці могли здобути перевагу у небі. Оскільки тисячі добровольців із Заходу вже вирушили боротися за Україну на лінії фронту, чому б до них не долучитись і західним пілотам? Україні потрібна належна протиповітряна оборона. Абсурдно, що Захід оголосив Росію, а не Україну безпольотною зоною.
Видатні американські генерали у відставці — Бен Годжес та Філіп Брідлав — вже давно кажуть, що Крим у найближчому майбутньому, ймовірно, відіграє вирішальну роль
Ще в середині XIX століття адмірал російського імператорського флоту Павєл Нахімов зазначав, що той, хто контролює Севастополь (найбільший порт у Криму), той контролює Чорне море. Очевидно, що контроль України над цим містом має стати однією з найважливіших стратегічних цілей. Щоб відрізати Росію від анексованого півострова, Україні потрібно буде зруйнувати мости через Керченську протоку, які ведуть до Криму.
Щоб змусити РФ виплатити воєнні репарації Україні, Заходу слід конфіскувати заморожені резерви російського центрального банку в розмірі 300 мільярдів доларів. Канада та США вже ухвалили закони, що дозволяють зробити такий крок, а Євросоюзу треба наслідувати їхній приклад. У голові не вкладається, що Росія може безкарно порушувати міжнародне право, але при цьому її власність на Заході залишається під захистом. Поки триває війна, Захід повинен буде щороку надавати Україні 100 млрд доларів: щонайменше 50 — на військову допомогу, 40 — на фінансування цивільного уряду та 10 — на гуманітарну допомогу.
Хоча західні санкції проти Росії завдали їй певної шкоди, їх обов'язково необхідно посилити
Через запроваджені обмеження російська економіка не росте з 2014 року, а її експортні доходи минулого року знизилися на 26%. З метою подальшого посилення санкцій усі західні уряди мають запровадити заборонні мита на весь імпорт із Росії — саме цим зараз займається ЄС щодо російської аграрної продукції. Західні країни вже позбавили РФ статусу найбільшого сприяння торгівлі, а максимальні мита, дозволені Світовою організацією торгівлі, дуже високі. Оскільки західні країни зараз дуже мало торгують з Росією, підвищення мит вже не матиме істотного впливу на інфляцію на Заході. А враховуючи, що їхня митна система добре функціонує, проблеми з дотриманням нових правил будуть мінімальними.
Під час Холодної війни західні уряди співпрацювали в рамках Координаційного комітету з експортного контролю, штаб-квартира якого розміщувалася у Парижі. Цей орган слід відновити задля більш ефективного контролю за експортом Росією продукції подвійного призначення. Крім того, слід скоординувати, посилити та спростити персональні санкції. Усі юрисдикції, які запроваджують обмеження, повинні домовитися про однакові правила, вводити однакові санкції та обмінюватися конфіденційною інформацією про причини їхнього запровадження.
Тим часом росіян, які засуджують війну та їдуть із Росії, слід виключити із санкційних списків у всіх юрисдикціях
І треба припинити терпимо ставитись до того, що олігархи, які перебувають під санкціями, секретно володіють активами на Заході. Варто також подумати про те, як можна покарати західні компанії, які продовжують працювати в Росії, підтримуючи російський уряд податками та іншими способами. Одна розумна ідея вже є: ці компанія повинні будуть заплатити штрафи у розмірі, що відповідає їхнім платежам Росії.
Нарешті Євросоюзу слід розпочати переговори з Україною щодо вступу до союзу, а НАТО має скористатися своїм ювілейним, 75-м, самітом у Вашингтоні у липні та зробити Україні офіційне запрошення про вступ. Торік у Вільнюсі більшість країн Альянсу вже підтримували такий крок. Немає жодних причин не зробити його цьогоріч у рамках загальної та єдиної західної стратегії.
Андерс Ослунд —старший науковий співробітник Стокгольмського форуму вільного світу, співавтор (спільно з Андрюсом Кубілюсом) книги «Реконструкція, реформи та вступ до ЄС для України» (Видавництво Frivärld, 2023 рік).
Рада Європейського Союзу схвалила використання доходів від заморожених активів Центрального банку Росії на користь України. Про це йдеться на сайті Ради ЄС та на сторінці соцмережі X (Twitter) міністра закордонних справ Чеської Республіки Яна Ліпавського.
«Росія має заплатити за свою військову шкоду», — написав чеський урядовець.
Більшість коштів піде на військову підтримку України.
«Рада ЄС підтвердила свою згоду на використання надходжень від знерухомлених активів Центрального банку Російської Федерації на користь України.
Передбачається, що щорічні надходження становитимуть приблизно 2,5-3 мільярди євро. 90% очікуваних надходжень буде використано на військові цілі для підтримки оборони України», — йдеться у повідомленні.
Менша частка — 10% — піде на відновлення та реконструкцію України.
Від початку повномасштабного вторгнення Україна атакувала понад двадцять НПЗ у десяти російських регіонах. Їхня загальна переробна потужність — 192 мільйони тонн нафти на рік. Таким чином, з ладу виведено 14% нафтопереробних потужностей Росії, пише Bloomberg, посилаючись на оцінки Пентагону. Скільки збитків завдали російській економіці атаки по НПЗ, чому в США не в захваті від цієї української тактики і чому попри західні санкції Росія продовжує щомісяця заробляти на нафті мільярди доларів — про це і не тільки Sestry поговорили з доктором економічних наук, професором Олександром Савченком.
Катерина Трифоненко: Наскільки ефективна українська тактика атакувати російські НПЗ?
Олександр Савченко: Як на мене, вона найефективніша з усіх можливих. Руйнування російських нафтопереробних потужностей веде до дефіциту нафтопродуктів для сільського господарства, армії, промисловості і населення — з одного боку. З іншого — збільшує пропозицію сирої нафти на світових ринках, тому що те, що вони не можуть переробляти, мають продавати. Збільшення пропозиції веде до зменшення цін на нафту, і зараз ми спостерігаємо такий тренд, що майже три тижні йде тенденція до зменшення цін на нафту.
Якщо ми говоримо про збитки для російської економіки, про які цифри йдеться, наскільки вони відчутні для Росії?
Перше: переробка нафти на нафтопродукти і продаж нафтопродуктів – це набагато рентабельніша операція, ніж продаж сирої нафти. Тут важко виміряти в абсолютних цифрах, тому що різні сорти нафти, різні продукти нафтопереробки: дизель, керосин, бензин різної якості. Якщо оцінювати в цифрах, можна сказати, що мова йде про 2-3 мільярди доларів. Ніби невелика сума, але все ж істотна.
Другий вид збитків — це дефіцит нафтопродуктів. Його важко оцінити, адже у РФ були запаси.
Росія — це країна, яка приділяє велику увагу запасам всього: харчів, зерна, нафти, нафтопродуктів. Якщо оцінювати в місяцях, десь 2 місяці РФ могла би жити без постачання нафтопродуктів
Але зараз запаси зменшуються. На жаль, тут спрацювала помилкова політика США, які дуже безапеляційно давали поради припинити бити по нафтопереробці. Ця політика дала російській нафтопромисловості десь місяць, щоб захистити свою нафтопереробку засобами ПВО різної якості плюс вони механічно захищають ключові технологічні елементи, зокрема, сітками від дронів. Це більш-менш ефективно. Тому зараз коефіцієнт корисної дії наших ударів по нафтопереробці став меншим. І зараз така тактика — нищити запаси нафти і нафтопродуктів. Їх захистити значно важче. Це дуже великі резервуари. У принципі, їх можливо закрити тільки засобами ППО, а механічно це неможливо. Можна так сказати, що американці врятували нафтопереробку Росії — і це призвело до того, що обвал цін на нафту не такий стрімкий.
Таким чином ця наша правильна тактика не стала стовідсотково ефективною. Якщо США дозволять бити по російській нафтопереробці американськими ракетами, то виправити ситуацію можна досить швидко. Якщо ми зараз знищували 14% нафтопереробки, це не критично. Якщо б ми знищували більше 50%, війна б зупинилася. Тому що постачання нафтопродуктів по всіх критичних системах Росії стало б просто неможливим.
І от так американці врятували Росію від поразки в цій війні. Якийсь панічний страх перед крахом режиму Путіна все ж таки продовжує існувати у США
Звідки береться цей страх? Чому США не розглядають сценарій остаточної поразки Росії?
Важко сказати зі стовідсотковою впевненістю, але всім загальновідомі страхи Білого дому перед крахом путінського режиму. Мені здається, це відбувається не без участі російських агентів впливу і корисних ідіотів. Корисні ідіоти просуваються на якісь посади, а потім діють нерішуче, коли навпаки потрібна рішучість. Також я думаю, що вплив російських агентів в Америці хоч і менший, ніж в Україні, але присутній. І там працює досить професійна агентура — вона є в парламенті, в Білому домі, я допускаю, навіть і в Пентагоні. Вони дуже добре знають особливості бюрократичної машини, страхи, зокрема й Байдена, його фобії чи слабкі місця і туди б'ють. Потім Америка виправляє помилки, але час вже пішов. Зараз, скажімо, вже немає такої заборони бити українськими дронами по нафтопереробці, але росіяни встигли її захистити. Цей місяць мав вирішальне значення.
Якби інтенсивність знищення була така, як на початку наших атак, то допускаю, якщо не 50, то процентів 30 індустрії ми могли б знищити на певний час. Все це можна відновити, але на це треба час — десь півроку, а десь і рік
Чому США змінили публічну риторику і в інформаційному просторі відмовились від критики українських ударів по російських об’єктах?
Був вплив американського суспільства, науковців, були статті в солідних виданнях з роз’ясненнями. Я, наприклад, теж люблю писати. Пишу пости, пишу листи і там довожу математично, що з кожним процентом знищеної російської нафтопереробки ми збільшуємо постачання нафти на світовий ринок. Чим більше товару, тим менша на нього ціна. Це загальновідомий факт — і не треба бути великим економістом, щоб дійти до такого висновку. Тож впливові журнали, впливові think-tanks почали вказувати на помилки Білого Дому, що, навпаки, — знищення російської нафтопереробки веде до зменшення цін на нафту і це потрібно тому ж Байдену, щоб мати шанс бути обраним.
І тому вони визнали свою помилку, не публічно, але зняли це застереження. Чекаємо, щоб вони зняли ще й заборону на удари американською зброєю по російських військових й об'єктах критичної інфраструктури. Тоді це буде кінець війни. Її можна закінчити буквально за місяць. Рашистська логістика з плечем не як зараз 70-80 кілометрів, а 300 кілометрів, працювати не зможе. У них не вистачить машин, я скажу навіть — водіїв не вистачить, тому що одне за 70 кілометрів постачати наряди, живу силу, харчі на фронт і зовсім інше — 300 кілометрів. Це по суті крах.
І всього цього можна досягти навіть без збільшення додаткових озброєнь, а треба ухвалювати раціональні, правильні рішення, яких зараз у Штатів теж дефіцит
Попри західні санкції Росія продовжує заробляти на нафті: у лютому це було 10 мільярдів доларів, у квітні — 14 мільярдів. Виглядає так, що росіяни навчались обходити всі ці обмеження. Як цьому протидіяти?
Росія навчилася обходити санкції з двох причин. Перша — коли запроваджувалось те чи інше обмеження, не були чітко визначені органи влади ні в Євросоюзі, ні в США, які мали б відстежувати й контролювати ці процеси і протидіяти обходу санкцій. Це була величезна помилка, яка зробила з обмежень просто побажання. Тобто американці бажали би, щоб, наприклад, нафта продавалася дешевше за 60 доларів. Американці бажали би, щоб європейські структури не купували нафту. Але не було органа, який би чітко визначав би — працює санкція чи ні. А якщо не працює, то чому і що треба зробити, щоб вона запрацювала. В останні декілька місяців з’явились насамперед спонтанні рішення Штатів, які надсилають своїх представників в країни, які допомагають Росії обходити санкції, але системи все ще немає.
І найголовніше, чому санкції не працюють — мають бути чітко окреслені покарання для тих, хто сприяє обходу санкції чи їх порушує
В останні 2-3 місяці щось відбувається. Євросоюз дозволив притягати навіть до кримінальної відповідальності людей, які сприяють обходу санкції. У Штатів така можливість була і раніше, в них екстериторіальна дія американського права, вони можуть арештувати будь-кого на будь-якій території, хто порушує американські закони, а санкція — це як закон.
І покарання має бути не лише адміністративно-економічним, але й кримінальним — і така можливість вже є, але прецедентів ми не ще бачили. Так само я, наприклад, не знаю, як будуть карати банк чи компанію, яка допомагає обходити санкції або не виконує санкційні вимоги. Бо штраф дуже великий, у 100 разів більше, ніж операція. Провели операцію на мільйон, значить 100 мільйонів покарання цій організації чи тотальна заборона на обіг акцій — є багато методів. І третє, треба карати країни, які сприяють обходу санкцій: Казахстан, Туреччина, з Китаєм працюють середньоазійські республіки. Якби для них була розроблена система покарань, то обмеження працювали б набагато ефективніше. Якщо взяти санкційний тиск за 100 відсотків, то зараз його ККД (коефіцієнт корисної дії) — 10-15%. А якщо б санкції застосовувати правильно, то ККД був би десь на рівні 80-90%. Знову ж таки, все в руках американців і Євросоюзу.
І, очевидно, треба застосовувати нові й нові санкції, тому що російська економіка дуже адаптивна. Щойно вони адаптувалися до одних санкцій, відразу потрібні інші — це має бути безперервний процес
Якщо, скажімо, Штати захочуть закінчити війну, у них і в Європейського Союзу є всі можливості зробити це за 2-3 місяці. Також це була тотальна помилка Заходу, що вони боролись з імпортом російської продукції, а треба боротися з експортом. Скажімо, 30% мита на весь російський експорт, а країни, які не будуть дотримуватись, підпадають під вторинні санкції США. Америка може накласти мита на торгівлю з цими країнами. Так, як вони душать Китай, так можуть душити будь-яку іншу країну. Це вже може призвести до колапсу експорту з Росії. Чи можна просто потерпіти, закрити всі коррахунки і забрати всі залишки на цих коррахунках всіх російських банків та заборонити їм працювати з євро, доларом. Це був би тотальний крах банківської системи. Звісно, це ризики.
Треба збільшити запаси газу й нафти, розконсервувати свердловини в Сполучених Штатах. Тобто треба виключити Росію зі світової торгівлі
Чи заборонити всім російським кораблям, автомобілям, літакам заходити в порти за межами Росії — це був би колапс зовнішньої торгівлі. За таких умов РФ проіснувала б місяці два — максимум. Є багато дуже дієвих інструментів для припинення війни і придушення Росії, але поки що Захід застосовує так би мовити вагітні санкції і системи покарання — дуже-дуже помірковано, потрошку. Нікого не арештували, нікого до в'язниці не посадили. Зовсім по-іншому вони працюють, як, наприклад, хтось посягає на американський фондовий ринок — там зразу ФБР, тюрма і на цьому все закінчується. А тут поки що все якось не так іде.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Наталія Ряба: Містере Снайдере, найперше моє питання — чому ви так любите Україну?
Тімоті Снайдер: Найперше, мені важливо правильно розуміти речі. Україна — це місце, де багато людей мають багато непорозумінь. І я вважаю, що можу виправити деякі з них. Це не означає, що українці люблять мене за все, що я кажу. І це другий момент. Безумовно, були моменти, коли я говорив речі, які деяким українцям дуже не подобались. Але, що стосується війни, у мене є певне її історичне бачення, яке включає розуміння військової історії.
Війни виграються або програються — і є певні об'єктивні фактори, які треба враховувати
Я думаю, що мова допомагає Україні, тому що на Заході ми часто живемо у психологічному світі, де все залежить від наших почуттів або почуттів Путіна. Але це не спосіб виграти війну. Війни виграються завдяки розумінню об'єктивних умов. Крім того, є ще одна причина, чому я цікавлюся Україною — це найцікавіша країна в Європі. Я почав як сучасний історик, що досліджував Східну Європу, і зрозумів, що всі проблеми, які мене цікавили, привели мене до України. Чим більше я вивчаю історію, тим більше я розумію, наскільки центральне місце займає Україна в інших питаннях. Ваша країна принесла мені багато знань і чудових колег.
Дональд Туск, премєр-міністр Польщі, заявив, що Європа перебуває у передвоєнній ері. Наскільки можлива військова конфронтація між країнами НАТО та Росією?
Давайте уявимо, що Чехословаччина б воювала у 1938 році (згідно з Мюнхенським договором, Німеччина анексувала Судетську область, територія Чехословаччини скоротилася на 38%. — Авт.), її французькі та британські союзники побачили, що вона бореться, й почали б їй допомагати. Це світ, в якому ми живемо. Для мене це правильна історична аналогія, тому що чехи могли б воювати з німцями, але не вірили, що можуть. Різниця в тому, що Україна боролась проти росіян. І деякі союзники почали допомагати, хоча й дуже повільно.
Чи буде ще більша війна, залежить від того, чи виграє Україна. Якщо вона це зробить, я не думаю, що будуть ще війни такого типу
Це знеохотить не лише Росію, але й Китай. Але якщо Україна програє, це буде виглядати як успішний спосіб вести у такий спосіб зовнішню політику. І, що найважче для українців, якщо Росія виграє, вона скористається українськими ресурсами, землею, людьми. І це змінить те, що Росія зможе зробити з рештою Східної Європи.
У середині червня відбудеться Глобальний саміт миру у Швейцарії. Чого можна очікувати від мирного плану?
Мирний план — це українська ініціатива. Важливо не стільки сама частина про мир, скільки умови для миру. Основна мета мирного плану — нагадати всім, що Україна є суверенною державою, що вона має свої кордони і що є певні елементарні умови міжнародного права. Це ідея мирного плану. І ще один момент — коли Росія програє, вже буде прецедент, буде ланцюг подій і конференцій, які можуть продовжуватися. Але, звісно, мирний план не є заміною перемоги у війні.
Як ви вважаєте, чи можливо повернути всі наші території? Президент Зеленський каже, що нам потрібно повернутися до кордонів 1991 року. Чи можливо це в умовах, які ми маємо зараз?
Зараз це неможливо. І це очевидно. Але це цілком можливий результат війни. Було б дивно, якби українці боролися за щось інше. Є також стратегічне питання. Щоб виграти цю війну, українцям потрібно контролювати певні території, включаючи Азовське море та Крим. Незалежно від того, законно це чи ні, Україна повинна мати більше контролю на півдні, якщо вона хоче перемогти.
Зеленський каже, що нам потрібно більше й більше зброї. І ми розуміємо, що у нас зараз дуже складна ситуація в Харківській області. Як ми можемо залучити західні країни до ще більшої допомоги у захисті України?
Усі повинні зрозуміти, що це довготривалий процес. Спочатку Захід думав, що Україна швидко програє, тому не було сенсу надавати важке озброєння. А потім на наступному етапі ми вирішили надавати зброю, щоб показати, що ми на правильному боці. Але потрібно думати про те, як виграти в довгій війні, і не тільки постачати, але й виробляти зброю.
Ми зробили велику помилку у 2022 році, не думаючи, що це буде довга війна. Ми повинні були почати виробляти такі речі, як артилерійські снаряди
Українцям потрібно говорити Заходу, що ця війна — поворотний момент історії, і що в кінцевому підсумку ми виграємо, але це довготривалий процес. Ми повинні організувати виробничу лінію, заводи, щоб дати Україні все, що вона потребує. Смішно боротись у війні за графіком. Якщо повернутись до аналогії, якби Чехословаччина чинила опір у 1938 році і боролася з нацистами в 1940 році самостійно, чи казали б ми, чому ви ще не перемогли? Ні, ми б казали, що ми їх забезпечимо необхідними речами. Ми маємо дуже короткий часовий горизонт і нереалістичні уявлення про те, як відбуваються війни. Потрібно продовжувати чинити тиск на інші сторони, поки щось не піде не так у їхній політиці. І саме так ми повинні про це думати.
Ми очікуємо на ще один саміт цього року — саміт НАТО у Вашингтоні. Група Єрмака-Рассмусена висловила сподівання, що Україна може вже найближчим часом отримати запрошення приєднатися до Альянсу. Наскільки це реалістичний сценарій?
Моє особисте бачення — Україна повинна бути в НАТО. І ми могли б просто активувати статтю 5 для допомоги Україні. Це було б найпростішим рішенням, бо стаття 5 не вимагає від американських військ йти в Україну. Це означає, що всі допомагають. Це моє персональне бачення. Так, як це було після терактів 11 вересня 2001 року у США. Тоді була активована стаття 5, але це не означає, що кожна країна НАТО вторглась до Афганістану. Це моя особиста думка. Але я не американський президент.
Дуже важливо слухати те, що сказав Блінкен у Києві. Він сказав, що шлях України — у НАТО. Але він не сказав, що вас приймуть за два місяці
Було б помилкою, якби українці очікували те, що не станеться. Я б дуже обережно ставився б до того, щоб очікувати те, що не станеться. Я б фокусувався на тому, що можна отримати. Україно-американські відносини й так достатньо складні. На місці української влади я би не казав, що Україна приєднається до НАТО у липні 2024 року. Це було б помилкою. Бо наступний крок — сказати, що Америка вас зрадила, а вона вас не зрадить. Так, є помилки, Штати дуже повільні, але вони вас не зрадять. Америка робить усе можливе у свій власний спосіб.
Давайте поговоримо про цьогорічні вибори в США. Запекла боротьба розгортатиметься між Джо Байденом і Дональдом Трампом. Якщо останній переможе, що буде з демократичним світом? Чого чекати Україні?
Найпростіша річ: якщо Трамп переможе, Америка просто зникне. Ви будете бачити, як ми робимо речі, схожі на Тбілісі у Канзас-Сіті, Майдан в Остіні у штаті Техас. У нас не буде зовнішньої політики, буде хаос протягом тривалого часу. Прагнення Трампа — це те, чого не потерпить значна частина американського суспільства. Якщо він переможе, то намагатиметься робити дивні речі. І у цьому випадку майже не має значення, що він думає про Україну. Ми зникнемо з екранів. Європа повинна буде взяти на себе ініціативу. Йдеться про німецьке виробництво зброї, французьких солдатів — має бути європейський сценарій. Якщо не для перемоги, то принаймні для того, щоб протриматися ще рік.
Цьогоріч ми очікуємо ще одні вибори — до Європарламенту. Ми бачимо, що праві партії набирають обертів. Що у випадку їхньої перемоги чекає на Європу й Україну? Чи можна говорити про скорочення допомоги?
Я не думаю, що Європа припинить допомогу Україні. Від початку війни минуло більше 2-х років, в Європі відбулось багато виборів. Деякі відбулись так, як Україна хотіла, деякі — ні. Я думаю, що в Європі думка еліти стає все більш прихильною до України. І я думаю, що громадська думка є досить постійною. Я не думаю, що настане момент, коли вся допомога зупиниться.
Яким ви бачите сценарій перемоги України? Які сьогодні є варіанти закінчення війни?
Найперше, треба мати терпіння. Україна не переможе цьогоріч. Росія не переможе цього року. Ніхто не переможе цього року. По-друге, логістика. І це те, в чому українці були праві, що війни виграються фундаментально на логістиці. Тому не може бути мосту в Керченській протоці. Українці повинні мати можливість знищити російську логістику в радіусі 100, 200 км від своїх власних кордонів. І, по-третє, треба мати очікування, що зміниться російська політична система, що вона зазнає поразки. Це не питання фізичного вигнання українцями кожного російського солдата.
Йдеться про те, щоб не дати Росії перемогти. Це питання унеможливлення її перемоги, а потім і змін всередині неї
Тому що коли вони зміняться, вони забудуть про цю війну прямо зараз. Ця війна — екзистенційна, але для них вона необов'язкова. Це як відпочинок. Ніби вони самі вирішили це робити. Їм це подобається, розумієте? Але коли в Москві виникне серйозна політична проблема, вони забудуть про цю війну, тому що вона необов'язкова. І вони почнуть турбуватися про Кремль. І не буде сенсу тримати війська в Україні, бо вони знадобляться де-інде, вони стануть частиною чиєїсь боротьби за владу. Треба триматися міцно, не витрачати занадто багато українських життів на речі, які не мають сенсу, треба знищувати російську логістику, набратися терпіння і дожити до наступного року.
Я обираю одяг. Штани чи спідницю? Все ж таки весна — краще спідницю. Легку, мов сам вітер.
«У нас штурм. Все складно».
Я дивлюсь на цю спідницю, ці штани, а перед очима обличчя й імена усіх, у кого зараз штурм, у кого все складно.
В якийсь момент я не розумію, якого дідька я дивлюся в цю довбану шафу. Нахріна тут оця дурна зелена спідниця? Як затесались мої цілком цивільні штани між кітелем «піксель» і кітелем «камуфляж»? Що робить тут рожева сукня?
Там штурм, а тут рожева сукня, дурна зелена спідниця. Мені треба обрати одяг на роботу. Мені треба їхати і працювати. Щось робити для людей, які потребують допомоги. Перед очима все ті ж імена й обличчя.
Тільки б живі і цілі. Цьому не можна — у нього маленька дитина. Хлопчик або дівчинка. Це не так і важливо. Маленька дитина, яка бачила тата тільки в екрані смартфону. І цьому не можна — хвора дружина. І цей майже не жив іще. А в цьому мудрості на століття. Нікому не можна. Тільки б живі і цілі. Чуєш, Боже, чи хто там над нами, між нами чи під нами. Їм не можна. Нікому не можна до тебе. Вони мають жити. Будувати, любити, обіймати дітей, садити сади і поля, вбирати у свої очі усі барви світу. ЇМ НЕ МОЖНА. ВОНИ МАЮТЬ ЖИТИ.
Тільки б живі і цілі. Сині штани. Блакитна кофтина. Тільки б живі і цілі.
«Криють. Один — 200. Двоє — 300. Важко».
Я не питаю імен. Бо боляче. Так страшно боляче. Колись я написала іронічний вірш про окопний стендап. В ньому історії саме цих хлопців. Смішні, десь гіперболізовані. У ньому вони говорять про свої мрії в окопному сьогоденні. В кінці там були слова «тільки б кожного мрія була жива».
Я його більше ніколи не прочитаю. Дві з тих мрій загинули. Великих, цінних, неосяжних мрій уже ніколи не збудуться. Їх вбили росіяни
Треба не забутися розчесатися. Я дивлюся на гребінець і не розумію, навіщо в цьому світі зараз розчісуватися. В неділю я була на прощанні з одним із тих, чия мрія загинула разом з ним. Торкнулася до нагрітого сонцем мертвого дерева домовини. Бога нема? Є хтось там над нами, між нами, під нами? Якщо є, хай вони будуть живі. Почорнілі від горя діти не повинні обіймати домовини.
Хай минають їх кулі, уламки, скиди, арта, каби, гранати. Хай їх береже земля, вітер і сонце. Тільки б живі і цілі.
«Не вижили».
Що я іще можу зробити, щоб хоч решта — живі і цілі? Є щось іще у світі, що я можу зробити, аби хоч решта живі і цілі?
«Ти робиш усе можливе».
Не все, боже, ну не все. Напевно є ще щось, що можу зробити, аби вони так і лишалися живі і цілі. А якщо і зробила усе можливе, я маю зробити щось неможливе. Аби тільки живі і цілі. Що іще навіть неможливе я маю зробити?!
Напевно є ще щось, що можу зробити, аби вони так і лишалися живі і цілі. А якщо і зробила усе можливе, я маю зробити щось неможливе. Аби тільки живі і цілі.
Я обираю одяг. Штани чи спідницю? Все ж таки весна — краще спідницю. Легку, мов сам вітер.
«У нас штурм. Все складно».
Я дивлюсь на цю спідницю, ці штани, а перед очима обличчя й імена усіх, у кого зараз штурм, у кого все складно.
В якийсь момент я не розумію, якого дідька я дивлюся в цю довбану шафу. Нахріна тут оця дурна зелена спідниця? Як затесались мої цілком цивільні штани між кітелем «піксель» і кітелем «камуфляж»? Що робить тут рожева сукня?
Там штурм, а тут рожева сукня, дурна зелена спідниця. Мені треба обрати одяг на роботу. Мені треба їхати і працювати. Щось робити для людей, які потребують допомоги. Перед очима все ті ж імена й обличчя.
Тільки б живі і цілі. Цьому не можна — у нього маленька дитина. Хлопчик або дівчинка. Це не так і важливо. Маленька дитина, яка бачила тата тільки в екрані смартфону. І цьому не можна — хвора дружина. І цей майже не жив іще. А в цьому мудрості на століття. Нікому не можна. Тільки б живі і цілі. Чуєш, Боже, чи хто там над нами, між нами чи під нами. Їм не можна. Нікому не можна до тебе. Вони мають жити. Будувати, любити, обіймати дітей, садити сади і поля, вбирати у свої очі усі барви світу. ЇМ НЕ МОЖНА. ВОНИ МАЮТЬ ЖИТИ.
Тільки б живі і цілі. Сині штани. Блакитна кофтина. Тільки б живі і цілі.
«Криють. Один — 200. Двоє — 300. Важко».
Я не питаю імен. Бо боляче. Так страшно боляче. Колись я написала іронічний вірш про окопний стендап. В ньому історії саме цих хлопців. Смішні, десь гіперболізовані. У ньому вони говорять про свої мрії в окопному сьогоденні. В кінці там були слова «тільки б кожного мрія була жива».
Я його більше ніколи не прочитаю. Дві з тих мрій загинули. Великих, цінних, неосяжних мрій уже ніколи не збудуться. Їх вбили росіяни
Треба не забутися розчесатися. Я дивлюся на гребінець і не розумію, навіщо в цьому світі зараз розчісуватися. В неділю я була на прощанні з одним із тих, чия мрія загинула разом з ним. Торкнулася до нагрітого сонцем мертвого дерева домовини. Бога нема? Є хтось там над нами, між нами, під нами? Якщо є, хай вони будуть живі. Почорнілі від горя діти не повинні обіймати домовини.
Хай минають їх кулі, уламки, скиди, арта, каби, гранати. Хай їх береже земля, вітер і сонце. Тільки б живі і цілі.
«Не вижили».
Що я іще можу зробити, щоб хоч решта — живі і цілі? Є щось іще у світі, що я можу зробити, аби хоч решта живі і цілі?
«Ти робиш усе можливе».
Не все, боже, ну не все. Напевно є ще щось, що можу зробити, аби вони так і лишалися живі і цілі. А якщо і зробила усе можливе, я маю зробити щось неможливе. Аби тільки живі і цілі. Що іще навіть неможливе я маю зробити?!
Після бійки у парламенті Грузії депутати ухвалили скандальний законопроєкт про «іноземних агентів» у третьому і фінальному читанні. Ініціативу, яка зобов'язує організації з-понад 20% фінансування з-за кордону реєструватися як агенти іноземного впливу, підтримали 84 депутати. Проти скандального документу проголосували 30.
У владній проросійській партії «Грузинська мрія» стверджують, що мета закону — забезпечити максимальну прозорість. В опозиції ж вважають, що насправді влада використає його для придушення критики з боку медіа та неурядових організацій — піде за сценарієм, який реалізувала російська влада за допомогою аналогічного закону. Чи поставить ухвала проєкту під загрозу євроінтеграцію Грузії? На ці та інші питання відповів в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry незалежний журналіст Темур Кігурадзе.
Марина Степаненко: На тлі ухвали законопроєкту про «іноземних агентів» до Грузії прибувають західні політики, зокрема помічник держсекретаря США у справах Європи та Євразії Джеймс О'Браєн. Про що це свідчить?
Темур Кігурадзе: Весь західний світ із напруженням стежить за тими процесами, які зараз відбуваються в Грузії. Усі наші союзники чудово розуміють, куди котиться наша країна — вона безпосередньо скочується до диктатури російського типу. І це, звичайно ж, змушує нервувати наших союзників.
Пан О'Браєн зустрівся з представниками уряду. Дуже довго тривала ця бесіда, понад дві години. Він зустрівся і з опозицією, але нічого з цього не вийшло. Закон ухвалили в третьому читанні і, звісно ж, будуть дуже серйозні наслідки як для уряду Грузії, так і для всієї країни.
Захід погрожує грузинській владі відмовою від євроінтеграції у разі ухвали закону. Які подальші кроки партнерів прогнозуєте?
Відмова від євроінтеграції є палицею з двома кінцями. З одного боку ти, звісно ж, начебто і караєш «Грузинську мрію», нашу владну партію, але водночас ти караєш і всю країну. Якщо подивитися на те, що зараз відбувається в Грузії, коли сотні тисяч людей, молодь і люди різних вікових груп і професій виходять на акції, вони своєю громадянською позицією показують, що Грузія хоче і заслуговує бути частиною Європи.
Тому відмовляти країні в членстві, у просуванні в євроатлантичні структури означає карати і її населення
Те, що експерти зараз чекають насамперед від Сполучених Штатів, Євросоюзу і Великої Британії — це персональні санкції, спрямовані насамперед на олігарха Бідзіна Іванішвілі. У нього смішний титул почесного голови партії «Грузинська мрія», а втім, абсолютно всім зрозуміло, що саме пан Іванішвілі керує всіма процесами, які відбуваються в Грузії з кінця 2012 року.
Персональні санкції можуть запровадити також проти членів уряду, які проштовхували цей закон, і проти депутатів, які за нього проголосували, не рахуючись ані з репутаційними втратами, ані з потенційною втратою Грузії кандидатства до Євросоюзу, і всього того, що сама ця провладна партія намагалася робити, принаймні робила вигляд, що намагається робити впродовж понад 10 років. Тому персональні санкції зараз, найімовірніше, будуть тим кроком, на який підуть західні союзники Грузії.
Були заяви й про те, що європейські політики можуть обговорювати скасування візової лібералізації для Грузії — скасування безвізового в'їзду до Шенгенської зони. Але, знову ж таки, це теж палиця з двома кінцями. Грузія має величезну кількість іммігрантів, які живуть у країнах Євросоюзу, — це Іспанія, Німеччина, Італія та багато інших європейських держав. Це порушить родинні зв'язки, певні економічні зв'язки, тому що наші мігранти переказують звідти гроші на батьківщину.
Тому наші союзники перебувають у дуже непростому становищі, коли їм потрібно якось вплинути на «Грузинську мрію» та водночас не нашкодити, власне, грузинському населенню
Тому, я думаю, почнуть із персональних санкцій. Але наскільки вони ефективні я не знаю, чесно скажу. Я думаю, що пан Іванішвілі прорахував, що такі санкції запровадять. Не випадково разом із російським законом про «іноагентів» просувається і так званий закон про офшори, який дасть змогу перекачувати мільярдні капітали з офшорних зон на грузинські рахунки без перевірки легітимності цих коштів і без сплати податків в грузинську скарбницю. Незалежні експерти-економісти наголошують, що найімовірніше цей закон ухвалять персонально для пана Іванішвілі, щоб він зміг убезпечити свої кошти, свої мільярди. Тож він готується до цих санкцій. Це видно.
Чи існують прецеденти або приклади інших країн-кандидатів на вступ до ЄС, які дають уявлення про те, як подібне законодавство вплинуло на їхні процеси вступу?
Я не знаю про кандидатів, але знаю про приклад Угорщини — це головний і, напевно, єдиний союзник Росії в Євросоюзі. Словаччина, начебто, теж намагається щось робити, але це не так ефективно.
Будапешт ухвалив такий закон, і його скасував Європейський суд. Тож такі намагання в Євросоюзі нікому не потрібні. Крім цього, є приклад Туреччини, яку противники вступу Грузії до Євросоюзу дуже часто ставлять у приклад. Вони кажуть: «подивіться на Туреччину, вона вже 30 років намагається стати членом Євросоюзу, але в них нічого не виходить — європейці не хочуть цього».
Це не зовсім так, точніше, це зовсім не так. Туреччина сама саботувала власний вступ до Євросоюзу якраз ухвалою таких законів, які суперечать європейським нормам поведінки.
Само собою зрозуміло, що в Євросоюзі ніхто не хоче бачити якогось нового члена, який буде потурати побажанням країни-агресорки Росії або буде величезною фінансовою діркою, від якої будуть йти і економічні, і геополітичні загрози
Враховуючи нові закони, які проштовхує «Грузинська мрія», Грузія цілком може стати саме такою країною. Це, звичайно, буде жахливо і для нашої європейської перспективи, і для Євросоюзу, якщо дивитися на нас як на кандидата.
«Наш шлях лежить тільки в Європейський союз і наш головний зовнішньополітичний пріоритет — це членство в Європейському союзі», — заявив прем'єр-міністр Грузії Іраклій Кобахідзе 9 травня, у День Європи. Як такі заяви корелюються з ухвалою законопроєкту, який націлений на придушення критики провладних сил?
Мені навіть сміх стримати важко, коли я чую такі цитати. Можливо, пан Кобахідзе трошки помилився і замість Євросоюзу він мав на увазі Євразійський Союз (Євразійський економічний союз (ЄАЕС), до якого входять Росія, Білорусь, Вірменія, Казахстан та Киргизстан. — Авт.)? Якщо говорити серйозно, то, звісно ж, на папері і владна партія, і афілійовані з нею люди продовжують заявляти, що Грузія перебуває на шляху до Європи. На шляху до Європи в їхньому розумінні — у розумінні «Грузинської мрії», у розумінні Орбана, у розумінні, яке дуже сильно відрізняється від реального. Чому це відбувається, теж доволі очевидно.
За всіма соціологічними опитуваннями, які відбуваються щороку, переважна частина населення Грузії підтримує вступ до Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу. «За» стабільно понад 70%, а то й понад 80% громадян.
Крім цього, у Грузії є Конституція. Там є 78-та стаття, в якій прописано, що Грузія прагне стати членом Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу. Кожен грузинський високопосадовець, кожен грузинський політик зобов'язаний робити все від нього або від неї залежне для вступу, для руху в ці об'єднання.
Якби провладні політики казали, що ми не хочемо в Євросоюз, вони порушили б і Конституцію, і пішли б проти волі населення. Тому вони обирають такий абсолютно безглуздий пропагандистський штамп, що ми вступимо до Євросоюзу, але нібито з нашим розумінням вступу.
Грузинський законопроєкт про «іноземних агентів» часто порівнюють з аналогічним у Росії. Які головні схожості та відмінності мають ці дві законодавчі ініціативи?
Схожостей там величезна кількість. Дуже цікаво, як проштовхується цей закон про «іноземних агентів». Він виправдовується тими самими штампами, які використовувала російська пропаганда, коли в РФ його тільки ухвалювали.
Тоді вони говорили, що в інших країнах, зокрема, у Сполучених Штатах, є закон FARA (Закон про реєстрацію іноземних агентів, ухвалений в 1938 році, який контролює політичну діяльність іноземців у Сполучених Штатах, — Авт.). Власне, у прямому сенсі закон про іноземних агентів. І що в інших європейських країнах є такі закони, при цьому не вдаючись у подробиці, що ці документи докорінно відрізняються від російського закону в Росії і від російського закону в Грузії.
У США потрібно доводити, що організація справді втілює інтереси іноземної держави. Водночас під цей закон, наприклад, не потрапляють союзницькі держави, маю на увазі країни ЄС, Канаду, членів НАТО. У нашому законі, як і в російському, цього немає. Будь-яка організація, яка отримує понад 20% фінансування з іноземних джерел, автоматично стає «іноагентом».
Але це ж не найгірше. Справа не тільки в тому, що навішуються ярлики агентів і шпигунів на організації.
Річ у тім, що і за російським законом, і за нашим законом організація може потрапити під підозру не тільки завдяки якимось розслідуванням або виявленню певних документів, а анонімним повідомленням, що хтось підозрює цю організацію в тому, що це іноземний агент
Це дає правоохоронцям, силовим структурам Грузії право стежити за такими організаціями, щоб зрозуміти, чи є вони іноземними агентами, чи ні. Це створює величезну кількість проблем, наприклад, тим організаціям, які підтримують журналістські розслідування. Як ти можеш писати про корупцію у владі, як ти можеш писати про зловживання, якщо тебе прослуховують тепер уже легально?
Ми і так розуміємо, що журналістів регулярно прослуховують, але тепер це можна робити без дозволу суду й прокуратури. У цьому наші з Росією закони, на жаль, схожі. При цьому, знову ж таки, не має значення, який закон ухвалено, головне, як цей закон застосовуватимуть.
Наша влада заявляє, що закон ухвалюють для якоїсь міфічної прозорості, хоча всі неурядові організації обов'язково подають декларацію і оприлюднюють інформацію про те, як витрачають кошти. Цей закон ще до офіційної ухвали застосовували для пропаганди, коли будь-яку організацію, будь-яке об'єднання, що критикує вчинки влади, у прямому сенсі оголошували іноземними агентами, шпигунами. Це робиться з метою пропаганди.
Чому це важливо зараз? Тому що в жовтні в Грузії відбудуться парламентські вибори. Це найважливіші вибори у країні. У нас парламентська республіка, тому ці вибори вирішуватимуть усе. «Грузинська мрія» на тлі ухвалення цього закону та через низку інших причин стрімко втрачає свій рейтинг. Єдиним способом взяти більшість у новому парламенті будуть нечесні вибори.
Це означає, що потрібно прибрати ті організації, які спостерігатимуть за виборами, оголосивши їх або «іноагентами», або просто-напросто заблокувавши їм рахунки і роботу в Грузії.
Отже, «Грузинська мрія» зможе втриматися при владі ще 4 роки і ухвалити інші законів, які ще більше ускладнять нам життя. І я хочу обов'язково зазначити, що закон про «іноагентів» — це лише початок
Це тільки початок, тому що за ним буде купа інших законів, які слово в слово повторюватимуть російські. Уже зареєстрований і буде розглядатися так званий закон про ЛГБТ-пропаганду. Обговорюється закон про образу почуттів вірян. Поки ще немає достовірних даних, але, я не сумніваюся, що посилять закон про проведення масових заходів.
Це все російський сценарій, все це проходили росіяни рік за роком, коли Путін закручував гайки доти, доки не перетворив своє населення на абсолютно інертну, інфантильну масу, яка боїться говорити, яка боїться робити щось проти. І з цією масою можна робити все, що хочеш
І Путін вибрав повномасштабне вторгнення в Україну і бійню. Що виберуть грузини, я не знаю. Мені навіть страшно подумати, на що це все може перетворитися.
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66436db85c9f9878d5051675_GNivi5DWwAA6KvT.jpeg">У Грузії схвалили закон про «іноагентів»</span>
Які потенційні ризики, крім затримки з євроінтеграцією, може становити ухвалення закону про іноагентів, враховуючи акцент ЄС на демократичних цінностях і правах людини?
Потенційні ризики просто величезні. Простим грузинам, які перебувають за кордоном, буде складніше спілкуватися з грузинами, які перебувають на батьківщині. Стане складніше їздити в Європу, здобувати освіту та працювати в Європі, пересилати звідти гроші.
Це обов'язково спричинить новий потік еміграції. У Грузії зараз уже рекордна еміграція. Торік з країни виїхали, за офіційними даними Грузинського бюро статистики, майже 165 тисяч людей. Це в основному працездатні чоловіки і жінки. Це ті люди, які необхідні нашій економіці. У нашій країні живе всього 3,5 мільйона людей. Такі цифри для Грузії не є підйомними. Нагадаю, у 2022 році поїхали понад 120 тисяч.
Разом з усім буде погіршуватися економіка, тому що санкції — і персональні, і ні, і спроби Іванішвілі відмивати якісь брудні свої чи чужі гроші — це обов'язково спричинить порушення фінансової системи.
Це означає, що з нами перестануть торгувати наші партнери. Зараз у Грузії є угода про торгівлю з Євросоюзом, яка полегшує продаж наших товарів на Захід. І вона може бути переглянута, і наші товари буде складніше експортувати. А це все залишає нам тільки один шлях, куди продавати.
Існує лише один ринок, куди нам буде зручно все доставляти і який все це купить, тому що вони самі під санкціями. Це російський ринок. Ми прив'яжемо нашу країну ще більше до російської економіки
Вона і так сильно прив'язана. Але це буде просто єдиний вихід. Отже, це (ухвалення законопроєкту про іноагентів. — Авт.) позначитися і на економіці, і на населенні, і на демографії, якщо не говорити про демократію і про демократичні процеси — вони всі просто зупиняться.
Як ухвалення законопроєкту про «іноземних агентів» може вплинути на відносини Грузії зі США?
Усе те саме саме. Європа просто ближча, ми з нею посилено інтегруємося. Але Сполучені Штати фінансують тут величезну кількість проєктів.
Це не обов'язково проєкти з посилення громадянського суспільства чи щось на кшталт того. Ні, це проєкти і з розвитку сільського господарства, освітні, з обміну студентів, це пряма допомога, вкладена в якісь інфраструктурні проєкти. Найімовірніше, цього не буде.
Якщо ми говоримо про інтеграцію в НАТО, що прописано в нашій Конституції, то ця інтеграція теж загальмується. А це вже вплине на нашу безпеку, тому що нашу армію озброює, зокрема, і США. Це позначиться на нашій обороноздатності. Не кажучи вже про те, що ми просто будемо виглядати такими собі дурниками перед нормальними західними політиками.
Тут є, щоправда, один нюанс, на що, як багато наших політологів і спостерігачів кажуть, «Грузинська мрія» може зробити ставку. Це перемога Трампа на виборах президента у Сполучених Штатах.
У нашої владної партії, начебто, є надія, що якщо Трамп переможе, то вони зможуть знайти з ним спільну мову, як на це сподівається, наприклад, Орбан в Угорщині
Все, що буде далі — доволі складно прогнозувати. Я лише сподіваюся, що до цього не дійде. Я сподіваюся, що в жовтні цього року грузини все-таки оберуть собі інший уряд. І на цьому етапі вже, напевно, не важливо, який саме. Головне, щоб не цей.
Even though the Parliament's Russian Dream party adopted Russian law in the third hearing, there is a veto ahead - and this image of people pushing police back is truly a masterpiece: light vs dark, democracy vs autocracy, the FREE people of Georgia against Russian law. pic.twitter.com/Vdl1LcyCyV
— George Melashvili 🇺🇦🇬🇪 (@geomel_ge) May 14, 2024
Законопроєкт ухвалено, але не підписано. Президентка Грузії Саломе Зурабішвілі обіцяла накласти вето на цю законодавчу ініціативу, а втім, голосів у владної більшості достатньо, щоб обійти рішення глави держави. Чи є ще якісь механізми, які можливо застосувати у цьому випадку?
Крім цього, закон пересилається до Венеційської комісії (консультативний орган із конституційного права, створений при Раді Європи. — Авт.). Коли Грузія почала активно інтегруватися в європейські структури, ми добровільно зголосилися надсилати наші закони до Венеційської комісії, яка б оцінювала відповідність цих законів до європейських норм. На жаль, ця комісія не має права на якісь санкції.
Вони можуть просто дати рекомендацію, чи відповідає цей закон європейським нормам, чи ні. Найімовірніше, Венеційська комісія скаже, що він не відповідає, але це не зобов'язує Грузію не ухвалювати цей закон
У президентки є 2 тижні на те, щоб підписати цей закон. Цікаво, що зараз прем'єр країни Кобахідзе і деякі інші політики почали вкидати інформацію, що протягом цього періоду до законопроєкту можуть внести зміни, ініційовані главою держави. Отже, чинна влада хоче трошки пом'якшити цей закон, найімовірніше, щоб пом'якшити, скасувати, або взагалі уникнути санкцій щодо пана Іванішвілі. Ще один варіант — вони просто намагаються зберегти цивілізоване обличчя перед Заходом.
Влада вже занадто далеко зайшла. На жаль, я не думаю, що в цей законопроєкт внесуть якісь суттєві правки. А втім, у президентки є 2 тижні, вона вже сказала, що накладе вето але парламент його без проблем подолає.
Щодо ситуації на вулицях Тбілісі. Акції непокори тривають. Які панують настрої у зв'язку з ухваленням законопроєкту?
Це наймасштабніші акції за всю історію незалежної Грузії. Така кількість людей ніколи не виходила в Грузії на вулиці ні проти чого. Тому важливо розуміти, які настрої панують зараз. І не тільки в Тбілісі, а й в інших великих містах.
На жаль, одночасно з цим ідуть і репресії. Репресії йдуть проти всіх, починаючи від звичайних студентів, закінчуючи політиками. Влада наймає тітушок, які б'ють критиків законопроєкту і протестувальників біля під'їздів.
Нещодавно побили 73-річного батька однієї відомої громадської активістки, щоб її залякати. Також відомо, що з одного з великих університетів звільнили декана факультету економіки Сосо Берікашвілі, який висловився проти закону про «іноагентів» і критикував пана Іванішвілі. Ректор університету йому безпосередньо сказав, що йому зателефонували зі служби держбезпеки і попросили звільнити.
На професорів, ректорів і деканів тиснуть, щоб вони вплинули на студентів на тлі протестів. Величезна кількість молодих людей перестала ходити на лекції, і багато професорів виходять разом із ними на акції.
Студенти зараз — рушійна сила всіх наших мітингів. Влада цього боїться. Пан Іванішвілі відомий тим, що він дуже не любить масові виступи. Ми очікуємо, що протести триватимуть, і реакція поліції на них жорстка
Грузинів продовжують залякувати за так званим «українським сценарієм», але водночас вони забувають, що «український сценарій» трапився у 2013-2014 роках — через дії уряду Януковича. Він тоді теж вирішив повернути в бік Росії і застосував силу проти демонстрантів. Це призвело до того, що акція на Майдані, яка вже слабшала, перетворилася на багатотисячну, а потім і сотні тисяч вийшли на вулиці і змінили цей уряд.
То чи може наша влада вивчати історичні приклади сусідніх держав? Я думаю, що вони неспроможні засвоювати історичні уроки.
Як залякування, погрози, затримання та фізична розправа впливають на грузинський протестний рух?
Більше людей приходить — так само, як і в інших країнах. Коли ти застосовуєш силу, особливо проти молоді, особливо проти жінок — на акції приходить ще більше людей.
Так, звичайно, хтось боїться, але хтось — ні. При цьому Грузія — маленька країна з населенням 3,5 мільйона. Тбілісі — маленьке місто, де живе півтора мільйона людей. Поліцейські приходять додому, їх знають їхні сусіди, у них є свої діти. І дуже часто буває так, що в одній і тій самій сім'ї дитина ходить на протести, а мама й тато намагаються її не пускати, бо батьки працюють на держслужбі, або в лікарні, або ще де-небудь. Тому це все викликає ще й напруження в грузинських родинах.
Насправді це страшний процес, коли частина населення залякана, а друга частина, молодша, навпаки, мотивована тим, що в країні панує насильство, і вони хочуть зупинити його.
Таке в нас зачароване коло. Але я не бачу поки що, щоб акції слабшали, навпаки, туди приходить більше людей
Але якщо вам хто-небудь із Грузії скаже, що у нас буде через тиждень, знайте, що вам брешуть. Ми не можемо передбачити розвиток цієї ситуації практично ніяк, просто можемо стежити і робити все від нас залежне, щоб домогтися якогось позитивного результату.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
«За ним буде купа інших законів, які слово в слово повторюватимуть російські. Усі наші союзники чудово розуміють, куди котиться наша країна — безпосередньо скочується до диктатури російського типу», — учасник протестів Темур Кігурадзе
Після бійки у парламенті Грузії депутати ухвалили скандальний законопроєкт про «іноземних агентів» у третьому і фінальному читанні. Ініціативу, яка зобов'язує організації з-понад 20% фінансування з-за кордону реєструватися як агенти іноземного впливу, підтримали 84 депутати. Проти скандального документу проголосували 30.
У владній проросійській партії «Грузинська мрія» стверджують, що мета закону — забезпечити максимальну прозорість. В опозиції ж вважають, що насправді влада використає його для придушення критики з боку медіа та неурядових організацій — піде за сценарієм, який реалізувала російська влада за допомогою аналогічного закону. Чи поставить ухвала проєкту під загрозу євроінтеграцію Грузії? На ці та інші питання відповів в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry незалежний журналіст Темур Кігурадзе.
Марина Степаненко: На тлі ухвали законопроєкту про «іноземних агентів» до Грузії прибувають західні політики, зокрема помічник держсекретаря США у справах Європи та Євразії Джеймс О'Браєн. Про що це свідчить?
Темур Кігурадзе: Весь західний світ із напруженням стежить за тими процесами, які зараз відбуваються в Грузії. Усі наші союзники чудово розуміють, куди котиться наша країна — вона безпосередньо скочується до диктатури російського типу. І це, звичайно ж, змушує нервувати наших союзників.
Пан О'Браєн зустрівся з представниками уряду. Дуже довго тривала ця бесіда, понад дві години. Він зустрівся і з опозицією, але нічого з цього не вийшло. Закон ухвалили в третьому читанні і, звісно ж, будуть дуже серйозні наслідки як для уряду Грузії, так і для всієї країни.
Захід погрожує грузинській владі відмовою від євроінтеграції у разі ухвали закону. Які подальші кроки партнерів прогнозуєте?
Відмова від євроінтеграції є палицею з двома кінцями. З одного боку ти, звісно ж, начебто і караєш «Грузинську мрію», нашу владну партію, але водночас ти караєш і всю країну. Якщо подивитися на те, що зараз відбувається в Грузії, коли сотні тисяч людей, молодь і люди різних вікових груп і професій виходять на акції, вони своєю громадянською позицією показують, що Грузія хоче і заслуговує бути частиною Європи.
Тому відмовляти країні в членстві, у просуванні в євроатлантичні структури означає карати і її населення
Те, що експерти зараз чекають насамперед від Сполучених Штатів, Євросоюзу і Великої Британії — це персональні санкції, спрямовані насамперед на олігарха Бідзіна Іванішвілі. У нього смішний титул почесного голови партії «Грузинська мрія», а втім, абсолютно всім зрозуміло, що саме пан Іванішвілі керує всіма процесами, які відбуваються в Грузії з кінця 2012 року.
Персональні санкції можуть запровадити також проти членів уряду, які проштовхували цей закон, і проти депутатів, які за нього проголосували, не рахуючись ані з репутаційними втратами, ані з потенційною втратою Грузії кандидатства до Євросоюзу, і всього того, що сама ця провладна партія намагалася робити, принаймні робила вигляд, що намагається робити впродовж понад 10 років. Тому персональні санкції зараз, найімовірніше, будуть тим кроком, на який підуть західні союзники Грузії.
Були заяви й про те, що європейські політики можуть обговорювати скасування візової лібералізації для Грузії — скасування безвізового в'їзду до Шенгенської зони. Але, знову ж таки, це теж палиця з двома кінцями. Грузія має величезну кількість іммігрантів, які живуть у країнах Євросоюзу, — це Іспанія, Німеччина, Італія та багато інших європейських держав. Це порушить родинні зв'язки, певні економічні зв'язки, тому що наші мігранти переказують звідти гроші на батьківщину.
Тому наші союзники перебувають у дуже непростому становищі, коли їм потрібно якось вплинути на «Грузинську мрію» та водночас не нашкодити, власне, грузинському населенню
Тому, я думаю, почнуть із персональних санкцій. Але наскільки вони ефективні я не знаю, чесно скажу. Я думаю, що пан Іванішвілі прорахував, що такі санкції запровадять. Не випадково разом із російським законом про «іноагентів» просувається і так званий закон про офшори, який дасть змогу перекачувати мільярдні капітали з офшорних зон на грузинські рахунки без перевірки легітимності цих коштів і без сплати податків в грузинську скарбницю. Незалежні експерти-економісти наголошують, що найімовірніше цей закон ухвалять персонально для пана Іванішвілі, щоб він зміг убезпечити свої кошти, свої мільярди. Тож він готується до цих санкцій. Це видно.
Чи існують прецеденти або приклади інших країн-кандидатів на вступ до ЄС, які дають уявлення про те, як подібне законодавство вплинуло на їхні процеси вступу?
Я не знаю про кандидатів, але знаю про приклад Угорщини — це головний і, напевно, єдиний союзник Росії в Євросоюзі. Словаччина, начебто, теж намагається щось робити, але це не так ефективно.
Будапешт ухвалив такий закон, і його скасував Європейський суд. Тож такі намагання в Євросоюзі нікому не потрібні. Крім цього, є приклад Туреччини, яку противники вступу Грузії до Євросоюзу дуже часто ставлять у приклад. Вони кажуть: «подивіться на Туреччину, вона вже 30 років намагається стати членом Євросоюзу, але в них нічого не виходить — європейці не хочуть цього».
Це не зовсім так, точніше, це зовсім не так. Туреччина сама саботувала власний вступ до Євросоюзу якраз ухвалою таких законів, які суперечать європейським нормам поведінки.
Само собою зрозуміло, що в Євросоюзі ніхто не хоче бачити якогось нового члена, який буде потурати побажанням країни-агресорки Росії або буде величезною фінансовою діркою, від якої будуть йти і економічні, і геополітичні загрози
Враховуючи нові закони, які проштовхує «Грузинська мрія», Грузія цілком може стати саме такою країною. Це, звичайно, буде жахливо і для нашої європейської перспективи, і для Євросоюзу, якщо дивитися на нас як на кандидата.
«Наш шлях лежить тільки в Європейський союз і наш головний зовнішньополітичний пріоритет — це членство в Європейському союзі», — заявив прем'єр-міністр Грузії Іраклій Кобахідзе 9 травня, у День Європи. Як такі заяви корелюються з ухвалою законопроєкту, який націлений на придушення критики провладних сил?
Мені навіть сміх стримати важко, коли я чую такі цитати. Можливо, пан Кобахідзе трошки помилився і замість Євросоюзу він мав на увазі Євразійський Союз (Євразійський економічний союз (ЄАЕС), до якого входять Росія, Білорусь, Вірменія, Казахстан та Киргизстан. — Авт.)? Якщо говорити серйозно, то, звісно ж, на папері і владна партія, і афілійовані з нею люди продовжують заявляти, що Грузія перебуває на шляху до Європи. На шляху до Європи в їхньому розумінні — у розумінні «Грузинської мрії», у розумінні Орбана, у розумінні, яке дуже сильно відрізняється від реального. Чому це відбувається, теж доволі очевидно.
За всіма соціологічними опитуваннями, які відбуваються щороку, переважна частина населення Грузії підтримує вступ до Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу. «За» стабільно понад 70%, а то й понад 80% громадян.
Крім цього, у Грузії є Конституція. Там є 78-та стаття, в якій прописано, що Грузія прагне стати членом Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу. Кожен грузинський високопосадовець, кожен грузинський політик зобов'язаний робити все від нього або від неї залежне для вступу, для руху в ці об'єднання.
Якби провладні політики казали, що ми не хочемо в Євросоюз, вони порушили б і Конституцію, і пішли б проти волі населення. Тому вони обирають такий абсолютно безглуздий пропагандистський штамп, що ми вступимо до Євросоюзу, але нібито з нашим розумінням вступу.
Грузинський законопроєкт про «іноземних агентів» часто порівнюють з аналогічним у Росії. Які головні схожості та відмінності мають ці дві законодавчі ініціативи?
Схожостей там величезна кількість. Дуже цікаво, як проштовхується цей закон про «іноземних агентів». Він виправдовується тими самими штампами, які використовувала російська пропаганда, коли в РФ його тільки ухвалювали.
Тоді вони говорили, що в інших країнах, зокрема, у Сполучених Штатах, є закон FARA (Закон про реєстрацію іноземних агентів, ухвалений в 1938 році, який контролює політичну діяльність іноземців у Сполучених Штатах, — Авт.). Власне, у прямому сенсі закон про іноземних агентів. І що в інших європейських країнах є такі закони, при цьому не вдаючись у подробиці, що ці документи докорінно відрізняються від російського закону в Росії і від російського закону в Грузії.
У США потрібно доводити, що організація справді втілює інтереси іноземної держави. Водночас під цей закон, наприклад, не потрапляють союзницькі держави, маю на увазі країни ЄС, Канаду, членів НАТО. У нашому законі, як і в російському, цього немає. Будь-яка організація, яка отримує понад 20% фінансування з іноземних джерел, автоматично стає «іноагентом».
Але це ж не найгірше. Справа не тільки в тому, що навішуються ярлики агентів і шпигунів на організації.
Річ у тім, що і за російським законом, і за нашим законом організація може потрапити під підозру не тільки завдяки якимось розслідуванням або виявленню певних документів, а анонімним повідомленням, що хтось підозрює цю організацію в тому, що це іноземний агент
Це дає правоохоронцям, силовим структурам Грузії право стежити за такими організаціями, щоб зрозуміти, чи є вони іноземними агентами, чи ні. Це створює величезну кількість проблем, наприклад, тим організаціям, які підтримують журналістські розслідування. Як ти можеш писати про корупцію у владі, як ти можеш писати про зловживання, якщо тебе прослуховують тепер уже легально?
Ми і так розуміємо, що журналістів регулярно прослуховують, але тепер це можна робити без дозволу суду й прокуратури. У цьому наші з Росією закони, на жаль, схожі. При цьому, знову ж таки, не має значення, який закон ухвалено, головне, як цей закон застосовуватимуть.
Наша влада заявляє, що закон ухвалюють для якоїсь міфічної прозорості, хоча всі неурядові організації обов'язково подають декларацію і оприлюднюють інформацію про те, як витрачають кошти. Цей закон ще до офіційної ухвали застосовували для пропаганди, коли будь-яку організацію, будь-яке об'єднання, що критикує вчинки влади, у прямому сенсі оголошували іноземними агентами, шпигунами. Це робиться з метою пропаганди.
Чому це важливо зараз? Тому що в жовтні в Грузії відбудуться парламентські вибори. Це найважливіші вибори у країні. У нас парламентська республіка, тому ці вибори вирішуватимуть усе. «Грузинська мрія» на тлі ухвалення цього закону та через низку інших причин стрімко втрачає свій рейтинг. Єдиним способом взяти більшість у новому парламенті будуть нечесні вибори.
Це означає, що потрібно прибрати ті організації, які спостерігатимуть за виборами, оголосивши їх або «іноагентами», або просто-напросто заблокувавши їм рахунки і роботу в Грузії.
Отже, «Грузинська мрія» зможе втриматися при владі ще 4 роки і ухвалити інші законів, які ще більше ускладнять нам життя. І я хочу обов'язково зазначити, що закон про «іноагентів» — це лише початок
Це тільки початок, тому що за ним буде купа інших законів, які слово в слово повторюватимуть російські. Уже зареєстрований і буде розглядатися так званий закон про ЛГБТ-пропаганду. Обговорюється закон про образу почуттів вірян. Поки ще немає достовірних даних, але, я не сумніваюся, що посилять закон про проведення масових заходів.
Це все російський сценарій, все це проходили росіяни рік за роком, коли Путін закручував гайки доти, доки не перетворив своє населення на абсолютно інертну, інфантильну масу, яка боїться говорити, яка боїться робити щось проти. І з цією масою можна робити все, що хочеш
І Путін вибрав повномасштабне вторгнення в Україну і бійню. Що виберуть грузини, я не знаю. Мені навіть страшно подумати, на що це все може перетворитися.
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66436db85c9f9878d5051675_GNivi5DWwAA6KvT.jpeg">У Грузії схвалили закон про «іноагентів»</span>
Які потенційні ризики, крім затримки з євроінтеграцією, може становити ухвалення закону про іноагентів, враховуючи акцент ЄС на демократичних цінностях і правах людини?
Потенційні ризики просто величезні. Простим грузинам, які перебувають за кордоном, буде складніше спілкуватися з грузинами, які перебувають на батьківщині. Стане складніше їздити в Європу, здобувати освіту та працювати в Європі, пересилати звідти гроші.
Це обов'язково спричинить новий потік еміграції. У Грузії зараз уже рекордна еміграція. Торік з країни виїхали, за офіційними даними Грузинського бюро статистики, майже 165 тисяч людей. Це в основному працездатні чоловіки і жінки. Це ті люди, які необхідні нашій економіці. У нашій країні живе всього 3,5 мільйона людей. Такі цифри для Грузії не є підйомними. Нагадаю, у 2022 році поїхали понад 120 тисяч.
Разом з усім буде погіршуватися економіка, тому що санкції — і персональні, і ні, і спроби Іванішвілі відмивати якісь брудні свої чи чужі гроші — це обов'язково спричинить порушення фінансової системи.
Це означає, що з нами перестануть торгувати наші партнери. Зараз у Грузії є угода про торгівлю з Євросоюзом, яка полегшує продаж наших товарів на Захід. І вона може бути переглянута, і наші товари буде складніше експортувати. А це все залишає нам тільки один шлях, куди продавати.
Існує лише один ринок, куди нам буде зручно все доставляти і який все це купить, тому що вони самі під санкціями. Це російський ринок. Ми прив'яжемо нашу країну ще більше до російської економіки
Вона і так сильно прив'язана. Але це буде просто єдиний вихід. Отже, це (ухвалення законопроєкту про іноагентів. — Авт.) позначитися і на економіці, і на населенні, і на демографії, якщо не говорити про демократію і про демократичні процеси — вони всі просто зупиняться.
Як ухвалення законопроєкту про «іноземних агентів» може вплинути на відносини Грузії зі США?
Усе те саме саме. Європа просто ближча, ми з нею посилено інтегруємося. Але Сполучені Штати фінансують тут величезну кількість проєктів.
Це не обов'язково проєкти з посилення громадянського суспільства чи щось на кшталт того. Ні, це проєкти і з розвитку сільського господарства, освітні, з обміну студентів, це пряма допомога, вкладена в якісь інфраструктурні проєкти. Найімовірніше, цього не буде.
Якщо ми говоримо про інтеграцію в НАТО, що прописано в нашій Конституції, то ця інтеграція теж загальмується. А це вже вплине на нашу безпеку, тому що нашу армію озброює, зокрема, і США. Це позначиться на нашій обороноздатності. Не кажучи вже про те, що ми просто будемо виглядати такими собі дурниками перед нормальними західними політиками.
Тут є, щоправда, один нюанс, на що, як багато наших політологів і спостерігачів кажуть, «Грузинська мрія» може зробити ставку. Це перемога Трампа на виборах президента у Сполучених Штатах.
У нашої владної партії, начебто, є надія, що якщо Трамп переможе, то вони зможуть знайти з ним спільну мову, як на це сподівається, наприклад, Орбан в Угорщині
Все, що буде далі — доволі складно прогнозувати. Я лише сподіваюся, що до цього не дійде. Я сподіваюся, що в жовтні цього року грузини все-таки оберуть собі інший уряд. І на цьому етапі вже, напевно, не важливо, який саме. Головне, щоб не цей.
Even though the Parliament's Russian Dream party adopted Russian law in the third hearing, there is a veto ahead - and this image of people pushing police back is truly a masterpiece: light vs dark, democracy vs autocracy, the FREE people of Georgia against Russian law. pic.twitter.com/Vdl1LcyCyV
— George Melashvili 🇺🇦🇬🇪 (@geomel_ge) May 14, 2024
Законопроєкт ухвалено, але не підписано. Президентка Грузії Саломе Зурабішвілі обіцяла накласти вето на цю законодавчу ініціативу, а втім, голосів у владної більшості достатньо, щоб обійти рішення глави держави. Чи є ще якісь механізми, які можливо застосувати у цьому випадку?
Крім цього, закон пересилається до Венеційської комісії (консультативний орган із конституційного права, створений при Раді Європи. — Авт.). Коли Грузія почала активно інтегруватися в європейські структури, ми добровільно зголосилися надсилати наші закони до Венеційської комісії, яка б оцінювала відповідність цих законів до європейських норм. На жаль, ця комісія не має права на якісь санкції.
Вони можуть просто дати рекомендацію, чи відповідає цей закон європейським нормам, чи ні. Найімовірніше, Венеційська комісія скаже, що він не відповідає, але це не зобов'язує Грузію не ухвалювати цей закон
У президентки є 2 тижні на те, щоб підписати цей закон. Цікаво, що зараз прем'єр країни Кобахідзе і деякі інші політики почали вкидати інформацію, що протягом цього періоду до законопроєкту можуть внести зміни, ініційовані главою держави. Отже, чинна влада хоче трошки пом'якшити цей закон, найімовірніше, щоб пом'якшити, скасувати, або взагалі уникнути санкцій щодо пана Іванішвілі. Ще один варіант — вони просто намагаються зберегти цивілізоване обличчя перед Заходом.
Влада вже занадто далеко зайшла. На жаль, я не думаю, що в цей законопроєкт внесуть якісь суттєві правки. А втім, у президентки є 2 тижні, вона вже сказала, що накладе вето але парламент його без проблем подолає.
Щодо ситуації на вулицях Тбілісі. Акції непокори тривають. Які панують настрої у зв'язку з ухваленням законопроєкту?
Це наймасштабніші акції за всю історію незалежної Грузії. Така кількість людей ніколи не виходила в Грузії на вулиці ні проти чого. Тому важливо розуміти, які настрої панують зараз. І не тільки в Тбілісі, а й в інших великих містах.
На жаль, одночасно з цим ідуть і репресії. Репресії йдуть проти всіх, починаючи від звичайних студентів, закінчуючи політиками. Влада наймає тітушок, які б'ють критиків законопроєкту і протестувальників біля під'їздів.
Нещодавно побили 73-річного батька однієї відомої громадської активістки, щоб її залякати. Також відомо, що з одного з великих університетів звільнили декана факультету економіки Сосо Берікашвілі, який висловився проти закону про «іноагентів» і критикував пана Іванішвілі. Ректор університету йому безпосередньо сказав, що йому зателефонували зі служби держбезпеки і попросили звільнити.
На професорів, ректорів і деканів тиснуть, щоб вони вплинули на студентів на тлі протестів. Величезна кількість молодих людей перестала ходити на лекції, і багато професорів виходять разом із ними на акції.
Студенти зараз — рушійна сила всіх наших мітингів. Влада цього боїться. Пан Іванішвілі відомий тим, що він дуже не любить масові виступи. Ми очікуємо, що протести триватимуть, і реакція поліції на них жорстка
Грузинів продовжують залякувати за так званим «українським сценарієм», але водночас вони забувають, що «український сценарій» трапився у 2013-2014 роках — через дії уряду Януковича. Він тоді теж вирішив повернути в бік Росії і застосував силу проти демонстрантів. Це призвело до того, що акція на Майдані, яка вже слабшала, перетворилася на багатотисячну, а потім і сотні тисяч вийшли на вулиці і змінили цей уряд.
То чи може наша влада вивчати історичні приклади сусідніх держав? Я думаю, що вони неспроможні засвоювати історичні уроки.
Як залякування, погрози, затримання та фізична розправа впливають на грузинський протестний рух?
Більше людей приходить — так само, як і в інших країнах. Коли ти застосовуєш силу, особливо проти молоді, особливо проти жінок — на акції приходить ще більше людей.
Так, звичайно, хтось боїться, але хтось — ні. При цьому Грузія — маленька країна з населенням 3,5 мільйона. Тбілісі — маленьке місто, де живе півтора мільйона людей. Поліцейські приходять додому, їх знають їхні сусіди, у них є свої діти. І дуже часто буває так, що в одній і тій самій сім'ї дитина ходить на протести, а мама й тато намагаються її не пускати, бо батьки працюють на держслужбі, або в лікарні, або ще де-небудь. Тому це все викликає ще й напруження в грузинських родинах.
Насправді це страшний процес, коли частина населення залякана, а друга частина, молодша, навпаки, мотивована тим, що в країні панує насильство, і вони хочуть зупинити його.
Таке в нас зачароване коло. Але я не бачу поки що, щоб акції слабшали, навпаки, туди приходить більше людей
Але якщо вам хто-небудь із Грузії скаже, що у нас буде через тиждень, знайте, що вам брешуть. Ми не можемо передбачити розвиток цієї ситуації практично ніяк, просто можемо стежити і робити все від нас залежне, щоб домогтися якогось позитивного результату.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
«Не хочу дивитись списки загиблих. Там будуть знайомі імена»
Валерія Бурлакова із позивним «Лєра» була серед перших добровольців російсько-української війни. Активна учасниця подій на Майдані, із грудня 2014-го вона три роки воювала на фронті, увесь час — «на нулі». Спочатку була у Пісках, потім — на шахті «Бутівка», згодом на Світлодарській дузі, далі — «під Маріком». Лєра каже, що в Маріуполі тоді якраз було найспокійніше, тож побратимам там не сиділося.
— Ми як дурні, варто було опинитися на полігоні, починали бурхливу діяльність, щоб перевестися в іншу бригаду, назад на передову, — пригадує Валерія Бурлакова. — У 54-ій бригаді, наприклад, для цього довелося оголосити голодування — щоб зберегти цілісність своєї роти і повернути її «на нуль». Зрештою, приїхав і забрав нас до себе тодішній командир батальйону «Донбас-Україна» з позивним «Філін», якось домовився.
Валерія – ветеранка, гранатометниця, журналістка, письменниця, мама. Десять років тому вона не мала жодного стосунку до військової справи. Ще трохи раніше – за редакційним завданням «Українського тижня» вирушила на Майдан, аби висвітлювати хроніку протестів. Майдан її уже не відпустив.
«Мене поранено. Нє, не сильно, але репортаж сьогодні не здам», — пізніше пригадував дзвінок від Лєри головний редактор видання. Фото перемотаної бинтами скривавленої ноги на її сторінці у соцмережах — як нагадування про закидування «Беркутом» демонстрантів світло-шумовими гранатами.
«22 години поспіль на вулицях столиці. […] Зараз поп'ю кави, напишу репортажик, посплю три-чотири години і повернусь. У пекло, якщо чесно. Я розплакалась, коли вдесяте почула «...шановні жінки і діти, просимо залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», — напише Лєра у Facebook 19 лютого 2014 року. Тієї ночі відбувся штурм Майдану, палав прихисток мітингарів — Будинок профспілок, Небесня Сотня невпинно поповнювалася героями.
«Не хочу дивитись списки загиблих, якщо ті списки десь є взагалі. Знаю, що там будуть знайомі імена»
На фото із Майдану — Валерія Бурлакова у шоломі із намальованим тризубом упритул до міліційних кордонів. Хтось із колег-журналістів зауважив тоді, що герб держави на шоломі — то прикре самогубство. «Самогубство — це ваш страх, панове», — парирувала Лєра. Це фото зробила Ірина Цвіла — майбутня товаришка по зброї. Учителька і фотохудожниця із позивним «Лінза» загинула на другий день повномасштабного вторгнення під час оборони Києва.
«…Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча», — читаємо на шоломі дівчини з Майдану на фото. А темрява невпинно насувалася.
«Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий...»
— Про базові штуки — типу, що я ніколи не стріляла з «калаша», — казати було соромно, тож я по-тихому розбиралася сама, — пригадує свої перші військові чергування у добровольчій чоті «Карпатська січ» Валерія Бурлакова.
У грудні 2014-го журналістка разом із друзями з Майдану поїхала у чергове робоче відрядження на фронт. Початкові ази військової справи — як правильно пересуватися, як розбирати зброю — Лєра почерпнула напередодні з тижневого тренувального табору батальйону «Айдар» у Черкасах. Але, зізнається, що вони тоді навіть не стріляли.
У Пісках на позиціях дуже бракувало людей, тож прибулі почали заступати на чергування разом з усіма. Військовим премудрощам вчилися на місці.
«Там не було рембо. У новорічну ніч разом розбиралися, як працює АГС, це для всіх було вперше, не було кому вчити», — пригадує Лєра
Вона офіційно оформилася лише восени 2015-го — на «жіночу» спеціальність «стрілець-санітар» у 93-тю окрему механізовану бригаду ЗСУ. На фактичну на той момент посаду її оформили ще за рік, перелік саме розширили — і жінки на війні отримали офіційні записи про свої фактичні посади. Так Валерія Бурлакова нарешті стала командиром 120-мм міномета у 54-ій бригаді.
«Насправді війна — найгірше місце для початку романтичних стосунків», — якось написала Лєра у Facebook
А зовсім скоро зустріла свого нареченого — Анатолія Гаркавенка із позивним «Морячок», воїна, сапера. Вони були разом недовго — «Морячок» загинув 30 січня 2015 року, підірвавшись на розтяжці на шахті «Бутівка». А Лєра почала писати йому листи — для того, аби не зійти з розуму від суцільного болю. І так — сорок днів поспіль.
Ми разом п'ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?»
Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.
...Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.
…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою...
Листи, що увійшли до книги «Життя P.S.», б’ють у саме серце. Чимало читачів — і тих, хто був «на нулі», й тих, хто ні — казатимуть, що потужніше і щиріше про цю війну не напише вже ніхто.
— Тоді мені здавалося, що це щось дуже особисте, — пізніше зізнається Валерія Бурлакова. — Зараз я знаю, що це не так. Бо це не тільки про мене і не тільки про нього. Чомусь це про всіх, хто втратив близьких на війні, — так по-різному і так однаково. Я знаю це тому, що з того часу мені написали десятки людей.
Чомусь для них дуже важливо було зрозуміти, що хтось відчуває те саме, що і вони
На основі Лєриного щоденника на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької у Львові повстала документальна драма «Життя P.S.». Ролі в ній виконують актори Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко.
— Побачила нарешті цю афішу і подумала — навіть не уявляю, як їй зрадів би Морячок. Якби, звичайно, книга і вистава була про інше. Теж про нас. Але не про його загибель, — відреагує Лєра.
— Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий... — промовляє акторка зі сцени словами Валерії Бурлакової. І глядачі у залі не стримують сліз.
«Добре, що в нього були ці дев’ять років: він встиг повоювати, народився син»
У 2020-му, за два роки до повномасштабного вторгнення, Лєра вдруге побувала біля Стіни пам’яті у Києві. На стіні Михайлівського Златоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщені фото тисяч українських добровольців, військовослужбовців, силовиків, які загинули, захищаючи Україну. Вона тоді написала у Facebook:
«Скільки б у мене не було загиблих побратимів, дорогою туди я чомусь згадувала насамперед чотирьох — тих, хто залишається у моїх думках завжди. […] Так у всіх — хтось тобі ближчий, і чиясь смерть зачіпає сильніше. […] Тому мені здавалося, що їх четверо. «Морячок». «Міф». «Розписний». «Відьма». І так було, аж поки я не пішла вздовж стіни — шукати їх, чотирьох, загиблих у різні роки, у різних місцях. […] Погляд раптом вихоплює з сотень очей на стіні знайомі очі, які ти не шукала. І ти просто завмираєш: «Телефончик». «Піонер». «Гайдамака». «Механ». «Ронін». «Латиш»... «Четверо, — думаєш ти собі. — Лише четверо». Аж поки не підходиш до стіни і не зустрічаєшся очима з усіма іншими».
— У мене зараз, як і у багатьох, якась просто дика кількість загиблих близьких людей, — каже Валерія Бурлакова зараз. — «Мирний» — «правосек», з яким ми разом оформлювалися у 93-тю, потім разом перевелися у 54-ту на Світлодарську дугу, потім вивчився на офіцера. Коли ми на фронті гризли якусь суху «Мівіну» чи вкладалися спати у брудній калюжці, не мали змоги помитися тижнями, він любив жартувати, що це в нас «дух бомжа», що саме він тримає нас у ЗСУ. «Кабан», який колись дивом вижив, коли йшов на чергування з першим у нашому підрозділі загиблим з позивним «Піонер» у 2014-му, а потім ридав на цвинтарі і крутив у руках розірваний уламком свій магазин...
Коли я дізналася, що він загинув у 2023-му, я подумала — як добре, що в нього ще були ці дев’ять років, що він встиг ще стільки повоювати, одружитися, у нього народився син... Дуже багато хлопців цього не встигли
Спогади про загиблих побратимів вона намагається зберегти у численних текстах, які, ймовірно, складуть основу наступної книги. Особливе місце у ній точно буде відведено й Герою України, українському оперному співакові, солісту Паризької опери, добровольцю «Правого сектора» Василю Сліпаку із позивним «Міф». Він загинув 29 червня 2016 року в бою від кулі ворожого снайпера біля селища Луганське на Донеччині.
— Це дуже цікава категорія спогадів — про час, проведений з людьми, яких уже немає, у місцях та містах, яких уже немає, — каже Валерія Бурлакова. — Як от колись ми гуляли з «Бізоном», «Гріфом» та «Міфом» у Маріуполі. Сонечко сідало, море було поруч. «Міф» тоді спробував жахливий алкогольний енергетик «Рево» — на противагу вишуканим французьким винам. Йому потім навіть у Париж передавали той хімічний жах. І це так дивно — усвідомлювати, що багато щасливих моментів існують лише у твоїй пам’яті. «Бізон» воював з 2014-го, загинув на Харківщині. «Гріф» зник безвісти, але, знаючи його біографію, я думаю, що в полоні його не тримали б живим і дня.
Нікого з дійових осіб ти вже не можеш штовхнути і сказати «а пам'ятаєш, коли...». І навіть просто поїхати і посидіти на тій самій лавці, де ви тоді сиділи, ти теж вже ніколи не зможеш. Навіть після звільнення Маріуполя
«Міф» був для Лєри уособленням надійності. Вона пригадує, що поки він співав у Парижі, йому можна було подзвонити і сказати: «Братику, ми тут на блокпосту посеред ночі, не маємо, чим доїхати назад на позиції». І він за 15 хвилин, «користуючись якоюсь волонтерсько-військовою суперсилою» і своєю комунікабельністю, міг організувати допомогу. Тієї ночі, завдяки дзвінкам і допомозі із Франції, їх до позицій доправив Дмитро Коцюбайло із позивним «Да Вінчі». Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво. «Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 року.
«Інколи таке враження, що нікого вже не залишилося. А потім ще хтось гине і ти така — а нє, ще були», — каже Лєра
«Я думала, що не буде нічого, буде Буча , але розміром із пів країни»
Тривожність, песимізм та здатність малювати максимально похмурі сценарії — досвід, винесений ветеранкою Валерією Бурлаковою за роки російсько-української війни:
— Змінилася насамперед моя оцінка будь-якої ситуації. Я почала дуже добре розуміти, що таке смерть.
Звісно ж, у тому, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну зрештою відбудеться, вона не сумнівалася ані на мить. Питання було лише — коли? Тривожним дзвінком стало скасування вечірніх рейсів до України — наприклад, із Франкфурту, де Лєра була на вихідних. Компанія Lufthansa раптом вирішила, що екіпажам більше не варто залишатися в українських містах на ніч.
— Я думала, чи буде взагалі той рейс вранці? Чи будуть насправді ще рейси в Україну? Чи не почнеться все просто-зараз-під-ранок — як воно, зрештою, і почалося? — пригадує вона. Валерія зрозуміла, що чекати цього у своїй новій ролі — мами — не зможе. У Києві на неї очікував тоді 3-річний син Тимур, залишений на бабусю.
— Я виїхала і вивезла дитину до вторгнення. З одного боку, все було очевидно. З іншого боку — моя уява малювала мені набагато гірші картини: я думала, що не буде зв'язку, не буде нічого.
Буде Буча, але розміром із півкраїни. Утім, звичайно, вже за декілька місяців стало зрозуміло, що ні. Поки не буде
Ранковим рейсом вона прилетіла у Київ, спакувала трохи речей, і наступного ранку удвох із сином вирушили у бік західного кордону. «Я дуже рада, що пізніше ми мали змогу повернутися. Я не очікувала, що буде куди. Бо багатьом людям насправді немає».
Валерія Бурлакова виховує сина у патріотичному ключі. П’ятирічний Тимур знає про загиблих героїв України, хоча донедавна був переконаний, що їх здолав страшний дракон. Із трьох років він відрізняє АГС від СПГ, будує САУшки із Lego Duplo, штрафує бабусю за русизми у мові, й задає відверті дитячі питання: чому наших ворогів-сусідів можна вбивати на війні, але не можна на вулицях у Вашингтоні?
— Зазвичай мамам радять самореалізовуватися, не зациклюватися на дитині, робити те, що хочеться, — всміхається Лєра. — Звісно, я себе багато в чому обмежую.
Бо я дуже хотіла б бути в тому єдиному місці, де мені зараз не соромно було б бути — на фронті. Але не бачу можливостей це поєднувати, самотужки виховуючи сина
Із Великої Британії, де Лєра із дитиною знайшла тимчасовий прихисток, вони повернулися досить швидко:
— У мене якось склалося в голові остаточно, що ніякого «ми тут посидимо до кінця війни, а потім повернемося» я не бачу. Бо ця війна не на рік, не на два, не на три. І або я прийму те, що моя дитина піде до школи у Британії й асимілюється, або я прийму життя в Україні, як воно зараз є.
За час повномасштабного вторгнення вона подалася на вакансію у Центрі аналізу європейської політики у Вашингтоні й рік посилювала українські голоси під час міжнародних дискусій за океаном. Цей час поза Україною сприймався легше, оскільки то була робота для рідної держави. Нині Валерія із сином у Києві.
— Я не знаю, якою буде і якою має бути країна, за яку було віддано стільки життів протягом усієї її історії, — каже вона. — Я можу думати хіба що про її географічні межі, які буде змога відстояти. Але це будуть межі якогось чергового етапу, напевно. Бо ж ця х**ня ніколи не закінчувалася, якщо замислитися. І я не знаю, що має статися, щоб вона закінчилася назавжди, і ми мали змогу — без окупації або часткової окупації, без очевидних та не дуже януковичів, без заморожених чи активних бойових дій, — вже повністю зосередитися на чомусь, крім виживання нації.
Ветеранка війни на сході Валерія Бурлакова якось написала, що навчилася легко приймати смерть тих, хто легко йшов на неї. Утім, наше завдання — як держави і нації — належно вшановувати пам'ять тих перших воїнів російсько-української війни, хто став на наш захист, без сумнівів піднявши зброю проти ворога
«Не хочу дивитись списки загиблих. Там будуть знайомі імена»
Валерія Бурлакова із позивним «Лєра» була серед перших добровольців російсько-української війни. Активна учасниця подій на Майдані, із грудня 2014-го вона три роки воювала на фронті, увесь час — «на нулі». Спочатку була у Пісках, потім — на шахті «Бутівка», згодом на Світлодарській дузі, далі — «під Маріком». Лєра каже, що в Маріуполі тоді якраз було найспокійніше, тож побратимам там не сиділося.
— Ми як дурні, варто було опинитися на полігоні, починали бурхливу діяльність, щоб перевестися в іншу бригаду, назад на передову, — пригадує Валерія Бурлакова. — У 54-ій бригаді, наприклад, для цього довелося оголосити голодування — щоб зберегти цілісність своєї роти і повернути її «на нуль». Зрештою, приїхав і забрав нас до себе тодішній командир батальйону «Донбас-Україна» з позивним «Філін», якось домовився.
Валерія – ветеранка, гранатометниця, журналістка, письменниця, мама. Десять років тому вона не мала жодного стосунку до військової справи. Ще трохи раніше – за редакційним завданням «Українського тижня» вирушила на Майдан, аби висвітлювати хроніку протестів. Майдан її уже не відпустив.
«Мене поранено. Нє, не сильно, але репортаж сьогодні не здам», — пізніше пригадував дзвінок від Лєри головний редактор видання. Фото перемотаної бинтами скривавленої ноги на її сторінці у соцмережах — як нагадування про закидування «Беркутом» демонстрантів світло-шумовими гранатами.
«22 години поспіль на вулицях столиці. […] Зараз поп'ю кави, напишу репортажик, посплю три-чотири години і повернусь. У пекло, якщо чесно. Я розплакалась, коли вдесяте почула «...шановні жінки і діти, просимо залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», — напише Лєра у Facebook 19 лютого 2014 року. Тієї ночі відбувся штурм Майдану, палав прихисток мітингарів — Будинок профспілок, Небесня Сотня невпинно поповнювалася героями.
«Не хочу дивитись списки загиблих, якщо ті списки десь є взагалі. Знаю, що там будуть знайомі імена»
На фото із Майдану — Валерія Бурлакова у шоломі із намальованим тризубом упритул до міліційних кордонів. Хтось із колег-журналістів зауважив тоді, що герб держави на шоломі — то прикре самогубство. «Самогубство — це ваш страх, панове», — парирувала Лєра. Це фото зробила Ірина Цвіла — майбутня товаришка по зброї. Учителька і фотохудожниця із позивним «Лінза» загинула на другий день повномасштабного вторгнення під час оборони Києва.
«…Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча», — читаємо на шоломі дівчини з Майдану на фото. А темрява невпинно насувалася.
«Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий...»
— Про базові штуки — типу, що я ніколи не стріляла з «калаша», — казати було соромно, тож я по-тихому розбиралася сама, — пригадує свої перші військові чергування у добровольчій чоті «Карпатська січ» Валерія Бурлакова.
У грудні 2014-го журналістка разом із друзями з Майдану поїхала у чергове робоче відрядження на фронт. Початкові ази військової справи — як правильно пересуватися, як розбирати зброю — Лєра почерпнула напередодні з тижневого тренувального табору батальйону «Айдар» у Черкасах. Але, зізнається, що вони тоді навіть не стріляли.
У Пісках на позиціях дуже бракувало людей, тож прибулі почали заступати на чергування разом з усіма. Військовим премудрощам вчилися на місці.
«Там не було рембо. У новорічну ніч разом розбиралися, як працює АГС, це для всіх було вперше, не було кому вчити», — пригадує Лєра
Вона офіційно оформилася лише восени 2015-го — на «жіночу» спеціальність «стрілець-санітар» у 93-тю окрему механізовану бригаду ЗСУ. На фактичну на той момент посаду її оформили ще за рік, перелік саме розширили — і жінки на війні отримали офіційні записи про свої фактичні посади. Так Валерія Бурлакова нарешті стала командиром 120-мм міномета у 54-ій бригаді.
«Насправді війна — найгірше місце для початку романтичних стосунків», — якось написала Лєра у Facebook
А зовсім скоро зустріла свого нареченого — Анатолія Гаркавенка із позивним «Морячок», воїна, сапера. Вони були разом недовго — «Морячок» загинув 30 січня 2015 року, підірвавшись на розтяжці на шахті «Бутівка». А Лєра почала писати йому листи — для того, аби не зійти з розуму від суцільного болю. І так — сорок днів поспіль.
Ми разом п'ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?»
Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.
...Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.
…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою...
Листи, що увійшли до книги «Життя P.S.», б’ють у саме серце. Чимало читачів — і тих, хто був «на нулі», й тих, хто ні — казатимуть, що потужніше і щиріше про цю війну не напише вже ніхто.
— Тоді мені здавалося, що це щось дуже особисте, — пізніше зізнається Валерія Бурлакова. — Зараз я знаю, що це не так. Бо це не тільки про мене і не тільки про нього. Чомусь це про всіх, хто втратив близьких на війні, — так по-різному і так однаково. Я знаю це тому, що з того часу мені написали десятки людей.
Чомусь для них дуже важливо було зрозуміти, що хтось відчуває те саме, що і вони
На основі Лєриного щоденника на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької у Львові повстала документальна драма «Життя P.S.». Ролі в ній виконують актори Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко.
— Побачила нарешті цю афішу і подумала — навіть не уявляю, як їй зрадів би Морячок. Якби, звичайно, книга і вистава була про інше. Теж про нас. Але не про його загибель, — відреагує Лєра.
— Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий... — промовляє акторка зі сцени словами Валерії Бурлакової. І глядачі у залі не стримують сліз.
«Добре, що в нього були ці дев’ять років: він встиг повоювати, народився син»
У 2020-му, за два роки до повномасштабного вторгнення, Лєра вдруге побувала біля Стіни пам’яті у Києві. На стіні Михайлівського Златоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщені фото тисяч українських добровольців, військовослужбовців, силовиків, які загинули, захищаючи Україну. Вона тоді написала у Facebook:
«Скільки б у мене не було загиблих побратимів, дорогою туди я чомусь згадувала насамперед чотирьох — тих, хто залишається у моїх думках завжди. […] Так у всіх — хтось тобі ближчий, і чиясь смерть зачіпає сильніше. […] Тому мені здавалося, що їх четверо. «Морячок». «Міф». «Розписний». «Відьма». І так було, аж поки я не пішла вздовж стіни — шукати їх, чотирьох, загиблих у різні роки, у різних місцях. […] Погляд раптом вихоплює з сотень очей на стіні знайомі очі, які ти не шукала. І ти просто завмираєш: «Телефончик». «Піонер». «Гайдамака». «Механ». «Ронін». «Латиш»... «Четверо, — думаєш ти собі. — Лише четверо». Аж поки не підходиш до стіни і не зустрічаєшся очима з усіма іншими».
— У мене зараз, як і у багатьох, якась просто дика кількість загиблих близьких людей, — каже Валерія Бурлакова зараз. — «Мирний» — «правосек», з яким ми разом оформлювалися у 93-тю, потім разом перевелися у 54-ту на Світлодарську дугу, потім вивчився на офіцера. Коли ми на фронті гризли якусь суху «Мівіну» чи вкладалися спати у брудній калюжці, не мали змоги помитися тижнями, він любив жартувати, що це в нас «дух бомжа», що саме він тримає нас у ЗСУ. «Кабан», який колись дивом вижив, коли йшов на чергування з першим у нашому підрозділі загиблим з позивним «Піонер» у 2014-му, а потім ридав на цвинтарі і крутив у руках розірваний уламком свій магазин...
Коли я дізналася, що він загинув у 2023-му, я подумала — як добре, що в нього ще були ці дев’ять років, що він встиг ще стільки повоювати, одружитися, у нього народився син... Дуже багато хлопців цього не встигли
Спогади про загиблих побратимів вона намагається зберегти у численних текстах, які, ймовірно, складуть основу наступної книги. Особливе місце у ній точно буде відведено й Герою України, українському оперному співакові, солісту Паризької опери, добровольцю «Правого сектора» Василю Сліпаку із позивним «Міф». Він загинув 29 червня 2016 року в бою від кулі ворожого снайпера біля селища Луганське на Донеччині.
— Це дуже цікава категорія спогадів — про час, проведений з людьми, яких уже немає, у місцях та містах, яких уже немає, — каже Валерія Бурлакова. — Як от колись ми гуляли з «Бізоном», «Гріфом» та «Міфом» у Маріуполі. Сонечко сідало, море було поруч. «Міф» тоді спробував жахливий алкогольний енергетик «Рево» — на противагу вишуканим французьким винам. Йому потім навіть у Париж передавали той хімічний жах. І це так дивно — усвідомлювати, що багато щасливих моментів існують лише у твоїй пам’яті. «Бізон» воював з 2014-го, загинув на Харківщині. «Гріф» зник безвісти, але, знаючи його біографію, я думаю, що в полоні його не тримали б живим і дня.
Нікого з дійових осіб ти вже не можеш штовхнути і сказати «а пам'ятаєш, коли...». І навіть просто поїхати і посидіти на тій самій лавці, де ви тоді сиділи, ти теж вже ніколи не зможеш. Навіть після звільнення Маріуполя
«Міф» був для Лєри уособленням надійності. Вона пригадує, що поки він співав у Парижі, йому можна було подзвонити і сказати: «Братику, ми тут на блокпосту посеред ночі, не маємо, чим доїхати назад на позиції». І він за 15 хвилин, «користуючись якоюсь волонтерсько-військовою суперсилою» і своєю комунікабельністю, міг організувати допомогу. Тієї ночі, завдяки дзвінкам і допомозі із Франції, їх до позицій доправив Дмитро Коцюбайло із позивним «Да Вінчі». Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво. «Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 року.
«Інколи таке враження, що нікого вже не залишилося. А потім ще хтось гине і ти така — а нє, ще були», — каже Лєра
«Я думала, що не буде нічого, буде Буча , але розміром із пів країни»
Тривожність, песимізм та здатність малювати максимально похмурі сценарії — досвід, винесений ветеранкою Валерією Бурлаковою за роки російсько-української війни:
— Змінилася насамперед моя оцінка будь-якої ситуації. Я почала дуже добре розуміти, що таке смерть.
Звісно ж, у тому, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну зрештою відбудеться, вона не сумнівалася ані на мить. Питання було лише — коли? Тривожним дзвінком стало скасування вечірніх рейсів до України — наприклад, із Франкфурту, де Лєра була на вихідних. Компанія Lufthansa раптом вирішила, що екіпажам більше не варто залишатися в українських містах на ніч.
— Я думала, чи буде взагалі той рейс вранці? Чи будуть насправді ще рейси в Україну? Чи не почнеться все просто-зараз-під-ранок — як воно, зрештою, і почалося? — пригадує вона. Валерія зрозуміла, що чекати цього у своїй новій ролі — мами — не зможе. У Києві на неї очікував тоді 3-річний син Тимур, залишений на бабусю.
— Я виїхала і вивезла дитину до вторгнення. З одного боку, все було очевидно. З іншого боку — моя уява малювала мені набагато гірші картини: я думала, що не буде зв'язку, не буде нічого.
Буде Буча, але розміром із півкраїни. Утім, звичайно, вже за декілька місяців стало зрозуміло, що ні. Поки не буде
Ранковим рейсом вона прилетіла у Київ, спакувала трохи речей, і наступного ранку удвох із сином вирушили у бік західного кордону. «Я дуже рада, що пізніше ми мали змогу повернутися. Я не очікувала, що буде куди. Бо багатьом людям насправді немає».
Валерія Бурлакова виховує сина у патріотичному ключі. П’ятирічний Тимур знає про загиблих героїв України, хоча донедавна був переконаний, що їх здолав страшний дракон. Із трьох років він відрізняє АГС від СПГ, будує САУшки із Lego Duplo, штрафує бабусю за русизми у мові, й задає відверті дитячі питання: чому наших ворогів-сусідів можна вбивати на війні, але не можна на вулицях у Вашингтоні?
— Зазвичай мамам радять самореалізовуватися, не зациклюватися на дитині, робити те, що хочеться, — всміхається Лєра. — Звісно, я себе багато в чому обмежую.
Бо я дуже хотіла б бути в тому єдиному місці, де мені зараз не соромно було б бути — на фронті. Але не бачу можливостей це поєднувати, самотужки виховуючи сина
Із Великої Британії, де Лєра із дитиною знайшла тимчасовий прихисток, вони повернулися досить швидко:
— У мене якось склалося в голові остаточно, що ніякого «ми тут посидимо до кінця війни, а потім повернемося» я не бачу. Бо ця війна не на рік, не на два, не на три. І або я прийму те, що моя дитина піде до школи у Британії й асимілюється, або я прийму життя в Україні, як воно зараз є.
За час повномасштабного вторгнення вона подалася на вакансію у Центрі аналізу європейської політики у Вашингтоні й рік посилювала українські голоси під час міжнародних дискусій за океаном. Цей час поза Україною сприймався легше, оскільки то була робота для рідної держави. Нині Валерія із сином у Києві.
— Я не знаю, якою буде і якою має бути країна, за яку було віддано стільки життів протягом усієї її історії, — каже вона. — Я можу думати хіба що про її географічні межі, які буде змога відстояти. Але це будуть межі якогось чергового етапу, напевно. Бо ж ця х**ня ніколи не закінчувалася, якщо замислитися. І я не знаю, що має статися, щоб вона закінчилася назавжди, і ми мали змогу — без окупації або часткової окупації, без очевидних та не дуже януковичів, без заморожених чи активних бойових дій, — вже повністю зосередитися на чомусь, крім виживання нації.
Вона повністю анонімна, не засуджує, допомагає 24 години на добу, сім днів на тиждень, навіть коли ви не можете говорити вголос. Володіє польською та українською мовами. Працює в додатку WhatsApp за номером +48 602 882 844. Фонд Фемінотека презентував чат-ботку Вікторію — новий цифровий інструмент на основі ШІ, який відповість на важливі питання про ґендерно зумовлене насильство.
Презентація нового інструменту допомоги Фемінотеки відбулася під час дебатів про протидію насильству щодо жінок і системної підтримки, організованих під патронатом Міністра у справах Рівності Катажини Котули.
Що таке ґендерно зумовлене насильство? Які права мають жінки в Польщі, якщо вони зазнають насильства, зокрема сексуального? Де отримати допомогу? Відповіді на ці питання можна знайти в мережі, у численних статтях, на сайтах жіночих і гуманітарних організацій. Але чи легко отримати потрібну інформацію в двох словах та ефективну допомогу?
— Система допомоги жертвам сексуального насильства в Польщі не працює, хоча країна взяла на себе зобов’язання щодо її впровадження у 2015 році, ратифікувавши Стамбульську конвенцію. Протягом багатьох років соціальні організації, такі як Фемінотека, намагалися заповнити цю прогалину. Ми реалізуємо наші проєкти, зокрема, Пункт допомоги жінкам після зґвалтування, відкритий у Варшаві у 2023 році, і останній інструмент на основі ШІ — чат-ботка Вікторія, — розповідає Йоанна Піотровська, тренерка та експертка із боротьби з насильством, засновниця і президентка Фемінотеки.
Чат-ботка Вікторія — це цифровий канал, який працює у додатку WhatsApp за номером +48 602 882 844. Він гарантує сучасний, безпечний і миттєвий доступ до достовірної інформації про ґендерне насильство, зокрема про те, як користуватися службами підтримки — гарячими лінііями та безпечними місцями.
До Вікторії можуть звернутися люди, які шукають допомоги, якщо вони зазнали або стали свідками ґендерного насильства. Чат-ботка адресована як полькам, так і біженкам з України, які перебувають у Польщі, адже Вікторія володіє двома мовами — польською та українською.
Фонд Фемінотека створила чат-ботку у рамках партнерства з організацією CARE Polska. Подібні технологічні рішення CARE і раніше підтримувала в таких країнах, як Афганістан і Гана. Окрім гарячої лінії Фемінотеки, кожен зможе отримати доступ до чату — анонімно і цілодобово.
— Ми спілкуємось з чат-боткою через WhatsApp, який є популярним додатком, але також може підвищити відчуття безпеки. Перевагою є те, що немає необхідності завантажувати спеціальний додаток, що дуже важливо, оскільки кривдники часто контролюють телефони своїх жертв. Телефон довіри чат-ботки можна записати в телефон як подружки Вікторії. Ми сподіваємось, що новий інструмент також забезпечить доступ до інформації людям, які живуть у містах, де пошук інформації про насильство в особистому контакті може бути складним, — наголошує Йоанна Гзира-Іскандар, прессекретарка із протидії насильству щодо жінок фонду Фемінотека.
З 2005 року Фемінотека допомагає жінкам, які пережили насильство. Останні роки зосереджується на підтримці у випадках сексуального насильства. Надає психологічну, терапевтичну і психо-травматологічну допомогу, а також юридичну і медичну, веде групи підтримки і гарячу лінію, на якій чергують експерти. Спеціальний фонд для жінок, зазнавших сексуального насилля, підтримує жертв і матеріально. Щорічно близько 400 жінок користуються різними формами підтримки від фонду.
— Важливо, що справи жінок, їхні права та протидії насильству над жінками повернулися до суспільного обговорення. Ми закликаємо владу запровадити інституційні, але емпатичні процедури, які відповідають міжнародним стандартам, — каже Йоанна Піотровська, засновниця та президентка Фемінотеки.
Фемінотека співпрацює з експертками та експертами ВООЗ, Фонду допомоги жертвам злочинів та інших спеціалізованих центрів по всій Європі щодо створення системи допомоги жертвам сексуального насильства та протидії насильству в Польщі. Рекомендації включають: створення спеціалізованих центрів допомоги потерпілим у кожному воєводстві, проведення тренінгів для поліції, прокурорів і суддів, впровадження методик щодо надання медичної допомоги, розроблених Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ), запровадження системи скерування до спеціалістів, які пропонують психологічну, юридичну, соціальну підтримку, а також допомогу асистентки/асистента.
Анна Зоря: Коли почалася повномасштабна війна, я взагалі не хотіла нікуди їхати. Але заради дітей довелося, бо вони були дуже налякані. На щастя, ми виїхали вчасно, вже через тиждень після початку вторгнення я з мамою і двома дітьми була в Польщі.
Йоанна Мосєй-Сітек: Чому ти обрала Польщу?
Анна Зоря: У дитинстві, а потім і в підлітковому віці я часто бувала у Польщі. У моїх батьків були близькі друзі у Свідніку, біля Любліна. Ми часто проводили з ними канікули. Я вже тоді досить добре розмовляла польською. Тож Польща асоціювалася у мене з країною мого дитинства. Я знала, що це країна, близька мені за темпераментом і духом. І мушу визнати, що не помилася. Польща прийняла нас з розпростертими обіймами. Вона дала нам всі можливості відчувати себе в безпеці. Мій тоді ще семирічний син одного разу, прийшовши зі школи, сказав: «Я з України, і мій найкращий друг - поляк. Але якщо я вже так добре розмовляю польською, то, може, я вже теж поляк?».
І що ти йому відповіла?
Я сказала: «Ні, ні, це не так». Він, мабуть, теж так подумав, бо в міжнародній школі, яку він відвідує, вчителька на уроці польської мови поділила дітей на тих, хто є носієм мови, і тих, для кого польська мова - іноземна. Вона віднесла мого сина до першої групи, тому що він так добре розмовляє польською, без акценту. Я сказала вчительці: «Вибачте. Мій син не поляк». Вона була дуже здивована. Все це означає, що моєму синові, як і моїй родині, дуже комфортно в Польщі. Звичайно, вдома ми розмовляємо українською, тому що я б хотіла, щоб мій син не забував рідної мови і знав, де його коріння. Але я щаслива, що він так добре акліматизувався.
Взагалі, я вважаю, що відносини між нашими країнами виняткові. Але все ж таки. Також і ділові
Що ти маєш на увазі?
До лютого 2022 року я була партнеркою у великій українській юридичній фірмі, де займалася корпоративними інвестиціями в Україні. Я любила свою роботу. Після приїзду до Польщі мені дуже пощастило. Я познайомилась з фантастичними людьми, які дуже сильно підтримували Україну. Вони оцінили мене та мій досвід, і так я стала партнеркою юридичної фірми Rymarz Zdort Maruta. Це одна із найкращих юридичних фірм у Польщі, і я дуже рада працювати в ній, тому що можу займатися юридичними питаннями, пов'язаними з Україною. Я керую так званим українським відділом, який займається українськими проєктами. Ми намагаємося допомогти українському бізнесу розвиватися в Польщі, а польському шукати цікаві ініціативи в Україні. І щодня я маю можливість спостерігати, як ця співпраця розвивається.
Звідси виникла ідея Ukrainian PE & VC Summit 2024?
Так, я була однією із ініціаторок першої конференції з прямих та венчурних інвестицій, яка відбулася у Варшаві в березні. Я люблю Польщу, зі мною тут трапляються тільки хороші речі, і я дуже зацікавлена у діловій співпраці між нашими країнами. Я давно мріяла провести польсько-український захід, щоб показати, що обидві країни можуть отримати вигоду від співпраці і що у нас більше спільного, ніж того, що нас роз'єднує. Я дуже рада, що конференція відбулася. Я виношувала цю ідею протягом тривалого часу. І знаю, що це була не остання така подія, що будуть інші.
Чому?
Тому що вже є польські інвестори, які шукають цікаві ініціативи, можливості для входження в Україну. Ми маємо на увазі такі проєкти, які польські інвестори хочуть реалізувати в нашій країні. З іншого боку, українські інвестори та український бізнес шукають місце для себе в Польщі. Це українські компанії, які або постраждали від війни, або знаходяться чи знаходилися на територіях, що постраждали від війни, або хочуть розширюватися і виходити на європейський ринок. І дуже часто цей вихід відбувається через Польщу.
Візьмемо, наприклад, шкільний бізнес в Україні - Study UA. До війни вони працювали в основному в Україні, а зараз мають школи за кордоном, в тому числі і в Польщі. Або компанія Bob Snail, яка виробляє натуральні солодощі, дуже популярні серед дітей в Україні. Зараз вони відкривають свої магазини в торгових центрах. Багато українських компаній перенесли свою діяльність до Польщі.
Коли я йду вулицею у Варшаві і чую українську мову, бачу українські кафе чи ресторани, які я добре знаю з України, я в захваті
Висновки зі звіту Польського економічного інституту «Становище жінок у Польщі з соціально-економічної точки зору», з одного боку, наповнюють оптимізмом, показуючи, як багато змінилося у сприйнятті та участі жінок, зокрема, в економіці за останні 20 років, а з іншого — змушують замислитися і діяти. Хоча участь жінок на ринку праці зростає, а розрив у заробітній платі скорочується, ми все ще далекі від повної рівності, про що свідчать, наприклад, показники участі жінок в економіці та їхня заробітна плата.
Звіт проливає нове світло на становище всіх жінок у Польщі, включно з жінками-мігрантами та біженками, яким зі зрозумілих причин доводиться важче, ніж тим жінкам, які походять з Польщі і живуть тут. Наприклад, через мовний бар'єр, а у випадку жінок, які приїхали до Польщі з дітьми після агресії Росії проти України, також через те, що працевлаштування заважатиме догляду за дітьми, особливо молодшими за три роки. Вони часто вказують на цю причину своєї бездіяльності.
Вони приїхали сюди зі своїми дітьми, часто змушені були погоджуватися на роботу, яка не відповідала їхній кваліфікації та очікуванням, насамперед через мовний бар'єр, але також з однією основною мотивацією: забезпечити себе і своїх дітей. Саме тому багато хто з них, особливо ті, хто працює в неформальному секторі економіки, не повідомляють про неналежне, дискримінаційне ставлення з боку роботодавців. Вони бояться втратити роботу.
Більше половини всіх іноземців
У 2021 році українці та українки становили 57% усіх іноземців, які оселилися в Польщі. Кількість громадян України та громадян з дійсними дозволами на проживання в Польщі на той час становила 300 тисяч. Одних лише жінок було 138 000 — вони становили 46% цієї багатотисячної групи. Наразі 443 000 жінок віком від 18 років мають статус UKR через конфлікт в Україні, згідно з даними за квітень 2023 року, наведеними у звіті. Серед них 384 000 жінок у віці 19-64 років.
Дані Інституту соціального страхування показують, що 347 000 жінок застраховані, більшість з них у віці 35-39 і 40-44 років
«Слід зазначити, що ми не можемо визначити рівень зайнятості українських жінок-біженок на основі цих даних. По-перше, дані ZUS включають як жінок-біженців, так і тих українок, які тривалий час проживають у Польщі. А по-друге, вони не включають всі види зайнятості, в тому числі роботу в сільському господарстві», — підкреслюють автори та упорядники звіту.
Дискримінація та насильство
На противагу цьому, за даними CASE та CARE International, у Польщі понад 100 000 жінок-мігранток та біженок доглядають за польськими домівками. Вони доглядають за дітьми, людьми похилого віку, готують їжу, прибирають, перуть і прасують. Переважна більшість працює «нелегально», а це означає не лише відсутність страхування, але й незнання своїх прав. Понад 60 відсотків українських жінок, які працюють у польських будинках, визнали, що зазнавали жорстокого поводження, дискримінації та насильства. Зазвичай вони не повідомляють про ці випадки — бояться втратити роботу, часто єдине джерело доходу для всієї родини, але також не знають, де можна отримати допомогу.
Серед тих жінок, які працюють легально, більшість працевлаштовані в адміністративному секторі та у сфері підтримки. Це понад 340 000 жінок
Інші галузі, де багато жінок знайшли роботу: переробна промисловість — 63 тис.; оптова та роздрібна торгівля і ремонт автотранспортних засобів — 34 тис.; діяльність з тимчасового розміщування й організації харчування — 33 тис.; діяльність у сфері надання послуг харчування — 33 тис.
Жінки-підприємниці
У 2022 році українки заснували понад 6 500 ФОПів, що становить 41% новостворених суб'єктів господарювання цього типу в Україні. Зазвичай вони відкривають бізнес у сфері «іншої діяльності у сфері послуг». Цілих 89% з них — це перукарні та інші послуги у сфері краси. Ще однією популярною галуззю є інформація та комунікації; вони переважно займаються розробкою програмного забезпечення та ІТ-консалтингом. Майже 10 відсотків підприємств, створених жінками, займаються адміністративною та допоміжною діяльністю. У цьому секторі майже кожна третя компанія (30%) займається неспеціалізованим прибиранням будівель і промислових об'єктів. Ще однією галуззю, на яку припадає понад 7% частки підприємств, заснованих українськими жінками, є діяльність у сфері тимчасового розміщування й організації харчування, причому тут українки переважно засновують компанії, пов'язані з громадським харчуванням. 7% компаній, заснованих українськими жінками, займаються професійною, науковою та технічною діяльністю.
Податки більше, ніж допомога
Звіт компанії Deloitte, підготовлений на замовлення та за фінансової підтримки УВКБ ООН, показує, що українські мігранти та біженці внесли 0,7-1,1 відсотка ВВП в економіку країни у 2023 році. «Останні два роки показали, що біженці багато в чому можуть зробити позитивний внесок у суспільство, якщо їм дати шанс. В Європейському Союзі біженці з України мають доступ до соціальної підтримки, а також до ринку праці. Особливо позитивно виділяється Польща. Позитивний досвід, отриманий тут, може слугувати прикладом для багатьох інших ситуацій з біженцями», — Юлія Паторська з Deloitte прокоментувала результати дослідження.
Біженці з України, які залишилися в Польщі як працівники, підприємці, споживачі та платники податків, внесли 0,7-1,1% ВВП у польську економіку в 2023 році
«Податки, сплачені біженцями, досягли 10-14 мільярдів злотих у 2022 році і ще 15-20 мільярдів злотих у 2023 році, що перевищує початкові витрати держави на допомогу» — зазначає Рафал Тшечаковський, старший консультант.
Кожна друга працює
Ці цифри збігаються з висновками іншого звіту, підготовленого Міждисциплінарною лабораторією вивчення війни в Україні при Університеті Національної комісії освіти в Кракові. Дослідження за жовтень-листопад 2023 року показує, що лише кожна друга українка в Польщі працює. 63% — в Польщі, 23% — віддалено в Україні, а 8% — в іншій країні. Лише третина опитаних жінок мають роботу, яка відповідає їхній кваліфікації. 16% зазначили, що не влаштувалися на роботу через необхідність догляду за малолітніми дітьми. При пошуку роботи найбільшими проблемами є мовні проблеми (77%), низька заробітна плата, невизнання диплому та необхідність працювати за нижчою кваліфікацією. 45% опитаних дослідниками жінок розмовляють польською мовою, тоді як 20% розуміють мову, але не можуть спілкуватися.
Але, як зазначив в інтерв'ю керівник дослідницької групи доктор UKEN професор Пьотр Длугош, «з часу проведення попереднього дослідження жінки-біженки стали більш незалежними, живуть в орендованому житлі, краще володіють польською мовою і працюють, а також більш активно борються з психічними проблемами, які часто виникають».
Важливий аспект підкреслила Єва Гавлік, експерт з питань ринку праці, в інтерв'ю Польському радіо: «Ще до початку війни Польща була країною першого вибору для українців, коли йшлося про пошук роботи. У той час до нас приходили люди, які хотіли заробити трохи грошей, щоб потім або повернутися до сім'ї, або зняти квартиру і привезти різних. Це були дуже відповідальні працівники, тому що вони дбали про заробіток. Інша справа люди, які були змушені покинути країну через війну. Вони приїхали до нас і працюють тут, бо не мають іншого вибору. Для деяких з них робота, яку вони виконують, є принизливою і часто нижче їх компетенції та освіти», — прокоментувала вона, мимохідь підкресливши, що люди з України є «хорошими працівниками, відданими і виконують доручені їм завдання». Вони підкреслюють, що «серед них є видатні професіонали, які займають високі посади в різних галузях Польщі».
Деякий час тому розговорилася з українським таксистом в Польщі, який розповів сумну історію свого життя. Виявилося, що чоловік приїхав до Польщі перед війною — продав все, що мав в Україні, зокрема, власний бізнес, будинок, і переїхав будувати нове життя в сусідній країні. Однак все, за що бралася родина — ‹«прогорало». Спочатку вони відкрили майстерню з ремонту автомобілів, яка закрилася через брак клієнтів. Потім був сервіс з надання послуг дрібного ремонту. Зараз родина вклала свої останні заощадження в цех з ремонту одягу, але й він не дуже прибутковий.
Чоловік змушений працювати в таксі, аби утримувати родину з трьома дітьми, орендувати квартиру та сплачувати податки.
Ця ситуація підштовхнула проаналізувати, чому в одних виходить збудувати успішний бізнес в Польщі, а в інших — ні. За порадами звернулася до Ірини Кім, яка вже понад вісім років очолює Клуб українських бізнесменів у Кракові. До Польщі вона приїхала з Донецької області, є еміґранткою першої повоєнної хвилі. Експертка допомогла багатьом українцям запустити свій бізнес, а також проаналізувати причини провалу їхньої справи.
Варто пам’ятати про культурні відмінності
Багатьом підприємцям-початківцям здається, що Україна та Польща — це ідентичні країни, зі схожою мовою, культурою, традиціями. Однак ця уявна подібність багатьох вводить в оману. Люди не враховують культурні відмінності, відкриваючи свій бізнес в Польщі.
Українці роблять дві помилки: або орієнтуються виключно на українську спільноту, або вже на самому початку творять рекламну кампанію незрозумілу для місцевих, –— каже Ірина Кім
Обидві стратегії є програшними. По-перше, українці, особливо, біженці, дуже нестійка спільнота для сфери послуг. Сьогодні вони живуть в одному місті, потім зірвалися та переїхали в інше, або ж повернулися в Україну, або поїхали далі на захід Європи, в Канаду, в США.
— Українці не можуть бути для вас цільовою аудиторією, — переконана Ірина Кім, — вони лише одна з груп, на яку може орієнтуватися ваш бізнес. Основна аудиторія — це місцеві мешканці, яких значно більше, вони тут постійно проживають.
Як звернути увагу цих людей на свій бізнес? Ваші повідомлення мають врахувати особливості польської культури. Елементарний приклад, в Польщі послуги дрібного ремонту рекламують через слоган «золоті руки, якісний дрібний ремонт», в Україні «чоловік на годину». Місцеві просто не зрозуміють, що ви їм пропонуєте, прочитавши таке оголошення.
Відкриваючи студію художньої гімнастики, не варто очікувати, що батьки понесуть купу грошей на придбання вартісних костюмів, на організацію різноманітних конкурсів, змагань. Якщо ці доходи були частиною стратегії вашого прибутку, то ви нічого там не заробите
— Ми переважно працюємо з українськими дітьми, — каже українка Оксана, власниця однієї зі студії з позашкільної активності у місті Ґлівіце, — але я бачу різницю у ставленні до занять між нашими мамами та польськими. Наші батьки хочуть перемог, участі в конкурсах, ідеальних образів, медалей. І вони готові за це платити. Польські мами хочуть, щоб діти гарно проводили час, знайшли хобі. Тут навіть дуже важко знайти якісь конкурси, програми, де б студія могла взяти участь.
У нас різний підхід до краси та кухні
Дуже багато українок зі сфери б’юті-послуг, які відкрили свої салони в Польщі, швидко повернулися до одноосібної роботи вдома через те, що не зрозуміли різницю у підходах до краси.
— Мене часто запрошують прочитати лекцію на різноманітних інтеграційних курсах для біженок, і весь час я стикаюсь із ситуацією, що жінки навіть слухати не хочуть про цю різницю, — каже експертка, — вони говорять, що покажуть місцевим полькам таку якість, що вони всі будуть вражені. Питання лише: чи потрібно це польським жінкам? У них інші пріоритети та інші стандарти краси.
Польська жінка швидше поїде десь у подорож, ніж заплатить 600 злотих за фарбування волосся, навіть якщо ці гроші у неї є
Більшість з них не звернуть увагу на ваші дипломи, нагороди, приставки «VIP, ексклюзив, супер». Багато хто ходить у перукарню, яка знаходиться найближче до дому, до роботи, бо там працює знайома людина, з якою можна щиро поговорити.
— До мене зверталось багато жінок-підприємниць, які хотіли збільшити чеки на послуги, але не знали, як це зробити. До їхніх салонів приходили жінки з серйозними посадами, високого достатку, які хотіли постригтися, пофарбувати волосся, їх не цікавили ніякі інші додаткові процедури.
У Польщі взагалі інший підхід до багатьох сфер, де українки непогано заробляли вдома. Набагато меншою популярністю користуються різноманітні «ін'єкції краси». Одна з таких підприємниць, Вікторія, поділилася:
— У Вінниці в мене був свій кабінет, тут відкрила майже одразу після приїзду, вклала досить серйозну для мене суму, але виявилося, що мої послуги майже нікому не потрібні. Польки не хочуть робити такі процедури, в українок на це теж менше грошей, ніж вдома.
Схожі історії з відкриттям закладів громадського харчування. Люди вкладають гроші, хоча не вивчили ринок, смаки. Відкриваються не в «прохідних місцях», або готують страви, які орієнтовані на задоволення «смакової ностальгії» українців.
У Глівіце так з’явилася пиріжкова. І закрилася менше, ніж за пів року. Українці швидко втамували ностальгію, а поляки не наважувалися купувати страву з інтенсивним запахом та досить масну.
Польська мова — ключ до успіху
Ірина Кім розповідає, що коли почала працювати на польському ринку, то одразу взяла собі помічницю польку, яка вичитувала всі оголошення, листи, повідомлення.
— Вони були написані грамотно, — зауважує експертка, — але моя колежанка часто мені говорила: «у нас так не кажуть». Тексти з помилками, або тексти, які написані не автентично польською, дуже відштовхують потенційних партнерів, замовників. Тому одна з головних порад — не економте на гарному перекладі ваших оголошень грамотними носіями мови. І не шкодуйте грошей на рекламу.
Чомусь в Україні склалася тенденція, що бізнес може вкласти тисячі доларів у дороге обладнання, але робить рекламу самостійно, або винаймає початківця-тарґетолога. Рекламу постять в групи, де спілкуються суто українці, ігноруючи канали комунікації, які цікаві полякам: місцеві ЗМІ, дошки оголошень, локальні польськомовні групи, польськомовні блогери, друкована роздаткова реклама тощо.
Якщо мова йде про бізнес, де потрібне пряме спілкування із замовниками, там взагалі справа приречена на провал без польськомовного співробітника, який / яка будуть орієнтуватися в місцевих реаліях
— Я мала такий кейс на консультації, коли українці відкрили фірму з прибирання, вони якісно працювали, але кількість замовлень неухильно падала, — говорить Ірина, — ефективним рішенням для них було взяти адміністраторкою дівчину-польку, яка вела всю комунікацію з клієнтами. У фірми виросли замовлення, вона досі успішно працює на ринку.
Питання не в якійсь упередженості до українців, каже Ірина. Просто, як українцям простіше говорити рідною мовою, так і полякам простіше порозумітися з польськомовними людьми. Власники великого бізнесу в Польщі підтверджують це спостереження.
Борис Чеханський, який релокував виробництво з Харкова до польського міста Челядзь, говорить, що одним із перших рішень було взяти на роботу поляка в якості торгового представника. Це дуже допомогло налагодити контакти з місцевими ґуртовими покупцями та швидко запустити продажі.
Шукайте «порожні місця» та будьте в своїй справі профі
Якщо ви пройдетесь місцевими кав’ярнями, цукернями, перукарнями, то зверніть увагу на старі фотографії цього місця, або навіть на дату відкриття. Кожен місцевий бізнес підкреслюватиме, що це місце з історією. Вони завжди будуть користуватися більшою популярністю серед місцевих.
— Коли я їхав до Польщі, то мав список з двадцятьма можливими бізнесами, — розповідає український підприємець Вадим Петренко, який відкрив «Антикав’ярню» в центрі Катовіце, — спочатку була ідея кави на винос. Однак помітив, що це тут не користується таким попитом, як в Україні. Кава на винос є у кожній «Жабці». Також тут інша культура пиття кави. Людина скоріше вип'є каву в кав'ярні, ніж буде купувати на винос. Тоді я почав аналізувати, чого тут немає, що я можу відкрити нового.
Це добра стратегія — не конкурувати з існуючим бізнесом, а запропонувати щось своє, нове. Для цього треба ретельно вивчити ринок перед тим, як вкладати кошти, запевняє експертка Ірина Кім
— Вийдіть на вулицю, оцініть кількість салонів краси, перукарень, магазинів — і тоді відкривайте бізнес, якщо там є для вас місце, — переконує вона, — а ще варто бути в цій справі профі не лише як майстер, насамперед як менеджер. Маю приклади, коли люди просто хотіли вкласти кудись гроші — і «прогорали».
Наприклад, жінка гарно робила манікюр, відкрила салон, але не змогла вести справу, бо не залучила клієнтів, створила дуже негативну атмосферу серед працівників. Або людина ніколи не працювала в сфері громадського харчування, відкрила піцерію, яка дуже швидко зачинилася через брак клієнтів.
— Велика помилка починаючих у бізнесі думати, що можна покласти обов'язки на менеджера, — говорить Ірина Кім, — треба самому досконало орієнтуватись у справі .
Наостанок попереджає, що польське слово “powoli” (повільно) стосується й бізнесу. Треба запастися терпінням. Швидких прибутків тут не буде, особливо, якщо це сфера послуг, сервіс, де найчастіше працюють українські підприємниці.
— Перший рік піде лише на знайомство ринку з вашою справою, другий — на те, щоб завести постійних клієнтів, тільки на третьому ви нарешті почнете щось заробляти, коригувати роботу відповідно до потреб ваших покупців та споживачів. Це гра в довгу. До цього варто бути готовими і морально, і фінансово, — каже експертка, — але я не хочу, щоб мої поради сприймалися якось песимістично. Бо якщо ви все зробите правильно, то це варто того. Власна справа дасть вам відчуття незалежності, самостійності та впевненості у завтрашньому дні. Бо тут бізнес будується на десятиліття.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Говорити з рідними про секс дуже важко, але важливо
«Добре, що ви є, Сестри. У мене проблема, про яку я не хочу говорити з друзями. Написати про це легше, до того ж ви обов'язково допоможете. Минулого тижня я закладала одяг у пральну машину. Як завжди, перевірила всі кишені і в одній з них, у штанях мого 15-річного сина, знайшла презерватив. Не буду вдавати, що мене це не схвилювало.
Я була в шоці. Я не очікувала, що мій син-підліток вже займається сексом. Я навіть не знала, що він з кимось зустрічається чи має дівчину. Я ніколи не говорила з сином про «ці речі» і навіть не знаю, як це робити. Як почати таку розмову, щоб його не збентежити? Чи захоче він поговорити про це? Він, напевно, знає більше з інтернету, ніж може розповісти йому мама.
Я від початку виховувала його одна. І тут виникає друга проблема, точніше серйозне занепокоєння. Я завагітніла, коли мені виповнилося 17. Для мого на рік старшого хлопця, батька нашої дитини, це також був перший секс. Спочатку він радів, що у нас буде дитина, але батьки швидко відмовили його від створення сім’ї. На жаль, під їхнім впливом він дійшов висновку, що занадто молодий, аби бути батьком. Так я залишилася сама.
Я люблю сина і не можу уявити своє життя без нього. Але побачивши цей презерватив, я згадала про свою ситуацію і не хотіла б, щоб жодна дівчина страждала через мого сина. Він не знає деталей моїх стосунків з його батьком. Він знає лише те, що я мати-одиначка, а його тато не хотів піклуватися про нас. Може, мені варто розповісти йому про те, що колись зі мною сталося? Може, тоді він буде уважнішим до дівчат?
Будь ласка, допоможіть. Для мене це важливо».
Агнешка Ботта, клінічний психолог на Avigon.pl
Шановна читачко, батькам завжди нелегко прийняти думку, що їх дитина займається сексом. Скільки б не було вашому синові — для вас він завжди буде дитиною і вам може бути важко змиритися з тим, що син дорослішає і в нього з'являється особисте життя.
Той факт, що він носить презерватив у кишені, свідчить про його обізнаність про різні небезпеки
У наш час віковий поріг перших статевих стосунків підлітків значно знизився. За статистикою, молоді люди отримують перший сексуальний досвід у віці 15-16 років, а іноді навіть раніше. На жаль, фізична зрілість не завжди означає емоційну зрілість, тому роль батьків є дуже важливою.
Раджу почати розмову зі своїм сином з похвали за те, що він стежить за собою і усвідомлює не тільки ризик завагітніти під час статевого акту, але й ризик зараження хворобами, що передаються статевим шляхом.
Будь ласка, не бійтеся зізнатися, що ви знайшли презерватив у пральні. Той факт, що у сина в кишені був презерватив, свідчить про те, що він усвідомлює різні небезпеки. Вашого сина треба похвалити та показати, що він робить правильні речі.
Молоді хлопці дійсно можуть сприймати секс і жінок як розвагу
Важливо продемонструвати, що тема сексу є чимось нормальним, природним аспектом життя і нема чого соромитися. Навіть якщо ви думаєте, що син може дізнатися більше з інтернету, завжди варто згадати, що він може поговорити з вами на будь-яку тему.
Я розумію, що ви хочете, щоб син ніколи не кривдив жодної дівчини і усвідомлював, що секс — це не тільки задоволення, але й великий ризик і відповідальність. Якщо ви поділитеся історією зі своєї юності, це може позитивно змінити точку зору сина. Адже молоді хлопці і взагалі чоловіки дійсно мають схильність сприймати секс і жінок як розвагу та задоволення і не завжди усвідомлюють усі наслідки сексу.
Я думаю, що розповідь вашої історії може навчити сина аспекту відповідальності щодо використання контрацепції, а також відповідального ставлення до жінок, яке не завдає болю. До того ж якщо ви поділитеся з ним своєю історією, це може вас зблизити. Зміцнити ваші стосунки та довіру.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Найважливіше — зрозуміти причини, аби не нашкодити
«Читаю листи, які пишуть вам мої землячки. Особливо цікаво читати про проблеми тих, хто має дітей. У мене теж є питання, яке потребує розв'язання.
Я приїхала до Польщі разом з 12-річним сином на початку війни. Чоловік покинув нас, коли синові було три роки. Мій хлопчик добре вчиться у польській школі, вже дуже добре розмовляє польською — краще за мене, хоча моїх перших польських слів навчила мене ще моя прабабуся.
Проблема виникла у вересні, з початком нового навчального року. Я помітила, що з мого гаманця зникає дріб’язок — монети в 2 чи 5 злотих. Спочатку я не звернула на це особливої уваги. Думала, що, може, поклала дрібні гроші до кишені чи витратила їх на квиток і забула. Але ситуація стала повторюватися.
Тоді до мене дійшло, що це робить мій син. І — аби пересвідчитися — одного вечора я навмисне залишила в сумочці гаманець взагалі без готівки — тільки з карткою. Вранці до мене прийшов мій син і запитав, чи можу я дати йому 10 злотих, тому що після школи він з друзями ходить їсти хот-доги. Я дала йому гроші. І зрозуміла, що зникнення грошей — таки справа його рук, а не моя розсіяність.
Я розумію, що у 12-річної дитини є свої потреби, зокрема фінансові. Даю синові 100 злотих кишенькових грошей на місяць, але, як бачите, йому цього замало. І зараз я просто можу не тримати готівку в своєму гаманці, і тоді він буде просити у мене підтримки, але, на мій погляд, в основі сімейних стосунків має лежати довіра.
Ми одне в одного єдині на цілому світі. І я хочу, аби він був зі мною чесним і знав, що завжди може на мене розраховувати. Мій син — хороша дитина. Він добре вчиться, допомагає мені вдома, поважає мене. Але це захоплення моєю готівкою мене дуже турбує.
Мені потрібно з ним поговорити, але я не знаю, як почати, щоб не зіпсувати зв’язок між нами. Крадіжка є крадіжка. Навіть якщо це лише кілька злотих із маминого гаманця. Будь ласка, допоможіть».
Тетяна Ричко, лайф-коуч на Avigon.pl:
Шановна пані, я розумію стурбованість тим, що ваш син забирає дрібні гроші з вашого гаманця. Дійсно дуже важливо поговорити з ним про це.
Невідомо, чи пов'язана така поведінка з дорослішанням хлопчика і його підвищеними потребами, чи, може, щось недобре відбувається в його оточенні і син «мусить» красти гроші, але він не хоче або соромиться про це розповідати.
Навіть неприродний рух голови або очей може бути сигналом для вас, що щось відбувається
Розумію, чому ви не хочете починати розмову ні з того ні з сього, тому варто підлаштувати ситуацію. Ви можете залишити кілька монет у місці, яке не викличе підозр у вашого сина — наприклад, поруч з ключами чи іншими дрібницями в коридорі. Якщо бодай одна з монет зникне (ймовірно, не всі, щоб ви не помітили), це і стане приводом почати розмову.
Запитайте свого сина, чи знає він, що сталося з грошима, які ви підготували для сусіда (наприклад). І далі уважно спостерігайте, як він відреагує. Ви його добре знаєте, тому навіть неприродний рух вашої голови або очей може бути сигналом, що щось відбувається.
Така розмова буде важливою для хлопця, адже він побачить вашу підтримку
Якщо ваш син стане заперечувати, що причетний до зникнення грошей — шукайте іншу можливість. Не засуджуйте його, адже невідомо, що стало причиною його поведінки. Варто поставитися до нього ніжно, але серйозно. Ви можете розповісти йому, як важко заробляти гроші на повсякденні потреби, пояснити, що людина не може собі все дозволити, але ви докладаєте максимум зусиль, щоб забезпечити його гідним життям.
Є сенс звернути увагу на цінність грошей. Що інколи треба вміти сказати друзям, що у вас немає грошей — і це не соромно. Така розмова, безумовно, буде важливою для хлопця, тому що він побачить вашу підтримку і водночас дізнається, що ви не згодні на його зраду. Якщо ж раптом виявиться, що проблема глибша, у вас принаймні вже буде підстава для подальших дій.
Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
У стосунках з батьками чоловіка головне — повага, а не любов
«Шановні Sestry, насамперед я хочу подякувати вам за те, що ви є! Адже завдяки вам я можу читати про життя моїх співвітчизниць у Польщі. Це шматочок світу, куди ви запрошуєте разом нас і наших польських сестер (хоча також і братів). Мені подобається читати листи, які ви отримуєте, і відповіді психологів, які — наче цілющий пластир для наших травмованих життів.
Тепер я знаю, що це було попередження
Я теж маю проблему, якою хочу поділитися. Я переїхала до Польщі давно — за три роки до війни. Тут я познайомилася з місцевим хлопцем, і три роки тому ми одружилися.
Це була любов з першого погляду. Він працював на рецепції в компанії, куди я прийшла на співбесіду. Коли після зустрічі я виходила, він попросив мій номер телефону на випадок, якщо я раптом не отримаю цю роботу. На щастя, мене прийняли, і відтоді ми нерозлучні.
Марек із багатодітної родини. У нього є троє братів і три сестри. Вони мають близькі стосунки, часто зустрічаються і допомагають у біді. Мене дуже швидко познайомили з родиною. Його батькам уже за 70. Мама народила Марка, коли їй було за 40. Він завжди був для неї дорогим, як зіниця ока. Я почула це від його братів і сестер, коли ми вперше зустрілися. Тоді не звернула на це уваги, але тепер розумію, що це було попередженням.
У мене враження, що свекруха мене просто терпить. Перший приклад. Благословення батьків перед походом до церкви на вінчання. Мама благословляла тільки його, наче мене й не було, наче я не стояла біля нього на колінах. Так само під час кожного сімейного заходу. Вона вітається тільки з Марком, питає його, чи подобається йому те, що вона приготувала. Я ж для неї не існую.
Я хотіла їй якось догодити і під час однієї зустрічі почала допомагати їй на кухні, носити тарілки і подавати на стіл. І їй сподобалось. Вона з усіма сиділа за столом і наказувала мені, що робити. Звела мене до ролі офіціантки, і, мабуть, це єдина роль, яку вона знає у своїй родині.
Я б хотіла, щоб моя свекруха змінила своє ставлення до мене
Коли я поскаржилася Марку, він сказав, що поговорить зі своєю мамою. І, мабуть, він це зробив, тому що під час наступної зустрічі вона вже не бажала моєї допомоги, але її ставлення до мене не змінилося. На щастя, ми живемо окремо.
Я рада, що у мене є люблячий чоловік, який навіть запропонував перестати відвідувати своїх батьків разом, якщо мені це незручно. Я знаю, що сім'я для нього дуже важлива, і знаю, як багато для нього означає такий жест. Я не хочу, щоб він почувався погано, але я б хотіла, щоб моя свекруха змінила своє ставлення до мене.
Не маю сміливості поговорити з нею сама, бо паралізована страхом. Я боюся, що почую слова, які розділять нас назавжди. Що я можу зробити, щоб переконати її? Я впевнена, що будь-яка інша жінка на моєму місці поводилася б так само. Мені здається, що через стільки часу моя свекруха вже має зрозуміти, що Марек налагодив своє життя і щасливий зі мною. Що з нею не так? Чи, може, я забагато прошу?»
Яна Малицька, дитячий та підлітковий психолог на Avigon.pl:
Шановна читачко, що таке шлюб?
Союз між двома особами протилежної статі, укладений відповідно до чинного законодавства, що передбачає певні взаємні права та обов'язки, встановлені правилами та звичаями. Повторюсь — «між двома», без мами, тата, тільки ви і він.
Не можна налаштовувати чоловіка проти матері
З ваших слів я бачу, що сварки між вами з чоловіком немає, у вас все гаразд. У сім'ї панує любов. Це найголовніше. Ще одна дуже важлива перевага — ви живете окремо, вам не потрібно зустрічатися щодня у побуті.
Ви пишете, що вашій свекрусі вже за 70. Людину такого віку важко переконати змінити свою точку зору. Справа не тільки в тому, що ваш чоловік — улюблений син вашої свекрухи, але також в тому, що він з нею поряд вже понад 30 років.
Якщо ви хочете, щоб у вашій родині все було добре, не можна негативно налаштовувати чоловіка на його матір. Намагайтеся на сімейних зустрічах завжди показувати себе з кращого боку. Тільки так ви зможете бути найкращою невісткою і найкращою дружиною для свого чоловіка.
Натомість тільки-но ви почнете негативно говорити про свою свекруху, все може обернутися проти вас. Це може змусити вашого чоловіка задуматися про ваші стосунки. У цій ситуації потрібно діяти тільки з любов'ю, тільки з добрими словами і намірами. Тоді правда буде на вашому боці. Ви маєте бути мудрою, аби зберегти свою сім'ю.
Свекруха не зобов'язана любити всіх навколо
Що з нею не так? На таке запитання немає відповіді. У кожного з нас є свої переваги і недоліки. Вона любить своїх дітей більше за життя і не зобов'язана любити всіх навколо.
Те саме можна сказати про вас. Ви дуже любите свого чоловіка, але не зобов'язані любити його матір. З вашого боку має бути тільки повага до його матері, адже вона його народила, виховала і тепер у вас такий чудовий чоловік. Людину неможливо змусити поважати когось, як неможливо нав'язати їй інші почуття. Ким би ця людина не була.
Список місць у Варшаві, де можна зробити гриль, шашлик і посмажити м'ясо:
1. У Park Kultury w Powsinie на барбекю та в басейн
Це величезна територія під Варшавою для прогулянок та відпочинку. Тільки-но стає тепло, люди збираються тут на пікніки, прогулянки, катаються на велосипедах. Є кафе з терасою та гарним краєвидом, декілька дитячих майданчиків, парк, прокат велосипедів і, звичайно ж, відкрита територія для пікніків з лавками та місцями для багаття. З червня тут також відкривається басейн. Біля парку є велика парковка.
2. Місця, обладнані мангалами, в лісі
У Польщі в лісах та в межах 100 метрів від лісу заборонено розпалювати вогонь, якщо немає спеціальної таблички. У Кабацькому лісі (Las Kabacki) з боку вулиць Rydzowa та Muchomora та Млочинському лісі (Las Młociny) з вулиці Papirusów є альтанки для пікніків, столи, лавки та мангали.
Кабацький ліс дикий, там можна зустріти кабанів і заблукати на звивистих стежках. А ось на Млочинах прямо поряд з локацією для барбекю є дитячий майданчик із зоною для малюків і дітей старшого віку, невеликий скеледром та інші розваги.
У цих місцях лісники часто залишають заготовлені гілки, які можна використовувати для розпалювання багаття. Але після посиденьок вас попросять ретельно загасити вогонь і викинути вугілля для барбекю у спеціальні ями.
3. Гриль у міському парку
Почнемо з того, що в місті є кілька парків, де не можна розводити вогонь або використовувати одноразову барбекюшницю для ковбасок за жодних обставин. Це Парк Лазенки Королівські (Łazienki Królewskie), Уяздовський (Ujazdowski Park), Саксонський сад (Ogród Saski), Сад Красінських (Ogrod Krasińskich) та Сквер I Dywizji Pancernej.
А ось у Парк Górczewska на Бемово можна й шашлик смажити, і у футбол та волейбол пограти. У Park Praski є спеціальні вуличні грилі, а також дитячі майданчики та популярне у Варшаві кафе з чебуреками на винос (ну раптом гриль не вдався).
Для мешканців Середмістя, Мокотова та району Охота найзручніше вийти на гриль на Pole Mokotowskie та Park Szczęśliwicki — тут чимало місць для барбекю.
Усього у Варшаві понад 20 зон відпочинку в парках, де можна влаштувати пікнік з ковбасками. Зверніть увагу, що це не вся територія парку, а лише спеціальні місця з табличками.
1. Fort Bema
2. Agrykolа
3. Czechowicki
4. Kazimierzowski
5. Fort Włochy
6. Kępa Potocka-część żoliborski
7. Kombatantów
8. Marszałka Rydza-Śmigłego
9. Mirowski
10. Fosa i Stoki Cytadeli
11. Glinianki Sznajdra
12. Górczewska
13. Park im. Karola Beyera
14. Park ze Stawami Cietrzewia
15. Park ze Stawem Koziorożca
16. Park im. Marka Kotańskiego
17. Park im. Romualda Traugutta
18. Park Jazdów
19. Obwodu Praga Armii Krajowej
20. Park przy ul. Ludnej
21. Skaryszewski
22. Staw Jeziorzec
23. Teren parkowy przy Człuchowskiej, ul. Anieli Krzywoń, ul. Synów Pułku
Грилями обладнано парк Picassa на Бялолеці, зони відпочинку на ul. Magicznej та ul. Russowy Bród. А також Plac zabaw на ul. Kiersnowskiego, Plaza Poniatowska, Plaza Praska, Plaza Saskа.
4. Барбекю на березі Вісли
Це одне з найпопулярніших місць для гриля у Варшаві. Добиратися сюди зручно, а близькість до води приваблює завжди. На пляжі є громадські мангали каміни або грилі для барбекю, які можна використовувати безкоштовно. Але вугілля чи дрова потрібно брати із собою — збирати місцеві гілки категорично заборонено.
1. ПляжRusałka
2. Зона відпочинку Gocław (в районі вулиці Bora Komorowskiego)
3. Płyta Desantu (в районі парку ім. Marszałka Edwarda Rydza-Śmigłego).
4. Пляж у районі ul. Romantyczna.
5. Пляж Saska
6. Пляж Poniatówka
7. Niebiańska strefa rekreacji (у районі ul. Aluzyjna).
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65ca42a93f2e29ea7c1b780d_Zamok%20v%20Malborku-p-800.jpg">«Читайте також: «Замки Польщі — архітектурні перлини»</span>
У Польщі діють закони на рівні держави і розпорядчі акти на рівні окремого міста. Перш ніж відкривати салон краси, варто з ними ознайомитись. У Польщі існує Державна санітарна служба, яка може — коли їй заманеться, без попередження — прийти і перевірити салон краси на дотримання прописаних санітарних норм.
В інтернеті ви не знайдете норми санепіду і вимоги для відкриття салону краси. Треба їхати до офісу Державної санітарно-епідеміологічної служби і на місці їх з’ясовувати.
Ось деякі з них:
1. Салон має бути розташований в окремій частині будівлі/приміщення або в окремій будівлі. Зазвичай салон із манікюрним і педикюрним кабінетами не може бути розміщений вище 1-го поверху.
2. Вхід до салону повинен бути окремим, але може бути загальним для всіх користувачів.
3. У салоні повинні бути такі окремі приміщення: службова кімната, кімната очікування або окреме місце з вішалкою для одягу, соціальне приміщення, гігієнічно-санітарне приміщення тощо.
4. Салон повинен мати водопровід з гарячою та холодною водою, а також каналізацію, вентиляцію, опалення.
5. На кожній баночці-шкляночці має бути сертифікат відповідності з дозволом використання на території ЄС. Також у вас має бути сертифікат з терміном придатності усіх засобів в салоні. І ви маєте стежити, аби прострочений матеріал не використовувався, інакше отримаєте штраф.
6. Стіни біля умивальників і раковин повинні бути покриті невбираючим матеріалом заввишки не менш ніж в 1,6 м.
7. При використанні косметичних засобів, які викликають забруднення тіла, наприклад при проведенні СПА-процедур, має бути відокремлений санвузол з душем.
8. Працівники салону повинні дотримуватися правил особистої гігієни, носити чистий захисний одяг, використовувати засоби індивідуального захисту. Використовуйте засоби гігієни, такі як одноразові підкладки, чисті рушники для клієнтів.
9. У салоні інструменти та обладнання необхідно утримувати в належному гігієнічно-санітарному стані шляхом миття та дезінфекції, а інструменти багаторазового використання та інструменти, що використовуються при при обрізному манікюрі та педикюрі потребують стерилізації на стерилізаційній станції салону.
Для стерилізації інструментів треба мати автоклав (стерилізатор), також до кожного інструменту має бути інструкція щодо часу і форми стерилізації.
Обов’язково треба вести журнал стерилізації інструментів. Рекомендуємо завести велику папку для зберіганні усіх вимог і час від часу перевіряти їх дотримання.
10. У кожному салоні повинна бути аптечка з засобами для надання першої медичної допомоги.
11. У салоні має бути знак «Паління заборонене», за його відсутність власник салону може отримати штраф.
12. І насамкінець, про приємну музику в салоні. Не варто вмикати музику зі стрімінгових платформ, наприклад Spotify або AppleMusic. Є агенція, яка уважно пильнує за дотриманням авторських прав. Якщо спіймають, штраф буде просто космічний.
Щеплювати чи не щеплювати? Це питання турбує багатьох батьків з України.
Я особисто проти антиваксерів і вірю в доказову медицину, але люди і ситуації є різні. Що ж говорить польське законодавство про щеплення для українських дітей?
Польське законодавство в цьому питанні однозначне. Після трьох місяців перебування українців у Польщі, відповідно до ст. 17 розділу 1а «Про запобігання та боротьбу з інфекціями та інфекційними хворобами людей» вони підлягають обов’язковій вакцинації. Безкоштовно.
Наслідком ухилення від обов’язку вакцинації є можливість накладення на особу, яка ухиляється, штрафу в межах адміністративної процедури, тобто відповідно до ст. 26 Закону від 17 червня 1966 р. про виконавче провадження. У цій ситуації органом примусового виконання є районний державний санітарний інспектор, на якого покладається обов’язок відкриття провадження та контроль за його перебігом.
Але це ще не все. У такому ж порядку штраф може бути накладено на осіб, які ухиляються від виконання обов’язку з метою примусу їх до цього виконання (відповідно до ст. 119 зазначеного Закону). Штраф накладається місцевим воєводою у формі постанови, його максимальний одноразовий розмір становить 10 000 злотих, і він може бути накладений багаторазово. Звісно, рішення воєводи можна оскаржити.
Проте, закон передбачає іншу можливу санкцію, яка може бути суворішою за грошове покарання. Зокрема, батьки, які ухиляються від щеплення дітей, можуть бути піддані контролю з боку суду з питань опіки та піклування. Суд може порушити справу про обмеження батьківських прав. Під час розгляду справи суд встановлюватиме, чи відповідає відсутність згоди батьків на щеплення інтересам дитини.
Далі — щодо шансів невакцинованій дитині потрапити в садочок, школу чи вищий навчальний заклад.
Більшість державних і приватних садочків не перевіряють книжку про щеплення, а інформацію про щеплення дитини отримують зі слів батьків. До школи теж, за великим рахунком, не можуть не прийняти нещеплену дитину, бо це є обмеженням права на освіту.
1. Вхід до польського парламенту без реєстрації, але з картою побиту
Час: 19:00 — 01:00
Адреса: ul. Wiejska 6/8
Простим громадянам подивитися серце польської демократії, Сейм та Сенат, випадає нагода лише двічі на рік: на День Незалежності Польщі 11 листопада та в Ніч музеїв. Цьогоріч для відвідувачів проведуть екскурсії, в межах яких можна буде побачити зали і кабінети, де працюють 460 депутатів нижньої палати, а також головну залу, залу пленарних засідань та коридор судових приставів. Для відвідувачів верхньої палати буде доступна зала, де відбуваються засідання Сенату, фойє, де відпочивають сенатори, а також зали для прес-конференцій та засідань сенатських комітетів.
І хоча попередня реєстрація не потрібна, для відвідувачів обов'язковою є наявність картки побиту чи паспорта.
Увійти до будівлі можна через відділ видачі перепусток на вулиці Wiejska. Співробітники служби безпеки Парламенту проведуть огляд особистих речей.
2. Резиденція президента на Belwederska для всіх і кожного
Час: 17:00 — 23:00
Адреса: Belwederska 54/56
Якщо немає карти побиту, але подивитися на кабінети можновладців хочеться, то для вас відкриє двері Belweder, що поряд з Łazienki Królewskie. Цей палац XIX стоіття сьогодні виконує функції резиденції президента. Відвідувачам покажуть Мармуровий, Дзеркальний та Помпейський зали, а також реконструйований кабінет маршала Юзефа Пілсудського. Для відвідування достатньо будь-якого документа, що засвідчує особу, з фотографією.
3. Музей історії польських євреїв POLIN проведе екскурсії українською мовою
У Ніч музеїв ви зможете потрапити до зазвичай недоступних для широкого загалу локацій музею. Відвідувачам дозвоять зазирнути до підземель музею, концертного залу, технічних та виробничих приміщень. Також можна буде потрапити до кулінарної студії. Під час вечірніх майстер-класів діти зможуть познайомитись зі світом маленького містечка. З малюками тут будуть робити пін-апі, рухомі фігурки маленького Маєра та глиняних равликів. Музей обіцяє, що чимало екскурсій буде доступно українською мовою.
4. Momento mori, або екскурсії до похоронного бюро
Час: 18:00 — 01:00 (екскурсії кожні 30 хвилин)
Адреса: ul. Fosa 19A, Ursynów
Жителі Варшави можуть полоскотаи собі нерви у Dom Pogrzebowy Służew. Під час екскурсії ви зможете дізнатися про роботу конферансьє, побачити місця, де прощаються з покійними та дізнатися, як відбувається підготовка до церемонії прощання. Також відвідувачам зіграють невеликий концерт жалобної музики.
5. Закриті сховища найбільшої бібліотеки воєводства
Час: 18:00 — 23:00
Адреса: ul. Koszykowa 26/28
Зазвичай це місце теж закрите для публічного відвідування. Максимум дозволено замовити та взяти книгу зі сховища та почитати її у невеликій читальній залі. У Ніч музеїв є можливість поблукати сховищем. Остання екскурсія розпочнеться о 21:30. Окрім сховища, будуть екскурсії до залів Mazowieckiej Biblioteki Cyfrowej. Вона знаходиться у цьому ж будинку. Там відвідувачам покажуть повний цикл процесу оцифровування книг. У бібліотеці пройдуть майстер-класи з палітурки та створення полиць з книгами. Запис на всі екскурсії є обов'язковим за адресою wydarzenia@koszykowa.pl із позначкою «Noc Muzeów 2024» у темі листа. Потрібно вказати також кількість осіб та прізвища.
6. Великий концерт у Opera Narodowa
Час: 19:30 — 01:00
Адреса: pl. Teatralny 1
Квитки сюди розкуплені за пів року. Але у Ніч музеїв хіти у виконанні оперних виконавців головної сцени можна буде послухати без піврічного очікування. Партії з «Кармен», «Чарівної флейти» та «Скотного двору» доступні з 23:00. А з 19:30 відкриються 2 виставки у нижньому фойє, а з 22:30 ще дві у залі Redutowe та у фойє театру (на виставки можна увійти до 00:30). Вхід до опери через каси передпродажу за пам'ятником Станіславу Монюшку.
7. Розваги просто неба для всієї родини
Час: 19:00 — 01:00
Безпрограшний варіант для тих, хто хоче вирушити на Ніч музеїв всією родиною.
Отже, Лазєнки Королівські підготували чимало розваг для дітей. Особливо яскравим стане шоу в стилі японського вуличного театру (камісібай).
Ботанічний сад Варшавського університету покаже гру оркестру просто неба. А фасад Варшавського музею на Ринковій площі прикрасить інсталяція Ядвіги Савицької «Rzeczy, ludzie, duchy» з музичним супроводом. Відвідувачам запропонують написати колективний вірш на довгому столі перед будинком музею.
На Defilad, 1 заплановано парад ретро-автобусів та інтерактивну інсталяцію на тему сучасного мистецтва.
8. Найдорожчий музей Варшави Melt Muzeum покаже штучні сни
Час: 18:00 — 03:00
Адреса: pl. Powstańców Warszawy 2A
Це виставка-перфоманс, де представлені роботи, створені за допомогою штучного інтелекту. Художники, які створили Artificial Dreams, працювали з Disney, Netflix і Versace. Пускатимуть у музей у порядку живої черги.
Melt Muzeum — це іммерсивний музей світла, який реагує на людську присутність. Величезний простір заповнений великомасштабними проекціями, інтерактивними мультимедійними інсталяціями та концептуальними тематичними просторами, що супроводжується світловими ефектами та унікальним аудіорядом.
9. Столітня каналізація відкриється для усіх бажаючих
Час: 17:00 — 22:00
Адреса: Sieć kanalizacyjna, róg ul. Jagiellońskiej i Ratuszowej, Warszawa Praga-Północ
Wodociągi Warszawskie покажуть історичну зливову мережу каналізацій на Празі. Ливнівка була побудована в 1908 році, а два роки тому вона була відкрита під час попередньої Ночі музеїв. Сама камера обладнана спеціальними дверцятами, які зачиняються і відчиняються спеціальним гвинтом. Можна спостерігати, як працюють переливна та каналізаційна системи у місті та дізнатися все про роботу водопровідника. Нагадаємо, загальна довжина столичних гідровузлів становить понад 4,5 тис. км, каналізація — понад 4,4 тис. км. У будь-які інші дні це місце закрите для відвідувачів та потрапити туди неможливо.
10. Пішохідні маршрути відомими місцями Варшави
Якщо ви не хочете чекати в черзі, щоб переглянути музейні експозиції, немає нічого кращого за нічну прогулянку знаменитими варшавськими місцями. З нагоди ночі музеїв їх розробили для вас гіди. Доступність — до ранку. І ось найцікавіші:
• Прогулянка від Варшавської школи економіки до Патентного відомства (бл. 2,3 км.)
• Площа Defilad — де історія зустрічається з майбутнім (бл. 2,5 км)
• Навколо площі na Rozdrożu (близько 3,1 км.)
• Прогулянка від Банковій площі до Музею історії польських євреїв (бл. 1,7 км)
• Прогулянка від Повісли пішохідним мостом до Праги — частина I (2,4 км)
• Прогулянка від Повісли пішохідно-велосипедним мостом до Праги — частина II ( 2,6 км)
• Прогулянка слідами Варшавського повстання.
Повний список заходів "Ніч музеїв" у Варшаві доступний за посиланням
Ліміт Нацбанку України на зняття готівки з гривневих платіжних карток за кордоном становить 50 тис гривень на місяць. Зняти ці гроші за один раз не можна: на тиждень з усіх своїх гривневих рахунків власник може зняти не більше 12,5 тис. грн. А ось щомісячний ліміт на безготівкові розрахунки за кордоном вищий — 100 тис. грн в еквіваленті. Це стосується умов українських банків, але є ще нюанси у Польщі, які варто враховувати.
Де зняти гроші без комісії?
У більшості банкоматів на території РП встановлено українську мову, і на початку війни більшість банків скасовували комісію за зняття готівки для наших громадян. Але ситуація давно змінилася.
Без комісій з боку власника банкомата сьогодні можна зняти в Pekao, Millennium, Citibank, Bank BPS. Але український банк нараховує свою комісію за операцію. Наприклад, в Монобанку або Приватбанку це 2% від суми. В інших мережах банкоматів доведеться заплатити не тільки ці 2%, а ще й комісію польському банку від 17,90 до 19,85 злотих за одне зняття готівки — незалежно від суми.
«Я знімала 1000 злотих з української картки тиждень тому в банкоматі PKO. Заплатила 201,64 грн комісії своєму банку і 17,9 злотих польському. Це ще пощастило, що банкомат одразу видав тисячу злотих. Адже часто в банкоматах Польщі не вдається зняти більше 500-800 злотих. А якщо я маю зняти двічі по 500, то і польську комісію я теж сплачу двічі», — ділиться своїм досвідом читачка Sestry Марина Андрусенко.
Подвійна конвертація
Ще один момент при знятті готівки — проблема подвійної конвертації. Найчастіше з такою проблемою стикаються у банкоматах мережі Euronet. Коли гривні не можуть бути обмінені на злоті безпосередньо, а українську валюту спочатку переводять у євро або долари, а вже потім міняють на злоті. І це робить операцію суттєво дорожчою. А є лайфхак: від конвертації можна відмовитися і зекономити, просто не всі про це знають.
Незважаючи на те, що українською карткою можна розраховуватись у польських магазинах, тут теж можуть бути сюрпризи. На відміну від наших банків, де курс гривні фіксується раз на добу, у Польщі курс динамічний. Тому ви можете купити один і той самий продукт вранці і ввечері за різною ціною. Адже курс буде відрізнятися.
Не поспішайте вірити банківському маркетингу
Іноді можна побачити пропозиції банків щодо акції на зняття готівки. Найчастіше це дуже низький або нульовий відсоток. Такі програми майже ніколи не бувають вигідними. Найчастіше за ними намагаються сховати вкрай низький і не вигідний курс обміну, тому потрібно заздалегідь дізнаватися про всі нюанси операції.
Українці завжди знайдуть вихід
У групах ФБ можна зустріти пропозиції обміняти українську гривню на польський злотий безготівково. Звучить спокусливо, але немає жодних гарантій, що вам не трапиться шахрай.
«Оплачую покупки знайомим, щоб отримати готівку в злотих»
«Я працюю онлайн в Україні, і майже весь свій дохід отримую на гривневу картку. За квартиру плачу готівкою в злотих. І якщо знімати потрібну суму в банкоматі, то я переплачую. Але за два роки в Польщі у мене вже стільки знайомих, що я постійно комусь пропоную оплатити їхні покупки або замовлення в інтернеті українською карткою, а мені віддають за це злоті. І це набагато вигідніше», — діліться своїм лайфгаком українка Марія Чубарова.
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65fd511fc5374f58d174dfbb_magazin%20v%20polshchi-p-800.jpg">«Читайте також: «Як заощадити на продуктах в Польщі»</span>
Просити когось про допомогу не означає, що ви слабкі. Це означає, що ви не самі і можете розраховувати на підтримку. Нашою глобальною метою є створення мережі кореспонденток від Варшави до Лісабона, від Торонто до Вашингтона, щоб всі жінки, вигнані війною з України, мали правдиву інформацію в будь-якому куточку світу. Підтримайте нас і станьте частиною нашої спільної місії. Нам потрібні ви, наші патрони, читачі, автори, герої, сестри!